Втрачена самобутність - 24 Лютого 2016 - Лохвиця
-
ЛохвицяВівторок, 06-Гр-2016, 22:50
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
Форма входу

Реклама Google
Меню сайту
Обговорюють
  • Реклама


    Статистика
    Гость,
    Онлайн всього: 3
    Гостей: 3
    Користувачів: 0
    Головна » 2016 » Лютий » 24 » Втрачена самобутність
    13:24
    Втрачена самобутність
    Лохвицькі вулиці можуть поназивати Калиновими й Дубовими, але ім’я винахідника письменника Вадима Охотнікова, який жив у Лохвиці в дитинстві, може бути так і не увіковічнене...


    Партизанка-розвідница Надія Харченко.
    Логойськ, Бєларусь.

    Кожне місто має своє обличчя і свій літопис. Це повною мірою стосується і тисячолітньої Лохвиці. Історичне лице міста повинно відображатися в його архітектурних і культурних пам’ятниках та в назвах вулиць. В радянські часи цього не було. Кожне місто чи велике село в обов’язковому порядку мали вулиці Леніна, Карла Маркса і їм подібних. Все це нівелювало нашу самобутність, робило схожими з іншими. Закон України „Про декомунізацію” дав нам унікальний шанс не тільки позбутися комуністичної облуди і повернути старі історичні назви, а й увічнити у назвах вулиць наших знаменитих земляків-лохвичан, які своєю творчістю і діяльністю принесли славу Лохвиці. Перед міською владою постало важливе і відповідальне завдання впровадити це у життя. Великі перипетії навколо перейменувань мали місце на громадських слуханнях, засіданнях спеціальної комісії і двох сесіях міської ради попереднього скликання. Зрештою, проект нових назв вулиць був узгоджений. В ньому більшості старих вулиць поверталися історичні назви, а деякі нові назви увічнювали імена видатних земляків: автора понад 50-ти винаходів у галузі акустики і електротехніки, письменника-фантаста Вадима Охотнікова; конструктора реактивного міномета „катюша” Михайла Кісенка; випускниці Лохвицької школи медсестер партизанки Надії Харченко, яка загинула в 1942 році в Білорусії; засновника хорової капели „ДУМКА” диригента Нестора Городовенка; скульптора Григорія Пивоварова (загинув у 1942 році у складі Керчинсько-Феодосійського десанту).

    Проект був гідний втілення, але з незрозумілих причин виконком ради і тодішній міський голова В. І. Демчук не закріпили його відповідною постановою. Новообрана міська рада на чолі з В. І. Радьком поставила під сумнів напрацювання попередників і вирішила йти своїм шляхом, направивши в маси своїх депутатів, діяльність яких звелася до опитування населення. Результат був приголомшливий. Мені довелося бути присутнім на засіданні комісії міськради з перейменування, яке відбулося на початку лютого. Разом із членами комісії в сесійному залі було ледь не півсотні запрошених і зацікавлених осіб. Про компетентність зборів свідчить те, що ніхто з членів комісії не знав, хто такий більшовик Д. Приліпін, один із запрошених не знав, хто такий Городовенко, а інший з біографії Пивоварова виділив тільки те, що той зробив бюст Сталіна. Та найшокуючішим була заява голови комісії секретаря міськради Т. В. Даценко про неможливість розгляду пропозицій по іменним назвам вулиць і тим, назва яких складається з двох або кількох слів, бо цього, мовляв, не хочуть люди! Серед „безпроблемних” (тобто готових до затвердження) були названі вулиці Соснова, Калинова, Березова, Урожайна ― назви простецькі і безликі, наче їх давали лісник на пару з агрономом. Погоджені з жителями також Широка та Лугова. А старші за віком лохвичани пам’ятають, що вулиця Широка ― це нинішня Гагаріна, а Луговою до кінця 1980-х років була вулиця Юрія Горобця. Чи не закладається в „нових старих” назвах привід для плутанини? На нову назву вулиці 60-річчя Жовтня претендували Гімназична і Незалежності. На ній розташоване ціле медичне містечко і навчальний корпус медичного училища, тому сам Бог велів назвати її іменем героїні Надії Харченко.

    Але ні ― ми „ідьом своїм путьом”. Сумнівна доцільність перейменування вулиці Паризької Комуни. По суті, у назві закладений „паризький майдан”, який більшовицька пропаганда використала в своїх цілях. Між тим, у капіталістичній Франції пам’ятають і шанують ці революційні події, а стіна розстріляних комунарів перебуває під охороною держави, як пам’ятка історії. Подібна ситуація і з вулицею Жовтневою, жителі якої прив’язують назву до осінньої пори року, а не до сумновідомого більшовицького перевороту. У відповідь на це пані Даценко послалася на директиви „темника”, присланого „з гори” і заявила, що ці питання обговоренню не підлягають. Таких „темників”, складених спадкоємцями сумновідомого Табачника з минулого літа до міськради надійшло декілька, і в першому вимагалося перейменувати навіть вулицю Ватутіна, бо він, мовляв, погано поводився з солдатами. Тоді мені ледь вдалося переконати раду не робити цього, бо для нас він не просто генерал, а визволитель, війська якого грамотно і з мінімальними втратами звільнили Лохвицю від загарбників у 1943 році. Тоді кожен ротний, батальйонний і командир полку змушені були посилати людей в атаки, де їх чекала смерть. Але війни без смертей не буває.

    Найтривалішим і, знову таки безрезультатним, було обговорення нової назви центральної вулиці міста, де замість Леніна фігурували пропоновані Роменська (історична), Свободи, Героїв України та Лесі Українки. За свідченням депутатів і активістів, які проводили опитування, думки жителів вулиці розділилися і були навіть сім’ї, де чоловік і жінка мали різні точки зору. Вважаю, що по цій вулиці важлива думка не тільки її жителів, а й усього міста, і це саме той випадок, коли проблема повинна бути вирішена адміністративно. Але звучали пропозиції знову „йти в народ”.

    З гірким осадом на душі довелося залишати збори. Єдиною втіхою було те, що вдалося відстояти одну з найстаріших у місті вулиць ―Сенчанську, назва якої має 300-літню історію. У лохвичан вона завжди залишалася Сенчанською, навіть коли в 1940-50-х роках компартійна влада величала її вулицею Сталіна, а пізніше ― Радянською.

    Згодом мені ще довелося спілкуватися з секретарем міськради Т. В. Даценко з приводу того, що вулиця Кірова не може бути Соборною, оскільки собор у Лохвиці знаходився в центрі міста, а на тій вулиці свого часу стояла Миколаївська церква. На це Тетяна Василівна заявила, що так хочуть люди, а проти них вона не піде. Отакий парадокс: в одному випадку воля частини жителів вище здорового глузду, а в іншому ― волевиявлення людей нічого не значить, бо директива „темника” над усе!

    Міська рада не захотіла брати ініціативу на себе ― її керівництво вирішило плисти за течією ― у нас, мовляв, демократія, як люди скажуть, так і буде. Але скільки людей ― стільки й думок, і далеко не всі вони правильні. Якби лохвичанам роз’яснили, які у них знамениті земляки, то навряд чи хто відмовився б від того, аби вулиця носила ім’я Вадима Охотнікова, який у 16 років керував лохвицькою електростанцією, пізніше винайшов прототип магнітофона, зробив німе кіно звуковим, його індукційним міношукачем тільки в Білорусії після війни виявлено і знешкоджено близько 20 мільйонів вибухонебезпечних боєприпасів, а його науково-фантастичні книги перекладені багатьма мовами. Не заперечували б люди і проти вулиці Надії Харченко, якій вдячні білоруси встановили у м. Логойську під Мінськом пам’ятник (єдиній лохвичанці ― за межами України!) і назвали на її честь вулицю. Гірко ― для них вона своя, а для земляків ― чужа. Чи взяти конструктора „катюші” Михайла Кісенка, якому ступінь кандидата технічних наук присвоєно без захисту дисертації, і який в 1941 році загинув під Москвою при випробуванні нового виду зброї. Нестор Городовенко, перебуваючи в еміграції у Канаді зі сльозами згадував рідний край: „Якби міг, пішки пішов би у Лохвицю…” Все це стосується й інших наших видатних земляків, завдяки яким Лохвиця відома чи не по всьому світу. „Ходокам в маси” потрібно було не просто збирати голоси і думки, а й дотримуватися державницької позиції. Натомість агітація не відбулася по простій причині ― самі активісти інформацією не володіли. Історичне невігластво у нас в крові.

    Прикро, але навіть музей проявив себе у цій ситуації пасивно. Хочу навести приклад. В 1998 році прибув у Лохвицю на посаду настоятеля Благовіщенської церкви о. Михаїл Товстяк і в перші ж дні відвідав краєзнавчий музей. Його цікавили не тільки експоновані церковні предмети, а й історія міста та краю, де йому випало служити. Схоже, нова лохвицька влада має іншу вдачу.

    Очевидно, на момент публікації статті епопея з перейменуванням вулиць буде вже вирішена: бездарно і бездумно. Щось змінити уже неможливо, але втраченого шансу жаль. Італійський письменник Альбето Моравіа з цього приводу влучно зауважив: „Народи, які не знають своєї історії, обходяться без одягу”. Здається, до цієї мети тінистими Березовими та Сосновими вулицями ми і йдемо.

    Від редакції. Додаємо до цієї статті біографічну довідку про Вадима Охотнікова (стор. 22). Пропоную його ім’ям назвати нинішню вулицю Журавського, оскільки пропонована історична назва «Преображенська» може постійно нагадувати про одну з релігій, а це не завжди приємно прихильникам інших чи атеїстам.

    Переглядів: 176 | Додав: Obers | Рейтинг: 0.0/0
    Всього коментарів: 0
    Имя *:
    Email:
    Подписка:1
    Код *:
    Прогноз погоди
    Лохвиця 
    Реклама


    Пошук
    Міні-чат
    Календар
    «  Лютий 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
    1234567
    891011121314
    15161718192021
    22232425262728
    29
    Copyright Лохвиця © 2016