Віктор Бурлей: «Мрію зробити Лохвицю людянішою, веселішою, цікавішою» - 2 Жовтня 2015 - Лохвиця
-
ЛохвицяП'ятниця, 09-Гр-2016, 20:24
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
Форма входу

Реклама Google
Меню сайту
Обговорюють
  • Реклама


    Статистика
    Гость,
    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Головна » 2015 » Жовтень » 2 » Віктор Бурлей: «Мрію зробити Лохвицю людянішою, веселішою, цікавішою»
    14:22
    Віктор Бурлей: «Мрію зробити Лохвицю людянішою, веселішою, цікавішою»
    На розмову до Віктора Бурлея кореспондент ЛК завітав наступного дня після його Дня народження. Щоб ближче познайомити читачів із особистим, професійним, громадським життям головного лікаря стаціонарного відділення районної лікарні. А також поговорить про його конкретні плани на майбутнє, адже «які там наші роки!»


    Віктор Бурлей мріє, щоб не тільки на території лікарні,
    а і у місті була побудована каплиця, де б проводилася
    служба по черзі усіма релігійними конфесіями

    Вікторе Васильовичу, який маєте настрій? Побутує думка, що людина після 50 не дуже з великим ентузіазмом і радістю зустрічає кожний свій наступний День народження.
    Дійсно. Роки мов би трохи починають піддавлювати згори. Але все-таки День народження, як і Новий рік, – це особливе свято. Адже не дивлячись на прожиті роки, в душі ми лишаємось юними, молодими, з багатьма «претензіями» до життя, з багатьма бажаннями та планами реалізації різних ідей. Кожному здається, що попереду ще дуже багато часу для того, щоб зробити якомога більше користі для суспільства, для сім’ї, для себе. Тому мої роки, повірте, не давлять на мій психологічний стан саме тому, що в душі вважаю себе молодим. Інша справа – що дійсно вже не хочеться пишних помпезних свят, великого застілля, як було раніше. Але все одно в глибині бажань, у потаємних думках ми чекаємо на День народження. Адже це якісь невеличкі презенти від сім’ї та рідних, щирі і дружні побажання від товаришів та колег. Не будемо лукавити – це кожному приємно і радісно. Тож кожного року День народження, я вважаю, треба зустрічати достойно і з надією на краще життя, яке було до цього.
    У народі кажуть: поки живі твої батьки – поки і ти ще дитина. Що Ви можете сказати про це?
    У мене лишилась мама. Живе вона у Їсківцях, де і народилась. Їй 83 роки. Звичайно, мама вже в мене слабенька. Відвідую її часто, але, по великому рахунку, можна було б і частіше. Нам завжди за повсякденними клопотами не вистачає якоїсь хвилини, колись бензину, щоб заправити автомобіль, аби знайти виправдання для себе, чому я не поїхав до мами. У моєму прикладі – мов би тут 12–14 км. Що тут їхати? Але робота, ще якісь причини заважають бачити її кожного дня. А вона вже старенька і, звичайно, цього потребує.
    А Ви не пропонували їй перебратись до Вас?
    Пропонували і я, і брат, не раз. У мене є брат, на 5 років молодший, і живемо ми практично поруч. Але кожного разу мама відповідає дуже мудро: «Старе дерево не пересадиш». Дійсно, є багато прикладів. Я не буду називати конкретні прізвища моїх знайомих. Коли забирали таких літніх людей із постійного місця їх проживання, то «обривали коріння». І вони не виживали того часу, який їм був передбачений. Для таких людей, як моя мама, в її дворі рідними є кожна травинка, кожна гілочка, кожна цеглина. В переважній своїй більшості люди похилого віку прекрасно розуміють, що у нас із ними різне життя, інші погляди. Тому, я вважаю, в першу чергу моя мама не хоче обтяжувати моє життя, хоч це не зовсім правильно. Адже хочеться кожного дня бачити її, чути її голос. «Поки я буду ходити ногами хоч як-небудь я буду тут, а далі буде видно», – такі, нажаль, поки що її слова.
    Вікторе Васильовичу, ми з Вами – люди одного покоління, практично одного віку. У 70-ті – 80-ті роки стати лікарем було не так просто. Для цього часто була потрібна вагома допомога батьків. Ваша професія – це мрія з дитинства, чи так склались обставини?
    Я всім кажу, що в медицині працюю з 1977 року, після закінчення медичного училища. З медициною пов’язане все моє дитинство. Мій батько працював на господарському дворі Їсківської дільничної лікарні. Тобто усе підсобне господарство було на ньому. Він був і завгоспом, і конюхом, і їздовим, і двірником в одній особі. В дитячий садок я не ходив, а ходив із батьком на роботу. Разом з ним на виклик лікаря об’їздив на конях увесь, як тоді він називався, Сенчанський район. Це і хутори, і Дрюківщина, і Овдіївка, і Скоробагатьки, і Яблунівка. Такі поїздки були не тільки на возі, а і на санях. Я до цього часу, як на яву, добре пам’ятаю оту стару амбулаторію та примуси, на яких кип’ятили медичні інструменти. Отже, практично я виріс в лікарні і мрія моя сформувалася ще до школи. В той же час мій батько був категорично проти того, щоб я вступив до медичного училища. Довелось навіть у таємниці від нього здавати документи.
    А чому?
    Аргументів він мені ніколи не надавав. Можливо, бачив і знав, що лікаря «смикають» і вдень, і вночі. Знав, що той несе відповідальність за здоров’я і життя. А бачити він мене хотів спеціалістом у сільському господарстві.
    Добре. А давайте, Вікторе Васильовичу, від сьогоднішнього дня «відмотаємо» 10 років назад. Коли виникла серйозна конфліктна ситуація в колективі Лохвицької ЦРЛ. Пов’язана вона була з посадою головного лікаря. Переважна частина колективу висловила недовіру Вашому попереднику, вимагаючи в районній раді заміни керівника. Чому вибір колективу зупинився на Вашій кандидатурі?
    Питання цікаве, а відповідь, можливо, комусь здасться не зовсім скромною. Але я спробую. У мене ніколи не було конкретних амбіцій, що я, наприклад, повинен стати головним лікарем, а потім рости ще і ще. Але я вважаю, що маю прийнятний для керівника склад характеру. Завжди проявляю ініціативу. Завжди намагаюсь іти вперед, щоб робити щось нове. Напевно, вже тоді це помітили члени колективу та колеги по роботі. А ще, вважаю я, у мене є здібність «згладжувати гострі кути» в різних непростих ситуаціях.
    Тобто Ви – людина неконфліктна?
    Я – абсолютно не конфліктна людина. Знаєте, впродовж 10 років практично кожного дня до мене на прийом приходить маса людей. Нерідко, нажаль, приходять із криками та лайками. Я завжди в таких ситуаціях намагаюся порозумітися хоч в якійсь мірі. Намагаюся стати на позицію скаржника, вислухати його. Починаємо розбиратися. Якщо є винуватець, запрошуємо і його, аби вичерпати конфлікт. Врешті-решт це моє кредо – завжди вникнуть в суть проблеми, обов’язково зрозуміть її, аби її вирішить, наскільки це можливо. Нажаль, є такі речі, які не можуть вирішить ні районна адміністрація, ні я. Але вникнути в ситуацію і допомогти зменшити проблему конкретній людині – це мій обов’язок.
    Тож виходячи з 10-річної практики адміністративної роботи, що має стати головним для керівника? Яким має бути його кодекс?
    Найголовнішою, однозначно, має бути людяність. Глибоке розуміння проблем колективу, вміння їх вирішити. А при потребі мобілізувати і згуртувать цей колектив. Адже бувають різні ситуації. А ще ні в якому разі не можна ставити себе вище колективу. Ні в якому разі не можна поклонятись цьому кріслу (показує рукою на своє). Тобто якщо ти в ньому вже сидиш, то можеш робити що завгодно. Відноситись маєш до кожного рівно – будь то санітарка, технічний працівник, водій та лікар. Тобто по-людськи. У мене нема того, що по одну сторону сидять «мої друзі», а по іншу – «не друзі». Кладу руку на серце, запевняючи, що до мене не ходять одні намовляти на інших. Хоча, можливо, до мене це практикувалось. Я припинив це при перших спробах. Тобто не має в мене тих, хто щось на когось доносить. А це важлива складова здорового клімату в колективі.
    Вікторе Васильовичу, але ж конфлікту все-таки уникнуть не вдалося. І стосується це колишнього головного лікаря Центру ПМСД. Але, як кажуть, хто старе згадає, тому… Тож як сьогодні співпрацюють дві ланки, два крила одного птаха, що зветься районною медициною?
    Дійсно, давайте не розкладать це до кісточок і детально не згадувать. Але в той час склалась така ситуація, що лікарям із Центру заборонялося спілкуватись із нашими. А ми з керівником, уявіть собі, спілкувалися шляхом листування. Це нормально?
    Зараз у нас у цій сфері абсолютно нормальні стосунки. І ми – як єдиний колектив.

    Так. Дійсно кілька хвилин тому я чув, як Вам телефонував Микола Іванович Лисенко.
    Микола Іванович телефонував, а я сьогодні вранці до нього приходив. Ми постійно спілкуємось і вирішуємо проблеми. Наприклад, на селі не в основному, а в цілому працюють його фахівці. Але коли настав час збирання картоплі для лікарні, тобто стаціонару, то питань, я впевнений, не буде ніяких. І всі добросовісно будуть працювати. Тобто заготівлю ми не зірвемо.
    Хоча, звичайно, проблем у галузі вистачає, і вони абсолютно не нові. Це кадри і обладнання. А ще (в чому нас зазвичай звинувачують пацієнти і що від нас абсолютно не залежить) – це дороговизна ліків. Сьогодні, 9 вересня, на конференції ветеранів знову піднімалось це питання. Дійсно, на теперішні пенсії придбати медичні препарати у більшості випадків неможливо. Щодо кадрової проблеми, то можна стверджувати: з’явилося світло в кінці тунелю.

    В чому це виявляється?
    В тому, що почали повертатись уже ті лікарі, яким ми колись давали цільове направлення на навчання.
    А куди вони вертаються? Житло для них є?
    Дійсно, фахівців треба чимось зустрічать, чимось зацікавить. Зробить це зарплатою ми не зможем. Вона фіксована і неможливо комусь дать більше, а комусь менше. Вона низька, особливо у молодого лікаря. Не меншою проблемою є житло. В позаминулому році ми придбали 2 квартири для лікарів за рахунок допомоги «Амаранта» і «Райз-Максимко». Це всі досягнення поки що в цій площині. Зараз повертаємося знову до стоматологічного відділення. РДА це питання підняло по-новому і є можливість зробить там 4 квартири без великих проблем. Адже вони там раніше були. Правда, постає питання комунікацій, як то підведення та відведення води, електропостачання. На це потрібні немалі кошти, але саме цим займається зараз РДА. Тож будем мати надію, що «лід зрушиться» і в цьому напрямку.
    А Ваше стаціонарне відділення повністю забезпечене лікарями?
    Ні, не повністю. В районній лікарні 90 лікарських ставок. А зайнято 60. Тобто є 60 фізичних осіб. Звичайно, посади суміщаються, як то посада онколога, ЛОР-лікаря та багато інших.
    Разом з тим через рік прийде до нас ЛОР-лікар, буде у нас офтальмолог. Закінчує інтернатуру лікар-невролог, готуємо також психолога. У Луці є хоспісне відділення і там ця посада вкрай необхідна.

    У Вас є ще одна вагома частина життя. Це депутатська діяльність. Скажіть, чи допомогла вона у вирішенні проблем медицини району?
    Спочатку я був депутатом районної ради 6 скликання. Чи допомогло моє депутатство галузі? Допомогло однозначно. Колись навіть Володимир Іванович Борисенко, напівжартуючи, сказав: «Краще б ми його не обирали депутатом і не призначали головним лікарем». Дійсно, проблем галузі вистачало і тоді, а кошти на їх вирішення, звичайно, йшли із районного бюджету. І повірте, це була досить значна сума. За депутатства в обласній раді, звичайно, район представляв не один я, але ми дружно стояли на одному: побільше коштів у район. Саме в той час була добудована, як її називають, дитяча лікарня. Без похвальби можу стверджувати, що в тому був мій особистий внесок у вигляді роботи депутата обласної ради. А 8 мільйонів було виділено не просто так. Депутати з інших районів тоді мали навіть на нас образу. З трибуни обласної ради лунали виступи про те, що де гроші, там і чуєш тільки «Лохвиця». Нещодавно ми отримали перемогу в обласному та всеукраїнському конкурсі, який започаткований фондом регіонального розвитку. Переможці отримують кошти із державного бюджету на сучасні енергозберігаючі технології. Цей проект ми обов’язково втілимо в життя, тому що Кабмін підтвердив виділення цих коштів. На території нашої лікарні будуть встановлені сонячні колектори для підігріву води. Це значний крок вперед. В жодній лікарні, в жодному закладі області такого поки що немає. В цьому році ми встановили вікна в хірургічному відділенні. Правда, робота ця була запланована трохи раніше і 250 тисяч гривень мало б вистачити на все хірургічне відділення. Але у зв’язку з ростом долара і вартістю склопакетів удалось замінити вікна тільки в операційному блоці і на посту №1. Але і в цьому є мій внесок і частина праці депутата обласної ради.
    Лохвиця – містечко невелике. А прізвище Бурлей знайоме, безумовно, переважній більшості його жителів. Взагалі спиратись на чутки – не зовсім вдячна справа. Можна потрапити в халепу. Тому запитую прямо: це правда, що Ви маєте намір висунути свою кандидатуру на посаду міського голови міста Лохвиці на місцевих. І якщо так, то ще одне питання від мого знайомого: «Для чого це йому потрібно, що йому не вистачає?»
    Так, це правда. Розумію, що, можливо, це моє рішення несподіване і не очікуване для багатьох. У певній мірі навіть і для мене. А почалось це все з того, що десь на початку серпня до мене почала звертатись маса людей з пропозицією і з твердженням, що саме мене б хотіли бачити міським головою. Повірте, спочатку я це серйозно не сприйняв і не придав цим словам великої уваги. Але чим частіше до мене звертались, я став задумуватись і дослухатись до слів людей. А потім сказав сам собі: а чому б і ні?
    Напевне, люди побачили, що господарство в мене не маленьке, немалий колектив. Я не можу стверджувати, що там ідеальний порядок, але, тим паче, всі служби, всі комунікації працюють і все налагоджене так, як має бути. А ще я думаю, що людина не повинна зациклюватись на одному. Повірте, у мене є багато ідей. Хоча зараз про них я говорити ще не буду. Рано. Єдине, що можу сказати зараз, – так це те, що дуже хочу, аби Лохвиця стала якоюсь родзинкою. Пам’ятаю з дитинства: приїздив у Лохвицю, а там були якісь каруселі, виготовлялось морозиво і т. д. Сьогодні заїдеш в інший район – і кожне містечко має щось своє, чим воно пишається. Ми повинні зробити це і в Лохвиці. Щоб люди (і не тільки з району, а і з інших міст) приїздили в Лохвицю не тільки для того, щоб скупитись у магазинах, а іще щоб побачити та полюбуватись тим, чого немає в них і тільки притаманне Лохвиці. А чого мені не вистачає на цій посаді? Я не знаю, в якому контексті звучало це питання. По-перше, у мене немає ніяких амбіцій наживи. Мої достатки всі бачать. І у мене немає на меті щось собі урвать – чи квартиру, чи ще щось. Маю власний будинок, маю власний автотранспорт. Вважаю, що я випробував себе цією посадою і у мене є єдине бажання: зробити більше користі для людей міста. Зробити Лохвицю людянішою, веселішою, цікавішою. Лохвичани заслуговують на це. Чим ми гірші від інших?

    Вікторе Васильовичу, бажаю Вам успіхів і реалізації Ваших задумів. Про конкретні Ваші плани, думаю, поговоримо у наступних номерах ЛК, коли Ви офіційно зареєструєтесь як кандидат на посаду міського голови.
    Дякую, до зустрічі.

    Переглядів: 334 | Додав: Obers | Рейтинг: 0.0/0
    Всього коментарів: 0
    Имя *:
    Email:
    Подписка:1
    Код *:
    Прогноз погоди
    Лохвиця 
    Реклама


    Пошук
    Міні-чат
    Календар
    «  Жовтень 2015  »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
       1234
    567891011
    12131415161718
    19202122232425
    262728293031
    Copyright Лохвиця © 2016