У СЕЛІ БЕЗСАЛИ ВІДКРИЛИ МЕМОРІАЛЬНУ ДОШКУ В ПАМ’ЯТЬ ПРО ЛЕБЕДЕНКА ІВАНА АНАТОЛІЙОВИЧА - 23 Червня 2015 - Лохвиця
-
ЛохвицяСубота, 10-Гр-2016, 17:37
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
Форма входу

Реклама Google
Меню сайту
Обговорюють
  • Реклама


    Статистика
    Гость,
    Онлайн всього: 2
    Гостей: 2
    Користувачів: 0
    Головна » 2015 » Червень » 23 » У СЕЛІ БЕЗСАЛИ ВІДКРИЛИ МЕМОРІАЛЬНУ ДОШКУ В ПАМ’ЯТЬ ПРО ЛЕБЕДЕНКА ІВАНА АНАТОЛІЙОВИЧА
    10:37
    У СЕЛІ БЕЗСАЛИ ВІДКРИЛИ МЕМОРІАЛЬНУ ДОШКУ В ПАМ’ЯТЬ ПРО ЛЕБЕДЕНКА ІВАНА АНАТОЛІЙОВИЧА
    17 червня в Безсальській загальноосвітній школі І – ІІІ ступеня відбувся мітинг з нагоди відкриття меморіальної дошки в пам’ять про нашого земляка, нашого героя – Лебеденка Івана Анатолійовича, уродженця села Мехедівка.


    Він ніс службу у зоні проведення антитерористичної операції у складі 93-ї механізованої бригади та 25 січня 2015 року героїчно загинув під селом Піски Донецької області. Солдат нагороджений посмертно орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

    В заході взяли участь: дружина, діти, батьки загиблого героя, рідні та друзі, однокласники, представники районної та місцевої влади, учнівський та педагогічний колективи школи, односельчани.

    Почесне право відкрити пам’ятну дошку надали однокласнику Анатолію Андрійовичу Кравченку та учаснику бойових дій в зоні АТО Валерію Петровичу Золотоногу.

    Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять про Івана Анатолійовича і всіх хто загинув в ході антитерористичної операції на сході України.

    «Своїх героїв потрібно знати і завжди пам’ятати. Ім’я Лебеденка Івана Анатолійовича назавжди запам’ятають лохвичани, як ім’я справжнього героя, який віддав найцінніше – своє молоде життя, виборюючи свободу, честь, право гідно жити в своїй державі» – зазначив у своєму виступі перший заступник голови районної державної адміністрації Сергій Іванович Завгородній.

    Щирі слова співчуття батькам прозвучали від сільського голови Олександра Григоровича Дігтяра, заступника військового комісара по роботі з особовим складом Генадія Володимировича Токара та односельчан. Вони подякували їм за те, що виростили й виховали такого сина й громадянина, який проявив найвищий подвиг, поклав своє життя, аби ми жили в мирній, квітучій Україні.

    Освячення пам’ятної дошки провів протоієрей Василь Ціко. Присутні запалили свічі пам’яті та поклали квіти, біля будівлі на якій відтепер увіковічено пам’ять про Героя.

    Переглядів: 323 | Додав: Obers | Рейтинг: 0.0/0
    Всього коментарів: 4
    0  
    2 Obers   (23-Чер-2015 11:09)
    Яке гірке усвідомлення, коли про людину говорять вже у минулому часі. Та ще коли її життєвий політ так несправедливо обривається на самому злеті.

    …Траурна процесія стала в коло навкруги акуратної свіжовикопаної могили. У багряній труні лежав Іван Лебеденко – солдат України. Його обличчя було посіченим чи то осколками, чи чимось іншим, місцями воно було вкрите синцями, а біля ніздрів та губ жахливо запеклася і засохла кров. Яку ж пекельну смерть прийняв цей звичайний селянський син від якогось божевільного нелюда, що прийшов воювати на нашу землю за якийсь уявний «русский мир», «новороссию» чи так звані «ДНР» і «ЛНР». Як це безглуздо.

    …Тужать рідні. Жінки від горя непритомніють. Не знаю, чи чують вони виступаючих на прощальному траурному мітингу. Безсалівський сільський голова О.Г. Дігтяр, виконуючий обов’язки голови РДА М.О. Шиян, представник районної ради О.О. Єсіков, військовий комісар Лохвицько­Чорнухинського ОРВК А.В. Кузін, колишній класний керівник В.І. Найда говорять правильні і потрібні в таких випадках слова....Що народився Іван Анатолійович Лебеденко 20 липня 1976 року в Мехедівці, в сім’ї колгоспників. Ходив до місцевої школи. Як вже юнаком проводжали його всім селом служити в українському війську. А повернувшись з армії, Іван працював тут у колгоспах «Перше травня», «Нове життя», а згодом у СФГ «Мрія». Що професію мав мирну хліборобську, а понад усе любив техніку, механізми.

    Що напередодні Нового року приїздив у відпустку, наче відчував, що бачиться востаннє з рідними і маленьким синочком. Що міг би знайти причини і не повертатися у те пекло, але обов’язок і відданість дружбі зі своїми бойовими побратимами кликали його на схід, боронити свою землю, своїх рідних від чужинців та зашорених російською пропагандою східняків.

    Що, можливо, повернувся б живим, якби не потрапив у складі тепер вже героїчної 93­ої окремої механізованої бригади у пекельні Піски, де її бійці прикривали Донецьке летовище, яке 242 дні мужньо обороняли українські «кіборги».

    Іван Лебеденко був сильною духом людиною і поклав своє життя за Україну, за всіх нас. Пройде трохи часу, і, можливо, його іменем назвуть вулицю у Мехедівці. Я не знав його близько, але хай він для кожного з нас залишиться в пам’яті саме героєм. І хай його смерть, як і смерті тисяч інших наших патріотів, не буде марною. Щоб врешті­решт над нашою квітучою землею запанував мир.

    ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!

    О. Москаленко
    http://ptu-27.jimdo.com

    0  
    3 Obers   (23-Чер-2015 11:09)
    ОСИРОТІЛА ПРИЛІПКА



    Нудний холодний дощ противно накрапав із сірих хмар. Та воно й тих хмар не було, а висіла суцільна сіра мла. Та й все навкруги було сірим: дерева, паркани, люди, які сумно брели по дорозі, розчавлюючи чобітьми розтале сніжне місиво. Того дня наче посіріла вся Мехедівка – в останню дорогу проводжали мехедівчанина Івана Анатолійовича Лебеденка.

    Люди з’їхалися з усієї округи – Безсал, Харківець, Лохвиці, Луценок, сусідньої Богодарівки, та всіх не перелічити. Траурна колона розтягнулася таким довгим хвостом, що перед із хрестами, прапорами, вінками вже прямував на вигін, а кінець ще ховався в сільській вуличці. Стільки люду Мехедівка не бачила вже давно.

    У багряній, кольору густої крові, труні лежав Іван – захисник нашої Вітчизни, рядовий солдат українського війська, але шану йому віддавали як герою…

    Звістка, що в район привезуть чергового «двохсотого», миттю розлетілася ще на початку того тижня. А в інтернетівській мережі з’явилися скупі повідомлення, що під Пісками, у напрямку донецького аеропорту, правильніше його залишків, на міні підірвався український бронетранспортер – є загиблі, в тім числі, й Іван Лебеденко із Полтавщини. Найбільша ймовірність, що це трапилося ранком 26 січня і що тіло небіжчика знаходиться у одному з моргів Дніпропетровська.

    Вже потім, збираючи по крупицях дані про свого земляка, я почув, що його тіло чи не єдине вціліло, щоправда, без ніг. Такі точилися розмови, а розпитувати про деталі якось було не по собі. Ще говорили, що його тіло доставила в морг одна з волонтерок. Решту шість бійців тільки й назвати можна – рештками. У всякому випадку, давали такі оцінки. Пишу і думаю: «Господи, що творить ця війна! Чи вистачить сліз у матерів та дружин, рідних! І чим затамувати це пекельне горе, що прийшло з ординського сходу і ненависного нам Кремля?».

    …Траурна процесія періодично зупинялася, наче даючи можливість навіки заплющеним очам Івана востаннє на цьому світі попрощатися із рідним селом. Стихав духовий оркестр, п’ятеро священиків Київського патріархату, які служили молебінь, разом з півчою заводили молитовну пісню.

    Рідні, підтримуючи один одного під руки, голосно тужили. По почорнілих від горя обличчях бабусі Софії Петрівни, яка ледь трималася на ногах, матері Поліни Василівни, дружини Ніни Василівни, сестри Любові Анатоліївни, рідних, друзів, знайомих – текли гіркі сльози.Плакала й сама природа. Дощ раптово перейшов у мокрий сніг, а вже на самому цвинтарі рвучкий, нахабний вітер шмагав всіх людей холодними крупинками, наче шрапнеллю.

    У натовпі тихо перемовлялися жінки:

    –        Ще ж молодий, лише 38 – жити і жити…
    –        Таке, таке. Тільки з Ніною сімейне життя почав. Вадиму всього два рочки. Ой, як воно хлопцеві без батька?
    –        Так, а Нінині хлопці хіба не потребують батьківської  руки? Дмитро он в Лохвицькому ПТУ вже вчиться, Сергій у сьомому класі, а Володя у третьому. Таки батько є батько.

    Нахмурені чоловіки говорили про своє:

    –        Жаль, такий моторист пішов від нас. Вже як перебере двигун, то хоч знак якості став.
    –        Золоті руки в чоловіка були. Жаль, що війна забирає таких…
    –        А скільком людям він на своїй вулиці допомагав! Трактор купив, щоб землю пахати – весна ж скоро.
    –        Осиротіла наша Приліпка… (так мехедівчани йменували цей куток села. – Прим. автора).
    –        А який життєрадісний чоловік був, любив пожартувати, цінував чоловічу дружбу і товаришем гарним був…

    0  
    4 Obers   (02-Лип-2015 11:49)
    Дошку пам’яті героя АТО Івана Лебеденка відкрили у його рідній школі



    25 січня 2015 року Іван Анатолійович підірвався у бойовій машині піхоти на протитанковій міні біля села Піски, яке на той час було «воротами» Донецького аеропорту. 17 червня земляки вшанували його пам’ять, відкривши меморіальну дошку на стіні рідно їшколи


    На момент загибелі Героєві було 38 років, він жив у Мехедівці Безсалівської сільради, мав дружину, дворічного сина і трьох прийомних дітей, до яких виявляв справжню батьківську любов і опіку. У мирному житті був водієм-механізатором, мав золоті руки й неабиякий хист до техніки. Працював у місцевих сільськогосподарських підприємствах, безкорисливо допомагав односельцям. Зі шкільних років не лише товариші, а й навіть учителі жартівливо називали Івана «Лебедиком».

    Новеньку меморіальну дошку розмістили поруч із дошкою пам’яті героя Радянського Союзу Павла Єрмака, який загинув при звільненні від фашистів Польщі, ім’я якого носить школа. Спонсором та ініціатором встановлення виступив випускник Безсалівської школи, депутат районної ради Олег Кравченко.

    – Іван Лебеденко навчався в Безсалівській школі з 5 класу і закінчив її у 1991 році, – каже директор Світлана Говоруха. – Усім учням і вчителям, кому випала честь навчатися і навчати Івана, він запам’ятається добрим, веселим, надійним товаришем і другом. Він був завжди відповідальним, ставився до своїх обов’язків завжди старанно. Тому коли йому запропонували воювати в зоні АТО, одним із перших серед мешканців нашої сільради відправився туди. У народі кажуть, що людина живе доти, доки її пам’ятають. Тому учні та працівники школи завжди згадуватимуть Івана як доброго й надійного випускника.

    – Він прожив коротке, але гідне життя і віддав його заради нас, заради миру, – додає заступник голови РДА Сергій Завгородній. – Іван Лебеденко з меморіальної дошки щодня зустрічатиме і проводжатиме нас своїм поглядом, нагадуватиме кожному із нас, що він поклав життя, аби ми жили в мирній, квітучій Україні.

    – Президент України підписав указ і ми 24 червня у Будинку культури під час концерту учасників бойових дій вручимо рідним орден «За мужність» ІІІ ступеня, – повідомляє заступник військового комісара Лохвицько­Чорнухинського ОРВК Геннадій Токар. – Герої не вмирають. Вони в наших серцях!Важливо, щоб його сім’я не залишалась без уваги та підтримки як держави і влади, так і нас усіх як громади, – військовий вручив Вадимові, 2­річному синові загиблого, подарунок – великий іграшковий автомобіль.



    Ніяка увага, моральна й матеріальна підтримка не заміняє рідним батька, чоловіка, сина, дядька. Тому вони не можуть стримувати сліз

    – П’ять років я був класним керівником Івана, – говорить учитель Василь Найда. – Скажу чесно: слабенько він навчався в школі. Але коли прийшов час екзамена на мужність і патріотизм, склав його на «відмінно». Колись померлі герої були останніми в навчанні й поведінці, а тепер стали першими в жорстокому бою, закриваючи друзів від куль і осколків. Іван виявив мужність уперше в серпні 2014 року, коли був мобілізований і пішов у зону АТО. Удруге – коли прийшовши у відпустку, міг знайти купу причин, щоб не повернутися (взагалі міг бути не мобілізованим). Утретє – коли загинув у жорстокому бою. Для Івана особливо характерним було почуття відповідальності. Одного разу я збирав гроші на якісь потреби класу, а в Івана на той час не було. Того дня після уроків Іван наздогнав мене у центрі села біля медпункту. Хоча була зима, біг роздягнений від самої школи і здав ці гроші – десь позичив, мабуть. Почуття відповідальності не дозволило Іванові ухилитися від захисту Батьківщини. Коли він повернувся у відпустку, багато хто умовляв залишитися, але чоловік не зміг, бо там – бойові товариші. Рідні і близькі, нехай наші співчуття полегшать біль вашої втрати.Дошку пам’яті Олександра Матійчука, який першим із жителів Лохвиччини загинув у АТО в листопаді минулого року, відкрили біля входу до його рідної Червонозаводської школи №2 два місяці тому.

    Олег ДОЛЕНКО

    Имя *:
    Email:
    Подписка:1
    Код *:
    Прогноз погоди
    Лохвиця 
    Реклама


    Пошук
    Міні-чат
    Календар
    «  Червень 2015  »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
    1234567
    891011121314
    15161718192021
    22232425262728
    2930
    Copyright Лохвиця © 2016