Сергій ПРОКОПЕЦЬ: «Рука ні в кого не тремтить – перед нами – ворог. Ми виходимо на позиції захищать Україну, свій народ, свої сім’ї» - 7 Листопада 2016 - Лохвиця
-
ЛохвицяСубота, 10-Гр-2016, 17:38
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
Форма входу

Реклама Google
Меню сайту
Обговорюють
  • Реклама


    Статистика
    Гость,
    Онлайн всього: 2
    Гостей: 2
    Користувачів: 0
    Головна » 2016 » Листопад » 7 » Сергій ПРОКОПЕЦЬ: «Рука ні в кого не тремтить – перед нами – ворог. Ми виходимо на позиції захищать Україну, свій народ, свої сім’ї»
    12:36
    Сергій ПРОКОПЕЦЬ: «Рука ні в кого не тремтить – перед нами – ворог. Ми виходимо на позиції захищать Україну, свій народ, свої сім’ї»
    Розмова кореспондента ЛК із кременчужанином, контрактником, командиром одного із підрозділів 53-ї бригади ЗСУ Сергієм Прокопцем відбулась 28 жовтня в офісі Лохвицького козацького полку, який козаки орендують у райцентрі по вул. Перемоги, 16. Редакції тижневика хочеться вірити, що хоча б частина читачів, яка ознайомиться із цією статтею, якщо не змінить свої погляди, то хоча б зробить глибший аналіз тих подій, які відбуваються на сході нашої держави, чіткіше визначить своє ставлення до них. Адже за 2 роки чи то АТО, чи то війни ми, цивільні люди, як це не прарадоксально звучатиме, чи то звикли, чи то почерствішали душами, але нас уже не вражають щоденні звіти речників АТО про вбитих та поранених – так званих 200-х та 300-тих, про кількість обстрілів позицій українського війська.


    Іван Дудник вручає Сергію Прокопцю бензопилу

    Сергію Миколайовичу, Вам 53 роки. Ви – колишній працівник МВС, 12 років уже на пенсії. Крім того, донедавна Ви були обласним козацьким отаманом. Особисто я Вас пам’ятаю ще із 2009 року, познайомившись у Крутах.
    Не секрет, що у свій час значна частина суспільства називала козаків МГО «Українське козацтво», тобто, мабуть, і Вас «ряженими», «лампасниками», тобто дорослими людьми, що загралися погонами, еполетами та орденами. Не зважаючи на досить вагомий і корисний внесок козаків у розвиток національної культури та відновлення історичної правди. Тож чи лишилось на сьогодні справжнє козацтво і якщо лишилось, то яке воно?

    Козацтво справжнє залишилось. Це мужні люди, які стали на захист України. А ті, що козиряли зірками, розбіглись, не поділивши влади та коштів. Адже на них треба було працювати, тобто сплачувати внески. Скажу навіть про нашого верховного отамана Ігоря Степановича Ординця, який постійно телефонував мені й вимагав: треба кошти, кошти, кошти. А де і як брать із того козака кошти, якщо він не має роботи. Я йому доводив і пояснював: давайте організуєм якусь справу, дамо людям конкретну роботу. Врешті-решт ми ні до чого не домовилися, і я відмовився від посади обласного отамана.
    І що було далі? Чи важко взагалі потрапити на службу, стати контрактником у 53 роки?
    Дійсно, це було зовсім не просто. До того я 2 роки і 3 місяці «відкатався» волонтером. Повірте, за той час я не раз і не два об’їздив територію від Маріуполя до Луганська. Бував практично в усіх бойових підрозділах, які там стояли. І ось одного разу ми потрапили під обстріл «Градів». Нас врятували хлопці із теперішньої 53-ї бригади. Тоді вона ще була 17-ю танковою. Забрав нас до себе командир взводу. І поки 7 днів ремонтували наш автомобіль, ми з ним міцно здружились. На прощання я йому сказав: «Поки буду займатись волонтерством, я Вас не забуду». Після того, більше року постійно їздив до них. Спливав час. Командир взводу і більшість знайомих хлопців пішли «на дембель». А на початку цього року він мені зателефонував і каже: «Я повертаюся назад». Деякі хлопці також ідуть зі мною, а ти як?» Відповідаю, що готовий, але сумніваюсь, що пройду комісію. «А ти спробуй». Знаєте, правдами-неправдами, коли дуже хочеш, пройти комісію можна. Тож 17 травня я вже був у «учебці» в «Десні». А з 17 червня – на передовій.
    А поряд із Вами є ровесники, чи старші?
    У моєму взводі є і старші. Одному 59, іншому – 57. Решта – хлопці, яким 22–25 років.
    Досить довго події на Сході наші правителі називали антитерористичною операцією. Слава богу, після 2 років пан президент уже на офіційному рівні називає це російською агресією. Патріотично налаштовані люди із початком подій називали це україно-російською війною. А з точки зору солдата, який сидить не у барі за чаркою, а в окопі під кулями, що це насправді?
    Це війна. Це справжня війна. Війна із ворогом, який стріляє із гармат, із мінометів, із танків. Бій може тривати годину, дві, три, добу. Яка це в біса антитерористична операція, якщо в моєму взводі два 200-х і сім 300-х?
    Був «Мінськ-1», «Мінськ-2», тепер відпрацьовується якась дорожна карта. А що про це знову ж таки думає солдат-фронтовик. І взагалі до яких пір це може тривати?
    Хочете – вірте, хочете – ні, але на передовій солдати усі за те, щоб ми почали наступати. Мінські домовленості абсолютно не працюють. Вони накладають зобов’язання тільки на нас. А «сепари» і російські агресори на них не зважають і не реагують. Тож сьогодні нам стріляти заборонено, а їм – ні. Ми сьогодні маєм змогу давати відповідь із автомата або кулемета. Нам не дозволяють «шмальнуть» по них навіть із «мухи» чи гранатомета. Це хіба що вже «валять» прямо на голови – тоді можна. І то відразу передають по радіостанції: «Стіна!» Це означає – припинити вогонь. У червні ми непогано по них працювали. І давали здачі по повній програмі. Але і тоді тільки наберем темпу – звучала команда «відбій». Бо бандюки, бачите, просять перемир’я на 2 години. Ми припиняєм вогонь – а вони через 40 хвилин знову починають гатити по нас. Ну скажіть, хіба можна домовитися з бандитами?
    Пане Сергію, у свій час українські вояки взяли у полон двох російських ГРУшників, яких потім обміняли на Надію Савченко. А чому б українському спецназу не брати в полон більшу кількість росіян? Адже тоді було б легше визволяти наших хлопців із полону. Чи їх там більше немає, а є тільки російська зброя?
    Вони там є. І їх неважко відрізнити. Вони гарно одягнені у своїй формі, на них нові бронежилети та каски. Із бандитами, тобто «сепарами», їх не сплутаєш. Я спілкувався із розвідниками. Вони беруть у полон російських військових, але потім не все так просто. Виникає проблема, пов’язана із судами. Треба довести, що він – полонений, що він у тебе стріляв.
    Та що говорить про ворогів, якщо навіть на кожного пораненого нашого бійця потрібно мати двох свідків? А якщо ти десь біг сам і в цей час ти зазнав поранення, то це ще велике питання – що тобі його зарахують.

    Немало певних нарікань із української сторони звучать на адресу діяльності ОБСЄ в зоні бойових дій. Чи маєте щось сказати про це?
    А що тут скажеш? Чергують вони тільки вдень. У 17.55 їдуть відпочивати, набиратись сил. А у 18.15 починається бій.
    Чи добре озброєні наші військові в порівнянні із сепаратистами та росіянами?
    Озброєння у них, звичайно, краще. Врешті-решт вони не дуже і ховаються із ним. Уявляєте – заїздить російське артилерійське училище і курсанти 4 курсу починають на практиці відпрацьовувать те, чому їх навчали. Все дуже чітко видно – коли стріляють бандити, а коли професіонали. Б’ють чітко по квадратах із лазерним направленням. Перший снаряд – 300-й, другий – 300-й, а третій – 200-й. Так буває часто. Два тижні тому у Зайцевому наша розвідка засікла 4 російські військові літаки. Про безпілотники взагалі не варто говорить. Бувало, за день нараховували по 30–40 штук.
    А чи покращало забезпечення наших вояків? Адже нас, цивільних, запевняють у цьому.
    Із харчуванням проблем немає. Також забезпечені повністю бронежилетами та касками. А от по зимовій формі проблема в тому, що найменший розмір – 54-й. Озброєння отримуємо регулярно, боєприпаси є. Але що стосується мого взводу – нема жодного тепловізора, нема жодної радіостанції для прослуховування ворога. А це все – життя хлопців. Наприклад, через це вночі доводиться весь час кидать гранати, аби не пропустити ворога в темряві.
    Уже не секрет, що заробітна плата контрактника, який служить у Яготині чи в Чернівцях, всього на якусь тисячу з копійками менша від тієї, яку отримує контрактник на передовій.
    Кожний контрактник отримує 7 000 грн./міс. Якщо він стоїть на другій лінії оборони, то отримує на 1200 грн. більше. Це так звані бойові АТОвські. А хто стоїть на нульовому блокпості, отримує АТОвських 4 200 грн./міс. Тож дійсно виходить, що часто воюють за 1000 грн., ризикуючи своїм життям, коли можна на тій же контрактній службі відсидітись у тилу.
    А затримки грошового забезпечення бувають?
    Нажаль, бувають. Зазвичай, своє ми маємо отримувати кожного 15-го числа. Але насправді буває і 20-го. А за жовтень поки що не отримали зовсім.
    А чи виплачуються гроші за знищену ворожу техніку?
    У нас поки що ще нікому не виплатили.
    Так можливо не підбивали?
    Є у нас люди з 3-ї і 4-ї хвилі. За ними –знищені танки та інша бойова техніка супротивника. Раніше висіла вивіска «120 тисяч за підбитий танк». Потім, говорять, обіцяли 50–40. Але…
    Не тільки в Росії, але й за її кордонами деякі путінські папуги намагаються довести, що в Україні йде громадянська війна, що українець воює з українцем. Ваша думка про це.
    Та які вони в біса українці? Вони лютою ненавистю ненавидять українську мову. Ви знаєте, ми на своїй позиції встановили гучномовець і періодично вмикаємо то Гімн України, то українські пісні. Посудіть самі – а чому б і ні, адже в нас так зване «перемир’я»? Але «сепари» починають гатити не тільки коли чують Гімн, а навіть українську пісню.
    Розмова тривала кілька годин. У ній брав участь не тільки кореспондент, а і козаки Лохвицького полку, які зібрались того дня, щоб поспілкуватися з побратимом та вручити йому бензопилу та мангал для потреб його підрозділу. До речі, після того, як Сергій Прокопець склав із себе обов’язки обласного отамана, він записався до Лохвицького полку як одного з найдієвіших та патріотичних. На прощання він попрохав товаришів: «Мені потрібні на сьогоднішній толкові хлопці-снайпери. Якщо такий знайдеться, я сам приїду по нього і заберу».
    Зі східного фронту вже повернулося додому 9 козаків із Лохвицького полку, із них п’ятеро – пораненими. Продовжують нести службу 12 чоловік. Іван Дудник, отаман, про це висловився так: «Коли розпочалась війна, я зібрав своїх людей і сказав: «Хлопці, давайте діять по закону. Хто може і бажає – іде у військкомат. Кого не беруть – допомагає чимось іншим. Кого призивають – не ховається. У козацькій присязі є такі слова: «Присягаю, що буду стояти життям за свободу і незалежність України, недоторканість її кордонів і територіальну цілісність». Коли у 2008 році ми давали цю присягу, то навіть не задумувались, наскільки це буде актуально. Сьогодні суспільство повинно відкинути всілякі політичні й особисті амбіції. Ми повинні бути єдиними, а то відбуваються незрозумілі, абсурдні речі. Сьогодні загинули хлопці на фронті, а ми ввечері то святкуємо Івана Купала, то Ілька, то даємо салюти. До цього потрібно ставитись набагато серйозніше, якщо ми хочемо перемогти. І дуже шкода що багато хто із нас цього не розуміє. А козацтво будемо піднімати «знизу», адже скільки не стукались до Києва – то все дарма. Співпрацювати будемо із усіма, хто стоїть на позиції української державності. Якщо я бачу, що людина хоч гривню дала на АТО і стверджує, що Україна єдина і її потрібно захищати – це наша людина!»


    Переглядів: 86 | Додав: Obers | Рейтинг: 0.0/0
    Всього коментарів: 0
    Имя *:
    Email:
    Подписка:1
    Код *:
    Прогноз погоди
    Лохвиця 
    Реклама


    Пошук
    Міні-чат
    Календар
    «  Листопад 2016  »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    282930
    Copyright Лохвиця © 2016