«Моя мама», — обнімає Світлану Альоша. «Ні, моя!» — сердиться на брата Едик - 23 Грудня 2013 - Лохвиця
-
ЛохвицяСереда, 07-Гр-2016, 13:31
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
Форма входу

Реклама Google
Меню сайту
Обговорюють
  • Реклама


    Статистика
    Гость,
    Онлайн всього: 2
    Гостей: 2
    Користувачів: 0
    Головна » 2013 » Грудень » 23 » «Моя мама», — обнімає Світлану Альоша. «Ні, моя!» — сердиться на брата Едик
    01:18
    «Моя мама», — обнімає Світлану Альоша. «Ні, моя!» — сердиться на брата Едик
    У селі Крисках Коропського району створений дитячий будинок сімейного типу. Шістьом дітям, позбавленим батьківського піклування, дала прихисток 46-річна Світлана Дуб'яга, приватний підприємець, у минулому директор місцевого спиртозаводу.


    З мамою Світланою Валентинівною і татом Василем Федоровичем Катя, Альоша, Едик, Вероніка, Владик і Алінка

    «Власні діти мене не бачили. Я все на роботі й на роботі»

    Зі спиртозаводом пов'язане усе життя Світлани Валентинівни. Бухгалтером працював на підприємстві її дід Олексій Якимович Жихарев, електриком — батько Валентин Олексійович. Сюди повернулася після закінчення Лохвицького технікуму харчової промисловості й Світлана. Вчилася заочно в університеті харчових технологій у Києві і працювала інженером-технологом. Мала вже досвід роботи у Харківському пивоб'єднанні. Попереду світила посада головного бухгалтера заводу «Рогань». Але після заміжжя вирішила, що треба повертатися додому.

    Зі старшим на рік Василем Дуб'ягою вони познайомилися ще в Лохвиці, 1988 року побралися, і ось уже позаду їхнє срібне весілля.

    Робота на заводі для чоловіка теж знайшлася. Працював Василь Федорович наливачем балонів вуглекислого газу, оператором котельні, приймачем-здавачем барди, аж доки підприємство не зупинилося.

    Світлана ж 2001 року стала заступником директора заводу, а 2005-го — директором.

    У подружжя двоє дітей. Сину Станіславові вже 23 роки. Професію юриста він здобув зразу у двох вузах — Чернігівському українсько-російському інституті-філіалі Московського відкритого університету і технологічному університеті, у магістратурі якого зараз вчиться. Дочка Аліна — восьмикласниця.

    Діти мої мене практично не бачили, — каже Світлана Валентинівна. — Різниця між ними — десять років. Стасика я залишила на бабусині руки у десять місяців, Алінку — в одинадцять. І я, і чоловік на роботі від ранку до ночі. Коли померла бабуся, Алінці було чотири рочки. Так от дитина, прокинувшись від сну, казала нам не «Доброго ранку», а «Куди ви сьогодні їдете?» Нянькою сестрі став старший брат. Упеклась вона йому. Діти гуляють, а під Стасиковим доглядом — сестра. Якось сказав мені:

    Мамо, через десять років приведи ще одне дитя. Щоб Аліна помучилась, як я мучуся з нею.

    Оце тепер, коли ми з чоловіком вирішили взяти дітей, я сказала сину:

    Ти ж просив народити через десять років. Ну, трохи припізнилась. Беру тобі братів і сестер через тринадцять.

    А він:

    Не заперечую. Але, здається, з кількістю ви переборщили.

    Алінка теж схвалила наше рішення, просила тільки, щоб котресь було її віку. Щоб подружка їй була.

    Зайнятись підприємництвом порадив брат

    За характером я людина діяльна, активна. І все ж зайнятись приватним підприємництвом порадив брат. Юрій старший за мене на 12 років. Людина освічена, розумна, відома в Україні. У свій час був заступником, а далі директором Держхарчопрому.

    На початку двотисячних ми гуляли на весіллі у племінника. Було все добре, люди сиділи за довгими столами в шалаші. Але пішов дощ, крізь щілини у наметі капав просто в тарілки. Отоді Юрій і сказав:

    Ні, це вже не годиться. Треба відкривати кафе, де й справляти весілля.

    У 2005 році у нас уже було шість магазинів і двоє кафе — у Крисках, Іванькові, Радичеві, Понорниці. Може, бачили вивіску: «Приватне підприємство «Юрів». Очолювала його я, доки не стала директором спиртозаводу. Тоді передала справи чоловіку. Тепер же, створивший дитячий будинок сімейного типу, магазини та кафе здали в оренду.

    Дім, у якому ми живемо, збудував колись завод. Двоповерховий, на два входи. Приватизували його на двох з братом. Юрій щомісяця приїздив із Києва, допомагає нам в усьому.

    У нас великий город — чотири з половиною гектари. Є трактор МТЗ, інша техніка. Колись тримали чотирьох корів, було й 28 свиней. Зрештою залишили одну корову. А коли я стала директором заводу, вирішили і її продати. Пам'ятаю слова сина:

    Не будемо мучити ні мамку, ні скотину.

    Я ж без кінця на роботі, часто у від'їздах. Коли вже там доїти нещасну худобу, доглядати!

    Молочне купуємо у сусідів. Але малі мої діти до нього не привчені. Ну, вареники, млинчики, каші ще їдять, а пити свіже не хочуть.

    Хазяйство у нас і нині не маленьке. Четверо свиней. 150 голів птиці було влітку. Тепер, звісно, менше. Порізали, поклали в морозильні камери. їсти в домі завжди є що. Вдосталь, аби їли.

    Ідея дитячого будинку сімейного типу виникла раніше

    Як виникла? Ну, діти наші виросли, скоро підуть з дому. Син — на роботу. Дочка мріє про медицину. Плануємо спочатку закінчити медучилище, далі університет. Отож дітей не буде вдома. Ми залишимось удвох. Навіть думати про таке важко. А в мене на очах приклад подруги Світлани Циганок із Понорниці. її сімейному дитбудинку уже п'ять років. Дітям, що виховуються там, так добре. Чом би не створити й нам затишок для нещасних?

    Десь улітку наша районна газета «Нові горизонти» розповіла про вилучення у матері, яка пила, не доглядала дітей, двох маленьких хлопчиків і дівчинки. Хлопчикам 2 і 3 роки, а сестричці — 7. Гірка історія діток із Жернівки вразила мене, і я приїхала в Короп, у районну службу у справах дітей, розповіла про свій намір створити дитбудинок сімейного типу. Попросила дозволу зустрітися з дітьми. Виявилось, що старші — Вероніка й Едик у центрі матері та дитини у Хмільниці за Черніговом, а дворічний Альоша — тут, у лікарні. Пішла в лікарню. На дитину було важко дивитися. Блідий, худенький. Ручки сині, аж прозорі. Я погодувала Льошу, залишила гроші на памперси. У наступний приїзд застала хлопчика обкаканим. Пішла з ним до ванної, обмила попку. I в цей момент Альоша… поцілував мене. Я не могла стримати сліз, сказала собі, що обов'язково заберу цю дитину у свою сім'ю. І його сестричку і братика.

    Процес оформлення документів не простий і тривалий, включає обов'язкове навчання батьків у Чернігові. Ми все це з чоловіком пройшли і 30 вересня привезли Альошу до себе в дім. А наступного дня поїхали по Вероніку й Едика до Хмільниці. На рік старший Едик важив 11 кілограмів. За два місяці вдома він набрав кілограм 800 грамів. На дітей тепер любо глянути. Обидва добре розмовляють, швидкі, кмітливі, люблять ласку, якої досі не знали. Дуже ревнують мене — на коліна треба брати зразу обох. А Едик навіть дорікає:

    Ти Льошу забрала раніше.

    Отак! Що б не взяли до рук — моє! І один, і другий: «Моє!»

    Історія дітей дуже сумна, їхня мати Аня Петрова дочку Вероніку народила в дев'ятнадцять, кажуть, від рома. Далі її цивільним чоловіком був Анатолій з Понорниці. Народила ще двох дітей. Старшого сина Едика Анатолій признавав, а щодо Альоші заявив, що це не його. І вигнав Аню з трьома дітьми з хати, привів іншу. Районні служби влаштували дітей на зиму до Черешенської школи-інтернату. На літо мати мала їх забрати. Та Аня з поля зору властей взагалі зникла. Розшукали її аж у Росії.

    Ніякі повчання, застереження на горе-маму не впливали. Голодні діти ходили по селу, просили їсти. А мати пила, гуляла, знущалася над ними, била, навіть по голові.

    Якось купаю Едика, а він мені:

    А мама мене не мила. Вона тільки горілку пила.

    Льоша взагалі боявся митися. Тепер же не витягнеш із ванни. До нормальної їжі діти не звикли. Вероніка сказала, що любить тільки картоплю-нелупку, тобто нечищену, «в мундирах». У тому житті вони їли сиру гречку, вермішель. Готую обід, а вони кричать:

    Дай!

    Котячий корм їли. Довелося кота з його їжею евакуювати з хати.

    Стоїть на столі лоток яєць. Підходить Едик:

    У мене є карманчик, — показує на кишеньку на курточці. — Можна, я візьму?

    Звикнувши просити їжу у людей, Вероніка спробувала робити це й тут. Я попередила сусідів, щоб не давали. Треба ж якось відучати. Збираюся в магазин, а вона:

    Візьми мене з собою. Я не буду просити.

    Як усі діти, люблять цукерки. Без кінця б їли. Я завела порядок, коли спочатку борщик, каша, котлета, пельмені, компот чи ще щось, а тоді вже по дві цукерки. Так 3-4 рази на день. Цілком достатньо для нормального харчування.

    Владик, Маша і Катя

    У дитбудинку сімейного типу має бути мінімум п'ятеро чужих дітей. Троє ми вже взяли. Про інших клопотали у районній службі. Час від часу нам повідомляли: ось там є діти, можна зустрітися, їздили до інтернату в Нову Басань, в інші місця. Не складалося. І тут телефонують, що в Городнянській школі-інтернаті є четверо діток з однієї сім'ї, два брати і дві сестри віком 9,12,14 і 16 років. Те, що нам треба, адже Аліна просить:

    — Візьміть хоча б одну дівчинку, таку, як я.


    Ми сфотографували свій будинок, сад, кімнати, аби діти бачили, куди їх кличуть. Поїхали в Городню, повезли гостинці. Вадим, Катя, Маша і Владик Стукуни родом з Ніжина. Батько і мати пили, не дбали про дітей, їх позбавили батьківських прав ще у 2009 році. Батько ще й бив і дружину, і діток. Уже два роки діти були в Городні.

    Ми розповіли про себе, свою сім'ю, показали фотографії. Катя з Владиком сказали зразу, що хочуть жити у нас, а Маша і Вадим заявили:

    Ми подумаємо.

    Через якийсь час нам зателефонували зі школи-інтернату і повідомили, що заяви про бажання жити в нашому дитбудинку написали троє — Катя, Маша і Владислав. Вадим — ні.

    13 листопада ми поїхали в Городню за дітьми. Побачивши, що вони сідають у машину, прибіг ще один хлопчик з речами.

    Візьміть і мене. Я вже й сумку склав.

    Вихователі пояснили йому, що так не робиться.

    Чекай, хтось і за тобою приїде.

    Нам же сказали, що в інтернаті готується логопедичне свято, в якому задіяні і наші діти. Було б добре, якби ми їх привезли. Хто ж відмовить? їздили, звичайно. І Вадима провідали. Він на той день лікував очі в Чернігові. Зустрітися з дітьми я запросила їхню матір із Ніжина. Пообіцяла оплатити їй зворотну дорогу, тільки б приїхала. Про що вона говорила з дітьми, не знаю. Ми залишили їх наодинці. На вокзал її відвіз мій брат Юрій Валентинович і гроші дав.

    Хоч як важко жилося з батьками-п'яницями, а діти за них переживають. Радіють, коли мати телефонує. Кажуть, що вже й Вадим хоче до нас. Ну, йому вже 16. Надумається — ми приймемо.

    До речі, Аня Петрова за три місяці не поцікавилася своїми дітьми ні разу. Кажуть, ніби знову вагітна.

    У сімейному дитбудинку на утримання дітей виплати починаються тільки через три місяці. Тоді ж буде і наша з чоловіком зарплата. Тепер я мати-вихователька, Василь Федорович — батько-вихователь. Але до прийому дітей треба було підготуватися, купити меблі, одяг, взуття і все інше, що потрібне нашим новим синам і дочкам. Взяли 15 тисяч гривень кредиту. Ну, село є село. Відразу ж знайшлися народні контролери: «Дуб'яги на дітських грошах живуть!» Я не зважаю на ці розмови. По-перше, це неправда. А по-друге — на світі стільки нещасних дітей — круглих сиріт і сиріт при живих батьках. Візьміть до себе хоч по одному. Гроші держава дасть. А ви дайте бідним дітям любов, ласку і дах над головою. Усе просто і доступно.

    Наше життя великою сім'єю тільки починається. Першим уранці встає наш тато, чистить картоплю, готує інші продукти. Далі встаю я, беруся за сніданок. Будимо дітей. Виряджаємо п'ятьох до школи, двох — до дитсадка. Вероніка ходить до другого класу, Владик — до четвертого, Маша — в сьомий, Катя — в дев'ятий, Аліна — восьмикласниця. Рівень підготовки в усіх різний. Уроки вчити допомагаю я. З усіма предметами справляюсь, а з англійською — проблема. У школі ж бо вчила німецьку, та й ту давно.

    Тиждень тому наша Маша впала у спортзалі з брусів. З переломом ключиці зі зміщенням ми відвезли її до обласної дитячої лікарні, де їй зробили операцію. Тут ось святий Миколай подарунки всім принесе, а Маша далеко від дому. Ми телефонуємо їй, заспокоюємо, що все буде гаразд, подарунок її чекає.

    А далі — Новий рік, Різдво. Буде ялинка, буде Дід Мороз, все, що несуть ці свята. Такі гарні і веселі. Знову дзвенять у нашому великому домі дитячі голоси. Мабуть, це і є щастя.
    Переглядів: 236 | Додав: Obers | Рейтинг: 0.0/0
    Всього коментарів: 0
    Имя *:
    Email:
    Подписка:1
    Код *:
    Прогноз погоди
    Лохвиця 
    Реклама


    Пошук
    Міні-чат
    Календар
    «  Грудень 2013  »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
          1
    2345678
    9101112131415
    16171819202122
    23242526272829
    3031
    Copyright Лохвиця © 2016