ЛохвицяСереда, 16-Серп-2017, 18:14
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
Форма входу

Реклама Google
Меню сайту
Обговорюють
  • Реклама


    Статистика
    Гость,
    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Головна » 2015 » Жовтень » 2 » Микола ПЕТРЕНКО: «Мій народ завжди мав свою Конституцію! Конституцію СЛОВА»
    16:57
    Микола ПЕТРЕНКО: «Мій народ завжди мав свою Конституцію! Конституцію СЛОВА»
    Микола Євгенович Петренко народився 6 листопада 1925 року в м. Лохвиця Полтавської області. Першокласником пережив страшний голодомор 1933 року, пройшов примусові роботи в Німеччині. А за спробу втечі відбував покарання в концтаборі (Янівський у Львові, Бухенвальд, Штокбах).


    Після повернення на батьківщину пройшов фільтраційні та трудові табори-шахти Донбасу, лісорозробні та рибні промисли Камчатки. В Україні здобув вищу освіту (факультет журналістики Львівського державного університету). Працював у Бродівській районній газеті, редактором Львівського телебачення, кореспондентом “Літературної України”. Член НСПУ з 1960 року. На творчій роботі — від 1976 року.

    Автор понад 100 книжок: проза, поезії, гумор, публіцистика, вірші для дітей, казки, пісенні тексти.

    Лауреат літературних премій імені Павла Тичини, Юрія Яновського, Григорія Сковороди, Олександра Олеся, Маркіяна Шашкевича, Богдана-Нестора Лепкого, Ірини Вільде, Паїсія Величковського, Степана Руданського, Романа Федоріва, Віктора Близнеця “Звук павутинки”, “Лісова пектораль”, “Золотий тризуб”, “Львівська слава”, премія родини Нитченків, першого міжнародного конкурсу “Чатує в століттях Чернеча гора” та ін.

    Нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України, Великим Золотим Знаком (Німеччина).
    Заслужений працівник культури України.

    Коли думаю про Миколу Петренка, мимоволі перед очима постають кілька епізодів. Ось Микола Євгенович уперше (при мені, маю на увазі) заходить до видавництва “Каменяр” (де я працював майже 19 років), аби щось уточнити в рукописі книжки, яка має незабаром з’явитися. Книжки прозової — про неволю в Німеччині. Думаю: яка це приємна людина.

    Ось на його 50-річчя — у кав’ярні “Фестивальній”. Гори похвал, а через тиждень-другий — удар, “хлопчики” різних калібрів не дрімають. І Микола — уже не власний кореспондент газети “Літературна Україна”, уже його не публікують — дано команду. Уже не кожен радо вітається. Таке життя!.. Але Микола Євгенович не падає духом.

    А ось ми групою йдемо на “Карпати”. Пересуваємося поміж кущами, оскільки діє заборона — “жодного грама” ні з собою, ні в собі… Найцікавіші жарти чути від Петренка. Східняк є східняк: без гумору полтавчанин — не чоловік, а капуста.

    Усі епізоди об’єднує велика людяність Миколи Євгеновича.

    Ось йому 70. Беру в Миколи Євгеновича інтерв’ю. Радий, що про нього згадали. Розповідає детально про все: і про школу, і про Голодомор, і про навчання в Черкаському політосвітньому технікумі, і про концтабори — Янівському у Львові, у Бухенвальді, табір “Штокбах”, і про радянський фільтраційний табір, і про роботу на шахтах у Єнакієво упродовж двох років, і про Камчатку — на лісоповалі і на рибоконсервній фабриці.

    Нині ж — інтерв’ю з Миколою Петренком напередодні його 90-річчя.

    “Життя і мрії дивний сплав…”

    Двадцять років тому, коли Вам виповнилося 70, я запитав у Вас: “Як чуєтеся на порозі 70ліття?” Ви мені відповіли: “Чуюся на порозі, наче прожив не своє, а чуже життя. Бо пройшов його трохи не так!” А як нині чуєтеся — на порозі 90-річчя?
    За ті 20 років я дещо виправив у своєму житті, бо жив не подвійною душею. Жив тільки внутрішнім світом. А помилки траплялися, які варто було оминути. Ми від початку шляху носили дві душі. У першому класі, коли я йшов до школи, мати вішає мені на шию хрестик. Учителька ж запевняє, що Бога нема, і вішає мені на шию краватку. Я ж знаю, що вони обидві не можуть мені брехати, але розумію, що допитуватися у них правди не маю права, мушу приймати як визначене. Мушу домислити, сам розсудити, загнати розгадане у своє. У ті та й пізніші дитячі роки ми були затуркані галасливою пропагандою — принаймні в наших душах якимсь дивним чином намагалися вжитися дві протилежні правди.
    Я ж особисто не міг вивільнитися від того протягом усього свого життя, а щодо творчого — то безсумнівно. І тепер усвідомлюю: цей спосіб алегоричного мислення укорінився як визначальний у моїй поетичній практиці — прихований смисл, підтекст, іномовлення.

    Звідки Ви вийшли, як ішли, до чого дісталися?
    Із сотенного містечка Лохвиця на Полтавщині, з вулиці, де ще з 1922 року стоїть пам’ятник Г. Сковороді. В мою душу всотувалися його слова із байок та притч — вони зводилися до “сили”, до моралі, до парадоксу. А ті загадки (моя мати знала їх безліч) — це ж той самий грим на правду: бо ж має стати мистецькою річчю. Голодний не має права бути щасливим — це теж зі Сковороди. А довкруж — голод, поганьблення одвічних моральних засад, перевернуті сумління. А ще — руйнація церков, скинуті хрести, потрощені дзвони. Безвірницькі бригади ходять по хатах із вимогою потрощити ікони, навіть більше — з примусом господарів потоптатися по них.
    До яких тем найчастіше звертаєтеся?
    Я із тих поетів, які за останні 20—30 років багато пишуть саме про віру, заглиблюючись у біблійні сюжети, переосмислюючи пережите. На самому початку творчого шляху, надрукувавши пару десятків віршів, подібних до витворів інших поетів — переважно про наші звичаєвотрудові подвиги, я зосередився на своїй темі: темі молодих українських хлопців і дівчат, “остарбайтерів”, у німецьких трудових таборах, у концтаборах.
    Хто з письменників був для Вас дороговказом, провісником поетичних істин?
    Я вдало надрукувався в обласних і республіканських виданнях, на радіо прозвучала передача. У Спілці мене підтримали Петро Козланюк, Юрій Мельничук, а Ірина Вільде начебто взяла під свою опіку.
    Зовсім несподівано мені посприяв ще й КГБ: тоді саме він розгорнув активну кампанію “За возвращеніє на Родіну” вчорашніх в’язнів німецьких катівень, а вони, десь із півмільйона, не хотіли чи не наважувалися повертатися, шукали прихистку на Заході чи й за океаном. І от до мене, ще студента університету, колишнього в’язня німецьких концтаборів, заявляються двоє — один із радіо, інший — із газети — під тією ж назвою: “За возвращеніє на Родіну”. Щось розпитали, взяли чималу добірку віршів. Невдовзі з Києва приїхав Анатолій Шевченко — він також працював на київському радіо, саме у відповідному відділі. Тож я прозвучав і надрукувався у Києві, в Москві, вийшов за кордон. Німецькі журналісти знайшли мене у Львові, надрукували щось там у кількох газетах. Постало питання про видання першої книжки — вона готувалася до друку у київському видавництві “Молодь” під умовною назвою “За дротом”. Рецензія позитивна, редактор збірочки Олесь Жолдак дзвонить: приїжджай, будемо редагувати! Я — до Києва, заходжу в “Молодь”, вона тоді біля Золотих Воріт мала прописку. А Олесь розводить руками: “Миколо, ЦК комсомолу наклало вето — забагато, мовляв, страждань, треба більше боротьби, треба супротиву, бунту, повстань…”
    Однак я розробляв свою тему, тільки що перша книжечка виявилася другою, і під радіснішою назвою — “Серцем палаючим”. Мені, якщо чесно, було вигідніше від моїх друзів — молодих поетів: тоді ж основний поетичний зміст утаємничувався у підтекстах, а львівська аудиторія складалася переважно з родин репресованих, а то ж — чи не кожна друга західноукраїнська родина. Тож я читаю це при зустрічах із трудящими — про неволю, яку пройшов, про ґрати, де перебував, про знущання і страждання — а це ж перегукується із рідними реаліями.
    Невдовзі з’явилася ще одна, винятково моя, тема — камчатська, де розповідь про мої трудові невільничі роки перетворилася на екзотичну мандрівку, пізніше я її розвинув у книзі “Молитва отця Зенона”.

    Як Вам велося в таборах?
    У таборах — напівголодні. Майстер німецький, у якого я працював підручним, щось давав їсти. Потім — трудова армія після фільтраційного табору. Єнакієво. Шахта. Були комбат, комроти, взводний, які нічого не робили. А з нами в шахті працювали німці, мадяри, румуни, полонені, звичайні в’язні, військовополонені. Ми — без конвою. Після двох років у Єнакієво — на Камчатці. Там я захворів на жовтуху. То ніби була служба, але й гроші вдавалося заробити. Тож запасу мені потім вистачило ще десь на півтора року, як став студентом.
    Ви не поповнили лави дисидентів…
    За дуже простої причини. Почали тягати в КГБ кілька разів, щоб став їхнім агентом. Я викручувався. Пішов до секретаря обкому Яремчука, сказав, що хочу написати п’єсу про Ментена. Ніби відчепилися. Проте далі контактував — особливо з Михайлом і Богданом Горинями, з Михайлом Осадчим. З Іваном Світличним, який зупинявся у мене, коли приїжджав, іншими діячами.
    Що Вас наштовхнуло на створення поетичної книжки, присвяченої Національному академічному драматичному театру імені Марії Заньковецької (Львів)?
    Із самого початку мого творчого шляху я контактував з акторами, працюючи на телебаченні, організував поетичний театр, ставили маленькі вистави. Ще під час окупації, коли рік був у Лохвиці, там відкрився театр. Я був у захопленні від класичного українського репертуару. Той театр потім вивезли на Захід.

    “Не пригадую, щоб до Спілки прийшов хтось з обласних очільників…”

    — Чи знаєте Ви себе?
    Багато роздумую. Особливо — зараз. Свого часу мене Богдан Горинь вводив у коло художників: Любомир Медвідь, Андрій Бокотей, Іван Марчук. Це ж він привів до мене й Івана Світличного. Я був редактором першої книжки Михайла Осадчого, давав першу рекомендацію Ігореві Калинцю.
    Що Вас як письменника влаштовує в діяльності НСПУ, а що — не дуже?
    Скажімо, колишня компартійна влада проявляла надмірний інтерес до творчих організацій, а до письменників — насамперед. Намагалася поставити їх на службу режимові, а то так легко не давалося. Доходило навіть і до того, що протоколи кожних зборів стенографувалися, художніх рад — також передавалися на вивчення обкому. Зрозуміло — якого.
    Письменників пропагували, залякували, задобрювали… Залежно від ситуації. Так, під час виборів одному з письменників гарантували депутатство до ВР України — фігурували такі постаті, як Петро Козланюк, Ірина Вільде, Юрій Мельничук, Ростислав Братунь. Ще одного — до обласної, міської чи до районних рад.
    Порівнюю із днями Незалежності (а їх уже понад два десятки) — великий контраст. Нині не пригадую, щоб до Спілки завітав хтось із обласних очільників… А саме ж у Спілці зароджувалися всі вільні державотворчі організації: Меморіал, Товариство рідної мови, Рух…
    Ніяк не налагоджується чесний і відкритий діалог для підтримки книги. У багатьох областях місцева влада сприяє поліпшенню життєвого рівня письменників, митців. Для прикладу: у Вінницькій області письменників до півста, їм виділено близько двадцяти грошових допомог: старшим — добавка до пенсії, молодим, перспективним — стипендії. У патріотичному Львові — жодної ні молодому, ні старому. І це при тому, що кілька письменників нагально потребують підтримки: Володимир Каліка, Світлана Антонишин, Роман Кудлик.
    А щодо Спілки загалом: а чи потрібна вона? Мені б навіть вистачало спілкування серед львівських письменників, бо до Києва ми причетні формально.

    Як Ви сприймаєте тезу Володимира Винниченка з його “Щоденника”: “Мабуть, це не просто навчити людину любити ближнього, як себе самого. Любові так само не можна навчити, як не можна навчити неталановиту людину творити художні твори”.
    Він сам собі заперечує. Це справді неможливо. Але всі ми від роду начинені чимось. Є голос, є вміла рука до малювання. У кожного — своє. Але якщо хтось мені скаже, що мотор не так працює, то я не знаю… Бо не чую, не моє це.
    А Шопенгауер висловив цікаву думку: “Наше життя минає між стражданнями і нудотою”. А Ваше?
    Я б не сказав, що між нудотою… Попри все, я знаю, що Бог мені послав хоч дрібку щастя. І я б не називав це нудотою, бо звик щось передумувати, читати, працювати. Пишу і казки, і читаю багатьох письменників. Філіппінську поезію перечитую, шумерську, корейську. Лукреція Кара…
    Марія Людкевич, як завжди, питає у Вас: що Ви думаєте про молоду літературну зміну?
    Молодих, як на мене, — багато гарних. Але багатьох, як на мене, зіпсувала ейфорія…
    Василя Стефака, як він сам зізнався, Іван Франко погладив по плечу. Уві сні, звісно. Вам чогось такого не доводилося відчути?
    Я здалеку дивився на Сковороду. Ще дитиною носив молоко один раз на тиждень на продаж і, проходячи повз пам’ятник, питав: “Може, вам, дядьку, молочка від чорної корови?”
    А чому — від чорної?
    Бо в нас саме така була вдома.
    Колись на нинішньому проспекті Свободи була книгарня “Молодість”, а на нинішній вулиці П. Дорошенка — “Поезія”. Ми, студенти шістдесятих, чи не кожного дня бували в них, купували цікаві книжки, контактували з відвідувачами. А нині — там щось від глобалізованого світу. Може, вартувало б їх повернути?
    Люди однаково не купують книжок. Я не знаю чому. Затяжний моральний розлад — не купують книг, не читають їх.
    Про що Ви думаєте, коли Вас хвалять?
    Навіть часом і не згадують. І не тільки мене. Я написав книжку в Інтернеті — про письменників, художників, артистів, яких уже нема серед нас. Не називатиму їхніх прізвищ. На жаль, ніхто їх майже не згадує, навіть у відповідні дати.

    “Вірю, що життя відродиться за 2-3 роки…”

    Юрій Шевельов ще десь у 50-х роках минулого століття написав: “Українство весь час стоїть поза своєю датою… Тому коли європеїзм завжди відстає від Європи найменше на яких 30 років”. Думаю, сказано справедливо. А Ви як вважаєте?
    Відстаємо навіть від себе вчорашніх. Скажу про себе. Я був уже у моральному занепаді… Але Майдан і люди на Майдані повернули мене. Їхня душа — проти мулу. Нам треба повертатися до нашої сутності. Ми колись були близькі до природи. Наш народ жив за неписаними законами своєї рідної моралі: рідних пісень і слова, казок і приказок, заговорів і намовлянь, загадок і примовок, звичаїв і обрядів, ритуалів… Саме в них сконденсовано всі належні людські права, всі звичаєвості, всі зобов’язання. Мій народ мав свою Конституцію! Конституцію СЛОВА! Слова, береженого і шанованого в усі часи. І тому для мене викарбувалося: ми, хто служить у наші дні цьому Слову, просто зобов’язані говорити з нашими читачами не як з одвічними рабами, а як із людьми, які жили і живуть за конституційними законами самодостатності, глибоко в собі бережуть свою велич і гідність, віру й певність у перемогу справедливості… Село наше жило державницьким життям, де кожен проступок, гріх або відмолювався, або був покараний. Словом, був державницький підхід до справи.
    Чи думали Ви у 80-х роках минулого століття, що колись все ж таки постане незалежна Україна?
    Щоб так конкретно — не знаю. Але була надія чи передчуття. Коли шістдесятники приїхали до Львова, з’ясувалося, що магма розлилася, тобто Львів був готовий їх сприймати, це в душах глибинних. Маю на увазі приїзд і виступ Івана Дзюби, Івана Драча і Миколи Вінграновського.
    Як Ви ставитеся до ЗМІ?
    Дивуюся. Вони такі, ніби Путін уже переміг. Маю на увазі телебачення. Зараз треба їх підучувати, щоб вони говорили правду.
    Я добре знаю, що таке цензура. Але вона зараз потрібна. Щоб у пресі, в літературі не було розпусти, нецензурщини аж понад міру.
    Он, кілька років тому журнал “Кривбас” видав том — “Сучасна новела”. Я там не вичитав жодної новели, де був би нормальний герой, — або п’яниці, або повії і т. ін.

    Миколо Євгеновичу, чи часто згадуєте свого Тата, який забороняв Вам, малому, писати вірші, бо боявся, щоб із Вами щось не сталося?
    Час від часу. Приїхав тато до мене після війни, коли я працював у Єнакієво: “Чи пишеш?” Я ж зберіг вірші, що писав у німецьких таборах. Мій майстер мені подарував блокнот. Він досі є — з 1944 року. І є том віршів. Кілька віршів та полька зберегла, що знайде мене через 60 із гаком років. І є ще листи від кількох політв’язнів, з якими я сидів.
    Ваші стосунки з Форумом видавців у Львові?
    Погані. Своїх письменників чомусь майже не запрошують. У ролі почесних гостей — тільки закордонні автори.
    Чи поділяєте ставлення до нинішнього Львова Лесі Степовички, поетеси з Дніпропетровська:
    П’ємонту дух навіки не загине,
    П’ємонту слава ще себе покаже
    !

    Є у Львові щось своє. Франківські традиції живуть попри все. У Спілці письменників відчувається дух наших попередників. Тож мусимо на це зважати і не розтринькувати цей дух.
    Чи Ви чули коли-небудь, щоб у владних коридорах йшлося про виховання націєцентричних кадрів?
    Почнімо з літератури. Я прагну зустрічі з владою, щоб разом виробити план, необхідний для виховання молодого львів’янина. З владою у нас нема порозуміння в цьому.
    Ви, як поет-пісняр, згодні з тезою відомої співачки Наталії Половинки, яка стверджує: “Спів — це зусилля переходу через прірву. Береш у руки — і йдеш… І тим зцілюєш світ… Я переконана: буде пісня — буде й держава!”
    Так. Людина, яка йде з піснею (і зі словом — теж), може йти поруч із прірвою, не боячись, що впаде. У неї небесна рівновага.
    Іван Драч якось спересердя висловився: “Дуже тяжко по правді іти”. Справді — тяжко?
    Для письменників немає іншого шляху, як іти по правді, по справедливості. Це той складник, без якого не можна виходити з хати.

    Замість післямови:
      Захищаю калину, чисті джерела,
      Могилу в полі, камінь на роздоріжжі,
      Ікону під вишиваним рушником.
      З усім нежиттям, недушею, немрією
      Не хочу змиритися,
      Встаю й говорю:
      — Здорова будь, ПІСНЕ!
      — Добридень, ВІРШЕ!
      — Торжествуй, СЛОВО! –
      Пракорені української мови,
      Одвічна символіко наша,
      Наших душ прагени!
    (Микола Петренко. Символіка слова. — Львів. Каменяр, 1991).

    Переглядів: 559 | Додав: Obers | Рейтинг: 0.0/0
    Всього коментарів: 0
    Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
    [ Реєстрація | Вхід ]
    Прогноз погоди
    Лохвиця 
    Пошук
    Міні-чат
    Календар
    «  Жовтень 2015  »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
       1234
    567891011
    12131415161718
    19202122232425
    262728293031
    Copyright Лохвиця © 2017