Микола Марченко – останній ветеран Лохвиці - 14 Травня 2015 - Лохвиця
-
ЛохвицяНеділля, 11-Гр-2016, 01:17
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
Форма входу

Реклама Google
Меню сайту
Обговорюють
  • Реклама


    Статистика
    Гость,
    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Головна » 2015 » Травень » 14 » Микола Марченко – останній ветеран Лохвиці
    16:33
    Микола Марченко – останній ветеран Лохвиці
    22 квітня лохвичанину Миколі Марченко виповнилося 89 років. Нині він – єдиний у місті ветеран Другої Світової. На захист Батьківщини від нацистів чоловік фактично став 14-річним. Попри вік і тяжку працю, зберіг горду поставу, військову виправку і незламність духу.


    – Миколо Степановичу, як почалася для Вас війна?
    26 червня 1941 року я вже був на чистці запасного аеродрому в місті Григорівка під Ленінградом. Зібрали туди нас, хлопчаків, хто був крупніший на вигляд. Потім почалося будівництво оборонної лінії. Я насипав пісок у мішки і тягав їх. А вже 26 листопада 1942 року я знаходився в окопі з гвинтівкою, був ще не солдатом, але вже ополченцем. А справжнім солдатом я став у 16 років — в 1943 році. Тоді прийняв присягу-клятву і їй не зраджую.
    – Як склалася Ваша подальша солдатська доля?
    Воював на Прибалтійському і на трьох Ленінградських фронтах. Був тричі тяжко поранений і війна для мене закінчилась у госпіталі. Вперше мене поранило у листопаді, коли ще не був справжнім солдатом. 26 листопада 1942 року мені дали трьохлінійку, підсумок і дві обойми по 5 патронів. Ми, ополченці, знаходились на другій лінії фронту і тоді прийняли перший справжній бій.
    – Невже не страшно і не важко було воювати нарівні з дорослими чоловіками?
    Комусь здається, що воювати – це постійно виявляти мужність і героїзм. Насправді, в першу чергу це важка-преважка праця. Скільки землі я перекопав і скільки кілометрів проповз на пузі! Найбільше я боявся не смерті, а полону. Страшно було, коли не вистачало боєприпасів. Тому я носив із собою завжди заповітну «лимонку», щоб підірватися, якщо братимуть у полон.

    Було радісно почути рідну лайку замість полону

    – На щастя, така ситуація не трапилась?
    Трапилась наприкінці війни, і саме з того дня вона для мене закінчилась, Перемогу зустрів у госпіталі. 2 лютого 1945 року на І Прибалтійському фронті я займався знищенням фашистів та власівського угрупування, був командиром відділення з 11 чоловік. Наше відділення входило до складу штурмової роти РГК (резерв головного командування). Тільки десь не вистачало людей, щоб здійснити прорив – нас вантажили у машини і привозили на ту ділянку фронту. Бувало, доводилося йти пішки по 80 км за день. Тоді я мав звання сержанта (нині – підполковник, але віддаю перевагу тим погонам, із якими закінчив дійсну службу). У відділенні були і молоді хлопці, і чоловіки, які годилися мені в батьки. Якось у бою нас із 11 залишилося тільки троє – я та двоє братів­близнюків Федорових – Гена і Вася, на рік старших за мене. Живим, але тяжко пораненим, був іще старший лейтенант Коробков. Досі не знаю, чи витягнули його тоді, чи порятували.
    Вороги наступали, йшли вперед нахабно, гучно галалакаючи. А у нас – жодного патрона. Я сказав: «Прощай, земля, мать родная», лігши на землю обличчям униз. Приготувався до того, що спочатку копнуть чоботом, а потім добиватимуть з автомата. Кільце з гранати вийняв, залишалося тільки розтиснути руку – і вона б вибухнула. Аж тут чую: «Ура! Й… в рот! За Родину!». Мені здалося, що це якесь марення, наші матюки чути було дуже приємно. Невдовзі я підняв голову у відповідь на слова: «Слявян, ты живой?» і побачив казаха. Я встав і махнув рукою, кидаючи гранату. Але в цей момент мені влучило у плече (частини його з тих пір немає), я вдарив себе гранатою, але руку не розтиснув. Потім якось спромігся кинути ту гранату. Прийшло підкріп­лення з протитанковими пушками­сорокап’ятками, які чомусь прозвали «Прощай, родина». Ми залягли і стріляли. Потім я підняв усіх криками (звісно, без матюків ми теж не обходилися). Я увірвався в окоп, знищив трьох «фріців», відбив кулемет. Але коли вийшов із окопу, по мені вдруге садонуло осколками. Попало у груди (показує шрам), у голову (залишилися шрами на скроні та переніссі), у стегно. Прийшов потім до тями вже в госпіталі.


    Відбили жіночу атаку фінок

    – Які ще епізоди яскраво закарбувалися в пам’яті?
    У Фінляндії, яка була союзницею Німеччини, ми йшли вперед на Виборг, тримали оборону. А потім нас перекинули на сильно укріплену лінію Маннергейма на шляху до Фінляндії. Тоді вже була тотальна мобілізація, пішли воювати і їздові, і кухарі… Нам прислали командира – капітана медичної служби, єврея. Він мав вести всіх у бій, але першим заховався. Раптом бачимо – ідуть фінки. Ти можеш собі уявити: всі блондинки, одягнуті в синьо-голубі короткі спідниці, чобітки, пілотки. А позаду – барабанщики. Наша братва аж роти пороззявляла. А вони доходять прямо до окопів і стріляють закляклих солдатів. А зціпеніли вони, бо… дуже довго жінки не бачили. Ну, були у нас, ясна річ, медсестри, але їх одразу прибирали до рук командири. А таким, як я – зась! Розраховували фіни на мораль нашу – мовляв, дівчат стріляти не будемо. Але коли шок минув, і дівчата уклали казна-скільки наших, я і Женя Миронов підняли живих у атаку. Ззаду підскочили на трофейних «Студебекерах» наші штурмовики – аналог нинішніх десантників. Жіночу атаку відбили.

    Виручив друга, який вирішив повернути борг, викрадаючи цукор по склянці

    – Що було після поранення і одужання?
    Із госпіталю мене відправили у КВ («команда выздоравливающих», тобто одужуючих). У стрій я не годився і просто в палатах нас почали навчати викладачі. Я навчався залізничній справі – вивчав паровоз, його роботу. Виписуючись із госпіталю, вже мав на руках посвідчення про проходження курсів і пішов на завод, де обслуговував залізничний транспорт, що курсував його територією, 1947-го отримав посвідчення водія тепловоза.
    – Як Вас, ленінградця, доля закинула до Лохвиці?
    У Ленінграді я жив лише в останні роки перед війною, мого батька по роботі перекидали по всій велетенській країні. Після демобілізації мене направили на Рязано-Уральську залізницю в місто Єршов Саратовської області. Там під час ремонту подушки зчеплення паровоза з тендером осколок, який залишався у попереку, змістився до кістки. Прооперували мене в Уральську, осколок зберігаю й досі. Тоді у мене почав погіршуватися зір, виникали запаморочення – далися взнаки поранення в голову (вона набрякала настільки, що в окружності сягала 1,15 м). Направили на лікування зору в інститут Федорова до Одеси, але в черзі на лікування був 116-м.

    По дорозі до Одеси зустрів знайомого, Володю Чупріна, з яким разом воював під Нарвою. Він спав у самих шкарпетках, без чобіт – украли речовий мішок і зняли все, що могли. Володя розплакався, коли я його розбудив. Їхав він після розлучення з дружиною до Лохвиці, де після війни опинилася його мати з сестрами і працювала на дичководі (господарство, де вирощували саджанці фруктових дерев). Знайшов їх через службу розшуку. У Ртищеві на базарі я купив товаришу брезентові туфлі зі шкіряними носаками й кашкета, ми разом поїхали до Полтави. У Полтаві ми мали розійтися: мені – в Одесу, йому – в Лохвицю. Але у Володі не було ні грошей, ні документів, я допоміг йому проїхати, використовуючи замість квитка свій літер (документ, що дає право на безкоштовний проїзд). Коли Володя знову розплакався, я погодився поїхати з ним у Лохвицю і потім уже звідси – в Одесу. Ми сіли на товарняк і о 4-й ночі приїхали в село Піски. Звісно, не знали, що залізнична станція Лохвиця знаходиться в Пісках за 15 км від міста Лохвиці. На базарчику купили відро вишень і з’їли до ранку. Вранці розпитали в людей, де є сад імені Мічуріна. У радгоспі імені Мічуріна після ночівлі просто в саду під яблунями і обшуку сторожа (саме дозрів урожай) нас направили у дичковод на околиці Лохвиці.

    Змучені і втомлені, ми знайшли маму Володі. Від щастя вона знепритомніла, а директор дичковода одразу дав вихідний і безкоштовно виписав зі складу пшона і 2 кг м’яса.

    Сім’я їхня жила на квартирі в бідності: голі стіни і застелена соломою підлога. Сестра Маруся з мамою ходили у місто по черзі в одній кофті. Я мав при собі колосальну на той час суму – 9 тис. рублів, але багато витратив, наприклад, Марусі купив гарусний светр. Коли гроші стали закінчуватись, ми влаштувались на цукровий завод у Червонозаводському. Я – машиністом, Володя – на подачу вугілля. Він обіцяв заробити і повернути мені всі гроші, які я витратив на нього і його сім’ю.

    Щоб швидше це зробити, крав цукор, склянку якого на базарі продавали за 5 рублів. Про всяк випадок носив із собою великого загостреного терпуга. Якось крадіжку запримітив охоронець Цілуйко з Токарів, який був пильним, наче пес. Володька, перебуваючи на другому поверсі, кинув униз, під сходи, свого терпуга. Володя, подумав, що убив охоронця, втік із цеху на залізничну станцію і далі – на першому ж товарняку. Але Цілуйкові пощастило – напилок пробив чобіт, пройшов між пальцями ноги і застряв у кахлі. Подальша доля Володі мені невідома, але я залишився ні з чим. Пробував, було, виїхати до Нової Каховки, на будівництво ГЕС, але там залишатися не захотів – треба було жити в бараку серед степу в глині й грязюці. У Ленінграді рідних уже не залишилось, до Одеси їхати було ні з чим, тому я повернувся до Лохвиці. Знайшов квартиру, влаштувався працювати на повстяну фабрику машиністом. Пізніше був там же вантажником, слюсарем, бригадиром. Хотів, було, розрахуватися і поїхати ще кудись, але зустрів майбутню дружину Ніну.

    Микола Марченко вважає себе радянською людиною, ностальгує за радянським часом. Каже, коли заявив про це патріотично налаштованій журналістці під час святкування річниці в Шумейковому, та відвернулася і передумала брати інтерв’ю.

    Живе Микола Степанович скромно, бачить погано. Діти далеко (син Олександр залишився в окупованому Криму, припинив телефонувати, донь­ка Наталя мешкає не в Лохвиці, телефонує татові тричі на тиждень і інколи читає електронні листи від брата). Дружина померла ще у 2001 році, тому у всьому допомагає сусідка Валентина. Лохвичани теж про нього не забувають. Торік восени Миколі Марченку та ще двом ветеранам – Пилипу Чумаченку та Василю Захарченку – міська рада присвоїла звання Почесних громадян Лохвиці. Але останні двоє не дожили до цьогорічного Дня перемоги.

    Переглядів: 220 | Додав: Obers | Рейтинг: 0.0/0
    Всього коментарів: 2
    0  
    1 Obers   (15-Тр-2015 10:58)


    Тарас Кутовий провідав останнього ветерана Лохвиці



    Народний депутат України Тарас Кутовий з нагоди Дня пам'яті і примирення провідав Миколу Степановича Марченка - ветерана, що мешкає у Лохвиці на Полтавщині. Травневі свята для парламентаря традиційно минають у краї, звідки походять його предки. Сюди він приїздить вклонитися рідним, які пройшли війну, а принагідно - зустрітися з тими останніми живими свідками лихоліття 1941-45 років.

    http://kutoviy.com/news....ohvitsi

    2 dvsotnichenko   (16-Тр-2015 21:16)
    нацистский ублюдок, зачем ты это постишь?

    Имя *:
    Email:
    Подписка:1
    Код *:
    Прогноз погоди
    Лохвиця 
    Реклама


    Пошук
    Міні-чат
    Календар
    «  Травень 2015  »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
        123
    45678910
    11121314151617
    18192021222324
    25262728293031
    Copyright Лохвиця © 2016