М. Горожинський: «Я не вірю, що «Свобода» могла так вчинити з українським народом» - 22 Жовтня 2015 - Лохвиця
-
ЛохвицяСубота, 10-Гр-2016, 00:15
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
Форма входу

Реклама Google
Меню сайту
Обговорюють
  • Реклама


    Статистика
    Гость,
    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Головна » 2015 » Жовтень » 22 » М. Горожинський: «Я не вірю, що «Свобода» могла так вчинити з українським народом»
    14:02
    М. Горожинський: «Я не вірю, що «Свобода» могла так вчинити з українським народом»
    На початку вересня, як офіційно прийнято називать, із зони АТО повернувся додому отець Михайло Горожинський. Який проходив там капеланську службу. Тож, як було обіцяно попередньо, до вашої уваги інтерв’ю, взяте в нього 17 вересня.


    Отець Михайло вважає, що все буде добре і в листопаді він знов зустрінеться з десантником Василем.

    Отче, від редакції ЛК, а також, у чому я не сумніваюсь, від читачів газети, радий вітати Вас зі щасливим поверненням. Кажуть, що люди, які побували в зоні конфлікту, а вірніше, на війні, стають іншими, ніж були раніше. Як себе почуваєте і чи відчуваєте в собі якісь зміни?
    Почуваю себе нормально. Кожна людина, яка живе з вірою і з Богом у своєму серці, з ними повертається назад. А відчуття війни, небезпеки, лишилося у снах, у думках. Коли потрапляєш туди, тобі тяжко без сім’ї, без друзів та знайомих, що лишилися вдома. А коли повертаєшся назад, то вже маєш тугу за бойовими побратимами, які лишилися там. Тобто і війна, і мир стають одним цілим у твоєму житті.


    Отець Михайло біля каплиці, збудованої вояками за власний кошт.

    А як Вас зустріло і яке справило враження оте «нове життя»?
    7 серпня 8 священиків, у тому числі й я, вранці виїхали з Києва в зону АТО. 6 отців були зі Львова. Я, хоча й їхній земляк, представляв Полтавщину. А отець Володимир – із Черкащини. Усі ми добровільно виявили бажання проходити капеланську службу у 80 бригаді аеромобільних військ. Можливо, надихнув нас на це девіз десантників «Хто, як не ми?» Дорога забрала більше, аніж півдоби, поки ми прибули в місто Старобільськ Луганської області. Зранку, поснідавши та прийшовши до тями після дороги, пішли в місто. І відразу з’явилось відчуття, що ми потрапили в якийсь інший світ.
    У чому вічувалась різниця?
    Ні в якому разі не хочу образити місцевих жителів. Але склалось враження, що більшість із них живе, як у тому прислів’ї: «Куди тече вода, туди і ми». Тобто ніхто ні до чого не прагне, як є, так і є. Зранку більшість із них вже сидять у якихось генделиках. Поряд бігають діти, а від дорослих чути нецензурні слова. Для нас це було шоком. У магазині більшість із них жахалися нашої української мови. Хоча були й такі, що радо вітали нас. Відчувався їхній проукраїнський настрій.
    З місцевими зрозуміло. А як Вас зустріли вояки?
    Це не моя особиста заслуга. Це так дав Бог. Але до мене йшли, до мене тягнулися хлопці. Звичайно, сталось це не відразу, а коли звикли. Капличка Петра і Павла на території військової частини була побудована солдатами ще до мого приїзду за власний рахунок. Хоча вистачило роботи й мені – з вікнами, дверима і т. д. Коли підірвався на фугасі боєць, пам’ятаю, службу служив сам, без півчі. А потім почали приходити хлопці, жінки-контрактниці й допомагати мені. Адже переважна більшість із них родом із Західної України, а там люди віруючі.


    Солдати перетворили пам’ятник Леніну (територія колишнього піонертабору) на пам’ятник Кобзарю.
    Чи не запозичити цей досвід червонозаводчанам та іншим місцевим громадам?

    Отче, я цікавився темою капеланства й зустрічав думку, що капелан, спілкуючись із солдатом, має бути солдатом, із офіцером – офіцером, а з генералом – генералом. Тобто має існувати гармонія у взаємовідносинах. Чи вдавалося Вам це?
    В листопаді я знов буду їхати туди. Можна помінять військову частину. Але мене хлопці дуже просили, щоб я повернувся. А взагалі навіть на війні життя йде своїм поступом. Зранку – зарядка, – потім – служба, обід. Після того, бувало, хлопці кличуть: «Отче Михайле, пішли грати у волейбол!» Ходив разом з ними купатися в річці Айдарі.
    Чи приходили вони до Вас на сповідь, або для того, щоб відверто про щось поговорити?
    Так, приходили. Але ж існує таємниця сповіді. А щодо відвертих розмов… Бувало, сідали ми в коло, і кожен із них починав розповідати, як виходив із Луганського котла, як втратив у бою товариша. Я заохочував їх до того. Тому що чим більше людина виговориться, тим їй на душі стане легше.
    Чи відчувалась у цих розмовах психологічна напруга, прорізувався отой синдром війни?
    Відчувалася, ще й як. Один із них, наприклад, зізнався, що йому весь час сниться власне самогубство і що, мабуть, воно так і станеться. Тоді починаю його переконувати, не тільки тим, що це великий гріх, а що він ще молодий що все минеться і забудеться, що вдома на нього чекають батьки та рідні, що він зустріне ще дівчину, покохає її, що в нього будуть сім’я і дітки. Після такої розмови той солдат вставав зі сльозами на очах, зрозумівши мої слова, і більше ми до цієї теми не повертались. А був випадок, коли в одного солдата не витримали нерви. Під час провокаційного обстрілу він піднявся з окопу на повний зріст і почав строчити з кулемета в напрямку ворога. Товариш підскочив і повалив його на землю. Але в цей час сам отримав смертельну кулю від снайпера. Тобто врятував йому життя ціною свого. А той, що лишився живим, увесь час потім потерпав від провини за смерть побратима. Нелегко було переконать його, що він має продовжувати тепер жити і за себе, і за товариша.
    Нерідко можна почути, що ЗМІ дають далеко не повну картину того, що відбувається на фронті. А який трагічний випадок, що лишився невідомим для загалу, запам’ятався Вам?
    Найстрашніше і найважче було пережити день, коли я поїхав на місцеве кладовище відслужити службу по загиблих наших воїнах. Рік тому при виході з Луганського аеропорту було розстріляно сепаратистами, а потім складено до купи і спалено 37 наших бійців. Ви про це щось чули?
    Ні. Але давайте переведемо розмову в інше русло. Скажіть, а до яких релігійних конфесій, окрім УПЦ (КП), належали інші знайомі Вам капелани?
    19 серпня, на Спаса, у Новоайдарі відбувся з’їзд військових капеланів. Окрім Київського патріархату, там були представники Автокефальної та Греко-католицької церкви.
    А як щодо представників Московського патріархату?
    Львівські десантники їх у свої частини не допускають, вважають сепаратистами. Одного разу нам вдалось зайти в місцеву «московську» церкву. Уявіть собі таке: стоїть ікона імператора з родиною, а над нею – герб Російської Федерації. І це – на території України! Чого тоді дивуватись, що знаходяться місцеві, які здають ворогові інформацію про диспозицію наших військ? Стоїть собі жіночка боком тримає телефон і мовби весело розмовляє з подругою. А через якийсь час саме тут по наших позиціях сепаратисти прицільно починають лупить із «Градів».
    Чи виконує зараз держава свої функції щодо забезпечення формою та харчуванням і чи є нагальним питання про волонтерську допомогу?
    Не знаю, як буде на зиму, а літньою формою були забезпечені всі військові 80 бригади. А щодо волонтерства? Десь через півмісяця як я прослужив, зі Львова волонтери привезли домашні вареники. Так у той день ніхто з хлопців не їв приготовану на вечерю кашу. Всі стали в чергу за варениками – домашнє є домашнє.
    На Ваш погляд, зараз на фронті – тимчасове затишшя, чи початок припинення війни?
    Дай боже, щоб це було закінчення. Повірте, в солдатів уже немає сили чекати і терпіти та бути мішенями для ворожої артилерії. Доводилось не раз чути: «Якби нам дозволили, ми б давно були на кордоні і в Луганську. Але нас не раз зупиняли і відводили назад. Коли таке чуєш, по спині мурашки ходять і не знаєш, що їм відповісти.
    Незабаром – місцеві вибори. Ви не передумали брати в них участь і балотуватись у депутатом Червонозаводської міської ради та районної?
    Не передумав.
    Так само, як і я, Ви ще до подій 31 серпня біля Верховної Ради дали згоду на висунення своєї кандидатури від ВО «Свобода». Сьогодні влада і політичні сили дають протилежні оцінки трагічних подій. Ваша думка про це.
    Я не вірю, що «Свобода» могла так вчинити з українським народом, з тими виборцями, які віддали за неї свої голоси. Це звичайний підкуп і діяльність диверсантів із Росії. Подивіться, що зараз робиться. Нищать патріотів-націоналістів, які не шкодували й не шкодують свого життя в ім’я України. Тягають їх по судах, кидають у тюрми. Для того, щоб відтягнути час, щоб пройшли вибори. Адже з перемогою свободівців для багатьох «теперішніх керманичів» настали б непереливки. Тому маємо надію, що Бог в усьому розбереться і на місцевих виборах український народ обере достойних. У місцеві ради прийдуть українці-патріоти, які будуть по-справжньому відстоювати і захищати інтереси всієї громади, а не окремих кланів.

    Переглядів: 208 | Додав: Obers | Рейтинг: 0.0/0
    Всього коментарів: 0
    Имя *:
    Email:
    Подписка:1
    Код *:
    Прогноз погоди
    Лохвиця 
    Реклама


    Пошук
    Міні-чат
    Календар
    «  Жовтень 2015  »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
       1234
    567891011
    12131415161718
    19202122232425
    262728293031
    Copyright Лохвиця © 2016