Іван Лебеденко підірвався, виконуючи бойове завдання на Донеччині - 17 Лютого 2015 - Лохвиця
-
ЛохвицяП'ятниця, 09-Гр-2016, 22:13
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
Форма входу

Реклама Google
Меню сайту
Обговорюють
  • Реклама


    Статистика
    Гость,
    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Головна » 2015 » Лютий » 17 » Іван Лебеденко підірвався, виконуючи бойове завдання на Донеччині
    17:56
    Іван Лебеденко підірвався, виконуючи бойове завдання на Донеччині
    30 січня 2015 р. пошматоване тіло Героя поховали в його рідному селі Мехедівці. Чоловіка любили і поважали всі, хто знав. Він виховував чотирьох дітей.


    Похорон двічі переносили на наступний день, бо тіло з Донецького моргу довелося забирати самим землякам. Біля небагатої оселі Лебеденків у Мехедівці зібралося більше 400 чоловік. Провести Героя, підтримати його рідних, пронести за труною прапор України приїхало чимало людей, які не знали Івана Анатолійовича за життя.

    Як розповів сільський голова Олександр Дігтяр, Іван Лебеденко народився у Мехедівці 20 липня 1976 року, провів тут дитинство, закінчив Безсалівську школу. Потім опанував професію водія-механізатора. Строкову службу в армії пройшов у Броварах на Київщині, був зв’язківцем. Потім продовжив хліборобську працю в господарствах «1 Травня», «Нове життя», «Мрія». Створивши сім’ю, мріяв сам обробляти землю, але війна не дала втілити ці мрії.

    Одружився Іван, коли був уже зрілим чоловіком, став справжнім батьком трьом дітям дружини від попереднього шлюбу.

    Дуже радів, коли трохи більше 2 років тому народився спільний синочок. Подейкують, чоловіка б не те що не призвали воювати, а й не взяли б до війська, аби сам захотів у добровольці, якби трьох дітей усиновив не лише фактично, зігрівши батьківською турботою, а й юридично.

    Про обставини загибелі відомо досить мало.

    Іван Лебеденко був мобілізований 22 серпня 2014 року в навчальний центр «Десна», – каже військовий комісар Лохвицько-Чорнухинського військкомату Андрій Кузін, який сам недавно повернувся після кількох місяців участі в АТО. – Близько 14 години 26 січня підірвався на фугасі біля населеного пункту Піски Донецької області.

    Хороший чоловік, – розповідають односельці. – До того, як пішов воювати, жив, як усі, працьовитий був, тягнувся, щоб забезпечити нормальне існування сім’ї.

    Добре спілкувалися з Іваном, прекрасною людиною він був, – каже колега, з яким разом працювали у фермерському господарстві «Мрія». – Дуже шкодуємо за ним. Допомагав усім безкорисливо.

    Спочатку Іван працював у нас, а потім купив трактора і працював сам – орав людям городи, косив сіно тощо, – каже Володимир Борисенко, керівник фермерського господарства «Мрія», яке обробляє землі біля Мехедівки. – Хороший тракторист, сильний спеціаліст, добрий душею. Як треба у тракторі щось відремонтувати чи відрегулювати, всі в селі до нього зверталися. Якось у мене роками трактор стояв поламаний, а Іван до нас заходив, як йому щось зварити було треба. Я попросив полагодити – то три дні біля трактора возився, не взяв за те нічого, а трактор досі як новенький працює. Тепер це – пам’ять про Івана.

    У класі, де навчався Іван Лебеденко, було більше дівчат, ніж хлопців. Доля інших однокласників також склалася трагічно – одного на смерть збила машина більше 2 років тому, другий потонув кілька місяців назад.

    Не знаю, чому (адже Іван не був затятим спортсменом), але саме він – один із тих, хто полишив у пам’яті за часи моєї роботи в школі найсвітлішу згадку, – із сумом говорить Петро Іванович Гречаний, учитель фізкультури Безсалівської школи. – Це була добра, нелукава, чемна, старанна дитина. У нього щось було від янголяти, і я його називав Лебедиком. Дійсно, гинуть найкращі.

    Іноді ми недооцінюємо наших випускників, вихованців, – каже Василь Іванович Найда, вчитель, який 5 років був класним керівником Івана. – Буває так, що діти в школі навчаються слабенько, або посередньо, не беруть активної участі в житті школи. Але коли приходить час випробовування, до кінця виконують свій обов’язок. І тоді ті, що були останніми, стають першими і навпаки. Ми, вчителі, не завжди були Іваном задоволені, але пройшли десятиліття, життя зробило його серйозним і відповідальним. Учився Іван коли слабенько, коли посередньо, але виявляв себе з кращого боку за інших обставин. Якось ми здійснили одноденний туристичний похід, там Іван поводився надзвичайно серйозно, відповідально, стійко переносив усі труднощі й допомагав товаришам. Був веселий, усміхнений завжди, жвавий, кучерявенький такий. Дівчата за ті кучері дуже любили, все прагнули доторкнутися до них.

    Упродовж більш ніж 20 років після закінчення школи не раз приходив на зустрічі випускників. Востаннє ми бачилися, коли Іван прибув у коротку відпустку перед Новим роком із 19 по 26 грудня. Добре, хоч сина побачив перед смертю.

    Поговорити ми не встигли, коли він заходив у школу до своїх дітей. Втім, може й не дізнався б нічого, адже більшість воїнів АТО розповідають, що там відбувається, неохоче. Спочатку Іван служив у Мелітополі Запорізької області, де було порівняно безпечно. А потім за два дні до його загибелі дізнався від Іванової дружини, що він уже на Донбасі.

    Чув, що Іван дуже любить техніку, особливо трактори, вміє не лише працювати на них, а й підтримувати в зразковому технічному стані.

    Те, скільки людей зібралося, показує, як любили і поважали Івана односельці, друзі, однокласники, вчителі… Хоч і важко збагнути і усвідомити смерть, я гордий за свого вихованця, який не ухилився від служби, хоча міг знайти купу причин, щоб не піти воювати. Адже був батьком багатодітної сім’ї.

    Коли у дворі закінчуються панахида і прощання, процесія вирушає під звуки оркестру. Труну всю дорогу несуть на руках.

    Священики моляться на кожному роздоріжжі. Певно, душа Івана Лебеденка дивилася з небес, як сумна процесія рухалася до сільського цвинтаря.

    На цвинтарі рідні голосять, обступивши труну і торкаючись востаннє обличчя небіжчика. «Ой, нащо ж ви його в нас забрали!», – плаче стара мати. Жінки непритомніють, їм рідні дають воду, збризкують обличчя, допомагають медики з присутньої бригади «швидкої допомоги». Можливо, саме зараз багато хто зрозумів, яке горе прийшло на нашу землю, це не якась примарна АТО – це справжня війна показує свій смертельний вишкір.

    Разом із побратимами у складі 93-ї окремої механізованої бригади Іван Анатолійович виконував священний обов’язок, але від смертоносної зброї агресора Росії перестало битися його серце, – схиляє голову виконуючий обов’язки голови РДА Микола Шиян.

    Від смерті ще ніхто не відкупився – помирають генерали, полковники, президенти, міністри, судді, прокурори, – останнім на мітингу говорить учитель Василь Найда. – Але страшно стає, коли батьки переживають своїх дітей. Перед Новим роком Іван провідав рідних, потримав маленького сина. Як батько багатодітної сім’ї, він міг знайти купу причин, щоб не повернутися назад у зону АТО. Але він не залишився, бо знав: там знаходяться бойові товариші, друзі, побратими, яких не можна покинути у важкий час. Ми не повинні впасти у відчай, а повинні зробити все для перемоги. Не повинні підгинати плечі, щоб носити на них Путіна, а повинні перемогти. Герої не вмирають! Героям слава!

    Героям слава! – хором відповідають ті, кому вдається пересилити «грудку» в горлі.

    Накрапає холодний зимовий дощ. Накриту Державним Прапором України труну на рушниках опускають у мерзлу землю.

    Переглядів: 388 | Додав: Obers | Рейтинг: 0.0/0
    Всього коментарів: 0
    Имя *:
    Email:
    Подписка:1
    Код *:
    Прогноз погоди
    Лохвиця 
    Реклама


    Пошук
    Міні-чат
    Календар
    «  Лютий 2015  »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
          1
    2345678
    9101112131415
    16171819202122
    232425262728
    Copyright Лохвиця © 2016