ЛохвицяЧетвер, 21-Вер-2017, 19:08
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
Форма входу

Реклама Google
Меню сайту
Обговорюють
  • Реклама


    Статистика
    Гость,
    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Головна » 2015 » Серпень » 18 » Іноземці їдуть на лохвицький хутір… полоти город і рубати дрова
    16:15
    Іноземці їдуть на лохвицький хутір… полоти город і рубати дрова
    Більше схоже на хутір, село Христанівка на Лохвиччині кілька років тому стало неймовірно популярним серед мандрівників, котрі їдуть сюди мало не з усього світу.


    Від Лохвиці до Христанівки близько 15 кілометрів. Але знайти її в реальності набагато складніше, ніж на карті. Дорогою немає жодного вказівного знаку. Місцевий водій їде навмання, час від часу телефонуючи колегам, аби уточнити напрямок. Каже, вік прожив у Лохвиці, а про це село навіть не чув. Більшу частину шляху їдемо грунтовою дорогою між кукурудзяними полями. З полів машина виринає в раю: на пагорбах, що височіють над мережею ставків, пасуться вівці. За водоймами простяглися майже безмежні простори боліт та лісів, поміж якими звивається Сула. Місцеві кажуть, тут непогано ловиться риба, а в хащах за річкою повно дичини.


    Орест Олійник

    Дикі кабани і кози точно є, – запевняє пан Микола – господар першої від поля хати. Чоловік вийшов до нас, побачивши нетутешніх з фотоапаратом, запропонував допомогу. Каже, що й сам не місцевий – не так давно перебралися з родиною із Дніпропетровщини, але в селі знає майже усіх, адже дворів тут трохи більше сотні. – Переїхали сюди в пошуках кращої долі. Тут природа красива. Край багатий. Місцеві звідси виїжджають, бо роботи немає, продають хати городянам. Зараз масово люди почали переселятися з великих міст ось у такі села.

    Пан Микола працює у сфері геології техніком-фізиком. Зараз роботи немає. Живе за зароблені, які організація виплачує ще за минулий рік. Тим часом займається господарством. Вирощує фрукти та овочі, тримає домашніх птахів та худобу. У селі один-єдиний магазин. Купують те, що сюди завозять, а чого не вистачає – за тим їдуть до Лохвиці.

    Дуже не покатаєшся, автобус приїздить два рази на тиждень: у середу та неділю. Хто має авто – їздить за продуктами своїм ходом, – розповідає чоловік.

    Розваги тут кожен влаштовує собі сам. На дверях невеличкого приміщення сільського клубу висить замок, місцеві навіть не пригадують, коли тут щось відбувалося.

    Далі вулицею від пана Миколи живе родина пана Андрія – перебралися із Запоріжжя. У Христанівці почали займатися вирощуванням рідкісних сортів ягід та квітів. Інший зустрічний – пан Олександр – із Полтави, про себе розповідати нічого не захотів, зате направив до місцевої «зірки» – переселенця Ореста Олійника.

    Господу новоспеченого селянина ми знаходимо без проблем. Чоловік просить нас почекати кілька хвилин, бо спить дитина. Виходить до нас із двома хлоп’ятами: старшому Енею3,5 роки, а Уласові скоро виповниться тільки рік. Чоловік близько півроку тому взяв на себе усі обов’язки по догляду і вихованню дітей, доки дружина проходить лікування.

    Нашій мамі поставили діагноз – рак. Українські лікарі винесли вирок. Сказали, щоб ми готувались до похорону. Люди допомогли нам зібрати копійку, і ми відправили нашу маму лікуватися за кордон. Уже іде на поправку. Скоро чекаємо додому. Поки справляємось, але вже скучили дуже, – зізнається Орест.

    Вони з дружиною Яриною називають себе дауншифтерами.

    Термін «дауншифтінг» означає життєву філософію «життя заради себе», «відмови від чужих цілей». Дауншифтерами називають себе люди, схильні відмовлятися від прагнення до пропагованих суспільством загальноприйнятих благ, на зразок постійного збільшення матеріального капіталу, кар’єрного зростання тощо.


    Столичні дауншифтери мріють про культурний центр

    Олійники перебралися до Христанівки з Києва три роки тому – фактично одразу після народження старшого сина.

    Коли народився Енейчик, і ми посиділи з ним ціле літо в квартирі на Борщагівці, зрозуміли, що треба щось вирішувати, бо це для дитини пекло: довкола асфальт, а під тими деревами поодинокими або собачка, або кіт нагидили. Відправив дружину на відпочинок у село до подруги. Вона повернулася задоволеною. Почали шукати хатку в селі.

    Куди перебратися, шукали за допомогою електронних карт. Перевагу віддавали маленьким селам. Орест каже, що не хотіли, щоб була хата на хаті та багато сусідів. Прагнули затишку, спокою, тиші і простору. Але й зовсім глухі села теж не розглядали, бо для роботи потрібен Інтернет. Коли знайшли Христанівку, закохалися в неї з першого погляду.

    Ми з дружиною називаємо це село Піднебесна Христанівка. Це наш бренд, так би мовити. Ви погляньте, яке тут небо. Здається, його можна торкнутись рукою. Я обожнюю гори, а моя дружина любить простір, тут ми обоє маємо те, про що мріяли.

    Олійники придбали в селі будинок за 30 тисяч гривень. Вважають, що це нормальна ціна для хати, де є фактично все, що треба для життя родині. Провели Інтернет, переробили газове опалення під обігрів дровами. Економія значна і в хаті тепло, ділиться господар.

    Американський мільйонер вирішив питання з сантехнікою, побачивши звичайний деревяний туалет

    Буквально одразу родина придбала в Христанівці ще два будинки з дворами, що були поруч із їхнім. За усе заплатили ще 16 тисяч гривень. Після того, як до села заїхало кілька родин із міст та почали вкладати кошти у розвиток населеного пункту, місцеві жителі утричі підняли ціни на будинки, каже Орест. Якщо три роки тому в Христанівці можна було знайти хату за 6 тисяч гривень, то тепер така мазанка коштує усі сорок.

    У одному з будинків протягом всього літа минулого року жили туристи­волонтери з різних куточків світу: німці, американці, голандці. Вони у вільний час допомагали Олійникам по господарству, які надали їм за це житло та харчування.

    Серед цих волонтерів у нас два місяці жив американець Джон, який нам грядку полов, годував худобу, косив у дворі, рубав дрова. І від того всього був дико щасливим. Потім приїжджав американський мільйонер Бен, він спадкоємець однієї з великих сантехнічних мереж Америки, але поки батько очолює компанію, син мандрує світом і вивчає особливості сантехніки по усьому світу і в селах зокрема. Ми його познайомили з класичним деревяним сільським туалетом. То він нам у волонтерському будиночку зробив усю сантехніку. Ми йому лише матеріали купили. Іноземцям тут подобається, бо це все справжнє, людям набридла штучність, – вважає Орест Олійник.

    У третьому будиночку переселенці мріють відкрити філію культурного­мистецького закладу з центром у Лохвиці. Хочуть, щоб місцеві діти мали гідний розвиток.

    Ми вже придбали кінопроектор, закупили літературу. Тут неодмінно має бути дитяча бібліотека. Хай на нас не ображаються місцеві вчителі, але рівень знань у цих школярів просто відсутній. Школу в самій Христанівці закрили, тепер хочуть закрити найближчу у Васильках. Я вважаю – це правильно. Якщо дитина в 13 років рідною мовою читає по складам, а про англійську я вже просто мовчу, то для чого така школа. До Лохвиці автобусом 20 хвилин. Нехай возять цих дітей.

    Крім культурно-мистецького центру, Олійники планують відкрити в селі дитячу туристично-спортивну базу відпочинку. Хочуть, аби діти вчилися кататися на ковзанах, лижах і навіть літати на парапланах та дельтапланах. Державної підтримки принципово не просять, бо це швидше перешкода, ніж допомога.

    Природа тут створила всі належні умови. Решту доробимо ми. І це реально. Хочемо, щоб сюди приїздили дітки з вадами розвитку. Житло є, харчування кожен організує собі сам. Ми маємо худобу і птицю, маємо продукцію з власної землі – з голоду тут ніхто не пропаде.

    У Олійників майже гектар землі коло двору, вирощують усю необхідну городину. Хоча раніше навіть поняття про все це не мали. Орест – львів’янин з двома вищими освітами – інженерною та медичною, зараз працює журналістом та пише фантастику. Ярина – киянка, у столиці працювала культурологом, на її рахунку організація таких відомих дійств, як фестиваль «Молодість» та «Гоголь-фест». До сільського господарства, каже Орест, вони обоє були дотичними винятково через теоретичні знання.

    Єдиний мій досвід сільського господарства – це робота на порталі органічного землеробства. Але на практиці нам зараз це дуже подобається. Класно, коли твоя дитина їсть справжню морквину чи яблуко. Коли твоя курка знесла тобі яйце, або коза дала молока. Село дає нам ту гармонію з природою, котрої так бракувало у великому місті.

    Переглядів: 278 | Додав: Obers | Рейтинг: 0.0/0
    Всього коментарів: 1
    Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
    [ Реєстрація | Вхід ]
    Прогноз погоди
    Лохвиця 
    Пошук
    Міні-чат
    Календар
    «  Серпень 2015  »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
         12
    3456789
    10111213141516
    17181920212223
    24252627282930
    31
    Copyright Лохвиця © 2017