ЛохвицяВівторок, 19-Вер-2017, 21:41
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
Форма входу

Реклама Google
Меню сайту
Обговорюють
  • Реклама


    Статистика
    Гость,
    Онлайн всього: 2
    Гостей: 1
    Користувачів: 1
    edij
    Головна » 2014 » Жовтень » 28 » Дошку пам’яті художника зі світовим ім’ям відкрили у Токарях
    12:59
    Дошку пам’яті художника зі світовим ім’ям відкрили у Токарях
    15 жовтня в селі Токарях відбулося урочисте відкриття дошки пам’яті художника Григорія Ксьонза, творчість якого почали цінувати через 25 років після смерті. Нині художник, який усе життя провів у злиднях, відомий практично в усьому світі, його картини – коштовні.


    Відтепер ця дошка прикрашає стіну храму в Токарях

    Григорій Петрович Ксьонз народився 1874 року в Миргороді. Дитиною, років у дев’ять, через тяжку хворобу втратив слух та мову. Малярства навчався у місцевого художника Михайла Химочки, а також інших майстрів, із якими працював. Автор ікон, портретів та інших картин.

    За життя полотна художника вважали кустарщиною, а нині його ім’я занесене до художніх енциклопедій Європи та Америки. Відкрив Григорія Ксьонза Кім Скалицький, історик мистецтвознавства, дослідник народного малярства та колишній директор Полтавського художнього музею, в 1971 році.


    Картини Г. Ксьонза

    Більшість творів маляра належить до 1930–40-з років минулого століття. На сьогодні знайдено та досліджено ікони й картини, датовані кінцем ХІХ – початком ХХ століття.

    Усе життя художник жив у різних містах і селах Миргородщини й Лубенщини, наприкінці Великої Вітчизняної став хворіти й пішки прийшов до будинку для одиноких престарілих, де помер 1946 року.


    Картини Г. Ксьонза

    Біля храму святого Миколая Чудотворця Української православної церкви Київського патріархату зібралися жителі Токарів та численні гості. На стіні церкви – закрита білою хусткою меморіальна дошка. Біля стіни – пересувна виставка з шістьох картин Григорія Ксьонза, яку організатори позичили із приватних колекцій Полтави.

    Серцем Григорій бачив у людині людське і відтворював це в своїх портретах, – відкриває захід доцент Полтавського інституту економіки і торгівлі Віта Сарапин. – Він жив для того, щоб малювати, і з того, що малював. Химерний глухонімий дядько, який писав портрети земляків та сім’ї з дітьми й хатами, сам цього не мав. Помер у Токарях у притулку для безрідних старих. Його картини поступово зникли зі стін сільських хат – мода зникла. Але минуло кілька десятиліть, і зараз картини Григорія Ксьонза мають за честь придбати усі українські музеї й чимало українських колекціонерів. Нехай Григорій Ксьонз на небесах радується за нас.


    Картини Г. Ксьонза

    Картини Григорія Ксьонза мають за честь придбати музеї й колекціонери

    У ході урочистостей виступи премежовуються з виступами токарівських самодіяльних співаків, лохвицького ансамблю бандуристок «Струни серця». За упокій душі Григорія Ксьонза гуртом помолилися священики на чолі з владикою Федором, єпископом Полтавським і Кременчуцьким УПЦ КП.

    «Передавав обличчя, очі, тобто розкривав душу людини»

    Могила Григорія Ксьонза, який похований тут, у Токарях, не збереглася, – говорить після панахиди владика. – Сьогодні стараннями духовно-культурного центру, який діє при Свято-Успенському кафедральному соборі в Полтаві, та його голови Сергія Козлова ми відкриваємо на стіні храму дошку. Художник навчався в Миргороді як іконописець, і це була його перша мистецька професія. Але Бог йому дав великий талант, не дав йому земного щастя. Власне, багато українських митців були зовсім обділеними добробутом – не мали ні сім’ї, ні хати, ні хліба часто. Але так вони могли весь час укладати в розвиток того дару, який дав їм Бог. Тому Ксьонз розкрився і як портретист, його роботи унікальні. Я звернув увагу, що він не завжди зважав на пропорції, бо це було другорядним. Головне – він передавав обличчя, очі, тобто розкривав душу людини. Сьогодні ми молимося за душу Григорія Ксьонза. Якби художник жив зараз, коли оцінені його коштовні роботи, мав би всі матеріальні блага, але це йому вже не потрібно. Це нагадування всім нам, що за добрі справи після смерті шанують люди й милосердний Бог, а за злі – тільки пекло. Бог дав людям розум, щоб відродити пам'ять про художника, від народження якого минуло 140 років.

    «Маємо відродити героїчне минуле, повернути утрачений культурний пласт»

    Звучить Державний Гімн, учні місцевої школи розгортають величезний прапор України. А потім діти розповідають про своє ставлення до творчості художника, яку дослідили разом із учителями та Іваном Дудником, отаманом Лохвицького козацького полку, краєзнавцем, автором книги про історію Токарів.


    Сергій Козлов виготовив меморіальну дошку в своїй майстерні

    Не можемо уявити рідне село без видатного етнографа і фольклориста Василя Милорадовича, вченого-геральдика В’ячеслава Синьотовича-Бережного, правника і благодійника Михайла Охріцького, поета-пісняра, лауреата міжнародної премії імені Гулака-Артемовського, Василя Бедра, художника-аматора Павла Мащенка, рядового Великої Вітчизняної Якова Пилипенка, який повторив подвиг Олександра Матросова під Ленінградом. Де тільки не працював Григорій Ксьонз: Білики, Попівка, Комишне, Великі Сорочинці… Дійшли його роботи й до Полтави. Ось що писав Кім Скалацький: «Якась кіностудія з Москви знімала фільм про Полтавщину. Шукали вони щось колоритне, українське, і щоб справжнє, не фальшиве було. І, нажаль – нічогісінько. До нашого музею москвичі заходили тричі – подивитися, чи є щось путнє. А таки є! І німці, і голанці, й італійці, та й наші Рєпіни та Ярошенки. Але такого добра в столиці – хоч греблю гати. А на сучасне мистецтво на другому поверсі й дивитися одразу не хотіли. А там саме була виставка народного малярства Полтавщини і в окремому залі висіли твори Григорія Ксьонза. Врешті москалі піднялися на другий поверх і біля картин Ксьонза ледве гопака не танцювали. Дуже були раді. От вам і шедеври!»

    Саме Івану Дуднику та іншим козакам належить ідея відродження пам’яті про митця.

    Лохвицький козацький полк разом із Духовно-культурним центром при Успенському соборі Полтави стали ініціаторами цього заходу, – розповів Іван Михайлович. – Адже маємо три основні завдання: захист Батьківщини (наші козаки зараз служать у війську), волонтерська діяльність (беремо активні участь у забезпеченні війська їжею та амуніцією, співпрацюючи з командою народного депутата Тараса Кутового), ведемо секції єдиноборства «Дракон», займаємося історико-краєзнавчою роботою, патріотичним вихованням молоді. Коли я збирав матеріали для написання книги про історію села Токарів, багато дізнався й про Григорія Ксьонза. Я спілкувався з людьми, які знали його, хоча художник помер 1946 року, проживши останні два роки в розташованому в колишньому панському маєтку будинку престарілих. Це й надихнуло мене на відродження в народній пам’яті цього забутого імені. Адже скількох талановитих людей із нашого народу ми не знаємо! Наскільки спотворена історія України, яку нібито знаємо ми! Ми маємо відродити в пам’яті героїчне минуле, повернути людям утрачений культурний пласт.

    Керівник апарату районної ради Павло Плужник вручив отаману Івану Дуднику. Подяку райради за здобутки у вивченні історії рідного краю.

    У часи голоду й репресій малював самодостатніх, життєстверджуючих людей, упевнених у майбутньому

    Твори Ксьонза зберігаються в музеї Івана Гончара в Києві, в Лубенському, Миргородському музеях, – каже Ольга Курчакова, директор Полтавської галереї мистецтв імені Миколи Ярошенка. – І в нашому Полтавському є 10 робіт. Ім’я Григорія Ксьонза відоме навіть далеко за межами нашої держави, його рейтинг у середовищі поціновувачів антикваріату дуже високий. Кожен колекціонер бажає мати твори Григорія Ксьонза. Це унікально для народного художника. Його творчість недостатньо досліджена, але багато його робіт внесено до каталогів, введено у науковий обіг, що є найбільш видатною подією в житті будь-якого художника. Однією з кращих робіт вважається портрет сестри Григорія – Одарки. Цей художник – справжній феномен, адже будучи примітивістом, народним маляром, він залишився в історії мистецтва поруч з іменами класиків минулого й сучасного мистецтва. Перш за все – завдячуючи односельцям, портрети яких він творив, за них його любили і цінували люди. Григорій Петрович створював образи, високодостойних самих себе – з почуттями людської гідності, шляхетності. Та й у самого художника обличчя було шляхетним, сповненим високої духовності. Переживши надзвичайно тяжкі сторінки життя – хвороби, голодування, відсутності власного дому. В той же час на портретах – образи самодостатніх, життєстверджуючих людей, впевнених у майбутньому. Мабуть, тому земляки і зберігали портрети, не викидали із власних домівок. Збереглося близько 100 робіт Григорія Петровича, це дуже багато для народного художника, навіть його вчителя Михайла Химочки збереглися одиниці.

    «Тарас Кутовий робив багато добрих справ для церкви, ще не ставши політиком, і зараз продовжує, не зважаючи ні на що»


    Тарас Кутовий: «За життя художник не розраховував на визнання та меморіальну дошку».
    Тараса Кутового люди вважають справді народним депутатом, тому при будь-якій можливості не дають проходу, діляться своїми радостями і проблемами.

    Юрій Самойленко, голова Полтавського обласного відділення Національної спілки художників України, вручає Токарівським школі й бібліотеці та Івану Дуднику примірники журналу «Образотворче мистецтво», де надрукована стаття про Григорія Ксьонза. Владика Федір разом із художником Сергієм Козловим зривають із меморіальної дошки білу хустку. Владика кропить святою водою спочатку граніт, а потім – усіх присутніх.

    Тарас Кутовий робив багато добрих справ для церкви, ще не ставши політиком, і зараз продовжує, не зважаючи ні на що, – запрошує народного депутата до слова владика Федір.

    Колись я з батьком гуляв лісом, і він мені показував невеличкий дуб, затінений великими деревами, – говорить Тарас Вікторович. – Під тим дубом було дуже багато жолудів, і навіть під великими дубами поруч жолудів було менше. Я спитав, чому так, – навпаки ж енергія сонця потрібна, щоб жолуді виростали. Батько відповів, що дерево розуміє: воно в небезпеці. І намагається плодитись, давати потомство, щоб вижити. І сьогодні ми повинні розуміти сьогодні цю глибинну мудрість природи. Дякую директору школи, викладачам, адже був приємно здивований тим, наскільки гарно підготовлені діти. Сьогодні ми вшановуємо чоловіка, який мав талант, можливо, генія, який точно не сподівався на цю меморіальну дошку, але думав про дітей, про створення того, що буде більше, ніж життя. Ми часто думаємо про сенс життя, а він знаходиться поза його межами, тому сильна віра, сильне все, що живе далі, ніж сама людина, – діти, держава, мистецтво, все те велике, що може людина по собі залишить.

    Наостанку Тарас Кутовий процитував вірша Василя Симоненка: «Ви, байстрюки катів осатанілих, не забувайте, виродки, ніде: народ мій є, в його гарячих жилах козацька кров пульсує і гуде». А також побажав громаді, щоб усі наші солдати повернулися живими, був мир і генії росли та множилися.

    Створив меморіальну дошку Сергій Козлов, директор Духовно-культурного центру імені преподобного Паїсія Величковського, що діє при Свято-Успенському кафедральному соборі Полтави. Він розповів, як знайшов першу картину Ксьонза у селі Попівці на Миргородщині. Зайшов у випадковий двір напитися води, а там – купа мотлоху, який збирався спалити новий господар дому. Попросив поритися у речах і знайшов ікону «Воскресіння Христа», яку пізніше довелося відмити й реставрувати. Саме ця ікона демонструвалася під стіною церкви серед інших шістьох полотен.


    Цю ікону Сергій Козлов порятував від спалення

    Я взявся за цю справу, бо не було досі ні пам’ятника, ні могили, – говорить Сергій Козлов. – А до мене приїжджають із Канади спеціально, щоб придбати роботу Григорія Ксьонза. Кажуть, у Торонто є три його роботи, їх власники – вихідці з України. Тепер ми не дамо душі художника померти втретє, адже вперше людина помирає, коли душа відривається від серця, удруге – коли могила зруйнована і ніхто не може сказати, де вона, утретє – коли пам’ять про неї повністю зникла.


    Урочистості завершилися українськими піснями

    Логічним продовженням урочистостей став концерт Черкаського державного академічного заслуженого українського народного хору. Дійство, яке пройшло у Токарівському Будинку культури, було сповнене патріотизму й піднімало національний український дух. Таких оплесків, мабуть, давно не чули стіни цього закладу. Адже програма містила не лише власне народні та авторські українські пісні. Спів поєднувався із живим акомпанементом інструментального ансамблю із народних та класичних інструментів. Пісні перетворені на композиції, у яких були не лише танці, а й віртуозні хореографічні номери. Чого варті були лише елементи гопака, де танцюристи-козаки крутилися на руках! А пісні були на будь-який смак – веселі, сумні, жваві, повільні, широко відомі й забуті та відновлені в пам’яті. Гастролі хору, які охопили також Лохвицю, Гадяч, Чорнухи і Гребінку, стали можливими завдяки активній участі народного депутата Тараса Кутового.

    Переглядів: 594 | Додав: Obers | Рейтинг: 0.0/0
    Всього коментарів: 0
    Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
    [ Реєстрація | Вхід ]
    Прогноз погоди
    Лохвиця 
    Пошук
    Міні-чат
    Календар
    «  Жовтень 2014  »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
      12345
    6789101112
    13141516171819
    20212223242526
    2728293031
    Copyright Лохвиця © 2017