«Це іде з душі…» - 10 Квітня 2015 - Лохвиця
-
ЛохвицяНеділля, 11-Гр-2016, 05:10
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
Форма входу

Реклама Google
Меню сайту
Обговорюють
  • Реклама


    Статистика
    Гость,
    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Головна » 2015 » Квітень » 10 » «Це іде з душі…»
    12:04
    «Це іде з душі…»
    15 березня зі сцени Лохвицького районного Будинку культури вітали волонтерів. Називали й сім’ю Хоменків із Червонозаводського.
    Але ні Єлизавети, ні Володимира не було. І на те була вагома причина. Саме в той день вони вдома приймали вояків Сумського інженерно-саперного батальйону, які зараз перебувають на ротації.
    Їм у останні півроку допомагали Хоменки та інші червонозаводчани. В Червонозаводському проживає однополчанин вояків. Але вони сказали: «Спочатку йдемо до Лізи».
    Так і зробили, завітавши до неї з величезним букетом троянд.



    Ліза приймає гостей удома

    Єлизаветі зараз 44 роки, Володимиру – 47. Мають дорослого сина. Обоє працюють у автомагазині.

    – Лізо, скажіть будь ласка, як починалась Ваша волонтерська діяльність?

    Це народилося само. Бо після Майдану я відчувала провину перед героями Небесної Сотні, яким я не змогла нічим зарадити. І це, мабуть, засіло в душах доброї половини українців. Тож тільки ми почули, що на розвилці стоять наші солдати – голодні і мерзнуть – серце мовби обірвалось. Адже це наші діти, наші захисники. Крім того, ні для кого не секрет, що особливо бандою Януковича наша армія була розграбована-розкрадена. І дійсно, коли перший раз приїхали, побачили, що хлопці голі й босі в прямому значенні слова.


    Цей прапор Лізі подарували солдати

    «Берці» на них були скручені саморізами, а вони стояли, бідні, і грілись біля якогось відра, в якому лежали дрова. Але там уже були наші люди. Тож Володя разом із іншими чоловіками почав рубати дрова. Відкілясь (чи то від стовпа, чи ще звідкись) провели їм електрику. Ми бачили, що хлопці ніяковіли, але люди почали звозити теплий одяг, «берці», надибали в магазинах якісь «дутиші», потім з’явились у них і рації.

    Невдовзі цих хлопців перевели в Ромни, а привезли 20 призовників на чолі з лейтенантом Альошею, а ми продовжували їм допомагати. А тих хлопців, які першими стояли в нас на блокпосту, після Ромен перекинули на Схід у зону бойових дій. Звичайно, вони про все не розповідали, і я дізналася про те, коли вони стояли в Лутугиному.

    Ми ж продовжували допомагати бійцям, що лишились на блокпосту. Пам’ятаю, купили одному з них навіть мобільний телефон. Він там щось збирав по 2–5 грн., але ця дитина була з бідної сім’ї. Ми доклали грошей і купили сучасний телефон, за допомогою якого зручно користуватися Інтернетом. Потім і Льошу з його бійцями також забрали на Схід і вони (а це 24 танкова бригада) разом з іншими 5 місяців безвилазно воювали під Лутугиним.

    Тоді єдиним, чим ми могли їм допомогти, залишився переказ грошей на їхні банківські картки. А спілкуватися з цими солдатами можна було тільки коли вони потрапляли в якесь місце, де був зв'язок.

    Пам’ятаю, переслала їм чималеньку суму і кажу: «Ви не жалійте грошей, купіть собі чогось добренького. Чи лишилося щось із того, що ми давали (мова йшла про спальні мішки і каремати)?» – «Ні, все позношувалося». – «А де ж ви спите?» – «Під БРДМами та БТРами у траві». Тож терміново довелося організовувати допомогу в цьому напрямку. Ті хлопці після майже півроку перебування в зоні АТО нарешті були відправлені на ротацію. Половина з них потрапила в лікарню, дехто досі там. Дехто повернувся, а дехто одружився. Були й такі, що почали по-чорному пиячити, але зараз мовби все нормалізується. Спрацьовує домашня обстановка, діти – і хлопці повертаються до норми, до життя.

    Лейтенант Альоша зараз навчає новий склад під Чугуєвом. У свої 24 роки на питання, чи було страшно під мінами й «Градами», відповідає: «Було, але не за себе. Мені було страшно за тих двадцятьох, які були під моїм командуванням, і їхнє життя довірене мені». До речі, Олегу Семеновичу, Ваша гітара подарована саме Альоші. Корпус розмалювали в кольори прапора України. Питаю Альошу, чи не залишив її хлопцям, а він відповідає: «Ні, не лишу. Це моє!» Тож я продовжую спілкуватися з усіма цими хлопцями, але вже менше, тому що допомоги на цей час потребують інші. А саме хлопці з інженерно-саперного батальйону, в якому служить і наш земляк.

    Йому родичі купили все потрібне, але він побачив, що в інших із цим великі проблеми, бо серед них є такі, в яких немає батьків, або вони з бідних сімей. Тож він попрохав своїх родичів знайти волонтерів, а ті прийшли до нас. Повторилась та сама історія. Кросівки, в яких приїхали хлопці, позношувались, і вони лишились майже босими. А займались вони будівництвом бліндажів та інших військових об’єктів. Цій справі дуже допоміг священик УПЦ КП Михайло. Повірте, якби не він та його парафіяни, ми б стільки не зібрали. У справу волонтерства він вкладає душу, використовує кожну нагоду. Пропоную: «Давайте ми самі приїдемо і заберем те, що ви зібрали». – «Ні, ні, ви і так завантажені».

    Тож везе сам. Або таксі наймає, або просить когось із парафіян. Без перебільшення, він більший волонтер, ніж ми разом взяті. За цей час ми переслали на Схід «Новою поштою» 1500 кг посилок. Значну допомогу в цьому надає і родина підприємців Шиліних. Ще дуже хочу подякувати одному хлопцю, який не називає бавить свого імені, але приходить щомісяця і віддає 1 тис. грн.

    Є ще люди, які, я знаю, отримують зовсім невелику зарплатню, але частину регулярно віддають. Перед такими людьми треба ставати на коліна. Волонтерство – волонтерством, але аби я просто сама по собі варилася у власному соку, як кажуть, багато б не зробила. Ну, віддала б частину своєї заробітної плати, але це була б крихта. А от такі люди – це просто золото, це справжні українці.



    Бійці Охтирського інженерно-саперного батальйону на бойових позиціях.
    Позаду – бойові машини для задимлення.

    – Лізо, давайте все-таки продовжимо розмову про Вашу допомогу бійцям інженерно-саперного батальйону.

    З ними я почала працювати з початку листопада. В зоні АТО вони пробули 3 місяці й пішли на ротацію. Я знала, коли вони повернуться назад, і спитала: «Хлопці, що вам треба?» – «Нічого» – скромно відповіли. Але насправді виявляється, коли вони їхали на ротацію, все необхідне лишили тим, хто мав їх змінити.

    А коли повернулись назад, то побачили голі стіни. Не було ні бензопили, ні чайників, ні «буржуйок». Тому ми швидко знайшли два балони, а хлопці з комбікормового заводу зварили «буржуйки», які ми відправили разом з бензопилою, чайниками та іншими продуктами і речами. Допомагають нам навіть сусідські бабусі, що в’яжуть теплі шкарпетки. Одна з них говорить, що із-за хвороби часто не спить ночами. Тож чому не допомогти дітям?

    Потім не можна без сліз читати смс-ки, які приходять від наших хлопців. Наприклад: «Лиза, я завтра пойду и за Вас поставлю свечу за то, что Вы для нас делаете». Або коли читаєш дитячі листи, які ми з малюнками відправляємо на фронт. Наприклад, один такий із Токарів: «Наш тато теж воює там на Сході, а мама кожного тижня ходить в неділю до церкви і молиться. Ми за вас дуже переживаємо і хочемо, щоб ви скоріше повернулись живими і здоровими». Коли ми зустрілися з хлопцями 15 березня, вони окрім квітів весь час дякували і ледве не цілували руку.

    А я їм кажу: «Хлопці, це вам спасибі, це вам доземний уклін і вдячність, адже це ви на фронті». «Ні, – відповідають, – якби не такий надійний тил, ми б там не втримались». Ми довго розмовляли того дня. І я помітила, що вони можуть веселитись, але очі при цьому не сміються. Одному з них – 19 років. Після виходу з Дебальцевого він має психологічну травму і зовсім не схожий на 15-літньго. Ви б йому дали 26–30 років.

    У нього нелади в сім’ї, обоє батьків пиячать. Я почала дізнаватися, що треба, аби допомогти йому потрапити до Києва в реабілітаційний центр. Виявляється, потрібна купа різних документів. Коли я розповіла про це хлопцям, то вони впевнені, що їхня військова частина таких довідок не дасть. Говорять, що є наказ якомога менше виписувать всяких «справок» та направлень на лікування. Кажуть, дуже багато розвелось «болєзнєнних».

    Чотири дні хлопці вибиралися з-під Дебальцевого. Перші два дні ішли пішки, наступні два їх просто збирали до купи. Єдине, що мені сказав Сергій, із 20 машин, які виїжджали, доїхало 4. Всі інші, стверджує він, не доїхали. Сергій бачив трупи, які лежали штабелями. Отаку травму пережила дитина в 19 років. Він може бути веселим, сміятися, говорить, а потім, як ракушка, раптом ні з того, ні з сього, закривається.

    Хлопці розповідають, що там дивилися за ним, сиділи над ним ночами, бо той кидався до зброї і т. д. Ми постараємось допомогти йому адаптуватися. Домовились,що він ще приїде до нас у гості, аби він відчув домашню обстановку, родинне тепло, якого, можливо, в нього й не було.



    Хлопці облаштували куточок із дитячих малюнків та листів.
    У руках тримають символ волонтерства – зв’язані Лізою шкарпетки з написами «Слава Україні» та «Героям слава».
    Цей виріб начальство реквізувало і зараз шкарпетки знаходяться в Київському музеї волонтерства.

    – Хотілося б вірити, але навряд чи можна зараз стверджувати, що війни більш не буде. Тож чи вистачить, Лізо, у Вас особисто і в інших волонтерів сили продовжувати цю роботу?

    Якщо в мені буде потреба і буде здоров’я, кинуть це я вже не зможу. Я думаю, що бог дав мені життя саме для цього. Я довго думала і прийшла до висновку, що раніше по-справжньому себе не знаходила, а це дійсно моє. Бо іде воно від душі. Якби рік чи два тому мені сказали, що незнайомі люди будуть приходить і давати мені гроші, не питаючи, куди я їх діваю, я б ніколи не повірила. Сказала б, що це абсурд. Тож будемо старатись до кінця, до перемоги, на яку ми приречені. Бо іншого не дано.

    P. S. Коли стаття була готовою до друку, Ліза по телефону розповіла, що на вихідних до них у гості приїздив Сергій, про якого мова йшла вище. Вони разом їздили на екскурсію до Києва, відвідали волонтерський центр на Подолі. У хлопця вже зовсім інший настрій, він стає спокійнішим, впевненішим у собі. Тож життя продовжується.

    Переглядів: 231 | Додав: Obers | Рейтинг: 0.0/0
    Всього коментарів: 0
    Имя *:
    Email:
    Подписка:1
    Код *:
    Прогноз погоди
    Лохвиця 
    Реклама


    Пошук
    Міні-чат
    Календар
    «  Квітень 2015  »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
      12345
    6789101112
    13141516171819
    20212223242526
    27282930
    Copyright Лохвиця © 2016