“Афганець” Валерій Пересада: «Триматися допомагають дружба і взаємопідтримка» - 9 Березня 2015 - Лохвиця
-
ЛохвицяСереда, 07-Гр-2016, 13:31
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
Форма входу

Реклама Google
Меню сайту
Обговорюють
  • Реклама


    Статистика
    Гость,
    Онлайн всього: 2
    Гостей: 2
    Користувачів: 0
    Головна » 2015 » Бурезень » 9 » “Афганець” Валерій Пересада: «Триматися допомагають дружба і взаємопідтримка»
    13:39
    “Афганець” Валерій Пересада: «Триматися допомагають дружба і взаємопідтримка»
    Пройшовши горнило війни, ветеран одразу очолив Будинок культури в рідному селі, заслужив любов і повагу земляків.
    Успішно долати всі життєві труднощі допомагають справжні друзі-«афганці».



    Виконуючий обов’язки голови РДА Микола Шиян вручає грамоту Валерію Пересаді, 15 лютого 2015 р.

    Ветеран Афганської війни Валерій Пересада із 1980 року працює директором Сенчанського Будинку культури на Лохвиччині. Одразу після служби, вже працюючи, закінчив училище культури, потім – Київський інститут культури. Він часто співає на сценах району, виявляє себе як багатогранну творчу особистість і талановитого організатора. Певно, тому у великому селі, де не всім вистачає роботи, занепало все надбане за радянських часів, попередня влада в рази скоротила медицину, обіцяла, але й так і не відновила опалення Будинку культури, саме культура й не занепала. Звучить українська пісня, молодь змістовно проводить дозвілля, працює бібліотека.


    Операція «Гори-80». Бійці Хорозького прикордонного загону, Валерій Пересада – третій зліва у середньому ряді.

    Валерій Григорович із дружиною Людмилою міцно покохали одне одного зовсім молодими, вона дочекалася його повернення з армії. Разом виховали сина й доньку, мають двох онуків.
    Ми поцікавилися, який відбиток залишив на долі Валерія Григоровича Афганістан, що допомогло не підігнути плечі під тягарем майбутнього, а впевнено йти по життю у майбутнє.


    Валерій Пересада з мамою Галиною Миколаївною в Сенчі, 2014 р.

    – Коли і як проходила Ваша армійська служба?
    З 1978 по 1980 рік служив у Таджикистані (місто Калай-Хумб) на кордоні з Афганістаном, із квітня по січень 80-го був на території цієї держави у складі десантно-штурмової бригади мотоманевреної групи прикордонних військ. Про ті місяці не хочеться і згадувати: гори, обвали, завали. Конвоювали полонених, висаджувалися з вертольотів у гарячі точки. Було всього… Добре, що я і мої товариші повернулися додому живі-здорові, хоча дехто й покаліченим.
    – Як війна вплинула на подальше життя?
    Звісно, після пережитого на війні психіка змінена в усіх. Але здебільшого це не помітно в реальному житті, але майже в кожного після вживання спиртного починає «планка заїжджать». Адже ніщо не зітре з пам’яті спогади, як запаюють у цинк твого товариша, з яким до вчорашнього дня їв із однієї миски, який спав над тобою. Пам’ятаю, коли перший раз бабахнуло біля мене, ледь не наклав у штани. Страшно було всім, це вже потім розповідають, які вони герої, а насправді не бояться тільки дурні чи психічно хворі люди. Але як би хто не переживав за своє життя, серед моїх товаришів зрадників не було.
    – Чи багато Ваших товаришів заливають гіркі спогади горілкою, не змогли знайти себе в житті?
    З усіма хлопцями-афганцями району я спілкуюся. Всі після війни адаптувалися до життя, ніхто не став нехорошою людиною. Всі зайняли своє місце в житті, працюють. Ми дуже тісно дружимо, спілкуємось, допомагаємо один одному, тому, мабуть, ніхто й не опустився на дно суспілства. Наприклад, зараз у реанімаційному відділенні Лохвицької лікарні лежить наш хороший товариш Олександр Драч. Упав, переламане ребро пошкодило легені. То всі «афганці» скинулися, дали кулька тисяч на лікування, ще назбираємо й дамо. Тож наша взаємопідтримка не зводиться до того, щоб тільки зустрітися раз колись і по чарці випити. Ми й досі – як на війні: завжди підставляємо плече один одному, ділимось останнім шматком хліба.
    Об’єднує нас, тримає вкупі, піклується про всіх, наче мати, голова районної організації «афганців» Любов Параскевич. Особливо дружу з Сергієм Котом (разом і служили), Сергієм Потапенком, Віктором Мусієнком із Червонозаводського. На Лохвиччині «афганці» між собою перекумувалися. Мій кум Олександр Дробот, тобто хрещений батько мого сина, сам із Лохвиці, живе зараз у Нових Петрівцях Гадяцького району. Їздимо один до одного в гості, є про що поспілкуватися, маємо спільні погляди. То дружини наші, буває, сердяться: «25 років минуло, а ви тільки про одне й балакаєте!».
    У Афганістані було нас 12 «найкозирніших» друзів. Тільки я з Полтавщини, решта – черкащани. Тільки одного хорошого друга з Катеринопільського району вже немає в живих, помер через горілку: п’яного збила машина. Решта – живі, підтримують дружбу, зустрічаються всією компанією щороку на День прикордонника. І мені часто телефонують, цього року планую поїхати в гості на це свято.

    – Як ставляться нинішні люди до «афганців»?
    Нажаль, зараз знаходяться такі політики, навіть жителі нашого району, які кажуть: «Та ви ж були загарбниками!». Ніби Радянський Союз чинив так само, як зараз Росія нападає на Україну. А насправді ми просто виконували свій військовий обов’язок. Я відповідаю: «Не плутайте грішне з праведним! Ми ж не захоплювали Афганістан! Нас туди послали – як ми могли не виконати наказ? Якби відмовилися – одразу б у дисбат чи розстріляли.». Серед нас не було таких, хто б відмовлявся, не виконував наказів. Навпроти – на операції просились. До речі, серед прикордонних військ не було жодного випадку, щоб хоч один солдат залишився на афганській території чи потрапив у полон.
    Мені часто випадає честь брати участь у різноманітних зустрічах із молоддю, спілкуватися з іншими ветеранами. Адже як творчу людину запрошують до шкіл, училищ, технікуму на зустрічі. Скрізь приймають «на ура».


    Цьогоріч 13 лютого, в Червонозаводському міському будинку культури №1 відбувся вечір-реквієм «Карби пам’яті». На вечорі пролунали вірші та пісні у виконанні Валерія Пересади, Михайла Клочка та Василя Карбана.

    На завершення розмови Валерій Григорович показує фото. Вони мають велику цінність, адже фотографувати офіційно заборонялося, солдати по-тихому проявляли плівки, друкували фото й пересилали додому. Це вдавалося, бо базувалася частина на радянській території. А тим, хто базувався в Афганістані, при перетині кордону плівки засвічували, а облаштувати в горах підпільну фотолабораторію було нереально.

    Оці дві фотографії, де я у військовій формі, зроблені з інтервалом 35 років. Тут ми з мамою, коли вона приїжджала провідати мене на Памірі, а тут ми торік удома. А оце – операція «Гори-80», позаду – обвал.

    Переглядів: 251 | Додав: Obers | Рейтинг: 0.0/0
    Всього коментарів: 0
    Имя *:
    Email:
    Подписка:1
    Код *:
    Прогноз погоди
    Лохвиця 
    Реклама


    Пошук
    Міні-чат
    Календар
    «  Бурезень 2015  »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
          1
    2345678
    9101112131415
    16171819202122
    23242526272829
    3031
    Copyright Лохвиця © 2016