ЛохвицяП'ятниця, 23-Чер-2017, 16:58
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Stepan, Бабай, Obers 
Форум міста Лохвиця » Творчість » Вірші » Вірші для душі
Вірші для душі
марьяна2012Дата: Неділля, 03-Чер-2012, 17:38 | Сообщение # 1
Рядовий
Группа: Пользователи
Сообщений: 5
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Писати вірші ще не пробувала але читати їх дуже люблю.
Багато і цікавих віршів можна знайти на сторінках журналу "Дніпро"
Ось одних з них:
Галина Удовиченко, м. Першотравенськ
Гордість за друга
У ясну погожу днину
ЙШЛИ п'янички раз удвох.
Перший ледь тримався тину,
Другий ліз «на чотирьох».
Скільки так плелись, не знаю,
Та пита брат брата:
«Ти мене хоч поважаєш?
Хотів би я знати.»
А дружок лежить в калюжі,
Пряде головою: «
Та я зараз, милий друже.
Пишаюсь тобою!»
 
nataliiabiletskaДата: П'ятниця, 21-Серп-2015, 12:49 | Сообщение # 2
Рядовий
Группа: Пользователи
Сообщений: 2
Награды: 1
Репутация: 0
Статус: Offline
***
Шкільні дерева: горіх
ми були молодими
і добре ставилися до смерті
хоча й ранили горіх камінням чи палками
а тепер мені гидко на тебе дивитися
мені гидко спостерігати старіння
мені гидко я не бачу в цьому нічого красивого
чи хоча б мудрого
моя горіхова труна стає колискою
у яку я тебе вклав і вперше поцілував
потім кохав тебе аж до весни
а тепер ти й не згадаєш як мене звати
ведеш за руку дітей до школи
…не ведеш
але колись поведеш
наступаєш на горіх у зеленій шкірі
а він розчавлюється білим мозком –
і ти піднімаєш одне зерно яке вціліло
оббираєш гірку як рогівка шкірку
 
Мирослав Лаюк, із поетичної збірки «Метрофобія»

Додано (21-Серп-2015, 12:49)
---------------------------------------------
***
Груша
трохи меду на губи
і буде покута
за солодке зітхання
голублення
притулися хутчій
до малої зозульки
що розносить у глечику
жовті меди
як же меду
тобі не спивати
та ж літо
онде грушу обняло
вагітну жону
день до дня
і долоні до лона
медами
наливаються глечики жовті
на гіллі
 
Мар`яна Савка, з поетичної збірки «Пора плодів і квітів»

 
ObersДата: П'ятниця, 28-Серп-2015, 13:44 | Сообщение # 3
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline


це іній, мій друже, це іній,
це паморозь біла німа,
дерева покрились ним нині
і сонце зашкірилось днині,
та душу пройняла зима.

це іній, мій друже, це іній,
осіння зійшла позолота
в сукупність знебарвлених ліній,
у срібну скоринку болота.

це іній, мій друже, це іній,
індиго-дитина морозу,
це сиві спускаються тіні
в мою розримовану прозу.

рукопис палає в каміні,
зима заповзає на ложе;
це іній, мій друже, це іній,
по іншому й бути не може.

Стадник Роман



ти з тих, хто йому не напише
з тих, хто не подзвонить і запитає:
як твої справи, і чи живий ще
чи є сенс жити чи його немає?

ти з тих, кому байдуже чи тебе люблять
тим більше хто і наскільки
давно розчарована в людях
розчарована в них і не тільки

не підпускаєш до себе нікого
вдихаєш самотність і її ж видихаєш
не підозрюючи, що кожному його слову
зобов'язана, коли прокидаєшся і засинаєш

коли можеш спокійно жити
коли перебуваєш в безпеці
коли дихаєш і можеш ходити
коли є пульс і б'ється твоє серце

бо це він тримає тебе думками
молитвами богам, вищим та нижчим силам
ми живем завдяки тим, хто з нами
ми живі тому, що десь є важлива людина!

Рома Бродський



Затінок, сутінок, день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може, це я, або хто, або ти
ось там сидить у куточку веранди.

Може, він плаче, а може, він жде —
кроки почулись, чи скрипнула хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,
там, на веранді, чолом до одвірка.

Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків — як танець бджоли,
танець бджоли до безсмертного поля.

Може, це вже через тисячу літ —
я і не я вже, розбуджена в генах
тут на землі я шукаю хоч слід
роду мого у плачах і легендах!

Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок —
ржава сережка над кігтиком клямки.

Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
соває пустку у піч рогачами.

Може, це біль наш, а може, вина,
може, бальзам на занедбані душі —
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші...

#Ліна_Костенко


 
nataliiabiletskaДата: Четвер, 01-Жов-2015, 11:07 | Сообщение # 4
Рядовий
Группа: Пользователи
Сообщений: 2
Награды: 1
Репутация: 0
Статус: Offline
***
ІСХОД
сходить сонце й заходить (ц) екклезіаст
сходить сонце й ісходить (ц) це вже я
ми безумні в словах як вони у нас
тільки їх не відріжеш як голову короля
я не маю сумнівів у столі
хіба в назві «пудельце» і назві «хліб»
бо коли умирають люди і королі
залишаються ці слова й барабанний дріб
я омега-ц ц-ц-ц зета зет
я шукав замінник до слова «смерть»
та найближчим до нього було «ісход»
альфа сходить – вже місяць на голові
наче сходження крапки з-над букви і
я не в змозі стримати цих істот
 
Мирослав Лаюк, із поетичної збірки «Метрофобія» 

Додано (08-Вер-2015, 11:07)
---------------------------------------------
***
Вмочила цвіт акація при ночі
у чорну плав, у великодню плав.
Її торкнули співи парубочі,
найперший схлип дівоцького тепла
гілки обмарив, леготом оббризкав,
не погасив, а тільки обірвав.
А за рікою перебите військо
неначе в ями, падало в слова,
що ними я тримав, але не втримав.
Що ними знав я, та хіба я знав...
Лечу, як попіл, мислями нагими
у чорну плав, неподоланну плав.
 
Сергій Осока, з поетичної збірки «Небесна падалиця»

Додано (01-Жов-2015, 11:07)
---------------------------------------------
***
Я недовтекла, бо i тиша, i втеча страшнi —
Вiд того, що бути не вмiло i статись не мало.
Бог дав менi смерть, але свiт не дозволив менi,
Щоб очi мої випiкало, i костi ламало,
Щоб жили кришило, як в залi лункiй дзеркала...
Щоб мусила знати, котрою водою ходити...
I втеча, i тиша — страшнi, я ж бо недовтекла.
А Бог мене буде — за тишу i втечу — судити...
 
Маріанна Кіяновська, з поетичної збірки «373»

Додано (01-Жов-2015, 11:07)
---------------------------------------------
***
До солоного поту маловмілі натрудиш руки,
щоби черство дійти до постелі і так упасти.
Розпирає легені легенька крихта розпуки –
так чекають штафети чи ще якої напасти.
Призупинена смерть проступає рубцем на тілі.
Каламутиться кров, ледве шкіра кості тримає.
Залишається шанс проявити себе на ділі,
але досить діткнути – і діла уже немає.
Якщо в с е наперед, тоді пощо людей натягати?
Нащо гнізда лишати? В черешневу денцівку дути?
Доки зможеш триматись чогось, чого варто триматись,
до солоного поту маловмілі трудитимеш руки.
 
Ірина Старовойт, із поетичної збірки «Гронінгенський рукопис»

 
alaska_uaДата: Понеділок, 25-Кв-2016, 15:26 | Сообщение # 5
Рядовий
Группа: Пользователи
Сообщений: 3
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Дуже надихає. Дякую
 
marinaДата: Середа, 15-Чер-2016, 20:02 | Сообщение # 6
Рядовий
Группа: Пользователи
Сообщений: 5
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Дуже люблю поезію Ліни Костенко. Вона по-справжньому надихає
Не говори печальними очима те, що не можуть вимовить слова. Так виникає ніжність самочинна. Так виникає тиша грозова.  Чи ти мій сон, чи ти моя уява, чи просто чорна магія чола... Яка між нами райдуга стояла! Яка між нами прірва пролягла! Я не скажу і в пам'яті - коханий.І все-таки, згадай мене колись.Ішли дві долі різними шляхами.На роздоріжжі долі обнялись.
 
brownbrouДата: Вівторок, 02-Серп-2016, 16:11 | Сообщение # 7
Рядовий
Группа: Пользователи
Сообщений: 4
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Гарні вірші!
 
Форум міста Лохвиця » Творчість » Вірші » Вірші для душі
Сторінка 1 з 11
Пошук:

Copyright Лохвиця © 2017