ЛохвицяСереда, 16-Серп-2017, 18:26
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Модератор форуму: Stepan, Бабай, Obers, zakon 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Інші населені пункти » Яхники (Івахники) (Населення 1595 осіб (1990р.) За 12 км від м. Лохвиця.)
Яхники (Івахники)
zakonДата: Неділля, 04-Тр-2014, 18:20 | Сообщение # 1
Полковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 315
Награды: 12
Репутация: 4
Статус: Offline
В газеті "Зоря" за 1995 рік було надрукована чудова стаття В. Івахницького про Покровську церкву в с. Яхники. Хочу опублікувати її і на сторінках даного форуму. Маю надію, що в майбутньому даний інтернет-ресурс буде мати найбільше матеріалів про історію та життя лохвицького краю.

Двічі освячена, двічі зруйнована
 
Зводили громадою

Читатаючи енциклопедичний довідник «Полтавщина», підготовлений колективом авторів і виданий у 1992 році, згадую добрим словом усіх, хто брав участь у його підготовці і виданні.  Довідник і справді неоціненна річ,  хоч погрішностей і недоліків у ньому немало.
Але читач дізнається з нього про минуле - далеке і вчорашнє рідного краю, свого міста, села, а то й підприємства, школи...
Непогано ілюстрований довідник. І серед чималого числа фотографій, репродукцій біля вісімдесяти зображень церков, соборів, монастирів. А було їх на Полтавшині кілька сот. Різних за часом побудови,архітектури, матеріалу, долі, але обов'язково красивих.
Мені доводилося бачити багато храмів у нашій та інших країнах, бував я в Ісакіївському та Казанському соборах у Ленінграді (нині Санкт-Петербург), чудувався витворові майстрів, що зводили Софію у Києві... Однак найбільше мені запам'яталася Церква святої Божої Матері Покрови у рідних Яхниках.
Івахниківська церква (до 1921 р. - Івахники) була споруджена на кошти, зібрані серед прихожан цього села та навколишніх хуторів. Значні кошти внесли місцеві помі­щики Сукова та Цилінський. Красивою була споруда, про це можна судити і по фотографії, що зберігається у Яхницькому сільському музеї. Та насправді вона була гарнішою (або запам'яталася мені такою).



Звели цю дерев'яну церкву у 1897 році на широкому сі­льському майдані в центрі села. Над високим, просторим приміщенням підносилося п'ять куполів-шатрів, серед яких центральний був найвищим. Досить гармонійно поглядали позолота хрестів у поєднанні із зеленню куполів-шатрів із сірими стінами.
Будівля була зведена на високому камінному фундаменті;до головного, що дивився на  захід, входу вели високі східці. Дзвіниця, що була майже тієї ж висоти, що й головний купол, з’єднувалася із церквою. Навіть знизу було видно на ній великі й малі дзвони. Повільно, не дуже голосно вони закликали прихожан до вранішньої і вечірньої служби, діючи заспокійливо на людей.  А найбільшого дзвона було чути на десяток верст. Та й саму церкву було видно здалеку, наприклад, ідучи з Лохвиці, бачили її хрести вже від “перших” вербичок.
Чувся й веселий передзвін. Дзвонар Тит Кириченкотак видзвонював дзвонами, що хоч у танок іди… Про значення кожного дзвону нам, дітворі, розповідав син дзвонаря, якого чомусь з юних літ звали Іваном Титовичем. Коли я чую пісню «Вечірній дзвін», то мені вчувається дзвін у рідних Яхниках.
Вся церковна територія була огороджена цегляною огорожею з вмонтованими дерев'яними решітками. Навколо (і тільки тут) росли  осокори.
Справа  в дворі стояла капличка, що була на місці старої церкви, яку, як кажуть, було продано у Жабки (нині Луценки). Тут же був цвинтар, де височіли дерев'яні і кам’яні рести, під якими покоїлися знатні яхничани і священики. Неподалік стояв цегляний будинок, де була церковно-приходська школа, в якій до революції навчалися юні яхничани, здебільшого хлопці. Це приміщення називали ще й сторожкою, куди під час великих холодів матері, що прибули на службу, заводили погрітися своїх дітей.

Моє зачудування

На Трійцю моя мама, Марфа Андріївна та батько, Григорій Кіндратович, взяли й мене до церкви. Батьки вірили в Бога спокійно, не фанатично. Не завжди й самі хрестилися перед обідом, тим більше, не примушували це робити й нас із старшою моєю сестрою Оленкою. Але на релігійні свята й ми почували себе святково. А сьогодні такий день – Трійця! Все було – у глечанні. Зелені гілочки були не тільки у нашій світлиці, де підлога була застелена лепехою, а й на воротях. В хаті в глечиках стояли польові квіти. Багато було зелені й біля церкви та й в самій церкві, до якої ми з сусідами по Чугуєву, родичами спочатку спускалися до перехрестя доріг. Підходили люди з Горбоконівки, Сергіївки…
Перед східцями батько взяв мене на плечі, бо я б не подолав їх висоти. В церкві до запахів квітів, гілля до дався ще один, присущий лише храмам, - запах ладану. Людей було повно, та служба ще не починалася. Сім'єю зупинилися   посеред  церкви.
Над головами висіла величезна позолочена люстра, при­крашена  кришталевими висульками-бурульками.   Там  го­ріли десятки свічок, з яких пономар довгою  палицею  зні­мав нагар.  Мене найбільш  вразили оті гранчасті бурульки, що переливалися всіма  кольорами веселки.  Люстра, здава­лося, висіла прямо в повітрі, та потім я помітив ланцюг, що тягнувся від люстри  до самої стелі шатра. Вона була такою блакитною, що, здавалося, там немає й покрівлі, яка відгороджувала приміщення від неба, а намальовані ангели ніби влетіли звідти.   Мені  зробилося   страшно:   а що, коли люстра впаде і розчавить нас!  Я поглядав, куди ж втікати.  Попереду виблискувала золотом стіна, як я потім взнав - іконостас. Перед  ним то щось говорив, то співав священик, як говорили на селі, батюшка Архип.  Він був зодягнутий у золотистий одяг, розмахував кадилом, з якого   вився синюватий димок ладану.
Та я поглядав на чоловіка, що стояв і читав щось з книжки.потім, повернувшись до батюшки, щось говорив. Придивившись добре, я впізнав свого дядька Степана. Доки я спостерігав за дядьком, за моєю спиною так голосно залунала пісня, що вогонь на свічках заколивався, а кришталеві  бурульки задзвеніли. Повернувшись назад, я побачив над вхідними дверима якусь будівлю, що схожою була на велике ластівчине гніздо. Тільки воно було широке і з позолоченими боками та карнизами. Там стояло чимало людей в українському одягу, серед яких я побачив парубків і дівчат з нашої вулиці. Та це ж хор! Зовсім такий, як на фотографії, що була в нас дома. На ній серед інших був і тато, коли ще парубкував.
Та незабаром батько, сказавши, що я ще малий і час до ліжка, повів мене додому. А я йшов, оглядаючись на церкву, звідки чути було спів, що так торкав душу.
 


Зрубані хрести

Одного дня, коли ми, учні початкових класів, йшли по домівках після другої зміни занять, то побачили біля церкви багато людей. Підійшовши ближче, почули крики, плачі, голосіння. Переважали в юрбі жінки, деякі з них були з палицями, кочергами. Найчастіше лунало слово “антихристи”. Були тут і керівники сільради, колгоспів, зовсім незнайомі люди у військовій формі, як пізніше зрозумів – працівники міліції, НКВС. Якщо місцеві вговорювали чимось розсержених людей, то приїжджі діяли рішуче, покрикуючи то на юрбу, то на працюючих на покрівлі церкви людей. Ті, хто з сокирою, хто з пилкою-дворучкою, працювали, похмуро поглядаючи на юрбу. Там були і знайомі яхничани, і чужі. Біля них походжав, даючи вказівки, чоловік без інструмента в руках. Одна з чугуївських молодиць, - невеличка та бідова, завзято кричала знизу: “Ей, куме Г., ти що, в антихристи записався? Навіщо церкву ламаєш? Ти що, будував її? Та я після цього не тільки в хату, а й у двір тебе не пущу, окаянний”.
Правда та кума не знала, що її кум Г. на цю роботу добровільно не зголошувався.  Його в селі знали як хоро­шого умільця. В його господарстві були січкарня, крупору­шка, жорна, сівалка, косарка. Але все не куплене, а зроб­лене ним самим. Він першим в селі освоїв двигун, молота­рку, а потім і трактор.
Спочатку від керівництва “реконструкцією” церкви Г. відмовився, та після розмови з двома працівниками НКВC довелося йому погодитися. Отож, він як у густому тумані чув голос куми і голос свого покійного батька, такого  ж умільця і трудівника, якого громада обрала казначеєм. Він не тільки збирав кошти на побудову церкви, а й конт­ролював витрачання кожної копійки громадських грошей. А тепер син його руйнує храм.
Знав цього розпорядника робіт і я. Бував він у нас. Коли я пішов до школи, Г. говорив мені: “Молодець. Тепер ти все знатимеш”. А потім: “А скажи-но мені, хто кращий - більшовики чи меншовики”? А я твердо відповідав: “Більшовики”. Хіба ж я не бачив на власні очі, що навіть серед школярів перемагали ті, кого було більше.
І кожної зустрічі він перепитував  сміючись: “Ну що, не змінив думки про більшовиків і меншовиків?” Так, але сьогодні йому було не до жартів. Коли, здається, все, що треба було, теслярі на покрівлі зробили, народ відтіснили від церкви. Почулася команда: “Включити лебідку!” Міцні хлопці крутили ручки лебідки, в палець товщиною сталевий трос  натягнувся як струна.  Хрест  задрижав, але купол не зрушив з місця.
Стало тихо. Навіть вщух жіночий лемент. Всі дивилися на хрест, що вібрував, як осінній лист. Ті, що були на покрівлі, заглядали до середини куполу, про щось радилися, потім знову підрубували, підпилювали.
Знову заскрипіла лебідка. Щось затріщало, купол почав хилитися вниз. Хлопці крутили барабан лебідки швидше. Купол, блиснувши хрестом в промінні сідаючого за горизонт сонця, полетів донизу. Хрест, наче меч, увігнався у землю…
Кілька днів працювали на покрівлі теслярі. Черга надійшла й до дзвонів. Коли впав найбільший з них, він ніби застогнав. Тріснувши, зарився глибоко в землю…
Через кілька днів, йдучи повз церкву, ми не втерпіли і, як не наказували нам батьки, зайшли до будівлі. Рештки красивої люстри лежали на підлозі. Свічки були розтоптані, та ж доля чекала і кришталеві бурульки. На підлозі валя­лися рештки карнизів, образів (ікон). Церква була схожа на смітник. Я, піднявши з підлоги частинку висульки-бурульки, затис її у кулаці. Довго вона зберігалася в мене, та у війну десь згубилася.
Десь через місяць зникли хрести та могильні камені на кладовищі, зрівнялись із землею могили. А через рік і цегляна огорожа пішла на печі та  груби.  Стрункі  осокори зрубали під корінь. І священика Архипа опісля було розстріляно. Незабаром покрівля, де розташовувалися куполи, була вкрита бляхою з цих куполів, на місці іконостасу височіла сцена, а замість ангелів на стелі красувалися червоні зорі. Стала церква сільбудом - сільським будинком культури. Тут же розташувалася і бібліотека.


Молодь іде до сільбуду

Слід віддати належне місцевій владі.  Молоді в селі було багато, сільські інтелігенти брали активну участь у громадській роботі, тож незабаром молодь і яхничани середнього віку потяглися до сільбуду, як раніше їхні батьки до церкви. На сцені співали хори, ставилися вистави, читали тут вірші. Може рівень і не досягав уміння столичних артистів, але це були свої, яких завжди підтримували щедрими оплесками. Напередодні Великої Вітчизняної війни яхницькі самодіяльні артисти на районному конкурсі зайняли перше місце, поставивши виставу “Дівчата”, де одну з ролей, брата сестер, грав і я.
Фашистські окупанти,увійшовши до села, вели себе як варвари. Рояль було розбито, бібліотека  знищена.  Незаба­ром будівлю колишньої церкви було освячено під церкву. Яхничани і жителі навколишніх сіл йшли до церкви аби помолитися за своїх чоловіків, батьків, синів і дочок, що боролися з ворогом, пом'янути загиблих, та коли батюшка звернувся з проханням до прихожан помолитися за загиблих на війні німецьких вояків, то яхничани перестали хо­дити до церкви. Грішно, говорили вони, молитися за зага­рбників і убивць.
Після визволення, церква, попрацювавши ще деякий час, закрилася. Знову в її стінах був сільбуд.
Нині в селі є новозбудований Будинок культури. А ста­ре приміщення стало спортивною спорудою. Та чимало яхничан звернулося до місцевої влади з проханням дозволити відновити діяльність церкви.
І ось уже втретє це приміщення було освячено на початку 90-х років.



Хотілось би бачити її у первозданному вигляді. Але чи витягне на плечах цей тягар громада? Добре, якби знайшлися меценати. Щоб було де яхничанам пом'янути  і заги­блих  в дні  голодоморів, і в роки війни, і під час сталінсь­ких  репресій...

В. Івахницький

Додано (22-Лют-2014, 13:49)
---------------------------------------------
Фоторепродукції картин художника П. Колісника. На картинах краєвиди села Яхники та його околиць.






Додано (01-Бер-2014, 14:21)
---------------------------------------------
с. Яхники. Дуб віком близько 800 років.



Додано (04-Тр-2014, 16:20)
---------------------------------------------
Яхницька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів.




Сообщение отредактировал zakon - Понеділок, 05-Тр-2014, 10:31
 
КвіточкаДата: П'ятниця, 27-Чер-2014, 14:47 | Сообщение # 2
Рядовий
Группа: Пользователи
Сообщений: 1
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Доброго дня!
Як можна побачити це чудове дерево? Вхід вільний?
 
zakonДата: П'ятниця, 27-Чер-2014, 17:33 | Сообщение # 3
Полковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 315
Награды: 12
Репутация: 4
Статус: Offline
Цитата
Доброго дня!
Як можна побачити це чудове дерево? Вхід вільний?
Вхід вільний звичайно. Запитаєте місцевих жителів і вони Вам люб'язно покажуть дуба.
 
LLLДата: Вівторок, 17-Бер-2015, 14:01 | Сообщение # 4
Рядовий
Группа: Пользователи
Сообщений: 1
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
ой, так хочется еще узнать об этом селе и его истории. Спасибо за данный расказ. Мои корни происходят с этого села (Олексенки), сейчас там много проживает родственников. Но, к сожалению, бабушка умерла, а она много могла рассказать. Да и рассказывала она мне много, но я тогда маленькая была, не все помнила. А вот про церковь помню. Она кстати в пивче при церкви была, семейную икону после смерти бабушки отдали в эту церковь. Так вот она говорила, что церьковь сносить никто не соглашался, но потом сносом занимались отец и сын и они разбились вместе в процессе сноса церкви. А когда их хоронили, змея появилась в яме, а батюшка сам полез в яму, читал молитвы и она ушла в землю, потом их похоронили. Вот такую историю помню. А еще бабушка говорила что будет война и пойдет брат на брата, будет наводнение, голод. Ая все не верила, говорила, что не будет голода, нет хлеба, так будут пироженые....... да, старые люди много чего знали.
 
ObersДата: Субота, 04-Кв-2015, 10:14 | Сообщение # 5
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
В воспоминаниях участников обороны Аджимушкая часто упоминается фамилия младшего лейтенанта Владимира Павловича Шкоды, начальника штаба гарнизона Малых каменоломен (1).

1. В. П. Шкода род. в 1906 году в с. Ульяновке Гребенковского района Полтавской обл. В 1939 году окончил Любенский учительский институт. Перед войной работал учителем.

В каменоломнях по его инициативе был установлен твердый распорядок дня, прослушивались сводки Совинформбюро, некоторые вели личные дневники. Один из них — дневник А. Клабукова — был найден после освобождения этого района.

В каменоломнях была создана партийная организация. Возглавляли ее старший политрук А. Н. Манукалов, потом батальонный комиссар М. Н. Карпекин.

В. П. Шкода в начале обороны был кандидатом в члены партии, 2 августа, как одного из достойных защитников, коммунисты единодушно приняли его в члены ВКП(б).

С каждым днем обстановка в каменоломнях ухудшалась. В сентябре смертность от истощения резко возросла. Умерли от голода старший политрук А. Н. Манукалов, политрук В. Ф. Труборов. Пошел на задание и не вернулся старший лейтенант А. И. Клабуков. В октябре умер батальонный комиссар М. Н. Карпекин.

Утром 30 октября в Малые каменоломни проникли гитлеровцы. Их было много. Завязался последний неравный бой. М. Г. Поважный, В. П. Шкода и сержант Б. А. Дрикер сумели оторваться от преследователей и ушли в дальний район каменоломен. Ночью сделали попытку выйти из подземелья, но пробиться не удалось. На следующий день с помощью собак их нашли и пленили.
Потянулись дни и ночи допросов, пыток, издевательств в застенках фашистской контрразведки и полевой жандармерии. Затем концентрационный лагерь, где В. П. Шкода сразу попал в тифозный барак. Оттуда, едва вставшего на ноги, его отправили в Германию на каторжные работы в каменных карьерах. Только 8 мая 1945 года наступило долгожданное освобождение.

После возвращения из плена Владимир Павлович снова стал работать учителем семилетней школы, а позже директором Молодорогостаевской школы Млиновского района Ровенской области. Но борьба в каменоломнях и фашистский плен подорвали его здоровье. В январе 1954 года он умер. У его вдовы Марии Дмитриевны осталось шестеро детей. Трудно пришлось семье, но государство помогло, все дети выросли, получили образование, специальность, сейчас работают (1).

1. В настоящее время М. Д. Шкода с тремя дочерьми живет в с. Яхники Лохвицкого района Полтавской области.

Будучи скромным человеком, Владимир Павлович почти никому не рассказывал о своем участии в обороне Аджимушкайских каменоломен. Пускай же знают его родные, друзья, знакомые, ученики и воспитанники, какое мужество проявил он. Начальник штаба подземного гарнизона младший лейтенант Владимир Павлович Шкода был одним из главных организаторов обороны в Малых каменоломнях Аджимушкая.

http://www.vkerchi.com.ua/ruska/viewtopic.php?p=54855


 
zakonДата: П'ятниця, 29-Тр-2015, 21:09 | Сообщение # 6
Полковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 315
Награды: 12
Репутация: 4
Статус: Offline
Дуб у с. Яхники.

 
ObersДата: Середа, 15-Лип-2015, 14:00 | Сообщение # 7
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
"Там спалили колгоспну контору, в іншому місці магазин пограбували"

ОТАМАН ЛУКА КЛІТКА ТРИЧІ ВТІКАВ ВІД ЧЕКІСТІВ НАЗИВАВ СЕБЕ "ПЕТЛЮРІВЦЕМ", ГОТУВАВ МАСОВЕ ПОВСТАННЯ ПІД ГАСЛАМИ УНР. ЗРАДНИКА ЗАДУШИВ ГОЛИМИ РУКАМИ

"ОДНОГО РАЗУ ЛУКА, ПОТРАПИВШИ У РУКИ ЧЕКІСТІВ І БАЧАЧИ БЕЗВИХІДЬ У ЇХНІЙ В'ЯЗНИЦІ, ПОПРОХАВ СТОРОЖА-ОХОРОНЦЯ, ЩОБ ТОЙ ДАВ ШМАТОК КРЕЙДИ. НАМАЛЮВАВ НА ТЮРЕМНІЙ СТІНІ ЧОВЕН, СІВ У НЬОГО Й ВИПЛИВ НА ВОЛЮ З КАМЕРИ", – таку легенду переповідає письменник Леонід Полтава у статті "Повстанці на півдні України в 1920–1921 роках", опублікованій 1967-го в діаспорному журналі "Вісті комбатанта".

Про отамана Луку Клітку, який воював проти більшовиків на Сумщині та Полтавщині, переповідали багато легенд. Казали, що "пробивав до десятка комуністів однією кулею". Тутешні діти замість хованок гралися у "бандита Клітку". Та найпопулярніші перекази – про його численні втечі з-під варти чекістів – ґрунтуються на реальних подіях.

"Благодаря своим неоднократным побегам Клитка пользуется большой популярностью среди населения. Кулачество отзывается о нем как о политическом деятеле, руководителе организации, ставящей своей целью установление Украинской Народной Республики", – йдеться у розділі "Клитковщина" спецповідомлення Державного політичного управління про ліквідацію повстанської організації в околицях Ромен на Сумщині.


Революційний мітинг у селі Андріївка Роменського повіту, 1917 рік

1920 РОКУ НА ПОЛТАВЩИНІ ПОЧИНАЄ ДІЯТИ ПОВСТАНСЬКИЙ ЗАГІН ВОЛОДИМИРА ГРЕСЯ, ВІДОМОГО ЯК ОТАМАН ГОНТА. Серед найкращих його вояків – Лука Клітка, родом із села Яхники. Під натиском більшовиків Гресь змушений розпустити підрозділ. Та Клітка не складає зброї. Приєднується до загону Кирила Вовка, штаб якого розташований у селі Карпилівка – тепер Охтирський район Сумської області. Продовжує діяльність навіть після арешту й розстрілу командира і його брата.

1925-го Полтавський губернський відділ ДПУ арештовує найактивніших повстанців. Командирів засуджують до розстрілу. Клітці страту замінюють на 10 років таборів. Та до місця покарання його не довозять. "Із закрученого дротом вагона ще перед Москвою зумів утекти молодий син господарів Клітка, якого везли на Соловки. Втік не сам, а із двома приятелями, такими ж як і він відчайдухами", – згадує уродженець Лохвиці Микола Петренко.

Клітка в рідних краях: нападає на владні установи, захоп­лює майно і коней. В окружній міліції його реєструють як "конокрада" – так чекісти часто таврували повстанців. На початку 1928-го Клітку затримують удруге. Вирок – вісім років ув'язнення. Та у серпні він знову тікає з-під варти. За наступні два місяці разом із дев'ятьма "соучастниками" здійснює десяток збройних нападів.

"У ЗАГОНІ КЛІТКИ ХЛОПЦІ ПІДІБРАЛИСЯ ЗАВЗЯТІ, – ЗГАДУЄ РОМЕНЧАНИН КИРИЛО ШТАНЬКО У СПОГАДАХ "ПОЛЮВАННЯ ЗА ЛЮДИНОЮ". – Такі, що не змирилися зі злочинами совітської влади, вперто захищали своє майно, своє право на життя, в міру можливостей оберігали місцеве населення від чекістів, різних тяглових бригад". Перелічує побратимів отамана: Полоз, Буряк, Клець, Леміш, Воропай, Хрестюк. Найближчий помічник – Свинобой, бо "бив чекістів, як свиней".

А Микола Петренко описує: "Клітка з товаришами діяв активно: там спалили колгоспну контору, в іншому місці магазин пограбували, там валку із хлібоздачею перестріли, в ліс наказали звертати, там хлібозаготівлю зірвали, когось застрашили, когось попередили. Одного разу в пекуче жниварське надвечір'я, коли майже всі дорослі були в полі, на колгоспну садибу налетів Клітка, позбивав двері з комори, кликав жінок брати-розбирати, хто скільки зможе, працю їхніх же рук, – пшеницю, горох, просо. Навперейми "бандиту Клітці" помчали озброєні активісти, але він, відстрілюючись, утік".

Проти повстанців кидають усі сили міліції та ДПУ округи. Місцевих жителів попереджають – хто переховуватиме "бандитів", загримить на Соловки. 30 жовтня після 5-годинної перестрілки Клітку таки ловлять. Слідство триває майже рік. У вересні 1929-го розпочинається суд. Та у перерві одного із засідань отаман знову тікає.

"КЛІТКУ ВЕЛИ ДО В'ЯЗНИЦІ ОХОРОННИКИ-КІННОТНИКИ ПО ВУЛИЦІ МИКОЛЬСЬКІЙ, – ОПИСУЄ КИРИЛО ШТАНЬКО. – Тільки-но вийшли на перехрестя з Полтавською біля Покровської гори, як отаман вигукнув слово – "вода". Гасло це відоме на Роменщині з часів отамана Семена Гаркуші XVIII століття як сигнал до дії спільникам. Враз миттю проскочив попід кіньми вартових, змішався з натовпом, який розходився по домівках із зали суду, і зник у напрямку яру Муховець. Та так швидко, що доки охоронці оговтались і поскакали за ним, то вже ніде не могли відшукати".

Деталі втечі доповнює Іван Чайка у романі "Дзвони над Лютенькою": "Із зали суду до приміщення міліції, вишикувавшись чотирикутником з оголеними шаблями, його вели чотири кавалеристи. В середині був Клітка. Арештованого супроводили вулицею мимо базару і соборного майдану. Того дня там було багатолюдно. Конвоїри покрикували в натовп, пробиваючи собі дорогу. Там, де найбільше скупчилося людей, арештант несподівано пірнув під коня вершника, що їхав ліворуч. Червоноармієць рубонув шаблею. Вона пройшла в повітрі, але Клітки не зачепила. Він швидко чкурнув у натовп. Там знайти його не змогли".


Агітка отамана Луки Клітки, вилучена чекістами, 1930 рік

Отаман покидає рідні краї. З фальшивими документами на прізвище Федоренко переховується на Кавказі, потім – у Вологді. Та на початку 1930-го у Радянській Україні починається масова депортація "куркулів". Під репресії потрапляють і його родичі. Лука Клітка повертається на малу батьківщину.

"НАРОД КЛИЧЕ", – КАК ВЫРАЗИЛСЯ КЛИТКА. В другом месте он прямо заявил, что мол "поскольку идет сильный нажим на селянство, идет раскулачивание, этот момент нужно использовать и организовывать селян против Соввласти", – цитують отамана у звинувачувальному висновку кримінальної справи "контрреволюционной повстанческой организации", що діяла на території Роменської та Прилуцької округ.

Клітка відновлює зв'язки з побратимами по загонах Греся та Вовка. До повстанців долучаються розкуркулені господарі. Намагається об'єднати якнайбільше селян, невдоволених владою. Свої звернення підписує "Клітка-петлюрівець". За основу програми бере четвертий Універсал УНР.

– Організація ставить своєю ціллю боротьбу за вільну Україну із дозволом приватної власності на землю до 12 десятин, – заявляє на одній з підпільних зустрічей з однодумцями.

У березні його загін із 25 бійців здійснює рейд по селах. Нападають на сільради й колгоспи. У Синівці – тепер Липоводолинський район – грабують міліцейське відділення. Захоплюють шість гвинтівок, два нагани, 400 патронів, чотири сідла та сім коней. У сутичці гине один міліціонер, усі повстанці – неушкоджені. До кінця весни ДПУ вдається вбити чи арештувати ключових бійців загону Клітки. Та підпільна мережа у цих районах продовжує діяти.

ПОВСТАНЦІ ВИМАГАЮТЬ НЕГАЙНОГО ЗБРОЙНОГО ВИСТУПУ. ПЛАНУЮТЬ РОЗПОЧАТИ ЙОГО У КІЛЬКОХ РАЙОННИХ МІСТАХ, ПІСЛЯ ЧОГО РУХАТИСЯ ДО ЦЕНТРУ ОКРУГИ – РОМЕН. Далі – інші округи: Суми та Конотоп. Сподіваються, що їх підтримають підпільники в сусідніх регіонах, а також на західноукраїнських землях, що належать Польщі. Клітка стримує запал побратимів.

– Організація до цього не підготовлена: не встановлений зв'язок із Києвом і закордоном. Крім цього, взагалі недостатньо людей і зброї, – визнає 21 червня на підпільній нараді, що проходила на хуторі Шевченкове Березівського району.

За чотири дні там само збирається міжрайонна зустріч повстанців. Серед учасників – якийсь Тимофій Пелещук. З'ясовують, що він – завербований ДПУ.

– Я знаю, що ти їздив з начальником міліції ловити Клітку, – заявляє один із підпільників.

Зрадника затримують. Клітка особисто душить його голими руками. Вночі тіло вивозять у поле. Наступного дня починаються масові арешти. До середини липня затримують близько 300 осіб.

Клітка планує звільнити побратимів. Збір призначають на 4 липня в лісовому урочищі Дума. Та сходяться тільки 20 людей. Мусять відмовитися від задуму. Під час облав, у сутичках з переслідувачами гинуть кілька повстанців, зокрема помічник отамана Омелян Кучма. Але Клітку та його найближчих побратимів чекістам захопити не вдається. Він перебирається на схід Роменщини. Там продовжують існувати підпільні групи й осередки, створені його побратимами у березні. Отаман не полишає плану підняти повстання.

1 ЖОВТНЯ 1930-ГО БЛИЗЬКО ПІВСОТНІ АКТИВІСТІВ-КОЛГОСПНИКІВ ВИРУШАЮТЬ НА ХУТІР ЖОВТОНІЖКИ ВІЛЬШАНСЬКОГО РАЙОНУ, ЩОБ РОЗКУРКУЛИТИ СЕЛЯНИНА КУЛЬБАЧНОГО. На захист земляка виступають усі жителі Жовтоніжок і сусіднього Меркова. Щойно підводи з відібраним майном рушають у дорогу, кидаються на активістів.

– Бий красноголових бандитів! – закликають.

Колгоспники відступають, відстрілюючись. Починається нова хвиля арештів. Через цей стихійний виступ зривається масштабне повстання. Тоді ж губляться і сліди Луки Клітки. Імовірно, він гине під час однієї з облав.

У народній пам'яті смерть легендарного отамана пов'язують із ворожим підступом. Адже саме так гинуть фольклорні месники, яких у відкритій борні не можуть здолати вороги. Іван Чайка у вже згадуваному романі "Дзвони над Лютенькою" описує:

"Втікач довго переховувався на глухому хуторі в одинокої вдови. Одного разу до неї забрів немічний старець.

– Дайте милостиню слабому і хворому, – благав він.
– Чим багаті, тим і раді, – метушилася біля нього хазяйка.
– Дай Бог вам здоров'я! – дякував той.
– Спасибі.
– А чи не можна у вас заночувати, бо вже сил нема? – попросив старець.
– Я ось хазяїна запитаю, – мовила господиня і вибігла.

Клітка вийшов з хатини. Старий саме вкладав у великій торбі милостиню. Він глянув на хазяїна – і раптом з торби пролунали кілька пострілів. Отаман навіть не встиг скрикнути – упав на долівку, скошений кулями. Так червоні виконали оголошений йому вирок".

Автор: Володимир ТИЛІЩАК, кандидат історичних наук


 
zakonДата: П'ятниця, 17-Лип-2015, 17:05 | Сообщение # 8
Полковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 315
Награды: 12
Репутация: 4
Статус: Offline
Три тисячі путівок у самостійне життя


Яхницька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів (фото до реконструкції у 2011 р.)


В 1996 році виповнилося (ред. - zakon) з часу перетворення в с. Яхники семирічної школи в середню. Багато подій відшуміло, багато змін-перебудов сталося, а школа продовжує здійснювати своє почесне завдання - навчати і виховувати підростаюче покоління, формувати майбутнє. Історія ж школи  вимірюється часом більшим як півтора століття.



В с. Івахники чотирикласне народне училище було засноване в 1843 році в пристосованому приміщенні. Нове приміщення побудоване у 1901 р. на кошти сільської громади і земства. При училищі було 300 квадратних сажнів землі під садом і городом. В 1907 році на потреби училища було виділено 1866 карбовінців від земства та 160 карбованців від громади. Попечителем училища з 1904 року був Леонід Едуардович Цилінський, учителем Закону Божого - священник Андроник Якубовський (з 1899 р.). Учителем з 1884 року був Мусій Тимофійович Ярошенко, який закінчив курси міського училища. Помічниками були Євдоким Михайлович Борода (народний учитель з 1902 року), Олександра Іванівна Бубирьова, яка закінчила курс двохкласної церковно-приходської школи та Надія Миколаївна Соколова.
В с. Закроїха училище було засновано у 1898 р. Попечителем була Софія Миколаївна Терешкевич (з 1904 р.). Законовчителем та учителькою була Марія Іллівна Байлова (з 1906 року).
Ось що згадує О.І. Бубирьова, яка працювала в Івахниках з 1900 по 1917 рік, в своєму листі від 27 вересня 1967 року: "Я була вчителькою в с. Яхниках 17 років, неколи тебе не забуду я, земле рідна моя! З почуттям вдячності за моральну підтримку, за дружбу згадую своїх співробітників у школі. Метою нашої праці було сіяти "розумне, добре, вічне". Не чекали ми ні похвал, ні подяк урядових. Народні вчителі вважали себе в боргу перед неграмотними, віддавали всі сили, знання, молодість, здоров'я у боротьбі за кращу долю народу.
Та як до цього ставилася влада. Так, талановитий педагог, музикант Ю.Т. Ярошенко був звільнений з роботи, а в 1905 році помер від туберкульозу. П.М. Даниленко був відданий в солдати на 6 років із забороною надалі бути вчителем. Г.І. Троценко - засуджений на 7 років тюрьми.
З почуттям теплоти та любові згадую вчителів Головко, Куценка, Бороду, Постного, Бабиченко, М.Т. Ярошенка, які були взірцями у служінні народу, чесними в дружбі, талановитими в учительській роботі. Бібліотеки в селі не було, тому знання в маси несли вчителі".

(Від zakon - Пам'ятна книга Полтавської губернії 1916 року стверджує, що в Івахниках бібліотека була ще з 1898 року, а як було насправді можна тільки більш глибоко вивчивши історію даного села).



Далі буде....


Сообщение отредактировал zakon - П'ятниця, 17-Лип-2015, 17:16
 
ObersДата: П'ятниця, 04-Гр-2015, 13:37 | Сообщение # 9
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Яхники – село, яким блукають привиди панів



Оповите легендами й таємницями, багате природніми явищами, історичними подіями та особистостями
– село Яхники на Лохвиччині одне з тих, де дня замало для екскурсії


У Яхники повертається молодь – феноменальний для сучасності факт пояснюється просто: тут є робота, культура і перспективи.

Важко не помітити при в’їзді в Яхники велетенську, як для сільської місцевості, доглянуту споруду Будинку культури. Сама будівля не стара, такі за радянщини зводили в багатьох населених пунктах, одначе, більшість «близнюків» яхниківського Будинку на Полтавщині давно в аварійному стані або й взагалі зруйновані та розтягнуті мешканцями села. Місцеві пишаються тим, що зуміли зберегти заклад культури. На сьогодні у приміщенні повністю переробили систему опалення, перекрили дах, замінили вікна та двері, обладнали тренажерну залу, капітально відремонтували кімнати для гуртків, гримерні, мають сучасне освітлення сцени.

Капітального ремонту Будинок культури не бачив майже 30 років, його життя підтримували місцеві ентузіасти та очільники села. Останні роки сільська рада закладом опікується активно, розповіла директорка Будинку культури Світлана Семенченко.

– Якби свого часу громада махнула на клуб рукою, то його б уже не було. Різні часи переживало наше село, але чи було кому сюди ходити, чи ні, закладу не давали померти. А віднедавна ми зажили повноцінним життям. Частину коштів на ремонт виділили інвестори, а частину – сільська рада. З костюмами нашим колективам допоміг народний депутат України Тарас Кутовий. Дуже добре, що розумні люди усвідомлюють: культурний центр громади – це її об’єднуючий фактор. Люди мають потребу кудись іти. Якщо не буде клубу, йтимуть у бари.

До Яхниківського Будинку культури і сьогодні ходять цілими родинами

Не одне покоління яхничан – учасники вокальних ансамблів, котрих у селі аж три: чоловічий, жіночий та дитячий. Є танцювальний та спортивний гуртки.

– Маємо безліч нагород, грамот, навіть з міжнародних конкурсів. Концерти, свята проводимо не зважаючи ні на ремонт, ні на кризу. Їздимо виступати, навіть гроші для потреб колективів заробляємо, – хвалиться Світлана Миколаївна.

Сільську бібліотеку теж не закривали ні на день під час ремонту, розповіла бібліотекар Валентина Буравльова.

– Із тисячі трьохсот жителів села, вісімсот – постійні читачі. Читають усе: від любовних романів до наукових праць. Цікавляться новинками літератури. Фонд бібліотеки налічує дев’ять тисяч книг. Нещодавно отримали подарунок від Тараса Кутового – сучасну літературу і дитячі книжки.

У Яхниках майже два століття навчають дітей

1843 року в селі заснували чотирикласне народне училище, котре згодом реорганізували в семирічку. 1936 року діяла середня школа. У 1945­50 роках там навчалося до 800 учнів. Обидва корпуси закладу досить солідного віку. Головний корпус 1935 року забудови, другому – 117 літ, його звели 1898­го. П’ять років тому обидва приміщення капітально відремонтувала шахта імені Засядька, котра орендувала місцеві землі. На сьогодні у школі 92 учні, однак групи дитячого садка переповнені, що вселяє надії у майбутнє, переконана очільниця села Наталія Сердюк. Відтак сільська рада першочергово намагається вкладати гроші в соціальну сферу, аби заохочувати молодь повертатися додому.

– Найголовніше, що населення у нас забезпечене робочими місцями. Працює нафтогазовий комплекс, фермерські господарства, невдовзі відкриють уже другу сучасну ферму з вирощення великої рогатої худоби, заклади соціальної сфери. Ми навіть власним коштом тримаємо посаду лаборанта, щоб населення не їхало в райцентр здавати аналізи.

До Яхниківської сільської ради входять три населені пункти: села Яхники, Романиха та Шмиглі. У останньому на сьогодні офіційно проживає п’ять чоловік. У Романисі живе 150 селян, для яких на вулицях зробили освітлення. Людям дали роботу. Населений пункт збираються відродити. Сільській раді належить вісім ставків. Ті, що в межах сіл, орендарям не віддають, утримують для місцевих рибалок. Сто гектарів землі сільрада віддала під заліснення. На околиці села розташований лісовий заказник місцевого значення «Урочище Крупське».

У шкільному музеї досі зберігають дзеркало з кулею, навпроти якого застрелили поміщицю

Усі легенди, перекази, історичні факти, пов’язані з Яхниками, не вмістити у газетну шпальту, але деякі історії надзвичайно колоритні.

Колишній маєток поміщиків Сукових, що знаходиться на околиці села, може претендувати на місце зйомок голлівудського фільму жахів. І не лише зовнішнім виглядом та станом архітектури, а й сюжетно. Частина місцевих жителів узагалі боїться будь-що розповідати про ту споруду, її історію та мешканців, вважаючи місце проклятим. За легендами та переказами старожилів, у маєтку жила багата панночка. Одні вважають, що її убили за золото, інші твердять, що жінка була відьмою, яка боготворила змій та гадів, котрими досі кишить місцевість поблизу маєтку.

У музейній кімнаті Яхниківської школи досі зберігають дзеркало з кулею, навпроти якого застрелили поміщицю. Єдине, чого не знайшли дослідники – могили убитої. Дехто вважає, що її закопали у лісі неподалік, інші – що нещасну втопили в озері на території маєтку. Більшість місцевих жителів переконана, що душа убитої досі не має спокою.

Люди вірять, що її привид блукає помістям. Адже в усі часи після її смерті, яким би захаращеним не був той дім, перила і сходи навпроти вікна, де сталося вбивство, завжди блищать, ніби щойно натерті. Цей факт ми на власні очі побачили, як і 800­літній дуб, під яким панночка нібито зарила свій скарб. А ще проїхали таємничою дорогою­гадюкою, котра служила коханцям засобом переговорного зв’язку. Про таємничий маєток і його мешканців ми напишемо у наступних випусках.

Цілитель-віщун з Яхників справжня зірка за кордоном

Місцевий житель Григорій Ковбаска – колишній бульдозерист, і, як каже сам, спадкоємець особливого дару – зцілювати людей. За словами чоловіка, його бабуся, від якої він і отримав цей дар, уміла навіть хмари розганяти. Їдуть до знахаря з усіх куточків України і навіть з­за кордону. Чоловік запевняє, що лікує від усіх недуг, навіть лежачих ставить на ноги. Вважає себе монахом, ніколи не був одружений і не має дітей. Грошей за зцілення не бере, слави не прагне. Телефоном не користується. Запевняє, що сутність людини розпізнає з першого погляду. Передбачає майбутнє. Нашу команду прийняв у себе вдома залюбки.

Як відбувається обряд зцілення, чому глибоко віруючий віщун не вірить священникам та закликає не носити розп’ять, і що саме наворожив Україні – про це ми теж незабаром напишемо.

Олена БУРЯК, Тарас ЗАВІТАЙЛО

http://podii.com.ua/news/yahnyky-selo-yakym-blukayut-pryvydy-paniv


 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Інші населені пункти » Яхники (Івахники) (Населення 1595 осіб (1990р.) За 12 км від м. Лохвиця.)
Сторінка 1 з 11
Пошук:

Copyright Лохвиця © 2017