ЛохвицяПонеділок, 11-Гр-2017, 04:51
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 9 з 54«1278910115354»
Модератор форуму: Stepan, Бабай, Obers, zakon 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Історія міста
rootДата: Середа, 05-Бер-2008, 11:02 | Сообщение # 1
Адмін
Группа: Администраторы
Сообщений: 464
Награды: 4
Репутация: 16
Статус: Offline

ЛОХВИЦЯ

Лохвиця — старовинне місто, центр Лохвицького району Полтавської області. Розташоване на річці Лохвиці (права притока р. Сули, басейн Дніпра) на автошляху Київ-Суми, за 12 км від залізничної станції Сула. Відстань до столиці м. Києва — 220 км, до обласного центру м. Полтави — 175 км. Міській раді підпорядковане селище Криниця. Населення Лохвиці складає близько 13 тис. жителів.
Історія

Точний час заснування міста невідомий. За часів Київської Русі входила до складу Переяславського князівства і була одним з укріплень Посудьської оборонної лінії. Вперше в історичних джерелах згадується у 1320 році. У "Книге большому чертежу" (1618 р.) зазначена як містечко, що мало укріплення-фортецю. У 1644 р. місто одержало магдебурзьке право і герб, що зображував міські ворота з баштами на них.

Герб російського періоду затверджений 4 липня 1782р. на основі старого герба: білокам’яна фортечна брама з трьома вежами і блакитними флюгерами на золотому тлі французького щита.

Герб Лохвиці російського періоду затверджений 4 липня 1782р

В 1648-1658 роках, Лохвиця — сотенне місто Миргородського, пізніше Лубенського (1658-1781 р.р.) полків. Під час Визвольної війни проти польської шляхти лохвицька козача сотня у складі війська Богдана Хмельницького брала участь у битвах під Пилявцями (1648), Зборовом (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), Жванцем (1653). Під час Північної війни між Росією і Швецією Лохвицький сотник П.Мартос підтримував гетьмана Івана Мазепу. В місті знаходилася гетьманська казна.

Після ліквідації автономії Лівобережної України Лохвиця — центр повіту Чернігівського намісництва (1781-1796), заштатне місто Малоросійської (1796-1802) і центр повіту Полтавської губернії (1802-1923).

У 1825 році у Лохвиці діяв осередок Південного таємного Товариства декабристів. У 1905 році в місті мали місце народні заворушення, спрямовані проти самодержавства.

Переписом 1910 року у Лохвиці зафіксовано 1689 господарств (козацьких — 691, селянських — 216, єврейських —406) і 9531 жителя. Станом на 1917 рік у місті діяли 6 православних церков і синагога, жіноча гімназія, реальне, міське та комерційне училища, учбові ремісничі майстерні, електростанція, аптека, земська лікарня, кінотеатр. Народний будинок (театр), Товариство сільських господарств, два товариства взаємного кредиту, три друкарні, цегельний і шкіряний заводи, тютюнова фабрика.

10 березня 1917 року обрано першу Лохвицьку Раду робітничих депутатів. Радянську владу проголошено 22 січня 1918 року. У 1919 році для боротьби з добровольчою армією Денікіна у місті створено 500-й Лохвицький робітниче-селянський полк. У період колективізації 1929-1932 рр. на околицях Лохвиці було створено 7 приміських колгоспів. Не обійшло Лохвицю лихо голодомору 1932-1933 років.

У роки німецько-фашистської окупації (12.09.1941-12.09. 1943 роки) гітлерівці стратили бизько 400 жителів міста, 536 чол. вивезли на примусові роботи до Німеччини. У Лохвиці діяли міська підпільна група і антифашистське підпілля у вірменському легіоні. У вересні 1943 року, після визволення, у місті знаходився штаб Воронезького фронту на чолі з генералом армії М.Ф. Ватутіним.

В Лохвиці в різний час видавалися наступні газети: "Бюлетень Лохвицкой уездной земской управи" (1903-1905), "Лохвицкий вестник" (1913-1914), "Лохвицкое слово" (1912-1918), "Провесінь" (1918), "Робітник" (1919), "Известия" (1919), "Вісті" (1920-1923), "В соціалістичний наступ" (1930-1937), "Більшовицька трибуна" (1937-1941,1943), "Лохвицьке слово" (1941-1942), "Вісті Лохвиччини" (1942-1943), "Зоря Лохвиччини" (1943-1944), "Зоря" (з 1944),"Лохвицький вісник" (1990-1991), "Добридень" (з 1997 р.).


 
aaaaДата: Неділля, 10-Лют-2013, 12:02 | Сообщение # 121
Генерал-лейтенант
Группа: Пользователи
Сообщений: 569
Награды: 4
Репутация: 1
Статус: Offline
Рік 2013.

Додано (09-Лют-2013, 14:25)
---------------------------------------------
Генеалогічне дерево Київських князів Субота, 09 лютого 2013 11:43 |  У «Повісті временних літ» ми зустрічаємо відомості про перших київських князів Аскольда й Діра та хрещення Аскольда у Константинополі. Також літопис нам повідомляє і про смерть Аскольда від Олега та утвердження на київському престолі династії Рюриковичів.
Князю Олегу вдається встановити контроль над торговим шляхом із «варягів у греки», захопивши племена, які знаходились на цьому шляху (древлян, сіверян, тиверців). Активну позицію зайняв Олег і у зовнішній політиці, воюючи з Хазарським каганатом та Візантією.
По смерті Олега заступив на київський престол Ігор. Він продовжив політику свого попередника, де княжому флоту відводилася чи не головна військово-дипломатична місія. Достовірно відомі походи Ігоря на Константинополь (Царгород) у 941 та 943 рр. Ігор загинув у 944/45 р. під час повстання древлян.


На престол сідає дружина князя Ігоря – Ольга. Протягом свого князювання їй вдалося провести податкову реформу, зокрема упорядкувати збирання данини, організувати опорні пункти київської влади (погости), запровадити грошову одиницю – кун.Відвідала вона Константинополь, де прийняла хрещення.

Була регентшею свого неповнолітнього сина Святослава, який починає правити самостійно з 964 р. Проводить активну зовнішню політику, підкорюючи Києву плем’я в’ятичів, Маркел і Тмуторокань, розбивши Хазарський каганат. Намагаючись збільшити роль Київської Русі у Східній Європі, Святослав починає війну з Візантією на території Болгарського царства (967 – 971). У 971 р. гине від рук печенігів.

У 980 р. на київський престол сідає Володимир Великий, який проводить ряд реформ для укріплення князівської влади та зміцнення держави. Підписує мирний договір з Волзькою Булгарією, приймає християнство у 988 р., карбує власні монети. Він саджає своїх синів намісниками на землях Київської Русі. Так, зокрема: Вишеслава у Новгороді, Ізяслава у Полоцьку, Святополка у Турові, Бориса у Ростові, Гліба у Муромі, Станіслава у Смоленську, Святослава у Овручі, Судислава у Пскові, Мстислава у Тмуторокані. А своїх дочок видає заміж за європейських монархів:
Прямислава Володимирівна – у 1018 р. була видана за герцога Ласло Сара («Лисого»), двоюрідного брата угорського короля Стефана І, онука Такшоня.
Предислава Володимирівна – князь Болеслав Хоробрий хотів добитись руки Предислави, він зробив її своєю наложницею, а відступаючи з Києва, вивіз із собою. Очевидно, що вона померла у польському полоні.
Добронєга-Марія Володимирівна – Ярослав Мудрий видав її заміж за польського князя Казимира Відновника. Від цього шлюбу народилося чотири сини: Болеслав ІІ Сміливий та Владислав І Герман – королі Польщі, Мєшко та Отто і дочка Святослава – королева Чехії.

По смерті Володимира на київський престол сів Ярослав Мудрий. Він розширив та укріпив кордони Київської Русі, заклав та розбудував міста, його сини були посаджені в такі міста: Володимир у Новгород, В’ячеслав у Смоленськ, Ілля у Новгород, Святослав у Чернігів, Ізяслав у Туров. Автор першого на Русі збірника законів «Руська правда». Сприяв зміцненню церкви та обрання митрополитом русина:
Ярослав Мудрий зміцнював міжнародні зв’язки Русі за допомогою династичних шлюбів. Його називали «тестем Європи»:
Анна Ярославна – дружина французького короля Генріха І. У Анни і Генріха І було троє синів: Філіпп, Роберт та Гуго і дочка Едігна.
Єлизавета Ярославна – дружина норвезького принца Гаральда ІІІ. Син Гаральда ІІІ та Єлизавети Олаф Спокійний (Олаф Бонд) правив у 1066–1093 рр. В інтересах сина Єлизавета у 1067 р. вийшла заміж за данського конунга Свена ІІ Естрідсена.
Анастасі́я Яросла́вна — дружина угорського короля Андрія I. Мала з ним сина Шоломона.
Агата – дружина Едварда Вигнанця, спадкоємця англійського престолу. За однією із версій має київське походження (дочка Ярослава Мудрого або його сестра). Едвард, перебуваючи у Києві, одружився з Агатою. Народила Едгара Етлінга (невдало боровся за англійський престол), Христину і Маргариту.
Маргарита – дружина шотландського короля Малькома ІІІ, реформаторка релігійного життя Шотландії, мала великий вплив на політичне життя країни.

Інф.: ukrainians-world.org.ua · Facebook

Додано (10-Лют-2013, 10:02)
---------------------------------------------
Античне коріння "шароварщини"05.02.2013 _ Олександр ПалійШаровари були популярним одягом на території України задовго до появи перших тюрків. Та й саме слово "шаровари" – індоіранського, а не тюркського походження. Річ у тім, що досить часто за вплив тюрків на українців помилково приймають вплив скіфів і сарматів.Вішати різноманітні "тавра", з монгольської "ярлики", на представників різних національностей – заняття традиційне для країн, де бракує рівності або є надлишок національних суперечностей.Кого в СРСР тільки не було – від "хохлів" до "чучмеків", і в кожного уявного персонажу – свій набір неприємних рис.Особливо масово навішувати ярлики представники панівних народів, у яких з цієї причини виробилася завищена самооцінка.Ось як, наприклад, писав про це автор видатного українського твору XVIII століття "Історія русів":"Московські… солдати бувши ще тоді в сірячинах та в личаних постолах, неголені і в бородах, себто в усій мужичій образині, були, одначе, про себе незрозуміле високої думки і мали якийсь паскудний звичай давати всім народам презирливі прізвиська, як от: Полячишки, Татаришки і так далі.За тим дивним звичаєм взивали вони Козаків "чубами" та "хохлами", а іноді й "безмозкими хохлами", а ті сердилися за те, аж пінилися, заводили з ними часті сварки та бійки, а врешті нажили непримиренну ворожнечу і дихали до них повсякчасною огидою".Якщо "тавра" навішують, це комусь потрібно.По-перше, щоб примітивізувати реальність. Навіщо знати читати безліч томів історії та літератури, якщо значно легше знати, що хохли люблять сало?Як писав російський поет Володимир Маяковський, "Знаний груз у русского тощ – тем, кто рядом, почёта мало. Знают вот украинский борщ, знают вот украинское сало" [українською мовою цей вірш Маяковського переклав Леонід Первомайський - ІП].

Крім підвищення самооцінки за рахунок приниження інших, у таких стереотипах є дещо небезпечніше – прагнення позбавити представників інших націй статусу таких же людей, примітивізацією їхньої культури і національного способу життя підважити їхнє право на існування.Традиційною ціллю стають, як правило, найбільш видимі, очевидні речі, зокрема національний одяг, кухня, зовнішній вигляд, психологія. В українському випадку часто йдеться про "шароварщину".Останнім часом, за умов вивчення фактів впливу фіно-угорських народів на формування російського етносу, деякі проросійські автори намагаються "у відповідь" довести неслов‘янський характер українців.При цьому часто згадується турецький вплив на Україну, який, мовляв, і призвів до появи в українців такого колоритного одягу.От тільки турки вперше з‘являються епізодично на південноукраїнських землях починаючи з 1420-их років, а закріплюються в Криму лише 1475 року, із захопленням Кафи і Феодоро. Задовго до цих часів шаровари вже були звичним одягом в Україні.А може, шаровари – це татарський чи половецький вплив?Проблема у тому, що татари прийшли на південь України лише 1239 року. Половці – після 1061 року, під час масштабного руху тюркських народів до Європи. На відміну від Візантії, яка 1071 року зазнала нищівної поразки від тюрок при Манцикерті, що призвело до фактичного заснування Турецької держави, тоді Київ вистояв.На початку XII століття київське військо завдало серію розгромів половцям, взявши їхні столиці та замкнувши їх у межах сучасної Харківщшини і Донбасу.У вітчизняних літописах прокльони на адресу половецьких ханів тривають часто по півсторінки. У таких умовах серйозна етнічна взаємодія була практично неможлива.Засновникам суздальської держави Юрію Долгорукому і Андрію Боголюбському кияни найбільше дорікали за союз із половцями. Половці були здебільшого знищені монголо-татарами, а деякі їхні хани пішли через територію України в Угорщину та Болгарію, не осідаючи на території України, напевно, в силу попередньої історії відносин з нашими предками.А як же "чорні клобуки" – питають прихильники теорії про тюркське походження "шароварщини"?Справді, окремі тюркські племена – торки, узи, берендеї, ковуї, об‘єднані нашими літописами під іменем "чорних клобуків" – були або розбиті київськими князями після 1054 року і витіснені на територію сучасної Румунії, або поселені київськими князями як васали Київської держави у Пороссі для захисту від половців.Водночас, вплив "чорних клобуків" на українців якщо й мав місце, то був незначним і локальним. Річ у тім, що монгольські завойовники 1240 року потрощили міста Поросся так, що головне з них – Торчеськ – навіть не відродилося.А головне, що "чорні клобуки" були виселені між 1340 і 1390-роками золотоординськими ханами до Середньої Азії. Нині це народ каракалпаки в автономії Каракалпакстан в Узбекистані.Каракалпаки - депортовані Золотою Ордою мешканці нинішньої Київської області. Ілюстрації надані автором
Ймовірно, ординські хани виселили "чорних клобуків" в момент підсилення Литви, аби ті, бува, згадавши лояльність Київським князям, не посилили Литовської держави і васального до неї Київського князівства.Факти говорять, що шаровари були в русів задовго до "чорних клобуків" і половців.Ось свідчення очевидця – арабського мандрівника Ібн-Омара Ібн-Даста, 930-ті роки, про русів Наддніпрянщини: "Шаровари носіть вони (руси) широкі: сто ліктів матерії йде на кожні. Надягаючи такі шаровари, збирають вони їх у збори коло колін, до яких потім прив‘язують".Арабський мандрівник Ібн-Фалдан, теж очевидець, у Х столітті пише про обряд поховання знатного купця у русів, які приплили на Волгу зі своєї країни через купецькі справи: "Отже, вони наділи на нього (покійного) шаровари, і гетри, і чоботи".Ще раніше, перський анонім в "Книзі кордонів світу", IX століття, пише: "Зі 100 ліктів бавовняної тканини, більше або менш того, шиють вони штани, які надягають, засукавши їх вище коліна. Вони носять шапки з овечої вовни, з хвостами, що спадають позаду на їхні шиї".А може, шаровари з‘явилися в населення України під час появи на її території найперших тюрків, орієнтовно після заснування Гунської імперії 4 століття нашої ери, в 6 столітті?Факти заперечують і це.Заради справедливості слід визнати, що шаровари, як престижний одяг переважно заможних вершників, справді з‘явилися в українців від степовиків, тільки не від тюркських. Запозичили їх набагато раніше.Ось, наприклад, повідомлення двохтисячолітньої давності про мешканця нинішньої Миколаївської області:</i><i>"Він носив шаровари, взагалі був одягнутий по-скіфськи, а на плечах в нього був короткий легкий чорний плащ, як заведено в борисфенітів; вони воліють одягатися в усі чорне, очевидно, дотримуючись прикладу одного скіфського племені.І хоча самі мешканці Ольвії говорять по-грецьки не зовсім правильно, оскільки живуть серед варварів, але "Іліаду" майже всі знають напам’ять" (Діон Хрисостом, Борисфенітська промова, кінець І ст. н.е.).Римський поет Овідій, якого було заслано імператором Августом напочатку нашої ери до містечка Томи близ гирла Дунаю, у своїх в кількох місцях згадує, що місцеві сармати і скіфи носили "широкі штани, просторі штани", "поряд гетів орда, в шаровари одягнуті скіфи".У листі Овідій відгукується про своїх вимушених сусідів-сарматів: "Якщо навіть їх не боятися, то можна зненавидіти, побачивши груди, прикриті шкурами і довгим волоссям. Та й ті, хто, як вважають, походять з грецького міста, також носять замість вітчизняного костюма перські шаровари".На додачу до письмових і археологічних матеріалів існує безліч зображень скіфів, одягнутих у просторі шаровари. Скіф-цар у шароварах і верхи
Близько 530 року до нашої ери різні художники Давньої Греції одночасно починають писати з натури скіфів у шароварах на чорнофігурних, а аткож знаменитих червонофігурних вазах, які тоді тільки но з'явилися.На останніх відбилися навіть такі деталі національного костюму, як орнаменти на шароварах та шапках. Тож, "шароварщина" була популярною на території України задовго до появи перших тюрків. Та й саме слово "шаровари" – індоіранського, а не тюркського походження.Річ у тім, що досить часто за вплив тюрків на українців помилково приймають вплив скіфів і сарматів.Історична правда в тім, що задовго до тюрків, довгі тисячоліття степова зона України була місцем розселення іранських племен, лісова – слов'янських. А в лісостеповій зоні відбувалася найбільш інтенсивна взаємодія праслов'ян та так званих "іранців" – скіфів і сарматів.Історик Михайло Грушевський виводить українців від антського, слов'яно-сарматського союзу племен, який у IV-VII столітті нашої ери охоплював більшу частину території України.За його теорією українці утворилися в період після початку поселення сарматів у Центральній Україні, і до Х століття нашої ери, моменту завершення асиміляції русів, яких він вважав нащадками сарматів, серед місцевого слов'янського населення.Відомий український москвофіл Петро Толочко теж вважає, що "Русь" – дуже давнє слово іраномовного походження, пов'язане з назвами сарматських племен (роси, россомони, роксолани).Десь на межі VIII-IX століть воно закріпилося на середньому Дніпрі і перейшло на слов'ян. Не випадково літописець писав: "... поляни іже нині зовомая Русь”… Вочевидь, зі словом Русь пов'язані й давні імена річок – Росі, а також її притоків Росави і Роставиці".Ця гіпотеза добре пояснює, чому у вітчизняних літописах руси чітко відокремлювалися від варягів, коли в літописах Русь подається в переліку племен як окрема етнічна одиниця поряд з варягами, полянами та іншими племенами.Та й візантійці ніколи не називали варягів русами. Руси чи роси у них – це завжди населення Середньої Наддніпрянщини та Північного Причорномор’я, а не скандинави з будь-яких інших територій – самої Скандинавії, Італії, Франції тощо, яких було чимало в Константинополі.Вочевидь, якась частина сарматського племені роксолан, що входила до антського союзу племен, сармато-слов’янського за своєю суттю, поселилася на середньому Дніпрі в часи між ІІ століттям до нашої ери і піком Великого переселення народів у IV-V столітті нашої ери.Цей лісовий і подекуди заболочений регіон став одним із місць, куди відступили уламки сарматів після початку Великого переселення народів. Тут вони змогли закріпитися та згодом, на фінішній прямій своєї асиміляції із слов’янами, дати могутній імпульс творенню великої держави Київської Русі, на додачу "подарувавши" їй шаровари – одяг на той час і теплий, і зручний, і престижний – не кожен-бо в ті часи міг витратити на штани по десятку квадратних метрів тканини.Цікаво, що тезу про мінімальні тюркські впливи на етногенез українців повністю підтверджують дослідження російської Лабораторії популяційної генетики людини від 2007 року:Дані Російської академії медичних наук
Скіфо-сарматський вплив на Русь в жодному випадку не підважує унікальну за значенням вагу слов'ян в етногенезі українців. Зрештою, саме слов'яни асимілювали, насамперед у мовному сенсі, представників північноіранських народностей – скіфів і сарматів.Тож, український народ виник, в першу чергу, внаслідок поширення слов'ян з прабатьківщини на Волині і Північній Галичині.До речі, цю тезу підтримав Володимир Путін, який заявив, що з Карпат "в первых тысячелетиях после Рождества Христова, и пошло распространение славянства. Кто-то пошел на запад, и этих славян называли "ляхи", кто-то пошел на восток – это были поляне, древляне, и так далее, и так далее".Дуже велика кількість специфічних рис української культури й мови мають індоіранське скіфо-сарматське походження, починаючи від звіриного стилю образотворчого мистецтва Київської Русі і закінчуючи "ікавізмом" і фрикативним "г" в українській мові.Навіть тризуб як царський знак вперше був зафіксований у Боспорському царстві в часи панування там сарматської династії.І хто-зна, чи не підгледіли його варяги під час своїх мандрівок "у греки". Цікаво, а що значить тризуб на лобах сучасних індійських дівчаток? Тризубці на чолах
Таких питань чимало щодо цілком автентичних українських рис. Взяти той же "хохол" – "оселедець" князя Святослава Завойовника і запорожців, як пише візантійський автор Х століття, "ознака знатності роду".Це – зовсім не запорожці, а сучасні малі індуси з вищої касти:Це індуси. А за цим лінком - інші дуже давні "оселедценосці" Висновок: нема нічого поганого в тому, щоб бути нащадком тюрків. Але лише тоді, коли ви ними є.Олександр Палій, для УП


"... в каждом из нас живут ангел и демон,и голоса их порй неразличимы".
"Ангел же заставляет нас размышлять о наших поступках, и ему иногда нужны чьи-нибудь уста,чтобы высказатся."


Сообщение отредактировал aaaa - Неділля, 10-Лют-2013, 15:21
 
ObersДата: Четвер, 14-Лют-2013, 03:07 | Сообщение # 122
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline


Слово
«чуб», как считают некоторые
исследователи, произошло от
персидского «чоб» — гроздь,
кисть, пучок. Интересно, что у
персов
слово «казак»
переводилось, как «хохол». У
воинственных готов длинный
чуб означал посвящение богу
Одину (готское «хох оол» —
сын неба).©



Черкас, Касог-Косак, Торк - Чорні Клобуки, майбутні козаки-косаки (Демян Куденевич в цій темі). У Торків були відмічені особливі шоломи з забралами, які художньо відображали обличчя воїнів. Зустрічались і зображення оселедців на боках самих шоломів.
http://www.gipanis.ru/?level=245&type=page





Ця зачіска - дуже древній знак касти (варни) й належності, ініціації. В давнину і взагалі у традиційному суспільстві питання зовнішності, зокрема зачіски, менш усього було справою моди та особистого вибору. Як правило, зовнішність людини визначалась його належністю – етнічною, конфесійною, верствовою. У зачісці звичаєва людина прагнула подібності до Бога і Пращурів ©

Питалися козака: "Що то за причина,

Що в вас гола голова, А зверху чуприна ?"

"А причина то така: Як на війні згину

— Мене ангел понесе

В небо за чуприну".


:wink:

Козацький чуб-оселедець (коса) скоріш за все первинно символізував Змію-Блискавку. Перун, бог громовержець, бог блискавки і грому, на мініатюрах Радзивіллівської літопису зображений з чубом-косою-оселедцем-блискавкою :



Князь Владимир I в 980 году отдает распоряжения у идола Перуна (миниатюра №111 из Радзивилловой летописи, конец XV столетия)

На мініатюрі-зображенні виразно помітний чуб-оселедець, зовсім по-запорозькі спадаючий до лівого вуха.

Цитата
перун

перу́н род. п. -уна́ "молния" (Ломоносов, Державин, Батюшков), укр. перу́н "гром", блр. пяру́н, чеш. реrun "гром", польск. piorun – то же, сюда же сербохорв. перу̀ника "касатик (бот.), ирис", словен. peruníka – то же, далее связано с реrǫ, рьrаti "бить, поражать"; см. пере́ть II и сл.

Этимологический словарь русского языка. — М.: Прогресс. М. Р. Фасмер. 1964—1973.
http://dic.academic.ru/dic.nsf....3%D0%BD


Змія як тотемний знак символізувала відродження, воскресіння, ініціацію, мудрість.

У світових релігіях змія часто відігравала чи не найголовнішу космогонічну роль чи була атрибутом богів-творців. Наприклад, у скандинавській міфології змія бурі Мідгард тримає світ у своїх обіймах, у африканців змія-Веселка впирається хвостом у підземний світ, де живуть померлі, а головою досягає небес, індуїстський бог Вішну спирається на змію Анату, а бог Індра вбиває змію хаосу Вітру, аби звільнити води, що вона стерегла, в американській міфології широко відомий образ бога, що поєднує в собі риси птаха і змія. http://aratta-ukraine.com/sacred_ua.php?id=105

Козацька зачіска уявляє собою виголену голову з залишеним жмутом волосся, який переважно починається з маківки (коронної чакри) та спускається змієм-охоронцем. Така зачіска зветься – коса, інколи оселедець. Даний тип зачіски є козацький, тобто військовий, який характеризує носія її як шляхтича-воїна і є символом вправного спадкового володіння військовим мистецтвом. Знаком світлоносности козака була чуприна-коса на тім'ї, що її в усі часи носили представники військової верстви.

«Смерть з косою» – це про людину, талантом та професією, якої є вишукане вміння вбивати, «косити» ворогів, а зовнішньою її ознакою є зачіска – коса Зачіска уявляє собою виголену голову з залишеним жмутом волосся, який переважно починається з маківки (коронної чакри) та спускається змієм-охоронцем. Така зачіска зветься – коса, інколи оселедець. Даний тип зачіски є козацький, тобто військовий, який характеризує носія її як шляхтича-воїна і є символом вправного спадкового володіння військовим мистецтвом. Знаком світлоносности козака була чуприна-коса на тім'ї, що її в усі часи носили представники військової верстви.

«Смерть з косою» – це про людину, талантом та професією, якої є вишукане вміння вбивати, «косити» ворогів, а зовнішньою її ознакою є зачіска – коса. http://www.svit.in.ua/stat/st33.htm





Неолітичний оселедець-коса-змія-блискавка (перун).
Прикрепления: 9118713.jpg(76Kb) · 9761859.jpg(79Kb) · 5406684.jpg(40Kb) · 3220413.jpg(165Kb) · 9049417.jpg(31Kb)




Сообщение отредактировал Obers - Середа, 20-Лют-2013, 14:27
 
ObersДата: Четвер, 14-Лют-2013, 14:51 | Сообщение # 123
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Над блакитним Чорним морем

Так називається книга відомого українського письменника Леоніда Полтави, написана на основі документів та розповідей учасників Національно-визвольних змагань українського народу у 1917 – 1920-х роках. Нещодавно вона побачила світ завдяки Українській видавничій спілці. Пропонуємо читачам “НН” передмову до неї.
“Не вміли будувати власної держави, опинились в чужих руках”. Леонід ПОЛТАВА

...Леонід Полтава, розповідаючи про революційні події у Лохвиці, висвітлює “державотворчу” діяльність Центральної Ради. Так, попри самоорганізацію українців під проводом місцевих кооператорів та священиків, творення української міліції у Лохвиці та проведення стихійної українізації міста, від українського уряду до Лохвиці так і не прибув жодний представник. Із Центральною Радою не було зв’язку. Інформація про події в Києві і загалом в Україні надходила через випадкові часописи.

І ось радісний крик автора: “Нарешті український уряд проголосив мобілізацію!” Але як уряд цей розпорядився українською силою, яка зголосилася до Армії УНР?!

Леонід Полтава стверджує, що до Лохвиці зійшлося 50 000 юнаків із села. Може, це й перебільшення, але викликане воно було саме великою масою народу, який відгукнувся на заклик Директорії. Селяни, в яких раптом пробудилася козацька душа воїна, побачили, що вони – попри заклик! – нікому не потрібні. “Крім приватних людей, ніхто ними не цікавився, – пише Леонід Полтава, – ніхто з уряду до них не прийшов. Посиділи вони отак два тижні і під кінець почали розходитись… Стався злочин супроти Республіки, і не відомо, кого треба було судити за нього!”
Далі автор пише, як у серпні 1919 р. рішуче проводив мобілізацію українського населення до своєї армії Денікін. “За непослух – розстріл! Так мобілізовував ворог! Ще недавно ця ж наша молодь сама просилась у свою Армію, та ніхто до неї тоді не прийшов!..”
http://hol-yar.nf.ua/2011-02....2-45-50
"Незборима Нація" №4(206)

...«Більшовизм на Україні уже зжив себе, — писав 13 травня 1919 року в своєму щоденнику письменник В.Г.Короленко, — «комунія» повсюдно зустрічає ненависть». Збройна боротьба проти більшовицького режиму на Полтавщині розгоралася з кожним днем. Особливо запеклою вона була в1920—1921 рр. В цей час в Гадяцькому повіті діяло 7 повстанських загонів, на території Зіньківщини — близько 40, Полтавського — 55, Кобеляцького — 36, Миргородського — 18, Лохвицького — 14 загонів і т.д.
http://www.day.kiev.ua/204967/
«Червоноармійців ненавидять, як собак»...
Антибільшовицьке повстання Леонтія Христового


 
aaaaДата: П'ятниця, 15-Лют-2013, 10:41 | Сообщение # 124
Генерал-лейтенант
Группа: Пользователи
Сообщений: 569
Награды: 4
Репутация: 1
Статус: Offline
together

"... в каждом из нас живут ангел и демон,и голоса их порй неразличимы".
"Ангел же заставляет нас размышлять о наших поступках, и ему иногда нужны чьи-нибудь уста,чтобы высказатся."
 
ObersДата: Субота, 16-Лют-2013, 13:28 | Сообщение # 125
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
СПИСОК
нерухомих пам’яток
археології місцевого
значення Полтавської
області (відповідно до
додатків: № 2
до рішення виконкому
обласної Ради народних
депутатів від 23.04.1982 №
247 та №2
до рішення облвиконкому
від 23.04.1984 № 165)
Лохвицький район
http://www.spadshina.pl.ua/2010-01....1-43-27


 
ObersДата: Субота, 16-Лют-2013, 14:15 | Сообщение # 126
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
1911 г. - Лохвицкий уезд выпустил почтовую марку-гигант, размер. 31 1/2 на 46 мм.

Одной из самых маленьких
марок в мире считают
первый выпуск Тамбовского
земства. Лохвицы выпустили
непомерно крупную марку.
http://www.nkj.ru/archive/articles/11283/
Архив журнала «НАУКА И
ЖИЗНЬ»
РАРИТЕТЫ И КОЛЛЕКЦИИ
№9, 1998

На снимке: земская марка
Волчанского уезда в виде
ромба, вышедшая в 1883
году. Круглая марка
Васильского уезда 1871 года.
Марка-гигант Лохвицкого
уезда 1911 года. Размер 31 1/2
на 46 мм.


 
ObersДата: Понеділок, 18-Лют-2013, 12:14 | Сообщение # 127
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Цитата (aaaa)

Радий вітати! ))))))))))))


 
ObersДата: Середа, 20-Лют-2013, 13:50 | Сообщение # 128
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Чи раю твого не стоптали чужинці,
чи не поглумилися з пісні-клятьби?
Полтаво, Полтаво, були українці,
зосталися лиш яничари й раби.©




Дяченко П. Г. Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії унр. Київ: Стікс, 2010 
Петро Дяченко – бойовий орел українського війська



Цитата
Полковник Армії УНР та УПА-«Поліська Січ» Петро Дяченко – бойовий орел українського війська



Петро Гаврилович Дяченко… В Україні це поки що не досить відома історична постать, але насправді це – леґендарна особистість, український вояк і патріот...

...Отож, Петро Гаврилович Дяченко (30.01.1895-23.04.1965) (батько – Гаврило Дяченко, мати – Марія, в дівоцтві – Бажанівська), був уродженцем села Березова Лука (тоді Миргородського повіту Полтавської губернії, тепер – Гадяцький район Полтавської області), закінчив курс реальної школи у тодішньому повітовому центрі – Миргороді, а згодом – кінну школу прапорщиків в далекому Оренбурзі.  Після цього вишколу він був вояком чотирьох армій – штабс-капітаном царської армії у 333-ьому Глазівському полку 84-ої дивізії, командиром у ранзі сотника Кінно-запорізького республіканського полку (полк Чорних Запорожців), а згодом – полковником Дієвої армії УНР, учасником першого Зимового походу,  а від 20 липня 1928 року – контрактовим майором 1-го шволежерського полку за часів Юзефа Пілсудського в Польщі (із збереженням офіційного підданства УНР), а часі Другої світової війни він був у «Поліській Січі»-УПА, пізніше став командиром Українського леґіону самооборони  на Холмщині, згодом – очільником 3-ього пішого полку Українського Визвольного Війська (УВВ), а пізніше – командиром української протипанцерної  бригади «Вільна Україна» Українського Національної Армії під командуванням ген.Павла Шандрука...

...До речі, із цього справді уславленого села Березова Лука на полтавській  Гадяччині, походив й інший визначний командир  Української Повстанської Армії  майор «Байда» – Петро Миколенко – (правдиве прізвище, ім’я та по-батькові – Микола Лаврінович Савченко) (1921-1979), командир знаменитої сотні «Східняки», пізніше Перемиського куреня УПА, очільник рейдуючих на Захід підрозділів УПА. Але про нього мова йтиме іншим разом...
http://immigrada.de/?p=16988#more-16988


Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
http://litrus.net/book/description/2014


Командир 1-го кінного полку Чорних Запорожців Петро Д"яченко в оточенні побратимів



Цитата
«Східняки» в УПА

Уродженець Гадяччини – один із найуспішніших командирів в Українській Повстанській Армії


Московські посіпаки, прибічники комуністів та їхні поплентачі без перестану твердять, що УПА не була масовою іррегулярною підпільною армією (хоча налічувала десятки тисяч добре вишколених вояків), проти німців не воювала й була складена виключно з галичан чи волиняків.

Але це далеко й зовсім не так, оскільки значний відсоток в УПА становили уродженці наддніпрянських теренів.

Один із них – це чи не науспішніший командир відділу Української Повстанської Армії - Петро Миколенко-«Байда».

Хто ж він насправді такий? Яка його спіткала доля?

Достеменно відомо, що Петро Миколенко, (а правдиве його прізвище та ім»я - Савченко Микола Лаврінович, псевда – «Байда», «377»), народився 20 лютого 1921 року у с.Березова Лука Гадяцького району Полтавської області у селянській родині. Закінчив десятирічку та керамічний технікум у Миргороді. В РСЧА він отримав звання лейтенанта, під час відступу червоної армії залишився на Полтавщині. З кінцем 1943 року він зголосився до УПА в Карпатах, призначений командиром підрозділу ВО "Маківка” на Дрогобиччині, частини охорони Великого Збору УГВР у липні 1944 року. В серпні 1944-го очолив сотню "Східняки”, в якій служили колишні червоноармійці, уродженці центральних та східних областей України. 15 вересня 1944 року сотня «Байди» входить до Лемківського загону ВО "Сян”, після зміни лінії фронту – залишається в Лемківському курені, впродовж жовтня-листопада рейдує по Станиславівщині та Дрогобиччині. В поворотному рейді на Лемківщину його сотня зводить 17 листопада 1944 року завзятий оборонний бій в околиці с.Сторонна Дрогобицького району, сотня відбиває численні атаки ворога.

У січні 1945 року сотня переходить згідно наказу Головного Штабу УПА (головком УПА - Тарас Чупринка (Шухевич) на північно-східню Тернопільщину вже без Петра Миколенка, який тяжко захворів на запалення нирок. Однак, восени «Байда» був покликаний на посаду курінного ад’ютанта й підвищений до старшого булавного з датою старшинства від 1 січня 1946 року. У лютому 1946 р. «Байда» був призначений заступником командира 26-го (Лемківського) ТВ "Лемко” та командиром Перемиського куреня. Від весни цього року він діяв зі своїми сотнями на Перемищині й був підвищений у званні до хорунжого з датою старшинства від 22 січня 1946 року. В серпні 1947 року відділ УПА під керівництвом «Байди» успішно йде рейдом на Захід. А у 1948 році Петро Миколенко (Савченко) Старшинським Збором був обраний командиром частин, що рейдували на Захід, згодом призначений заступником шефа Місії УПА за кордоном, членом ЗП УГВР у 1948-1950 р.р. Підвищений ЗП УГВР до майора з датою старшинства від 1 липня 1949 року...
http://gromada-lv.at.ua/index....26


Цитата
Савченко Микола Лаврінович (псевдо: «Петро Миколенко», «Байда», «377») (* 20 лютого 1921, с. Березова Лука, Гадяцький район, Полтавська область — † 1 січня 1979, Детройт, США) — хорунжий УПА, командир сотні «Східняки», заст.командира ТВ-26 «Лемко», командир 2-го Перемиського куреня. Заступник керівника Місії УПА за кордоном. Член Закордонного представництва УГВР у 1948–1950 рр. Співорганізатор і неодноразовий голова Об'єднання колишніх вояків УПА в США. Ініціатор створення торонтського Видавничого комітету «Літопис УПА», його засновник...
http://uk.wikipedia.org/wiki....2%D0%B8 %D1%87
Прикрепления: 3024074.jpg(24Kb) · 0679762.jpg(47Kb) · 7102289.jpg(31Kb) · 8335553.jpg(57Kb) · 5376715.gif(45Kb)


 
ObersДата: Середа, 20-Лют-2013, 13:50 | Сообщение # 129
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Ходять поширені міфи, що український націоналізм як явище притаманне чи не лише самим 'західнянам' (галичанам зокрема). Але це, мяко кажучи, неправда - досить лише згадати Донцова чи Міхновського, головних ідеологів власне цього явища. А серед засновників і головних ідеологів ОУН (разом з Є.Коновальцем, М.Сціборським та В.Мартинцем входив по 1-го Проводу ОУН, політичний Референт ОУН) був мій земляк з Лохвичини (з козацького села понад Сулою поряд з моїм)), на жаль мало відома широкому загалу сьогодні постать, Дмитро Юрійович Андрієвський.



...найправдивішим виразником прагнень всього українства, організатором його національно-визвольної
боротьби була справді неповторна, феноменальна, епохальна й героїчна Організація Українських Націоналістів, коло керма якої поряд із вихідцями із Галичини та Волині стояли також вихідці із Наддніпрянської України


Йому належить 'летючий вислів' : "Петлюра загинув - Хай живе Петлюрівщина"!





Живе. wink

http://kmoun.info/news_print_482.html



Андрієвський Дмитро Юрійович (27.09.1893, с. Будки Лохвицького пов. Полтавської губ., тепер Лохвицького р-ну Полтавської обл. — 30.08.1976, м. Дорнштадт, Німеччина) — ідеолог українського націоналізму, дипломат, політичний діяч, публіцист, інженер.
http://www.ukrainians-world.org.ua/ukr/peoples/c0de8d66cb11340e/
Прикрепления: 9205678.jpg(286Kb) · 2087127.jpg(154Kb) · 2472394.jpg(13Kb) · 4291992.jpg(16Kb)


 
ObersДата: Середа, 20-Лют-2013, 13:56 | Сообщение # 130
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Ще один уродженець лохвицької землі і український патріот Поль Половецький (Полікарп Порфирович Плюйко) написав вірш про «Крути» (1944):

«Тож не хмари чорні крили снігові рівнини.
Не татари йшли на здобич в землі України -
З Москівщини більшовицьких диких орд навали
Молодую Україну багнетом вітали,
Шматували воскреслеє тіло сиротини,
Готували їй глибоку, темну домовину…

…Боронили соколята підступ до столиці,
Поливали сніг пухнастий краплі кривавиці.
Турбували й відбивали люту, злу навалу,
Не чекаючи зі сходу шаленого шквалу…»
.

Командиром загону українських Героїв Крут був, неймовірно, але теж наш земляк-лохвичанин, Аверклій Гончаренко (народився 22 жовтня 1890 року в селі
Дащенки Лохвицького повіту на Полтавщині)...

Цитата
...Йому, Аверклію Матвійовичу Гончаренку, у Лохвиці заходами нституту Українського Вільного Козацтва імені Антона Кущинського та Лохвицької районної організації ВО«СВОБОДА» на одній із центральних вулиць встановлено пропам'ятну таблицю.

Українці, пам'ятаймо про своїх Героїв! У Лохвиці їх пам'яють і шанують!
http://gromada-lv.at.ua/news....4-13-86



«….Людина від юних літ мусить завжди силоміць приневолювати нижчі, егоїстичні свої походи до підлягання вищим ідеям і духові, мусить – за допомогою сильної волі – панувати над собою. В нинішніх часах справою найвищої ваги є спрямувати сеье в своїх нащадків на таку дорогу праці і боротьби, яка вивела б наш многострадний нарід на битий шлях до визволення, який би довів би до повного знищення наших смертельних ворогів та осягнення найвищої національної мети, якою є здобуття волі та державної незалежности України…»©Аверкій Гончаренко

http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2011/02/blog-post_27.html
З МИНУЛИХ ДНІВ
Полк. Аверкій Гончаренко




У 1943–1945 роках Гончаренко старшина Першої української дивізії Української національної армії (дивізія зброї СС«Галичина»). Згадує ветеран дивізії Володимир Малкош:

«У 1943 році 53-річний
полковник зголосився
добровольцем до дивізії
"Галичина" як один із
перших старшин Армії
УНР. Командування дивізії оберігало А. Гончаренка,
зважаючи на його
поважний вік та попередні
бойові заслуги.
Здебільшого він
вишколював молодих
вояків у запасному полку.
Полковник пройшов із
Дивізією всіма воєнними
дорогами. Капітуляція
гітлерівської Німеччини
застала його на території
Австрії. Завдяки рішучим
діям А. Гончаренка велика
частина (понад 2000
вояків) дивізії уникла
оточення танковими
частинами радянської
армії та врятувалася від
загибелі, здавшись у
полон англійцям.»


Старшини дивізії «Галичина» після прориву з-під Бродів, 4 серпня 1944 року.
Другий зліва — сотник Аверкій Гончаренко.


Гончаренко Аверкій - "Бій під Крутами"
http://kruty.org.ua/spogady/64-q-q-
Прикрепления: 5140780.jpg(42Kb) · 7766677.jpg(29Kb) · 5199495.jpg(16Kb) · 6478724.jpg(4Kb)


 
ObersДата: Середа, 20-Лют-2013, 14:12 | Сообщение # 131
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
http://kruty.org.ua/poezija/93--1947Половецький Поль - Крути (1947)

Світлій пам'яті крутянських героїв

То не хмари чорні крили снігові рівнини,
Не татари йшли на здобич в землі України.
З московщини більшовицьких, диких орд навали
Молодую Україну багнетом вітали,
Шматували воскреслеє тіло сиротини,
Готували їй глибоку темну домовину.

Гей юнацтво — клич лунає — молоді орлята!
На підмогу вас скликає наша рідна мати.
Хижі круки із півночі летять сараною.
Не сороммо ж честь козацьку! Станемо стіною!
Мертві сорому не мають! Нумо ж всі за зброю!
Кров за кров! І меч за меч! Жить — чи вмерти в бою!..

...Затріщали скоростріли... гукнули гармати...
Пекло вмить навколо Крутів стало танцювати.
Синя даль здригнулася від гуку, зойку й реву.
Сонце в хмари заховалось... Шептали дерева:
«Проти дикої навали — горсточка з тризубом!
Що ж чекає їх завзятих соколяток любих?...»

...А весною, як орда і сніг втекли із поля,
Розшукали громадою і знесли до купи.
Коло Крутів москалями шматовані трупи.
Не залишились у полі тіла соколяток,
Привезли їх до Києва, над Дніпром ховати...

Поховали урочисто, по звичаям віри,
На стариннім кладовищі Аскольда і Діра.
Відтоді шумлять піснями невмирущі Крути,
І тримають в людях пам'ять Про навалу люту.


Цитата
Наддніпрянці пам'ятають про Героїв з Української Дивізії "Галичина"!
Автор Пісні- маршу Дивізії «Галичина»
– Поль Половецький (Полікарп Порфирович Плюйко)
,
наддніпрянець, уродженець села Білогорілка
Лохвицького району Полтавської області
.
http://ezheliy.ucoz.ua/news/2012-01-30-1824





http://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/2008/Svoboda-2008-35.pdf 

ПОЛЬ ПОЛОВЕЦЬКИЙ

У своїй короткій автобіографії п.н. “Мій родовід”, написаній на чужині, у США 5 серпня 1974 року Полікарп Плюйко зазначав: “Народився я 8 березня 1903 року в бідній, козацькій по стану родині в селі Білогорілці, Лохвицького повіту на Полтавщині. Батко мій – Порфирій Михайлович Плюйко - був першою в селі людиною, що навчилася від дяка читати й писати, і це дало йому змооу бути сільскьим писарем від молодих років і аж до 1919 р. Мати – Мотрона Пилипівна (ур.Трохименко) – була велика трудівниця, мудра, щиросердечна в поводженні в родині і зо всіма сусідами, через що користувалася великою пошаною"...
http://gromada-lv.at.ua/index/0-18

http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/3173/file.pdf

http://personal.in.ua/article.php?ida=535
Прикрепления: 1341887.jpg(50Kb) · 7879505.jpg(50Kb) · 1697629.gif(185Kb)


 
ObersДата: Середа, 20-Лют-2013, 18:33 | Сообщение # 132
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Віктор Ревегук
Український національно-визвольний рух на Полтавщині на початку XX століття (1900–1916 рр.)

...Саме в помешканні Русових на Шевченківські свята 19 лютого 1900 року відбулася зустріч громадівців із відомим українським патріотом – харківським адвокатом Миколою Міхновським. Його палка промова перед аудиторією в 60 осіб про необхідність боротьби за створення незалежної Української держави, викладена раніше й оприлюднена вперше в Полтаві у знаменитому маніфесті “Самостійна Україна”, справила величезне враження на полтавську молодь [1]. Приїздт М.Міхновського на Полтавщину сприяв появі тут декількох “вільних громад” Революційної Української Партії (РУП), яка виникла в Харкові на початку 1900 року. Проголошена нею ідея української державності знайшла гарячу підтримку серед патріотичної молоді Полтавщини.

Полтавська “вільна громада” РУП організаційно оформилася 14 березня 1900 року. Ініціатором її створення був Михайло Русов – син Олександра й Софії. Протягом 1900-1905 років до неї входило близько 30 осіб. Ядро осередку становили колишні громадівці П.ПонятенкоС.ПетлюраК.Шаревський,М.ГмиряМ.Виноградова та ін. Полтавська організація РУП мала велику підпільну книгозбірку, яка складалася з української революційної літератури, надрукованої в Галичині та Швейцарії [2].

Фундаторами Лубенської “вільної громади” були студенти Київського університету Михайло Порш іПавло Крат, кандидат на судову посаду правник Андрій Лівицький, студент Харківського університету Борис Мартос, випускник лубенської сільськогосподарської школи Мусій Сосновський, учителька земської школи Анна Приходько та ін. Незабаром до них приєднався й інженер-технолог Сергій Шемет, якого за революційну діяльність у кінці 1901 року вислали із Санкт-Петербурга до Лубен під особливий нагляд поліції [3].

Крім названих, осередки РУП існували також у Прилуках, Лохвиці й Кобеляках, але їхня діяльність чомусь залишилася поза увагою дослідників. Прилуцька “вільна громада” РУП налічувала у своєму складі 12 членів. Серед них відомі Гаврило Міхновський – рідний брат Миколи Міхновського, старший за нього на 8 років, колишній полтавський семінарист Олександр Мишта, учень місцевої гімназії Павло Терлецький, земський лікар Яків Андріяшев та ін. Лохвицький осередок РУП започаткував випускник Полтавської Духовної семінарії син священика Микола Стришинський. Серед його членів відомі молода вчителька Тетяна Дорошенко, волосний писар із села Мармизівки Вавіла Панченко та ін. Кобеляцьку “вільну громаду” РУП створив у 1901 році Юрій Коллард, який на той час працював техніком у повітовому земстві. До неї входили Аркадій Кучерявенко, дворянин Іван Войнов, син чиновника Олександр Шторх, слухачка Вищих жіночих курсів Ольга Акінфієва та інші [4].

За соціальним складом та ідеологічним спрямуванням РУП не була однорідною політичною організацією, але її членів єднало національне почуття, любов до України і прагнення зробити щасливим свій народ. РУП уперше після довгої історичної перерви поставила вимогу відновлення української державності. Партія намагалася відродити українську політичну традицію державотворення, що існувала з Княжих часів. Значною мірою РУП стала провісницею інших українських політичних партій і Української революції І9І7-І920 років. Майже всі її визначні діячі від крайніх правих і до крайніх лівих перекипіли і самовизначилися в лавах РУП...
http://histpol.pl.ua/pages/content.php?page=3596




Сообщение отредактировал Obers - Середа, 20-Лют-2013, 18:53
 
ObersДата: Субота, 23-Лют-2013, 18:40 | Сообщение # 133
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
...Верстах  в  15 от  станции на запад  по почтовому тракту лежит  уездный город  Полтавской губерний Лохвица. Город  расположен  на берегах  речек  Лoxвицы н Сулицы. Как  незначительное селение, Лохвица упоминается еще в  1320 году, но затем  о ней сведений не появляется до XVI века. В  это время Лохвица принадлежала к  числу вотчин  князей Вишневецких  и уже тогда имела 3.325 жителей одного мужского пода. Во время восстания Богдана Хмельницкого Лохвица в  качестве местечка принадлежала Миргородскому казачьему полку; в  1764 году, однако, она числилась уже за Лубенскнм  полком. Памятником  времен  казачества остался земляной вал, сохранившиеся здесь и до наших  дней. При учреждении Черниговского наместничества в  1781 году Лохвица была назначена уездным  городом  его; в  1797 г. она была обращена в  заштатный город, но в  1802 году, с  образованием Полтавской губерний, вошла в  состав  последней в  качестве уездного города. Торговое значение города невелико. Жителей в  Лохвице, по переписи 1897 года, оказалось 8.920 человек .

К  западу от  Лохвицы, вверх  по течению р. Лохвицы расположено несколько людных  селений. Так, в  3 верстах  от  города лежит  на правом  берегу реки с. Харьковцы, имеющее более 2 тыс. жителей, а в  версте от  него, на том  же берегу реки — Село Безсалы с  населеиием  около 2.400 душ.


К  северо-западу от  города, по транспортной дороге и также на берегу Лохвицы, верстах  в  8 лежит волостное село Ивахники, имеющее около 4 тыс. жителей, церковь, несколько лавок, базар  два раза в  неделю и 4 ярмарки. Верстах в  11 к  з.-ю.-а. отсюда лежит хутор  Богодаровка, возле которого были найдены каменные и кремневые орудия. В  6 верстах  к  северо-западу от  с. Ивахников  по обоим  берегам  р. Лохвицы расположено село Жабки, в  котором жителей насчитывается около 4 тыс. душ; в  селе бывает  4 ярмарки. Еще выше по реке, верстах  в  5 от  последнего села лежит  с. Бербеницы с  населением свыше 1,5 тыс. душ. При селе находится имение А. Н. Ходолея площадью в 3,5 тыс. десятин; полевое хозяйство ведется при четырехпольном  севообороте; вне севооборота высевается табак  на площади до 25 десятин. В  хозяйстве имеется завод  рабочих  лошадей. Верстах  в  11 к  з.-ю.-з. от  с. Бербениц  расположено вол. село Остаповка, имеющее около 2,5 тыс. жителей, церковь, несколько лавок, воскресный базар  и 4 ярмарки. Верстах  в  8 к  северо-западу от  Бербениц  лежит другое волостное село Озеряне с  населением  свыше 4 тыс. душ; в  селе есть церковь, несколько лавок, еженед. базары и три ярмарки.
http://dalizovut.narod.ru/semenov/semen_9.htm
Пути, примыкающие к Киеву, и линии северной части области.
В. В. Морачевского, Б. Г, Карпова и И. М. Малышевой.

Киево-Воронежской ж. д. и ее ветви. – Линия Киев-Лозовая. – Днепр в пределах области. – Линия Ромны-Кременчуг. – Либаво-Роменская ж. д. и ее ветви. – Полесские ж. д., Новозыбковский и Стародубский подъездные пути.

Знаю, що бабуся моя з Бербениць, а рід наче з Безсал, фамілія моя там - вітання рідні )))




Сообщение отредактировал Obers - Субота, 23-Лют-2013, 18:51
 
ObersДата: Субота, 23-Лют-2013, 18:57 | Сообщение # 134
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
...Помимо типо- и литографического способов для печатания марок земской почты был применен и способ размножения на гектографе(желатине). Такие марки печатались в Арамасском уезде Нижегородской губернии в период с 1886 года по 1890 год. Эпизодически такие марки появились и в Лохвицком уезде Полтавской губернии в 1911 году, изданные всего только один раз в небольшом количестве 250-ти штук.Печатный лист марок Арзамасского уезда содержал 5х6=30 марок.Обычно удавалось сделать 80 оттисков, то есть заготовить 2.400 марок. Если первые оттиски были ярки и отчетливы, то по мере печатания потому что краска рисунка находилась на желатине и ее нельзя было усилить или обновить, краски бледнели, тускнели и рисунок становился расплывчатым. Однако этот способ печатания продержался довольно долго с 29 мая 1886 по 1890 год, и за это время было выпущено 29 изданий.

Марки Лохвицкого уезда Полтавской губернии выпуска 1911 года с рисунком составлении по мотивам украинских вышивок были исполнены в трех цветах - лилово-розовом, зеленом и лиловом. Это не составляло затруднения, так как рисунок состоял из линий и небольших площадей накосо заштрихованных. Краски разного цвета наносились на матрицу сразу в один раз и переносились все вместе на желатиновую массу гектографа.

Марки Лохвицкого уезда Полтавской губернии выпуска 1911 - 1912 года печатались цинкографией, так что сперва в одном цвете рамка марки и цветочный орнамент, затем тем же способом герб, надписи и кружки в верхних углах марки и наконец типографским способом печатались цифры номинала.

Марки Полтавского уезда выпуска 1912 года (украинская деревня), как уже упоминалось, печатались в двух городах, трех местах и тремя различными техниками печати.

http://stamp-coins.com/shop/index.php?ukey=auxpage_18




Сообщение отредактировал Obers - Субота, 23-Лют-2013, 20:10
 
ObersДата: Субота, 23-Лют-2013, 19:19 | Сообщение # 135
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline

Міщанка кінця XVIII cт. Так могла виглядати Гапка,
поки не подалася у кримінал

Банда Гапки.


Як грабували і відкупалися від суду в часи Котляревського

Хочу представити вам мешканку міста Зінькова Гафію Воздвиженську. Вона керувала організованим злочинним угрупованням на Лівобережній Україні. Коли її заарештували, Устиму Кармалюку тільки виповнилося два роки.

Розбійництво в Україні через низку соціальних причин овіяно легендами - від Довбуша до Махна. Однак класичний розбійницький "пантеон" виявиться неповним без наявності жінки - і то не підстави для злочину, а яскравої його учасниці...


...Перед цим в ніч на 20 вересня неподалік Зінькова дорогою на Охтирку (нині - Сумщина) були жорстоко пограбовані жителька села Ручок Лохвицького повіту Уляна і її брат, київський міщанин Федір Концаревич.

Брат і сестра їхали до Охтирки на поклоніння іконі Охтирської Божої матері і за селом Кмишами (верст за дев'ять від Зінькова) на них напали п'ятеро розбійників. Наставивши Федору Концаревичу у груди пістолет, вони забрали усе, що було - одяг міщан, їхні особисті речі і коней.
Химерна судова машина залишків Гетьманщини і катерининської Росії крутила свої коліщата далі. Через кілька днів постраждалих прочан Марковську і Концаревича викликали у Зіньківський нижній суд - там їм показали речі, забрані у Воздвиженської та її оточення...


...Здавалося, після відвертості запорожця Кострубенка, повинна була заговорити й керівниця набігу Гапка Воздвиженська. Однак ця жінка виявилася досвідченішою за колег-чоловіків. Вона вперто не визнавала свою провину.

"Мене не було навіть в околицях Зінькова, - казала Гапка. - Я була в ту ніч далеко звідси, у Лохвиці". Але опитані лохвицькі мешканці заперечили свідчення розбійниці.



Кремневі пістолі тих часів. Шматочок кременю, затиснутий у курку,
вдаряв об поличку і запалював порох. Кожен постріл потребував перезарядки,
тому руків'я пістоля робили як булаву - щоб можна було хапати за ствол і використовувати як холодну зброю


Про знайдені пограбовані речі Воздвиженська стверджувала, нібито Кострубенко їх купив на Покровському ярмаркові у Тростянці. "А та срібна ніжка куплена мною Воздвиженському ярмаркові у Полтаві, - говорила Гапка. - І тому є свідки: моя зовиця Химка Ковалиха, вдова-попадя Кодацька і Фросина Малишева".

На жаль для жінки, названі свідки не підтвердили цих слів.

Поки опитувалися названі Воздвиженською свідки (це ж треба було їхати кількадесят верст у Лохвицю), підозрювана спробувала підкупити позивачів та суд і знайти фальшивих свідків...




Міщанин і міщанка кінця XVIII cт. із ілюстрацій Тимофія Калинського до книги Олександра Рігельмана
«Літописна оповідь про Малу Росію» (1786)


...Кілька висновків наостанок.

Зважмо на дуже цікаві речі: Гапка Воздвиженська та її чоловік вільно орудують як поблизу Зінькова чи Лохвиці, так і на Слобожанщині - біля Тростянця, Охтирки чи Котельви (містечко колишнього Охтирського слобідського полку).

Старого "малоросійського кордону" (межі між Річчю Посполитою та Московською державою 1647 р.), що відокремлював Гетьманщину від Слобожанщини, для підприємливої жінки не існує, вона усюди своя.

Діяння Воздвиженської дуже яскраво вписуються в шерег імперських реформ на українських землях.

Скасування Запорозької Січі 1775 р. викинуло у тогочасне українське суспільство активний елемент - колишніх запорожців, що не могли пристосуватися до нових умов перебування і змиритися з бюрократичною сваволею, тож і поповнювали лави місцевого розбійництва.




Чорноморський козак із праці Йоганна Готліба
"Описание всех в Российском государстве обитающих народов,
также их житейских обрядов, вер, обыкновений, жилищ, одежд и прочих достопамятностей..."
(1799)


Імперська влада спробувала зупинити таке безконтрольне переміщення населення.

У травні 1783 року заборонили переходити селянам, а ще до того запровадили пашпорти (для ідентифікації особи) і відпускні білети (для ідентифікації переміщення особи).

Наслідком таких "реформ" стало масове фальшування документації, бо після ліквідації Запорозької Січі та Кримського ханства громадянам відкрився величезний простір для втеч та оселень.

Знайомою видається всюдисуща бюрократія і корупція, які дозволяють легко відкупитися за вчинений злочин. Та знаходяться ж лікарі Росанські, священики Січкаріви та міщани Концаревичі, які вперто повторюють позови й звинувачення.

Яскрава історія Гапки Воздвиженської і її соратниць і соратників ще обростатиме подробицями. Однак уже можна зазначити - перед нами цікава замальовка з життя Східної України кінця XVIII-го сторіччя.

А жіноча складова цієї історії гідна пера талановитого белетриста...


http://www.istpravda.com.ua/articles/2010/11/10/3730/




Сообщение отредактировал Obers - Субота, 23-Лют-2013, 20:15
 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Сторінка 9 з 54«1278910115354»
Пошук:

Copyright Лохвиця © 2017