Історія міста - Сторінка 8 - Форум міста Лохвиця
-
ЛохвицяНеділля, 04-Гр-2016, 02:50
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 8 з 53«126789105253»
Модератор форуму: Stepan, Бабай, Obers, zakon 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Історія міста
rootДата: Середа, 05-Бер-2008, 11:02 | Сообщение # 1
Адмін
Группа: Администраторы
Сообщений: 464
Награды: 4
Репутация: 16
Статус: Offline

ЛОХВИЦЯ

Лохвиця — старовинне місто, центр Лохвицького району Полтавської області. Розташоване на річці Лохвиці (права притока р. Сули, басейн Дніпра) на автошляху Київ-Суми, за 12 км від залізничної станції Сула. Відстань до столиці м. Києва — 220 км, до обласного центру м. Полтави — 175 км. Міській раді підпорядковане селище Криниця. Населення Лохвиці складає близько 13 тис. жителів.
Історія

Точний час заснування міста невідомий. За часів Київської Русі входила до складу Переяславського князівства і була одним з укріплень Посудьської оборонної лінії. Вперше в історичних джерелах згадується у 1320 році. У "Книге большому чертежу" (1618 р.) зазначена як містечко, що мало укріплення-фортецю. У 1644 р. місто одержало магдебурзьке право і герб, що зображував міські ворота з баштами на них.

Герб російського періоду затверджений 4 липня 1782р. на основі старого герба: білокам’яна фортечна брама з трьома вежами і блакитними флюгерами на золотому тлі французького щита.

Герб Лохвиці російського періоду затверджений 4 липня 1782р

В 1648-1658 роках, Лохвиця — сотенне місто Миргородського, пізніше Лубенського (1658-1781 р.р.) полків. Під час Визвольної війни проти польської шляхти лохвицька козача сотня у складі війська Богдана Хмельницького брала участь у битвах під Пилявцями (1648), Зборовом (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), Жванцем (1653). Під час Північної війни між Росією і Швецією Лохвицький сотник П.Мартос підтримував гетьмана Івана Мазепу. В місті знаходилася гетьманська казна.

Після ліквідації автономії Лівобережної України Лохвиця — центр повіту Чернігівського намісництва (1781-1796), заштатне місто Малоросійської (1796-1802) і центр повіту Полтавської губернії (1802-1923).

У 1825 році у Лохвиці діяв осередок Південного таємного Товариства декабристів. У 1905 році в місті мали місце народні заворушення, спрямовані проти самодержавства.

Переписом 1910 року у Лохвиці зафіксовано 1689 господарств (козацьких — 691, селянських — 216, єврейських —406) і 9531 жителя. Станом на 1917 рік у місті діяли 6 православних церков і синагога, жіноча гімназія, реальне, міське та комерційне училища, учбові ремісничі майстерні, електростанція, аптека, земська лікарня, кінотеатр. Народний будинок (театр), Товариство сільських господарств, два товариства взаємного кредиту, три друкарні, цегельний і шкіряний заводи, тютюнова фабрика.

10 березня 1917 року обрано першу Лохвицьку Раду робітничих депутатів. Радянську владу проголошено 22 січня 1918 року. У 1919 році для боротьби з добровольчою армією Денікіна у місті створено 500-й Лохвицький робітниче-селянський полк. У період колективізації 1929-1932 рр. на околицях Лохвиці було створено 7 приміських колгоспів. Не обійшло Лохвицю лихо голодомору 1932-1933 років.

У роки німецько-фашистської окупації (12.09.1941-12.09. 1943 роки) гітлерівці стратили бизько 400 жителів міста, 536 чол. вивезли на примусові роботи до Німеччини. У Лохвиці діяли міська підпільна група і антифашистське підпілля у вірменському легіоні. У вересні 1943 року, після визволення, у місті знаходився штаб Воронезького фронту на чолі з генералом армії М.Ф. Ватутіним.

В Лохвиці в різний час видавалися наступні газети: "Бюлетень Лохвицкой уездной земской управи" (1903-1905), "Лохвицкий вестник" (1913-1914), "Лохвицкое слово" (1912-1918), "Провесінь" (1918), "Робітник" (1919), "Известия" (1919), "Вісті" (1920-1923), "В соціалістичний наступ" (1930-1937), "Більшовицька трибуна" (1937-1941,1943), "Лохвицьке слово" (1941-1942), "Вісті Лохвиччини" (1942-1943), "Зоря Лохвиччини" (1943-1944), "Зоря" (з 1944),"Лохвицький вісник" (1990-1991), "Добридень" (з 1997 р.).


 
ObersДата: Вівторок, 04-Гр-2012, 13:52 | Сообщение # 106
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Quote (aaaa)
Спадок Петра Калнишевського

Про долю унікальної мистецької пам’ятки з Полтавщини
Георгій ШИБАНОВ, заслужений діяч мистецтв України, спеціально для «Дня»
http://www.day.kiev.ua/271107




ЛОХВИЦЯ. СОБОР РІЗДВА БОГОРОДИЦІ. СВІТЛИНА ПОЧ. ХХ ст...

Quote (aaaa)
...Калнишевський не раз відвідував Лохвицю. В історичних документах зафіксовано, що 1766 року він гостював у місцевого протопопа К. Кривецького. Через деякий час до нього зверталася вдова цього священика з проханням допомогти у ремонті церковної дзвіниці в селі Западинці, що поряд з Лохвицею.

Після того як 1748 року згоріла церква Різдва Богородиці у Лохвиці, місцева козацька громада звернулася саме до П. Калнишевського з проханням посприяти у будівництві нового храму. Як засвідчило листування з приводу зведення храму, воно тривало вісім років. Для цього він запросив кращих майстрів з Гетьманщини. Будівництво спочатку очолював І. Бродацький, з яким Калнишевський уклав контракт. Проте він раптово помер, і далі будувати церкву довелося вправному місцевому зодчему І. Лукашу...

...В архівній справі про будівництво соборної церкви у Лохвиці є книга всіх видатків на нього. Так, на зведення храму пішло 504 дуби, за які заплатили 405 рублів. Якщо у першій половині ХVIII століття з майстрами в основному розплачувалися натурою (зерном, медом, воском тощо), то наприкінці століття платили грішми...

...Насамкінець хотілося б повести мову про таке. Значна частина вулиць і провулків Лохвиці, овіяної козацькою славою, мають імена вождів революції, діячів комуністичного руху, громадян іноземних держав. А чому б не увічнити пам’ять легендарного кошового отамана Запорозької Січі П. Калнишевського у назві вулиці чи майдану міста? Він давно заслужив цього своїм багатостраждальним і добродійним життям.

Тож хай і ця публікація стане ще одним нагадуванням лохвичанам про зроблене для рідного краю й України їхнім великим земляком.

http://www.day.kiev.ua/271107

Пане "Obers " будь любезним , встав будь ласка фото І.Калнишевського та церкви збудованої за його підтримки.


Калнышевский, Петр Иванович

(Калныш) — последний кошевой атаман войска запорожского. По прямому показанию его надгробной плиты, он родился в 1690 г., но эту дату можно подвергнуть сомнению, о чем скажем далее; ум. 31 октября 1803 г. Место рождения Калныша — село Пустовойтовка, ныне Полтавской губ., Роменского уезда, а в XVII — ХVIII в. — роменского полка, константиновской сотни, лежащее верстах в 8 от г. Ромна вверх по р. Суде, Отца Калныша звали Иваном, мать — Агафьей, и кажется, она была родом из г. Лохвицы.//

Ал. Маркевич.

{Половцов}




Калнышевский, Петр Иванович

(Калныш) — послед. кошев. атаман войска Запорожского, род. в 1690 г. (что сомнительно) в Полтав. губ.; в Запорожье прибыл не позже 40-х гг. XVIII в., ибо в полов. 50-х гг. он был там уже войсков. есаулом. К. принадлежал к партии, склонявшейся ко включению Запорожья в состав Рос. Империи, хотя и с сохранением изв. самостоятельности, и враждебно относившейся к "голытьбе". В 1750—1751 и 1754 гг. К. боролся с гайдамаками, в 1762—1763 гг. был избран кошев. атаманом, но затем "скинут", а в 1765 г. вновь избран и оставался в этом звании более 10 л., до уничтожения Запорожья. В тяж. время колиивщины К. со "старшиною" с трудом сдерживал запорожцев от вмешат-ва и тем утратил свою популярность в Сечи; в 1769 г., когда К. объявил о принятии казаками участия в тур. войне, в Сечи вспыхнули беспорядки, и К. пришлось бежать в Кодак. Тем не менее К. со своими запорожцами деят-но действовал против турок в 1769—1774 гг., и его подвиги и отличия засвидетельствованы рескриптами и пожалованием ему зол. медали с украш. бриллиантами портретом Гос-рыни. Хотя при упразднении Сечи К. старался удержать запорожцев от насильств. сопр-ния и много содействовал мирн. ликвидации запорож. вольности, но все же понес тяж. наказание: сперва его предполагали даже казнить, но потом заменили казнь вечн. заточением в Соловецк. мон-ре (с 1776 г.). В 1801 г. он был освобожден, но остался жить в Соловках и умер там 31 окт. 1803 г. К. был оч. умный админ-р, храбрый воен. начальник, ловкий дипломат. богатый хозяин и весьма религиозный. Имя Калныша сохранилось в малорус. народ. песнях и преданиях, где его образ изображается по типу обычн. запорожск. батьки-атамана. (Ефименко. Атаман К. "Рус. Стар.", 1875).

{Воен. энц.}


Большая биографическая энциклопедия. 2009.





Сообщение отредактировал Obers - Четвер, 06-Гр-2012, 15:19
 
ObersДата: Четвер, 06-Гр-2012, 16:56 | Сообщение # 107
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Ісаак Дунаєвський: із Лохвиці до кремлівських зірок



Виготовлено: ОДТРК Лтава, 2010
Автор сценарію та режисер: Володимир Дряпак
Оператори: М.Кривошеєв, М.Янко, Є.Ковальчук
Муз.редактори: В.Дряпак, Н.Бодан
Текст читав: С.Козир

Зміст: цей фільм розповідає про життевий шлях радянського "короля вальсів та маршів" Ісаака Дунаєвського, творчість якого стала музикальним символом сталінської епохи.Народився він у старовинному невеличкому місті Лохвиці що зараз є райцентром Полтавської області.

Мова: українська
Тривалість: 00:41:14

Якість: IPTV
Формат: MPEG-PS
Відео: MPEG2 PAL Broadcast 704x576 (4:3) interlaced 25.00fps VBR ~2200Kbps
Звук: MPEG Audio 48000Hz 1ch 96Kbps

http://www.ex.ua/view/16123027

http://videodisc.tv/video....0%EE%EA





Сообщение отредактировал Obers - Четвер, 06-Гр-2012, 17:06
 
ObersДата: Четвер, 06-Гр-2012, 17:16 | Сообщение # 108
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
ЛОХВИЦЬКИЙ РАЙОН



— у пн. частині Полтав. обл. УРСР. Утворений 1923. Площа 1,3 тис. км2. Нас. 62,4 тис. чол. (1980). У районі — 88 населених пунктів, підпорядкованих 2 міським і 18 сільс. Радам нар. депутатів. Центр — м. Лохвиця.

Поверхня району рівнинна. Корисні копалини: газ, нафта, торф, глина, пісок. Річки — Сула з прит. Лохвиця. Грунти в осн. чорноземні. Розташований у лісостеповій зоні. Ліси (дуб, липа, вільха, осика, клен) займають 11,5 тис. га. Найбільші підприємства району: Лохвицький цукровий і спиртовий комбінати, сухого знежиреного молока і масла, кормових дріжджів, комбікормовий і хлібний з-ди (усі — в м. Червонозаводському), торфопідприємство (с. Гиряві Ісківці). Комбінат побутового обслуговування (Лохвиця). Землеробство має зерново-буряківничий, тваринництво — мол.-м'ясний напрями. Площа с.-г. угідь 1979 становила 95,6 тис. га, у т. ч. орні землі — 80,7 тис. га. Гол. культури: озима пшениця, жито, кукурудза, гречка, соняшник, цукр. буряки, овочеві і картопля. Садівництво. У тваринництві розвинуті скотарство, свинарство, вівчарство, птахівництво, бджільництво. В Л.р. — 15 колгоспів, 3 радгоспи, міжрайонне об'єднання по виробн. яловичини, міжколг. птахо об'єднання, рай сільгосптехніка з виробничим відділенням. Залізничні станції: Сула, Лохвиця, Юсківці, Сенча. Автомоб. шляхів — 450 км, у т. ч. з твердим покриттям — 278 км. У районі — 35 заг.-осв., З муз. і спортивна школи, мед. і тех. (швейної пром-сті) уч-ща (Лохвиця), технікум харч. пром-сті (Червонозаводське ); 57 лік. закладів, у т. ч. 10 лікарень. 20 будинків культури, 33 клуби, кінотеатр, 52 кіноустановки, 52 6-ки; музеї: краєзнавчий (Лохвиця), літ.-меморіальний А. Ю. Тесленка в с. Харківцях, де він народився. В цьому ж селі народився укр. рад. письменник О. Ф. Коломієць, у с. Яхниках — укр. рад. письменник В. М. Ярошенко, в с. Токарях —укр. фольклорист і етнограф В. П. Милорадович, у с. Луценках — укр. рад. поет і критик Я. Г. Савченко, у с. Христанівці — укр. рад. поетеса X. Д Литвиненко. В Л. р. видається газ. "Зоря" (з 1919).
П. М. Ступник.



Прикрепления: 7933081.jpg(90Kb) · 3686521.jpg(88Kb)




Сообщение отредактировал Obers - Четвер, 06-Гр-2012, 17:18
 
ObersДата: Четвер, 06-Гр-2012, 17:32 | Сообщение # 109
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Родовід Городовенка: версії та факти
Георгій ШИБАНОВ, спеціально для «Дня»



Нестор Теофанович Городовенко (1885—1964) увійшов в історію національної музичної культури не тільки як видатний хормейстер, педагог, громадський діяч, засновник і багаторічний керівник уславленої капели «Думка» (1919—1937), а і як митець незвичайної творчої долі, про якого ще за життя ходили легенди...

...Збираючи на початку 90- х років по крихтах архівні і літературні джерела про життя і творчість Н. Городовенка на його рідній Полтавщині, в Україні, США, Канаді, Німеччині, вдалося повніше відтворити дитячі і юнацькі роки митця і те середовище, в якому він зростав. Уперше подав в часопису «Екран» (1975, Детройт, США) відомості про обставини, за яких з’явився на світ майбутній легендарний хормейстер, колишній професор Київського педагогічного інституту, літературознавець В. Завітневич (1899 — 1978). Він мав свій хор, з яким виступав у таборах для переміщених осіб у Баварії. Тут зустрічався з Городовенком. У своїй публікації пише про те, що мати Нестора Василина Мартинівна нібито була зваблена молодим лікарем Яковом Андріяшевим і народила від нього сина. Цю версію підтвердив у свої спогадах і колишній співак хору Н. Городовенка «Україна» у Німеччині і в Канаді, чернігівець Ф. Федоренко (США), який був близьким до Нестора і підтримував з ним дружні зв’язки, а тому міг більше знати про нього, ніж хтось інший із співаків. Так, в одному із листів він писав, що Н. Городовенко у вузькому колі друзів називав себе «виродком» і розповідав, що він з’явився на світ із лона дуже юної матері...

Почалися пошуки документальних джерел про лікаря Я. Андріяшева, про якого писав у своїй статті В. Завітневич. На моє прохання цікаві біографічні відомості про нього надав у вересні 2000 року головний хранитель Прилуцького краєзнавчого музею Г. Гайдай. З них дізнаємося, що Яків Миколайович Андріяшев (1859—1949) народився у селі Лука Лохвицького повіту Полтавської губернії. Закінчивши Ніжинську гімназію, поступив на медичний факультет Київського університету св. Володимира. Після навчання в університеті Андріяшев у 1884—1985 рр. працював у маєтку професора Московського університету М. Стороженка на хуторі Мармизівка Лохвицького повіту. Саме у цей час (Якову тоді було 25 років) і міг відбутися романтичний зв’язок молодого лікаря з майбутньою матір’ю Нестора. Не виключено, що він міг закохатися у вродливу, доброї вдачі дівчину, якою була Василина, але його батько, дворянин за походженням, не міг дозволити синові, щоб той взяв шлюб із наймичкою- сиротою. І вказавши їй на поріг, невдовзі вигнав із маєтку. З Василиною Андріяшев міг бачитися і у домі своїх батьків, куди він часто навідувався. Мабуть, Василина наймитувала саме тут або іноді їздила в Мармизівку допомагати молодому лікарю в його господарських справах.

Далі Я. Андріяшев працював лікарем у рідному селі Лука, у місті Острог на Волині. Наприкінці 1895 року Прилуцьке повітове земство запрошує його зайняти посаду завідуючого місцевою лікарнею. Після деякої перерви він 1911 р. знову повертається до Прилук, де тривалий час — аж до 80-річного віку займався лікуванням людей.//

...В архіві собору св. Софії у Монреалі (звідси хоронили 25 серпня 1964 року Н. Городовенка) під час творчої поїздки у березні-квітні 1998 року до Канади мені вдалося розшукати реєстраційні документи про його смерть. У них зазначено ім’я і прізвище батька Нестора (вітчима) — Теофан Городовенко. Народився він у Лохвиці. З цього ж документа дізналися, яке було прізвище матері Нестора, бо до 1998 року воно було невідомим.

Існують також версії про те, що Я. Андріяшев (мабуть, спокутуючи свій гріх) допомагав матеріально Несторові, коли той здобував освіту в Полтавській вчительській семінарії, а потім — у Глухівському вищому вчительському інституті (1903—1907). Колишній співак «Думки» (1936—1939) О. Кизим, з яким я листувався, підтвердив цю версію і повідомив, що від старожилів Прилук він чув, що Городовенко іноді приїздив до Андріяшева погостювати. Про те, як далі складалися стосунки Нестора Городовенка з батьками, невідомо. У рідні краї листів з еміграції він не писав, щоб, за його словами, не наражати своїх родичів і друзів на небезпеку, яка могла їм бути від всюдисущого КДБ. Система вважала, що вона назавжди розділила «залізною завісою» уславленого хормейстера з Україною. Будь-що згадувати у радянській пресі про буржуазного націоналіста Н. Городовенка цензурою суворо заборонялося. І так тривало до того часу, доки Україна не здобула незалежність і не стали повертати на Батьківщину із багаторічного забуття імена її видатних синів і дочок. Тепер Нестор Городовенко зайняв належне місце в історії національної музичної культури ХХ століття. Його багатогранна творчість вивчається і популяризується.
http://www.day.kiev.ua/184004/



ГОРОДОВЕНКО Нестор Феофанович

(08.11.1885–21.08.1964) – хоровий диригент, педагог. Н. в с. Венслави (нині село Лохвицького р-ну Полтав. обл.). Закінчив Глухівський пед. ін-т (1907). Викладав у г-зіях, керував хорами в містах Лохвиця, Переяслав (нині м. Переяслав-Хмельницький), Ольгополь (нині село Чечельницького р-ну Він. обл.). Диригував хором Київ. ун-ту (1907–17). Перший кер. держ. заслуженої академічної хорової капели України «Думка» (1919–38). Проф. Київ. муз.-драм. ін-ту ім. М.Лисенка, від 1930 кер. його диригентського від. Заклав основи професійного хорового виконавства, створив оригінальні хори, обробки нар. пісень і світ. хорової літ. Репертуар «Думки» – укр. нар. пісні, хорова класика – дістав високу оцінку глядачів і мав великий успіх як в Україні, так і за кордоном. 1938 Г. зазнав політ. переслідувань, був усунутий від кер-ва капелою, яку з політ. причин реорганізували. Від 1944 – на еміграції в Німеччині, де продовжив диригентську діяльність (хор «Україна»). Від 1949 – у Канаді, кер. хору в м. Монреаль, де й помер.

Література:

Держава і українська інтелігенція. В кн.: Деякі проблеми взаємовідносин у 20-х – наприкінці 30-х рр. К., 1990.

Т.О. Комаренко.
http://www.histans.com/?encyclop&termin=Gorodovenko_N




Сообщение отредактировал Obers - Четвер, 06-Гр-2012, 17:35
 
ObersДата: Четвер, 06-Гр-2012, 17:43 | Сообщение # 110
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Нестор Городовенко



Городовенко Нестор Феофанович (1885, с. Венслави Лохвицького пов. Полтавської губ., нині Лохвицького р-ну Полтавської обл. — 1964, м. Монреаль, Канада) — хоровий диригент і педагог. Заслужений артист України. Засновник і перший багаторічний керівник Державної академічної хорової капели України.

У 1907 р. закінчив Глухівський вчительський інститут; водночас одержав музичну освіту під керівництвом композитора О. Рубця. Впродовж 1907—1917 рр. викладав спів і керував хорами в гімназіях міст Лохвиця, Переяслав, Ольгополь (нині село Чечельницького р-ну Вінницької обл.). З 1917 р. жив у Києві; викладав спів у Другій українській гімназії, керував хорами Київського університету св. Володимира (нині — Національний університет ім. Т. Шевченка) та Всеукраїнської учительської спілки. У 1919—1937 рр. — художній керівник і головний диригент Державної хорової капели «Думка»; водночас (з 1930 р.) — викладач і керівник хору Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка. У 1929 р. керував виступами капели «Думка» у Франції (Париж, Ліон, Бордо, Марсель); у 1936 р. — в Москві (в рамках Першої декади українського мистецтва). У 1937 р. був звільнений з капели (з політичних мотивів); у 1937—1942 рр. — керівник хорової групи Ансамблю пісні й танцю УРСР. Під час німецької окупації УРСР був диригентом Української народної хорової капели в Києві (1942 = 1943 рр.), керівником хору ім. М. Леонтовича Інституту народної творчості у Львові (1943—1944 рр.). У 1944 р. виїхав до Німеччини, де 1945 р. організував хор «Україна». З 1949 р. постійно жив у Канаді (м. Монреаль), де керував хором «Україна».
Керуючи капелою «Думка», опрацював низку концертних програм: «М. Лисенко», «Колядки та щедрівки», «М. Леонтович», «Музика до „Кобзаря“», „Веснянки“ (усі — 1920), „Пісні праці, боротьби і волі“, „Українська народна і художня пісня“, „Хорові твори західноєвропейських класиків“, „Народні і художні пісні Галичини“ (усі — 1923), „Пам’яті Т. Шевченка“, „Весна у творах композиторів і в піснях українського села“ (усі — 1924), „Народні пісні у творах українських композиторів“ (1925), „Білоруські пісні“, „Твори П. Демуцького“ (усі — 1926) тощо.

http://www.ukrainians-world.org.ua/ukr/peoples/1d43160fc8a159c7/
«Українці в світі»

УКРАЇНСЬКИЙ МАЕСТРО НЕСТОР ГОРОДОВЕНКО



В селі Венславах на Лохвиччині, перша письмова згадка про яке відноситься до 1721 року, народився 9 листопада (27 жовтня за старим стилем) 1885 року у бідняцькій родині Василини Харченко, яка з 12-ти років почала наймитувати й, за деякими даними, служила покоївкою у лохвицького лікаря Якова Миколайовича Андріяшева й нібито родила від нього ж сина Нестора, майбутнього хорового диригента світвого рівня Нестора Городовенка. А коли ж Несторові виповнилося п'ять років, то його мати вийшла за столяра Теофана Городовенка, який став його вітчимом, а згодом всі родина переїхала до повітового містечка Лохвиці. По закінченню початкової школи Городовенко-Харченко навчався в Лохвицькому міському двокласному училищі за державний кошт, як відмінник, а 1901 році вступив до Полтавської учительської семінарії (від 1899 року – Олександро-Миколаївська учительська школа), певний час директором цієї семінарії був видатний український педагог Григорій Ващенко (1878-1967), а семінарським хором керував здібний учень диригента й хормейстера І.Різенка – І.Сидоренко, від якого манеру диригування перебрав й Нестор Городовенко. Повернувшись у Лохвицю по закінченні Глухівського Вищого учительського інституту у 1907 році Городовенко організував спочатку церковний хор у знаменитому соборі Різдва Пресвятої Богородиці, а згодом і хор української пісні у не менш знаменитому за Собор лохвицькому Народному Домі. Про лохвицький хор Городовенко згадував: „Це, мабуть, був один із тих хорів, в який я вклаі увесь запал, всю любов і екзальтацію та разом з цим багато навчився в інтерпретації народної пісні, бо співаки так правдиво й безхитрісно робили нюанси, що від пісні завжди пахло землею і віковими традиціями українського села” (цит.за Г.Шибанов, „Нестор Городовенко”, К.,2001).

Після переїзду у 1909 році до Переяслава, де Городовенко організував два хори, через рік він одружується з донькою лохвицького урядника Анастасією Лагодинською (нар.1887-24.11.1979), випускницею Кременчуцької жіночої гімназії та Вищих Бестужевських курсів у Петербурзі...

...Георгій Шибанов стверджує, що, мешкаючи в Канаді, Нестор Городовенко „...завжди линув далеко за океан – на рідні Полтавщину. З нею у нього було пов’язано багато теплих спогадів, бо саме звідси починалися витоки його духовної сили... Отак, припавши до землі, одного разу він промовив до дружини: -Якби зміг, Настуню, пішки б пішов у Лохвицю... Невдовзі тяжка недуга звалила його з ніг, і він потрапив до „Конвелесентшпиталю”, що на околиці Монреаля... Про свою хворобу, яка його скосила, якось жартома сказав: „ – Що ж на Сулі я колись ловив щук, а рака спіймав у Канаді... Ні, не візьме! Не з такої полтавської глини я зліплений!...”.
http://gromada-lv.at.ua/index/0-57
Директор Інституту Українського
Вільного Козацтва ім.Кущинського

д-р Олександр Панченко, м.Лохвиця




Сообщение отредактировал Obers - Четвер, 06-Гр-2012, 17:45
 
ObersДата: Четвер, 06-Гр-2012, 17:48 | Сообщение # 111
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
А тут слухамо наші музичні шедеври від нашого Городовенка :

"Лугом іду, коня веду" / укр. нар. пісня / Держ. засл. укр. хор капелла "Думка" під. кер. засл. арт. УРСР Н. Ф. Городовенка / В ІІІ 5025/3 УРК-6 1937

"Заповіт" / укр. нар. пісня на сл. Т. Шевченка / Держ. засл. укр. хор капелла "Думка" під. кер. засл. арт. УРСР Н. Ф. Городовенка / VIII 5228/3 УРК-112 1937

"Реве та стогне Дніпр широкий" / укр. нар. пісня на сл. Т. Шевченка / Держ. засл. укр. хор капелла "Думка" під. кер. засл. арт. УРСР Н. Ф. Городовенка / ІІ У 645 НКТП УРК-4 1935

"Розпрягайте, хлопці, коней" / укр. нар. пісня / Держ. засл. укр. хор капелла "Думка" під. кер. засл. арт. УРСР Н. Ф. Городовенка / ІІ У 645 НКТП УРК-4 1937

"Ой, у лузі" / укр. нар. пісня / Держ. засл. укр. хор капелла "Думка" під. кер. засл. арт. УРСР Н. Ф. Городовенка / VI У-686 УРК-4 1935

"Гуляв чумак на риночку" / укр. нар. пісня на сл. Т. Шевченка / І.Паторжинський у супр. Держ. засл. укр. хор капелла "Думка" під. кер. засл. арт. УРСР Н. Ф. Городовенка / XII У 687 Г-4 1935

CD Українські народні пісні 1910-1940 рр
капела "Думка" п/к Н. Городовенка
09. Туман хвилями лягає
11. Веснянка, Перепелочка
17. Розпрягайте, хлопці, коней 1937 р
24. Стелися, барвіночку, низенько 1937 р

Ой, на горі та й женці жнуть / Краснознам. ім. Александрова ансамбль песни и пляски РККА / 7734/3 Г-1609 / 1938

Сусідко / укр. нар. пісня, обр. Я. Яциневича / Краснознам. ім. Александрова ансамбль песни и пляски РККА / 7733/1 Г-1605 / 1938


http://www.ex.ua/view/17208462

smile




Сообщение отредактировал Obers - Четвер, 06-Гр-2012, 17:51
 
ObersДата: Четвер, 06-Гр-2012, 18:43 | Сообщение # 112
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Происхождение фамилии Лохвицкий

Фамилия Лохвицкий формируется из аналогичных прозвище, которое восходит к имени древнего города Лохвица, который впервые упоминается в исторических источниках в 1320 году, накануне вторжения орд Батыя. Город Лохвица был низкий и узкий перешеек, который был сформирован в болотистой пойме Сухая Лохвица. Считается, что название происходит от старославянского слова "мушмула", что означает "лужа, болото».

В XV веке, земли вдоль реки сухой Лохвица принадлежали князьям Глинским, а конец века XVI они владели князья Вишневецкий. В 1618 году город возведен на площадке нового крепость, окруженную с объемными земляных работ и частоколом с бойницами для пушек. В середине форта было четверо ворот, один из которых (Zasulitskie) изображены на эмблеме города, при условии, Лохвица в 1630-е годы и настоящее время до сих пор. крымские татары захватили крепость в 1669 году, и в 1680 году он был сожжен в огне. В начале войны украинского народа (1648) , город становится сто районе Лохвица Миргород полк.

Стать в 1781 году центр губернатора Черниговской район, Лохвица лишь однажды впоследствии изменил свой административный статус, когда на короткое время, с 1796 по 1802 годы, был провинциальном городке Малой русской провинции.

Вполне вероятно, что прародитель был родом из Лохвицкий этом городе.

русская фамилия, возвращаясь к месту имена среди Древнейшие Некоторые из них могут быть прослежены вплоть до XV века. имен этого типа впервые появились в благородной среде. присутствии семьи был не только вопрос статуса и престижа, это объяснялось тем, что было необходимость консолидации ее право собственности на любое имущество, города. Соответственно, в основе благородных семей было принято называть места, которые принадлежат привилегированные классы.

топонимической имена были распространены в другие сословия. Однако первоначально они были прозвища или фамилии. Лохвицкий в конечном счете получил название Лохвицкий.


http://istorya-familii.ru/story.p....8%D0%B9

ЗАПИСКИ НОВО-ОСКОЛЬСКОГО ДВОРЯНИНА И. О. ОСТРОЖСКОГО-ЛОХВИЦКОГО
(с добавлением заметок сына его Петра Ивановича).
(1771 — 1840 гг.).


Что за фамилия Острожский? — Автор простодушно пытается связать ее с родом князей Острожских. Он рассказывает, что [351] прапрадед его, "чином полковник, именем Константин", "княжеской фамилии", пришел "с города польского Острога великого" в г. Лохвицу и поселился там; сын Константина "Климонт", переселившись из Лохвицы в г. Корочу, "не пожелал военного чина, а восхотел иметь духовной и по достоинству его произведен в протоиереи"...

Описание, жития, дел, бедствий и разных приключений, то есть Годспорик или странствие в жизни сей.

  • Ускори, Щедрый, и потщися на помощь мою, яко можеши хотяй.
В стране Малороссийской, что называется гетманщина, есть город Лохвица. В том был житель, чином же полковник, именем Константин, и супруга его Мария. Оной родил сына, именем Климонт, которой, по умертвии отца своего Константина, вышел на жительство с Лохвицы в город Корочу, и понял себе супругу, именем Тетияну, где живучи, не пожелал военного чина, а восхотел иметь духовной и по достоинству его произведешь в протоиерея. И родил трех сынов, Лазаря, Гавриила и Федора из коих Лазарь и Гавриил были там жё протоиереями, во свое время, а Феодор был священником и правителем духовных дел, супругу имел именем Татьяну из фамилии Коломийцевых.

Текст воспроизведен по изданию: Записки Ново-Оскольского дворянина И. О Острожского-Лохвицкого (с добавлением заметок сына его, Петра Ивановича) (1771-1840) // Киевская старина, № 2. 1886

http://www.vostlit.info/Texts....xt1.htm




Сообщение отредактировал Obers - Четвер, 06-Гр-2012, 18:56
 
ObersДата: Субота, 08-Гр-2012, 18:04 | Сообщение # 113
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
ЛОХВИЧАНИ – БОГАТИРІ Й САМОЗВАНЦІ

За Ніконовським літописом, богатир ХІІстоліття Дем’ян Куденевич народився в Переяславі, а в 1148 році, коли син Юрія („Гюрги”) Долгорукого (Суздальського) Гліб Юрійович раптово підступив до Переяслава, удільного міста сина великого князя київськогоІзяслава Мстиславовича (цейбув старшим серед онуків Володимира Мономаха), - Мстислава, то цей удільний князь Мстислав злякався й звернувся задопомогою до Дем’яна Куденевича, який якраз у тому місті замешкав. Тоді Дем’ян взяв з собою лише свого слугу Тараса п’ять отроків виїхав з міста, напав навійсько Гліба і змусив його до втечі, вбивши багатьох неприятелів. Зляканий Гліб прислав гінців, аби сказати Дем’янові, що „на любовь и на мир приидох, а не на рать”. В цьому ж, 1148 році, підступили до Переяслава половці, і знову Дем’ян вирушив проти них, не маючи при собі „ничтоже одеяния доспешного”, і хоча прогнав їх, але повернувся до Переяславасмертельно пораненим. Коли ж князь Мстислав Ізяславович дізнався про це, то в подяку за великі заслуги Дем’яна прийшов до нього додому і запропонував йому багаті подарунки, на що богатир відповів: „О суетия человеческого! Кто мертв сый желает дарования тленного и власти погибающия», і, не прийнявши подарунків князя, помер. «И бысть о нем от всех плач велий во граде».

Юрій Сухарєв в своїй статті „Старий козак…” Дем’ян Куденевич”, що Дем’ян був касожського роду, тобто походив із Східної Європи, найманці з якої мали за честь служити придворі великого воїнаМстислава Володимировича Чернігово-Тмураканського. Тоді й прибув із П’ятигірря до Чернігова дід Дем’яна. Перед одруженням зі слов’янкою бувхрещений, хрестив згодом і дітей й називав їх по своєму, зокрема, сина Фому назвав Куденетом. Через кілька років пораного Фому-Куденета підібрали й виходили переможці із дружини Всеволода Ярославовича. Так він очутився в Переяславі, а згодом по волі князя, що вирішити зміцнити прикордонну волость, відправився на поселення наСулі. Служив в різних гарнізонах. Тут його всі називали Куренем, що здавалось простіше й звичніше. У нашій посульській Лохвиці він одружився, а пізніше став Фома-Кудень урядником маленької фортеці під Снятином, згодом переїхавдо Прилук, де народився молодший син Дем’ян. Мати Дем’яна, уродженав Лохвиці, була зарубана ворогами прямо на порозі оселі, а молодші сестри були забрані доневолі, раніше загинів у старший брат й був поранений батько. „...В ту пору, когда убогий отрок Ильюша ещё сиделнапечи в деревеньке под Муромом, скованный, казалось, неизлечимой болезнью, другое гремело по Руси имя… Силою Демьян был подобен Гераклу, пише Юрій Сухарєв, - но славился в первую очередь тем, что уже много лет, не желая учавствовать в усобицах и проливать русскую кровь, отказывался от службы князьям и вёл свою собственную войну со Степью. Смолоду Демьян, каки все в этих местах, служил Великому князю Владимиру Всеволодовичу, по прозванью Мономах, под стягом которого юным отроком рубился ещё при Лубене. Помнил поход семи князей Великим постом к низовьям Дона, к ханскимзимовьям...”.

Ось такий то був славний богатир, захисник слов’ян, мати якого походила з Лохвиці, Дем’ян Куденевич.

Відомо також, що одниміз претендентів на московський престол був такий собі Лже-Сімеон. Встановлено під тортурами, що це насправді був СеменІванович Воробйов, лохвицький міщанин, підданий князя Вишневецького. Мешкав він спочатку на Дону, там познайомився з товаришем Степана Разіна Іваном Міуським і зайого(С.Т.Разіна) ж прикладом взяв собі заім’я померлого в малолітньому віці царевича СімеонаАлєксєєвіча (1665-69), згодом пішов наЗапоріжжя (1673), де ввійшов в довіру давнього непрятеля Москви кошового отмана Івана Сірка, який, зробивши вигляд, що вірить Лжесімеону та думає про його повернення до Москви, хотів використати його в складних відносинах українського козацтва з Москвою та гетьманом Іваном Самойловичем. Однак, у 1674 році Іван Сірко, видав Москві Лжесімеона, який після жорстоких тортур був там же й страчений.

На думку деяких дослідників того складного й контроверсійного часу, Лжесімеон (він же міщанин з міста Лохвиці С.І.Воробйов) був ніби прапором збіднілих верств донського та запорозького козацтвата селянства, які мріяли відновити нещодавно знищену „рязановщину”. Якраз саме з Степаном Разіним Лжесімеон й переплітає свою біографію, згадуючи, зокрема, про Міуськта зазначає в своїй програмі мету: „побить бояр”. Версія, що Лжесімеона підставили Москві поляки видається малоймовірною. Подробиці його самозванства також невідомі. Про нашого земляка писали, зокрема, в свої російськомовних працях історики - Н.Костомаров, «Самозванец Лжецаревич Симеон. Исторический рассказ», («Исторический Вестник», 1880,№1); Д.Иловайский, „История России”, V.

Отож, до когорти визначних осіб, життя яких пов’язана з Лохвицею можемо причислити ще й цих двох – Дем’янаКуденевича таЛжесімеона-Воройова.

http://gromada-lv.at.ua/index/0-36

Олександр Панченко, директоiр Інституту Українського Вільного Козацтва ім.Антона Кущинського, м.Лохвиця


 
ObersДата: Субота, 08-Гр-2012, 19:01 | Сообщение # 114
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Олександра КОПАЧ БОГАТИРІ СТАРОДАВНЬОЇ УКРАЇНИ ОБОРОНЕЦЬ ПЕРЕЯСЛАВА

Колись давно жив-проживав у городі Переяславі богатир молодець Дем'ян Куденевич. У князя Мстислава велику він шану мав, не одну бо ворожу силу він подолав і далеко в степи від города Переяслава відігнав. Здалека-здалека з чистого поля, із широкого роздолля часто не грізні тучі котилися, а чорні сили безперестанку набігали і кругом усе руйнували. У неділю досвіта полки Шароканя під мурами стали, саранчею поля вкрили. Страх і плач вулицями города чорними хвилями покотились, усе живе займаючи. Старий князь славного лицаря Дем'яна до себе кличе-взиває, і мовить: — Дем'яне, лицарю славний! На твою мужність і силу знов час прийшов. За поміччю Господа, Пресвятої Богородиці, город наш, наших людей заступити, захистити. — Хай Господь допоможе тобі, князю, любій батьківщині послужити, ворожу силу розбити. Тут Дем'ян Куденевич перед іконами перехристився, князеві поклонився. Увесь у зброї сяйній на коні зіркатому Білані виїхав попереду війська-лицарства. Брама відкрилась. Оборонці з мурів стрільними хмарами вид закривають. Богатир грізно на ворога вдаряє. Списи ломляться, дзвенять мечі гартовані. Бій гримить, палає. Сам Шарокань на богатиря наступає. Куденевич нехибною рукою ранить його. З коня звалює. Ворожа сила, наче стадо вовків лютих, виє, врозстіч іде. Болотняними випарами в степу зникає. Город звитяжців зі славою вітає. Сам князь Мстислав до богатиря Дем'яна поспішає, дорогі дари приносить. Але богатир тяжко від ран знемагає, смерть свою бачить. — Княже мій ласкавий, — мовить, — багатство, це людська марнота. Мертвому — дари тлінні непотрібні. Перед лице Господа несу мій найдорожчий дар: мою любов до батьківщини, до Русі-України. І вічним сном заснув богатир. І був по ньому великий плач у всьому городі в Переяславі. І з почестю перевезли люди тлінні останки богатиря до стольного города і поховали в печерах над віковічним Дніпром. А співець пісню створив про нього і вона безсмертною пташкою літає по просторах і віках України. http://abetka.ukrlife.org/bohatyri_ob.htm


 
ObersДата: Субота, 08-Гр-2012, 19:05 | Сообщение # 115
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
CТАРЫЙ КАЗАК… ДЕМЬЯН КУДЕНЕВИЧ

(Быль о витязе Демьяне)

В ту пору, когда убогий отрок Ильюша еще сидел на печи в деревеньке под Муромом, скованный, казалось, неизлечимой болезнью, другое гремело по Руси имя 1 .

Как дошло оно до нас? Само по себе это можно считать чудом. Ведь от стольких «героев былых времен не осталось порой имен». В темные века татарщины ленивые переписчики, к тому же нередко безразлично относившиеся к ратной славе Отечества как к суетной «славе мира сего», от списка к списку выбрасывали из летописей подробности сражений и биографий, оставляя лишь стандартное: «…и бысть сеча зла и люта». Так, что судить о целых областях военного дела, особенностях тактики или воинской этики, о деталях походного быта или воинского воспитания в домонгольской Руси мы зачастую вынуждены по редким намекам-обмолвкам в текстах источников. И надобно низко поклониться приснопамятному Василию Никитичу Татищеву – офицеру петровской школы, первому исследователю наших летописей, который нашел у уральских раскольников полный вариант древнего киевского летописного свода конца XII века, сохранившего память об удивительном герое-«храбре», первом из рядовых защитников русской границы, известном нам по имени.

http://www.zimovaya.ru/rasskazy/ctaryy-kazak-demjyan-kudenevich.html




Сообщение отредактировал Obers - Субота, 08-Гр-2012, 19:06
 
aaaaДата: Вівторок, 18-Гр-2012, 20:52 | Сообщение # 116
Генерал-лейтенант
Группа: Пользователи
Сообщений: 569
Награды: 4
Репутация: 1
Статус: Offline
Переяславське князівство – давньоруське удільне князівство з центром у місті Переяславі, як один з трьох осередків давньої Руської землі склалося ще до розподілу її між синами Ярослава Мудрого. За заповітом великого князя київського Ярослава I Мудрого Переяславське князівство становило спадщину його сина Всеволода I Ярославича. Займало територію по лівих притоках Дніпра – Сули, Псла, Ворскли, на заході межувало з Київським князівством, на півночі – з Чернігівським, на сході і півдні – з Диким полем.
Від верхів'я Сули до її гирла відомо 18 давньоруських городищ, які були розташовані вздовж її правого берега на відстані близько 10 км одне від одного. Вісім з них ототожнюються з містами, що згадуються у літописах та інших писемних джерелах, а саме: Ромни, Глинськ,Синець( Нинішня Сенча), Кснятин, Лубни, Лукомль, Жовнін, Воїнь.
Найбільше міст Переяславської землі розтапювувалося на Сулі, яка служила південно-східним кордоном давньої Русі. За своїм характером це були насамперед фортеці, але деякі з них (Лубни, Жовнін, Воїнь та ін.) мали важливе значення і як великі торговельно-ремісничі осередки
. Переяславське князівство було форпостом Русі в обороні від грабіжницьких нападів половців, проти яких вели боротьбу переяславські князі Всеволод I Ярославич, Володимир II Мономах та ін.
В сер. XII ст., під час боротьби Юрія I Долгорукого проти Ізяслава II Мстиславича за Київ, Переяславське князівство переходило з рук у руки, поки не було закріплене за нащадками Юрія.
В 1239 р. Переяславське князівство було спустошене монголо-татарськими загарбниками і припинило своє існування.

Вікіпедія
1240 році Київське князівство захопили монголо-татари. Хан Батий зруйнував Київ, після чого він остаточно втратив значення столиці Давньоруської держави. Як пише тогочасний мандрівник та місіонер Плано де Карпіні, що через декілька років після погрому у Києві – було знищено близько 600 церков, понад 20 монастирів, а в Києві залишилось коло 200 уцілілих домів. Хоча треба брати до уваги, що хан Батий захопив Київ лише через 70 років після спалення його Андрієм Боголюбським. І як пише літописець: «Суздальці так дуже зруйнували 1169 року Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року

Додано (18-Гр-2012, 18:52)
---------------------------------------------
Південний протоукраїнський етномовний масив сформувався на початку VІ ст у лісостепах Середньої Наддніпрянщини.
Включаючи й середні течії Сули, Псла, Ворскли, а також у Надпоріжжі, по Дніпру між Тясмином і Россю та в Прутсько-Дніпровському межиріччі. Цей тип в фрхеології дістав назву "Культура пеньківського типу”, яка проіснувала до другої половини VII ст. н. е. Ареал пеньківської культури чітко збігається з территорією антів, про яких повідомляють Іордан та Прокопій Кесарійський. У південному діалектному ареалі, на основі якого згодом сформувалося південно-західне наріччя, виникла більшість фонетичних рис, характерних лише для української мови. Отже, відомі нам з літопису східнослов'янські угрупування (на території нашої України у павнічної частини — це дуліби, бужани, волиняни, деревляни, поляни, сіверяни, у південній етномовній зоні — частина полян, уличи, тиверці, білі хорвати) на передодні об'єднання їх у межах Київської Русі являли собою територіальні, політичні союзи державного типу.


"... в каждом из нас живут ангел и демон,и голоса их порй неразличимы".
"Ангел же заставляет нас размышлять о наших поступках, и ему иногда нужны чьи-нибудь уста,чтобы высказатся."
 
aaaaДата: Понеділок, 31-Гр-2012, 17:21 | Сообщение # 117
Генерал-лейтенант
Группа: Пользователи
Сообщений: 569
Награды: 4
Репутация: 1
Статус: Offline
Рис. 1. Історичні центри та пункти заселення Полтавського ІГК
Як видно з наведеної картосхеми, спостерігається достатньо виразне територіальне скупчення центрів заселення у межах певних ареалів. Найголовнішою особливістю взаємо-розташування даних центрів є територіальна близькість багатошарових поселень з трьома і більшою кількістю культур та історичних пунктів заселення. Тобто, історичні центри заселення складають певні осередки тяжіння синхронних поселень та поселень наступних епох. Порівнюючи археологічні карти топографії поселень різних культур ми спостерігаємо
територіальну наступність у локалізації давніх поселень Полтавщини, починаючи від неолітичної доби і до сьогодення. Це слід пов’язувати із впливом природно-економічних чинників ведення сільського господарства як головного заняття населення краю протягом тривалого історичного періоду. На цій основі ми можемо попередньо виділити чотири головні просторово-часові ареали формування поселенської мережі у межах Полтавського ІГК.
Перший ареал – Сульсько-Удайський охоплює межі Лубенського, Лохвицького та Оржицького районів. Найбільша концентрація археологічних поселень характерна для території навколо нинішнього міста Лубни. Хронологічно поселення або осередки перебування людини у цьому ареалі сягають часів палеоліту та мезоліту (стоянки Гінці та
В’язівок). Окрім цього осередку, підвищеною концентрацією стародавніх поселень відзначаються території у межах оточуючих населених пунктів, де можливе подальше знаходження нових поселень різного часу. У культурно-хронологічному відношенні поселення цього ареалу відносяться майже до всіх відомих на території Полтавської області археологічних культур, а загальна їх кількість перевищує кілька десятків об’єктів і пам’яток.
Внаслідок проведених досліджень стало можливим з’ясувати систему розселення у південній частині межиріччя Сули і Удаю у І – на початку ІІ тис. н. е. Так, пам’ятки та поселення черняхівської культури зосереджені у верхів’ях р. Суха Лохвиця і на її правих притоках, р. Мнозі і лівих притоках. Пізніші слов’янські пам’ятки були досліджені ближче до впадіння Многи в Удай та в Сулу. Городища роменської культури розташовувалися на річках Сулі та Удай, не виходячи на дрібні річки. У давньоруський час почалося зворотне освоєння дрібних річок селищами, які орієнтувалися переважно на скотарство і ймовірно належали союзним Київській Русі кочівникам (переяславським торкам, ковуям), чому сприяв сам характер ландшафтів межиріччя Сули і Удаю як відгалуження «степового коридору» між Сеймом, верхів’ями Псла і Сули .
В.В. Єрмаков, ст. викладач
Полтавський інститут економіки та менеджменту «Світоч»
Київського славістичного університету
Четвер, 04 лютого 2010, 21:42

СПИСОК
нерухомих пам’яток археології місцевого значення Полтавської області (відповідно до додатків: № 2
до рішення виконкому обласної Ради народних депутатів від 23.04.1982 № 247 та №2
до рішення облвиконкому від 23.04.1984 № 165)

Лохвицький район

№ з/п
Найменування пам’ятки
Короткий опис події з якою вона пов’язана
Адреса, місцезнаходження пам’ятки
Дата, епоха до якої належить пам’ятка
Матеріал, техніка виконання
Основні розміри, площа
Дата і номер постанови про взяття на облік пам’ятки
Охоронний номер

35
Городище «Вали» часів ранніх слов’ян і Київської Русі та селище

с.Бербениці, урочища Вали, Ліс, Городище, Бербеницька с/р, правий берег р.Суха Лохвиця, 1,5 км на південь від села
ІХ-ХІІІ ст.,роменська культура, доба Київської Русі
Ґрунтові насипи валів, рови
Розміри городища — 75х45 м, площа 0,4 га; селище — 1,6 га. Загальна площа — 2 га.
Рішення Полтавського облвиконкому № 247 від 23.04.1982 р.
672

36
Бодаквянське нагірне городище «Козача гора» часів Київської Русі, селище

с. Бодаква, ур. Козацька гора, Бодаквянська с/р, правий високий берег р.Сула
XІІ-XIІI ст. — селище; XVII-XVIII ст. — укріплення. Доба Київської Русі, пізнє українське середньовіччя
Ґрунтові насипи валів, сліди ровів
Розміри городища — 180х250 м,площа — 4,5 га.
Рішення Полтавського облвиконкому № 247 від 23.04.1982 р.
1673

37
Болотне городище – слов’янське роменської культури Київської Русі

с.Бодаква, ур.Панське, Бодаквянська с/р, правий берег р.Сула
ІХ-ХІІІ ст., роменська культура, доба Київської Русі
Ґрунтові насипи валів, рови
Загальна площа — 3,0 га.
Рішення Полтавського облвиконкому № 247 від 23.04.1982 р.
1674

38
Великий земляний вал– «Северинів вал»

с.Васильки, ур. Северинів вал, Васильківська с/р, правий берег р. Сули
Культурна належність не визначена
Ґрунтовий насип валу, рів
Висота — 3,0-3,5 м, ширина підошви разом із ровом — 15-20 м; протяжність — 0,4 км. Площа — 1,2 га
Рішення Полтавського облвиконкому № 247 від 23.04.1982 р.
678

39
Нагірне городище«Горошкове» часів Київської Русі і роменської культури, залишки курганного некрополя

с.Гаївщина (кол. Скоробагатьки), ур.Горшкове,Васильківська с/р, правий високий берег р.Сула
ІХ-ХІІІ ст., Роменська культура, доба Київської Русі
Ґрунтові насипи валів, рови, сліди насипів курганів
Розміри городища —106х40 м, площа — 0,37га; селище — 8 га; сліди курганного некрополя — 1га. Загальна площа — 9,4 га
Рішення Полтавського облвиконкому № 247 від 23.04.1982 р.
675

40
Двошарове городище «Дитинець», селище

с.Свиридівка, ур.Дитинець, Свиридівськас/р, правий високий берег р.Сула
VI-IV, ІІІ-ІІ ст. до н.е.; XI-XIII ст., скіфський час, доба Київської Русі
Ґрунтові насипи валів, рови, сліди насипу башти, колодязя
Розміри городища —100х15-75 м та 340х250 м; розміри селища — 300х40-300 м. Загальна площа — 4,3 га
Рішення Полтавського облвиконкому № 247 від 23.04.1982 р.
676

41
Городище «Самсонів острів» – слов’янське городище і поселення часів Київської Русі, селище (городище ІІІ)

с.Сенча, ур. Самсонів острів, Сенчанська с/р, правий берег р.Сула, автотраса Лохвиця-Сенча-Лубни
ІІ-І тис. до н.е., V, X-XI, XI-XIII ст., доба брон­зового віку, скіфський час, середина І тис. н.е., роменська культура, доба Київської Русі
Ґрунтові насипи валів, рови
Городище — 40х45 м, збереглася ¼ частина; селище — 5 га, збереглося бл. 2 га
Рішення Полтавського облвиконкому № 247 від 23.04.1982 р.
677

42
Селище, рештки городища літописного «міста» Синець (городище І)
Перша згадка у «Списку руських міст, дальніх і ближніх» бл. 1394 р.
с.Сенча, ур. Замок, Сенчанська с/р, правий берег р.Сула
І тис. до н.е., X-XI, XI-XIII, XVII-XVIII ст., скіфський час, роменська культура, доба Київської Русі, пізнє українське середньовіччя
Рештки ґрунтових насипів валів, ровів
Залишки укріпленого посаду — 130х80 м, площа — 1 га
Рішення Полтавського облвиконкому № 247 від 23.04.1982 р.
677

43
Городище (городище ІІ)

с.Сенча, ур. Микільська гірка, Сенчанська с/р, правий берег р.Сула
XII ст., доба Київської Русі
Ґрунтові насипи валів, сліди ровів
Розміри — 440х400 м, площа 12 га. Задерноване, поросло деревами
Рішення Полтавського облвиконкому № 247 від 23.04.1982 р.
677

< Попередня Наступна >


G[color=blue]
Прикрепления: 3630541.jpg(53Kb)


"... в каждом из нас живут ангел и демон,и голоса их порй неразличимы".
"Ангел же заставляет нас размышлять о наших поступках, и ему иногда нужны чьи-нибудь уста,чтобы высказатся."


Сообщение отредактировал aaaa - Понеділок, 31-Гр-2012, 17:36
 
ГостьДата: Неділля, 13-Січ-2013, 21:36 | Сообщение # 118
Группа: Гости





Допоможіть, будь-ласка! Хто автори та ініціатори пам"ятного знаку козакам Лохвиччини? Який текст написано на дошках біля пам. знаку?
ДЯКУЮ!!!
 
aaaaДата: Понеділок, 14-Січ-2013, 00:12 | Сообщение # 119
Генерал-лейтенант
Группа: Пользователи
Сообщений: 569
Награды: 4
Репутация: 1
Статус: Offline
Подивись тему с.Млини там пан Oberst дану інформацію виклав повністю.

"... в каждом из нас живут ангел и демон,и голоса их порй неразличимы".
"Ангел же заставляет нас размышлять о наших поступках, и ему иногда нужны чьи-нибудь уста,чтобы высказатся."
 
ГостьДата: Понеділок, 14-Січ-2013, 22:13 | Сообщение # 120
Группа: Гости





дякую ще раз!
 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Сторінка 8 з 53«126789105253»
Пошук:

Copyright Лохвиця © 2016