Історія міста - Сторінка 7 - Форум міста Лохвиця
-
ЛохвицяСубота, 03-Гр-2016, 09:49
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 7 з 53«12567895253»
Модератор форуму: Stepan, Бабай, Obers, zakon 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Історія міста
rootДата: Середа, 05-Бер-2008, 11:02 | Сообщение # 1
Адмін
Группа: Администраторы
Сообщений: 464
Награды: 4
Репутация: 16
Статус: Offline

ЛОХВИЦЯ

Лохвиця — старовинне місто, центр Лохвицького району Полтавської області. Розташоване на річці Лохвиці (права притока р. Сули, басейн Дніпра) на автошляху Київ-Суми, за 12 км від залізничної станції Сула. Відстань до столиці м. Києва — 220 км, до обласного центру м. Полтави — 175 км. Міській раді підпорядковане селище Криниця. Населення Лохвиці складає близько 13 тис. жителів.
Історія

Точний час заснування міста невідомий. За часів Київської Русі входила до складу Переяславського князівства і була одним з укріплень Посудьської оборонної лінії. Вперше в історичних джерелах згадується у 1320 році. У "Книге большому чертежу" (1618 р.) зазначена як містечко, що мало укріплення-фортецю. У 1644 р. місто одержало магдебурзьке право і герб, що зображував міські ворота з баштами на них.

Герб російського періоду затверджений 4 липня 1782р. на основі старого герба: білокам’яна фортечна брама з трьома вежами і блакитними флюгерами на золотому тлі французького щита.

Герб Лохвиці російського періоду затверджений 4 липня 1782р

В 1648-1658 роках, Лохвиця — сотенне місто Миргородського, пізніше Лубенського (1658-1781 р.р.) полків. Під час Визвольної війни проти польської шляхти лохвицька козача сотня у складі війська Богдана Хмельницького брала участь у битвах під Пилявцями (1648), Зборовом (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), Жванцем (1653). Під час Північної війни між Росією і Швецією Лохвицький сотник П.Мартос підтримував гетьмана Івана Мазепу. В місті знаходилася гетьманська казна.

Після ліквідації автономії Лівобережної України Лохвиця — центр повіту Чернігівського намісництва (1781-1796), заштатне місто Малоросійської (1796-1802) і центр повіту Полтавської губернії (1802-1923).

У 1825 році у Лохвиці діяв осередок Південного таємного Товариства декабристів. У 1905 році в місті мали місце народні заворушення, спрямовані проти самодержавства.

Переписом 1910 року у Лохвиці зафіксовано 1689 господарств (козацьких — 691, селянських — 216, єврейських —406) і 9531 жителя. Станом на 1917 рік у місті діяли 6 православних церков і синагога, жіноча гімназія, реальне, міське та комерційне училища, учбові ремісничі майстерні, електростанція, аптека, земська лікарня, кінотеатр. Народний будинок (театр), Товариство сільських господарств, два товариства взаємного кредиту, три друкарні, цегельний і шкіряний заводи, тютюнова фабрика.

10 березня 1917 року обрано першу Лохвицьку Раду робітничих депутатів. Радянську владу проголошено 22 січня 1918 року. У 1919 році для боротьби з добровольчою армією Денікіна у місті створено 500-й Лохвицький робітниче-селянський полк. У період колективізації 1929-1932 рр. на околицях Лохвиці було створено 7 приміських колгоспів. Не обійшло Лохвицю лихо голодомору 1932-1933 років.

У роки німецько-фашистської окупації (12.09.1941-12.09. 1943 роки) гітлерівці стратили бизько 400 жителів міста, 536 чол. вивезли на примусові роботи до Німеччини. У Лохвиці діяли міська підпільна група і антифашистське підпілля у вірменському легіоні. У вересні 1943 року, після визволення, у місті знаходився штаб Воронезького фронту на чолі з генералом армії М.Ф. Ватутіним.

В Лохвиці в різний час видавалися наступні газети: "Бюлетень Лохвицкой уездной земской управи" (1903-1905), "Лохвицкий вестник" (1913-1914), "Лохвицкое слово" (1912-1918), "Провесінь" (1918), "Робітник" (1919), "Известия" (1919), "Вісті" (1920-1923), "В соціалістичний наступ" (1930-1937), "Більшовицька трибуна" (1937-1941,1943), "Лохвицьке слово" (1941-1942), "Вісті Лохвиччини" (1942-1943), "Зоря Лохвиччини" (1943-1944), "Зоря" (з 1944),"Лохвицький вісник" (1990-1991), "Добридень" (з 1997 р.).


 
YanushevichДата: Неділля, 02-Гр-2012, 20:01 | Сообщение # 91
Генерал-полковник
Группа: Пользователи
Сообщений: 1005
Награды: 5
Репутация: 4
Статус: Offline
Quote (aaaa)
Фрагменти будівель лікаря Андріяшова


Об Андрияшеве:
http://zoya-yanushevich2.blogspot.ru/2008/01/blog-post_5331.html


Уважаемые хохлы! Разорвите с советско-совковым прошлым и перестаньте сосать русскую сиську!
 
aaaaДата: Неділля, 02-Гр-2012, 21:13 | Сообщение # 92
Генерал-лейтенант
Группа: Пользователи
Сообщений: 569
Награды: 4
Репутация: 1
Статус: Offline
Дякую пане Yanushevich, це безцінні діаманти нашої історії.

"... в каждом из нас живут ангел и демон,и голоса их порй неразличимы".
"Ангел же заставляет нас размышлять о наших поступках, и ему иногда нужны чьи-нибудь уста,чтобы высказатся."
 
ObersДата: Понеділок, 03-Гр-2012, 13:15 | Сообщение # 93
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Рита Янушевич о Свиридовке во времена Перестройки, 1989-й год.
http://yanushevich-etc.blogspot.com/2008_02_01_archive.html

Река Сула – многоводная, извилистая, разбивается на множество рукавов, стариц. Село расположено на высоком берегу реки, холмистом, покрытом лесами. С высокого берега открывается вид на бескрайние степи, луга. Это и есть «дикое поле», откуда шли с востока племена половцев, хазар, татар. Высокий берег им сопротивлялся, укреплялся. До сих пор на высоком берегу сохранились остатки скифского городища, смотровые курганы, валы, рвы. Всё это заросло лесом, скифское городище засевается овсом, гречихой, а на курганах ветер колышет метелки ковыля. Осенью, когда лес обнажается, четко вырисовывается вся система древних укреплений.

На склоне холмов по дороге у Суле стоит сохранившийся дом-дача предводителя дворянства Полтавской губернии С.Ф.Терешкевича. Дача называлась «Отрада». Замечательная архитектура этого деревянного сооружения. Вокруг дома время от времени плодоносит старый сад, от дома ведет аллея к реке. До сих пор служит современным дачникам оборудованные бывшим владельцем пляж и купальня. Всё это живо не потому, что кем-то поддерживается и сохраняется, а потому что добротно, основательно сделано и противостоит ударам судьбы и времени. В годы революции Терешкевич был изгнан, уехал в неизвестном направлении. Дом был разграблен местными жителями, книгами из библиотеки долго время мостили переходы через грязь. Обшивка с мебели была содрана и использовалась для шитья одежды. До сих пор кое-где в курятниках можно увидеть старый стул или подставку, притащенные при разграблении дома.

Сула, купальня.Почти все годы после революции в доме Терешкевича был интернат для умственно отсталых детей. Среди них попадались милые, добрые души, но искалеченные выпавшей им судьбой. Был и мальчик негр. Высокий, кудрявый, тоненький, не знающий никакого другого языка, кроме украинского. В этом году интернат расформировали, детей перевели в другие места, всё вокруг затихло, опустело. Дача Терешкевича вздохнула. Отживает. Зазеленели, буйно разрослись травы; никто не косит, не рвет, не топчет, не ломает. Надолго ли? Предполагается сделать здесь базу отдыха Полтавского автопредприятия. Чем это грозит месту и дому – никто не знает. Сельсовет покорно молчит, ничего не предлагает. Уникальность этого уголка природы местные власти не осознаётся: как скажут свыше, так и будет.

Один из холмов в окрестностях села до сих пор называют дачей Андрияшева. До революции доктор Андрияшев купил у села отдаленный холм, террасировал его, разбил сортовой сад, посадил редкие декоративные растения, развел розарий. На склоне холма построил дом-дачу, а на самой верхушке его соорудил беседку со смотровыми площадками. К холму и дому были проложены подъездные дороги. Давно нет этого дома. Его вывезли во время коллективизации зачем-то на колхозный двор и там вскоре сожгли. Розы одичали и превратились в буйный шиповник. Но живы и плодоносят до сих пор посаженные доктором деревья. Раз в два – три года одаривают богатым урожаем, так что ветки клонятся до земли. Тогда местные жители отправляются на Андрияшевскую дачу, варварски обламывают ветки, доламывают сад, возвращаются в село, нагруженные огромными мешками яблок, алычи, сливы…



Рита Янушевич около дома Терешкевича. 70-е годы.

Местные старожилы еще помнят и Терешкевича, и Андрияшева, говорят о них добрые слова. А в селе так и не появился больше врач. Для оказания помощи есть фельдшерский пункт и фельдшер. Больница находится в соседнем селе (Лука), за семь километров, на другом берегу Сулы. Моста не было, и, чтобы попасть в больницу, нужно было сделать объезд в 40 километров. Заболевшие часто отказывались от такой далекой дороги и предпочитали оставаться дома. Наконец-то в этом году строительство моста было завершено. Мост строили много лет, местные жители писали жалобы куда только можно было, но всё безрезультатно. Как ни странно, в завершении строительства сыграла роль Перестройка. Забрали в Москву высокое лицо – руководителя области, и мост был в скорости достроен. Оказывается, мост мешал жизни на начальственной даче, так как увеличивал поток транспорта, нарушались тишина и покой…



Вид на долину Сулы со свиридовского холма.

За все годы советской власти использовалось лишь созданное ранее, но ничего (кроем клуба вместо церкви) не построено для красоты и отдыха. На выскоих точках холмов когда-то расчищались смотровые площадки. Каждое такое место имело свое название: Детинец, Глубокий Яр, Стрелица и др. В этих местах устраивали гуляния, собиралась молодежь, пели украинские песни. Но от этого остались только названия и предания. Всё заросло дикой порослью сорного леса.

Рядом с остатками прошлого живет село. Когда-то очень большое, живописное, с ярмарками, с церковью Михаила Архангела, с большими семьями. Село, пережившее белых, красных, гражданскую войну, коллективизацию, голод, смерть близких от голода, работу за «палочки», «черные машины», войну, тяжелую послевоенную жизнь, как в худшие времена крепостного права...
Прикрепления: 6942523.jpg(469Kb) · 0187469.jpg(205Kb)




Сообщение отредактировал Obers - Понеділок, 03-Гр-2012, 13:16
 
ObersДата: Понеділок, 03-Гр-2012, 13:21 | Сообщение # 94
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Quote (Yanushevich)


19 сентября 1996 г.:



Усадьба Терешкевича

"Это такая страна, такой народ. К этому стремились и это получили. Скифы. Сколько разрушено при мне в этой же Свиридовке, т.е. за мою жизнь – почти весь 20-й век! Какое чудо была дача Андрияшева, имение Терешкевича, усадьба Туган-Барановского! Всё разломали, сожгли, растащили… Даже эта старая лавка (бывший хозяйственный магазин) кому-то мешала. Пусть сидят в бурьяне и без света – это результат. Жаль лишь, что нельзя воскресить тех людей, которые создавали красоту. Время унесло их, а потомки, наследники – преследовались и разлетелись. Что можно было еще сделать? Сфотографировать развалины усадьбы Терешкевича. Надо написать очерк, показать, что было еще несколько лет тому назад (у меня есть слайды) и что стало теперь. Это надо для истории, какой-то далекой, в будущем. Бывший учитель Петренко специально ездил в Киев по поводу сохранения усадьбы Терешкевича как памятника украинской культуры и с предложениями о том, как эту усадьбу использовать, чтобы сохранить. И что же? Да ничего, не захотели и слушать, еще и изругали – зачем он вмешивается.

Я послала свои воспоминания Анатолию Стреляному о голоде в 33 году. Он делал очерк и собирал материалы по Украине. Но Свиридовка у него не прозвучала, т.к. были еще более страшные эпизоды и совсем вымершие сёла. Ничем не удивишь…

Кстати, порок в сельском строительстве – строят новые кирпичные дома, но без удобств: без канализации, водопровода, отопления. Без форточек в окнах. А между тем во всей Европе строительство жилья начинают именно с этих необходимых вещей. В Италии даже одинокий дом вдали от города имеет все необходимые удобства. Без душа, туалета, света и пр. они не сидят. Разве только пастухи с овцами среди поля…


http://zoya-yanushevich2.blogspot.ru/2008/01/blog-post_5331.html
Из писем Зои

........
Прикрепления: 0962283.jpg(229Kb)




Сообщение отредактировал Obers - Понеділок, 03-Гр-2012, 13:23
 
ObersДата: Понеділок, 03-Гр-2012, 13:25 | Сообщение # 95
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
За все годы советской власти использовалось лишь созданное ранее, но ничего (кроем клуба вместо церкви) не построено для красоты и отдыха.©

Сколько разрушено при мне в этой же Свиридовке, т.е. за мою жизнь – почти весь 20-й век!©


 
ObersДата: Понеділок, 03-Гр-2012, 13:37 | Сообщение # 96
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Quote (aaaa)
Фрагменти будівель лікаря Андріяшова

Фрагменти будівель лікаря Андріяшова




Стоять:

Гладун, Кривобок Л., Гусениця, Гусак С.Л., Масопицький, Барвінський В.Г., Ходолій О.М., Лесик М.І., Зарудний, Гамалія М.Г., Білявський О.Ф., Савченко П.З., Барвинський Г.Г., Русінов В.Ф.

Сидять:

Арбузов А.А., Андріяшов П.М., Павленко М., Злотницький М.Ф., Онищенко Ф.І., Гольшальк Г.Ю., Карташевський Г.П., Ільяшевич А.Е., Русінов О.Ф., Красовська М.Ф.,Лящик К., Терешкевич П.С., Ходолій М.М., Московенко Г.Г.

http://gromada-lv.at.ua/index/0-38
Георгій Ходолєй та інші предводителі лохвицького дворянства
Прикрепления: 0558890.jpg(31Kb)




Сообщение отредактировал Obers - Понеділок, 03-Гр-2012, 16:46
 
ObersДата: Понеділок, 03-Гр-2012, 13:49 | Сообщение # 97
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Quote (aaaa)
Будинок Лохвицької жандармерії



Будинок Лохвицької жандармерії




Лохвицький жандарм, ≈1901-05 р.

(скоріше городовий (поліцейський), а не жандарм :



Правіш городового "жандарма" мій прадід Федір).

smile




Сообщение отредактировал Obers - Понеділок, 03-Гр-2012, 14:05
 
ObersДата: Понеділок, 03-Гр-2012, 14:16 | Сообщение # 98
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Григорій Савич Сковорода
(1722—1794)



Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухах на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака.

У дитинстві малий Гриць дуже любив сидіти під вербою, спостерігати за навколишнім світом і грати на сопілці, подарованій старим кобзарем. У дяка-скрипаля Гриць був на привілейованому становищі, бо хлопець вражав своєю допитливістю, до того ж у нього виявився незвичайної краси голос. Дяк навчив Гриця нотної грамоти і поставив першим співаком у церковному хорі, давав читати книжки, підготував до вступу в академію.

У 1738 році здійснилася давня мрія хлопця — навчатися у Києво-Могилянській академії. Григорій став одним з найретельніших, особливо наполегливих і тямущих студентів.

З 1742 по 1744 рік жив у Петербурзі, був співаком придворної капели, прославився чудовим басом, майстерною грою на скрипці, флейті, бандурі, цимбалах і сопілці та композиторським талантом, створював музику на власні вірші. Навчання продовжив в Київській академії.

У 1750 році у складі російської місії Сковорода виїжджав за кордон і три роки мандрував Угорщиною, Словаччиною, Польщею, відвідав Братиславу, Відень, Будапешт; бував в університетах, слухав лекції знаменитих професорів, працював у бібліотеках, студіював філософські праці й, володіючи багатьма мовами, дискутував із ученими різних країн.

Повернувся в Україну у 1753 році, викладав поетику в Переяславському колегіумі. Був старанним, чесним і неординарним учителем: писав байки, викладав стародавні мови, глибоко цікавився математикою, географією, економікою; навчав тих етичних норм, яких завжди дотримувався сам. Отже, учив, як жив, а жив, як навчав — найкраща риса педагога. Оскільки підручника з етики не було, Сковорода написав його сам. Це був його перший філософський твір, основою якого є думка, що ледарство — найбільша людська вада. Студенти любили вчителя, але той незабаром мусив залишити колегіум, бо працювати стало нестерпно від цькування й доносів: можновладці схотіли позбутися людини, яка привселюдно заявила: «Весь світ спить, пора прокидатися!». Написав для слухачів курс поетики «Роздуми про поезію і порадник до майстерності оної».

Протягом 1754 – 1759 pоків жив у селі Коврай на Переяславщині, працюючи домашнім учителем у поміщика Степана Томари. Написав значну частину віршів збірки «Сад божественних пісень». Працював викладачем (спочатку поетики, а згодом етики) у Харківському колегіумі. Учителюючи в Харкові, латинськими і українськими віршами написав «Байку Езопову» (1760 р.), склав дві вступні лекції-проповіді до курсу етики.

У 1766 році філософ написав трактат «Вхідні двері до християнської доброчинності», наступного року філософські твори «Наркіс. Розмова про те: взнай себе» і «Симфонія, названа книга Асхань про пізнання самого себе».

Протягом 1769 – 1774 років Сковорода написав збірку прозових байок «Байки харківські», «Бесіду, названу двоє, про те, що блаженним бути легко», і «Діалог, чи Розмова про стародавній світ», а також твори: «Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті» («Розмова дружня про душевний світ»), «Кільце», «Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу».

У 1775 – 1776 роках були написані твір «Книжечка, названа Si-lenus Alcibiadis, сиріч Ікона Алківіадська («Ізраїльський змій») та «Книжечка про читання святого письма, названа Дружина Лотова».

Твори «Суперечка архістратига Михайла з сатаною про те: легко бути благим», «Пря Біса з Варсавою» були написані в 1783 – 1784 роках.

У 1785 році Сковорода об'єднав тридцять віршів, написаних у різний час, у збірку «Сад божественних пісень».

У 1787 році він написав «Вдячного Еродія» і «Убогого Жайворонка», а у 1791 році завершив філософський твір «Діалог. Ім'я йому — Потоп зміїний».

І з 1769 року Сковорода вів мандрівне життя, не спокушаючись різноманітними посадами й чинами ; щоразу відхиляючи пропозиції і світських, і церковних осіб. [i]«Ні в якому разі! Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? — відповів великий просвітитель бєлгородському єпископові на прохання стати ченцем. Ченці Києво-Печерської лаври, у свою чергу, вмовляли: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята Лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і окрасою обителі». На це Григорій Савич саркастично сказав: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння умножати собою не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому! Світ мене не впіймає». І таки не впіймав! Не вдалося ні царям, ні панам, ні ченцям за почесті й кар'єру купити розум, честь та волю Сковороди. Щастя письменник вбачав не в маєтках і славі, а в житті за совістю; шляхом до щастя вважав самопізнання. Навіть Катерині II Сковорода не побоявся виповісти: «Мені моя сопілка і вівця дорожча царського вінця».
Ходив філософ завжди в звичайній свиті. Крім книг, рукописів, сопілки в полотняній торбі та палиці, нічого більше не мав, навіть не прагнув мати власної хати і взагалі постійної домівки.

Сковорода навчав що в природі — краса, гармонія, а в суспільстві — несправедливість, і щоб змінити макросвіт (навколишнє), треба кожному змінити мікросвіт (тобто себе самого). З цією думкою тісно пов'язана його ідея «сродної праці»: пізнавай себе, а пізнавши— удосконалюй. Пізнаючи свої нахили, людина правильніше визначить своє місце в суспільстві й принесе найбільшу користь. А поки що чимало людей займають не свої місця: один ходить за плугом, а він від природи музика, інший працює суддею, а йому б пасти череду. Великий філософ доводив, що людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі. Веління природи — це веління Бога в людині. Пізнання природи — це пізнання Бога.

У 72 роки поет пішки пройшов триста верств аж до Орловщини, де жив його учень і приятель Михайло Ковалинський, щоб передати йому рукописи своїх творів. А повернувшись, зупинився в селі Іванівці, був веселий, балакучий, згодом вийшов у сад і край дороги став копати яму. «Що це ви робите, Григорію?» — запитали здивовано друзі. «Та копаю собі могилу, бо прийшов мій час». Коли ж гості роз'їхалися, Сковорода помився, переодягнувся в чисту білизну, ліг на лаві й... заснув навіки.

Спадщина композитора, поета, байкаря і філософа Григорія Савича Сковороди є дорогим надбанням української національної і світової культури.[/i]
http://ukrlit.org/Skovoroda_Hryhorii_Savych/

Quote
Григо́рій Са́вич Сковорода́ (* 22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Лубенський полк — † 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.



Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного філософа. У філософських діалогах і трактатах біблейська проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Зміст людського існування — подвиг самопізнання.
http://uk.wikipedia.org/wiki/Сковорода_Григорій_Савич


Із духовної скарбниці Г.С. Сковороди

Копай всередині себе криницю для тієї води, яка зросить і свою оселю, і сусідську.

Коли не можу нічим любій Вітчизні прислужитися, в кожному разі з усієї сили намагатимуся нікому ні в чому не шкодити.

Без ядра горіх ніщо, так само, як і людина без серця.

Чи не дивина, що один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий?

Не розум від книг, а книги від розуму створилися.

Насіння лихих справ - лихі думки.

Не той дурний, хто не знає... але той, хто знати не хоче.

Посудина для води, а не вода для посудини. Через те й душа моя, думки та серце мої кращі за моє тіло.

Хто соромиться визнати недоліки свої, той з часом безсоромно виправдовуватиме своє невігластво, яке є найбільшою вадою.

Тоді лише пізнається цінність часу, коли він утрачений.




Сообщение отредактировал Obers - Понеділок, 03-Гр-2012, 17:08
 
ObersДата: Понеділок, 03-Гр-2012, 14:26 | Сообщение # 99
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline


Такий вигляд мав памятник Григорію Савичу в Лохвиці при відкритті, 22 грудня 1922 року...



1973 рік...



1985...



...Сьогодення (минулого року).

"22 декабря 1922 года состоялось открытие замечательного произведения Ивана Кавалеридзе — памятника украинскому философу Григорию Саввовичу Сковороде в Лохвицах на Полтавщине. Произошло это в год 200-летия со дня рождения нашего великого земляка. В цементной скульптуре философа удалось создать полную иллюзию камня. Постамент хорошо связывался с окружающими сооружениями — музеем, библиотекой и городским театром. Здания музея и библиотеки сгорели во время Второй мировой войны. Да и сам памятник был уничтожен и восстановлен не так давно."©



"29 ноября 1972 года, уже к 250-летию со дня рождения Григория Сковороды, был еще раз торжественно открыт монумент в Лохвице — теперь уже в бронзе. Сам автор в Лохвицу не поехал, так как работал в то время над киевским памятником великому философу, который украшает Контрактовую площадь столицы Украины.



"Меня часто спрашивают, — иронично вспоминал Кавалеридзе, — сколько затрачено средств на возведение этого памятника. Трудно сейчас произвести расчет в деньгах. Тогда, в 1922 году, вся постройка стоила двадцать пудов пшеницы. Шесть пудов получили два брата — формовщики (братья Орленко, проживавшие тогда в Киеве. — Авт.), каждый по три пуда. Пять пудов стоила подвода в Киев, которая отвезла их семьям эти шесть пудов. Семь пудов пошло на строительство — на деревянные формы постамента, цемент, песок, транспорт и другие нужды. Два пуда получил автор"."©



Прикрепления: 7405108.jpg(351Kb) · 2262858.jpg(400Kb) · 8831041.jpg(383Kb) · 9194064.jpg(412Kb) · 8497148.jpg(366Kb)




Сообщение отредактировал Obers - Понеділок, 03-Гр-2012, 14:37
 
ObersДата: Понеділок, 03-Гр-2012, 14:41 | Сообщение # 100
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline


Поисковик Google посвятил главную страницу Григорию Сковороде

Интернет-поисковик Google-Украина посвятил свою главную страницу 290-й годовщине со дня рождения украинского писателя и философа Григория Сковороды.

На главной странице размещена иллюстрация, на которой Сковорода сидит у реки, при нажатии на дудл поисковик переводит пользователя на все статьи по запросу Григорий Сковорода.

Григорий Сковорода - украинский философ, поэт, баснописец и педагог. Получил славу первого самобытного философа Украины. Произведения Григория Сковороды оказали существенное влияние на развитие украинской и русской литературы, педагогики, философии.



https://www.google.com.ua

Quote
Сковорода родился в 1722 году, в селе Чернухах, Лохвицкого уезда, Полтавской губернии.

Родители его были из простого звания: отец — казак, мать — казачка. Мещане по состоянию, они были не совсем достаточны; но их честность, правдивость, гостеприимство, набожность и миролюбие были известны во всем околотке. Богомольный с самого раннего детства, сын их Григорий обнаруживал охоту к учению и способность к музыке. Одевшись бывало в «юфтевое» платье, он отправлялся с глубокого утра куда — нибудь в рощу или в поле и наигрывал на своей «сопилке» (свирели), мало помалу усовершенствованной им в флейту, священные гимны. Кроме того, мальчик, имея прекрасный голос, любил ходить в церковь на клирос и петь. Любимою песнею его был стих Иоанна Дамаскина: «Образу златому на поле Деире, служиму, трие твои отроцы не брегоша безбожного веления». По прошествии многих лет, за два месяца до своей смерти, Сковорода, проживая у друга своего Коваленского, которому мы обязаны достоверным жизнеописанием нашего философа, в беседе с ним о своей жизни, упомянул и об этом стихе Дамаскина, — что он всегда почти пел его в молодости и, сам не зная почему, любил его преимущественно пред всеми прочими церковными песнями.

Способные казацкие дети часто поступали в киевскую академию, славившуюся в те времена науками: родители рассчитывали втянуть их через образование в ряды казацкой старшины, ставшей тогда новым дворянским сословием, или в ряды духовенства. Отданный отцом в академию, Сковорода скоро превзошел своих сверстников в успехах и похвалах от всех наставников. Митрополит киевский, Самуил Мисавский, человек острого ума и редких способностей, будучи товарищем его по классу, во всем отставал от него. В бытность в академии Сковорода сразу же обратил на себя внимание регента певческого хора, и немедленно поступил в певчие.
http://lib.rus.ec/b/382687/read




Сообщение отредактировал Obers - Понеділок, 03-Гр-2012, 15:15
 
ObersДата: Понеділок, 03-Гр-2012, 14:45 | Сообщение # 101
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline


З Полтавщиною тісно пов’язане життя Григорія Савича Сковороди (1722-1794), сина вільних козаків, який народився в Чорнухах Полтавської губернії.



“Науку покінчив правильно: парохіяльну школу в ріднім селі, а братсько-гуманістичну школу у Києві; був найпершим учеником, вивінований з природи гарним теноровим голосом, грав на сопілці, флєті, скрипці, гуслах і бандурі. Деякий час був, за посередництвом любимця Єлисавети, Розумовського, придворним царським співаком у Москві; відтак з російським посольством поїхав в Австрію й на Угорщину, де поповнив своє образовання у Відні. Тоді пізнав докладно клясичні старинні літератури та володів у письмі й слові латинською і грецькою мовою так, що міг навіть писати латинські вірші; крім старинних мов знав також німецьку, французьку та єврейську, міг отже своє наукове знання опирати на тих самих джерелах і безпосередньо. Покінчивши свої науки в обсягу артистичного або фільософічного виділу, вернувся на Україну, але не думав висвячуватися на православного попа... В р.1750 одержав Сковорода посаду учителя поєтики у духовній колєгії в Переяславі... пізніше утворив перші летючі народні університетські виклади, за це прозвали його “українською ходячою академією”, - писав про Сковороду д-р Василь Левицький (1882-1941), закатований більшовиками у московській тюрмі.

Слід також нагадати, що першими й, думається, найбільш об’єктивними дослідниками життя та творчості лохвицького Діогена - Григорія Варсави Сковороди був його улюблений учень та душевний приятель Михайло Ковалінський (пом.1807), приятель О.Розумовського в його подорожах за кордон, - який написав про “Житіє Григорія Сковороди” (до речі, головне джерело біографічних відомостей на Сковороду) харківський поет Василь Маслович (1793-1841), видавець журналу “Харьковский Демокрит”, що написав частину віршів українською мовою (“Після сімейству”, “Жартівлива пісня” та ін.), на рису про Харька, засновника Харкова та його дочку Гапку й батрака Якова (1890), що згодом досліджував деякі єтапи життя народного філософа близький знайомий Сковороди доктор філософії Густав Гесс де Кальве, який, зокрема, написав, що той “ніколи не знав ані хвороби, ані скрути, ані чужої помочі”, пізніше - педагог і публіцист Іван Вернет, далі – І.Снєгірьов, І.Срезневський, що опублікували свої нариси відповідно в “Отєчєственних записках”(1823), “Утреннєй звеєздє”(1834), трохи згодом А.Хіджеу у “Телескопі” поставив Сковороду в один ряд з Гомером, Езопом та Солоном, а Дмитро Багалій в “Історії Слобідської України” (1918) - з Платоном, Епікуром, Ньютоном, Спінозою та Гассенді.

До речі, у листі Лохвицького повітового справника помічникові начальника Полтавського жандармського управління по Лохвицькому повіту від 27 лютого 1914 року повідомлялося: „...в Лохвице состоялось чрезвычайное собрание гласних Лохвицкого земства, при чем 25 числа был рассмотрен вопрос по ходатайству жителів села Харсики Чернухинской волости о присвоениии Харсикскому народному училищу имени Т.Г.Шевченко... Кроме того, в том же собрании были рассмотрены вопросы по ходатайствам Чернухского родительского кружка о присвоении начальному училищу имени філософа Г.С.Сковороды и жителів Чернусской волости об открытии всероссийской підписки для сооружения в Чернухах памятника упомянутому Сковороде...” (ЦДІАУ. Ф.326, оп.1, спр.91, с.2). Це свідчить, що навіть у дореволюційні часи у нас дуже шанували як Тараса Шевченка, так і Григорія Сковороду, як також про те, що зорієнтована на московський імперський лад поліція та жандармерія ніколи не випускала із поля зору питання про вшанування українських достойників.

Усі полтавці надзвичайно високо цінять творчий здобуток та шанують його пам’ять, зайвий раз підтверджують мудрість відомої сентенції: “Велике бачиться здаля”.

У Лохвиці на честь Г.С.Сковороди у 1922 році встановлено пам’ятник авторства талановитого скульптора-монументаліста й кінорежисера Івана Кавалерідзе, що являє собою скульптуру народного філософа на повний зріст на гранітному постаменті загальною висотою 4,17 м.
http://gromada-lv.at.ua/index/0-23
СКОВОРОДА, КАВАЛЕРІДЗЕ, ЗЕРОВ:
ПОГЛЯД СУЧАСНИКА КРІЗЬ ВІКИ





Сообщение отредактировал Obers - Понеділок, 03-Гр-2012, 14:49
 
ObersДата: Понеділок, 03-Гр-2012, 15:06 | Сообщение # 102
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Там, де ходив собі Сковорода,
Там, де співав, де люд навчав філософ,
Його ученню і його пісням
І з нами, й після нас не буде зносу.
Він у металі світиться до нас,
І як нам не було б сьогодні гірко,
Збираючись до нього на Парнас,
Складем поету вдячний панегірик.
Його іменням світиться нам шлях
І не поступимось дияволу й химері.
Живи, філософе, у думах і піснях,
У мармурі, у бронзі й на папері!


«БЛАГОСЛОВЕННІ ВИ, СЛІДИ...»

Проект націлений на підготовку до відзначення на національному рівні 300-річчя від дня народження видатного українця Григорія Савича Сковороди. Читач уже ознайомився з низкою публікацій на цю тему в номерах «Демократичної України». Сьогодні — розповідь про поїздку членів клубу «Дорогами до прекрасного» (Київський національний економічний університет), який очолює невгамовна знаттєлюбка Людмила Рінгіс, та спільника й активного помічника автора Великого проекту, харківського професора Івана Гришина, економіста Миколи Шрамка до полтавського міста Лохвиці. До них приєднався і автор публікації. Наш маршрут пролягав через отчину Сковороди — козацьке містечко Чорнухи і далі у супроводі Миколи Соляника, директора Чорнухинського літературно-меморіального музею Г. Сковороди.


ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ: СКОВОРОДА-300

Сумським шляхом — на Лохвицю

Вирушили від батькової садиби Сковородів, осінивши себе хрестом перед Покровською церквою,— на удачу нашої подорожі. Переїхали місток через річку Многа, тепер затіненої очеретами й затягнутої зеленою ряскою, а колись підйомною для великих козацьких човнів. Далі — широкою вулицею села Ковалів, що вмостилося під косогором, вивершеним густим лісом. Через пару кілометрів вивернули ліворуч на добротну асфальтівку, яку іменують Сумським шляхом.

У Чорнухах на подальшу поїздку направив нас добрим словом-орієнтиром відомий краєзнавець Трохим Зуб. Він порадив найперше завітати до краєзнавчого музею і неодмінно вклонитися пам'ятникові Сковороді, який, за його словами, споруджено на тому місці, де «колись стояв старенький будинок школи, а в ній бував народний учитель Григорій Сковорода».

Науковий працівник музею, допитливий дослідник життя і творчості мислителя Тетяна Гринь озброїла нас письмовими свідченнями перебування Сковороди в Лохвиці, зокрема витягом зі статті Д. Бровара «Мовою музейних експонатів» у газеті «Зоря Полтавщини»: «...Мандрівний філософ багато подорожував містами і селами України. Його життєві стежини не раз приводили і на лохвицьку землю. Він зупинявся, жив і працював у Лохвиці, вчителював у школі для дітей, за документами «для простих людей», співав у хорі лохвицької церкви Святої Богородиці. Грав на сопілці і сам писав музичні твори».

У дорозі часу не гаяли: роздивлялися усебіч, де пропливали видолинки і переліски, розкрилювалися душею, адже все це земля, якою ходив юнак Григорій Сковорода. На голос просилися слова Максима Рильського:


  • Благословенні ви, сліди,
    Не змиті вічності дощами,
    Мандрівника Сковороди З припорошілими саквами,
    Що до цілющої води
    Простує, занедбавши храми.


Мимоволі подумалося, чи не міг непосидючий хлопець Григорій полишати ще в дитинстві батькову хату й пускатися в мандри близькими і далекими околицями Чорнух? Згадую: у 12-річному віці подався аж до Києво-Могилянської академії — світ он який неблизький. Тож хіба не міг дістатися до сотенного козацького містечка Лохвиці — усього ж у двадцяти верстах від рідної домівки! А що думає про це наш супутник, директор музею Микола Соляник?

Він і справді розмірковує над цим... Разом пригадуємо: у прибутковій книзі грошової казни Лубенського полку є цікавий запис про те, що в Чорнухинській сотні на ярмаркові 19 липня 1733 року за продаж «вишинкованого вина» було взято покуховного збору «с Саввы Сковороды чорнуского с пяти ведер пятьдесят копеек». Що означає «вишинковане вино»? Словник Грінченка пояснює: вишинкувати — продавати вроздріб і наводить приклад: «Як би я цю горілку вишинкував». Тепер знаємо: Сава Сковорода продавав домашнє вино, певніше за все, вишнівку на розлив, певно, глиняними кухлями.

На ярмарок козак Сава вивіз добряче барило вина, у льоху вдома лишилось виробленої вишнівки не менше, адже повесні Чорнухи суціль потопали в білому вишневому цвітінні. До чого веде мій співрозмовник? У сковородинські часи в Чорнухах влаштовувалися на рік лише дві ярмарки, зрозуміло, на Трійцю і першу пречисту. Чорнухи лежали на узбіччі торованих торговельних шляхів, тож батько Грицька навідувався на ярмарки в інших містечках, найперше в Лохвиці, вона була до Чорнух ближча за Лубни й Пирятин. Та й життя тут струмило жвавіше, адже Лохвиці ще 1644 року було надано магдебурзьке право. Тож хазяйновитий Сава брав із собою й сина, щоб допомагав на ярмарку та й світу нового побачив
...


...Бронзовий громадянин міста

Заснування Лохвиці губиться в історії. У Київській Русі місто входило до Переяславського князівства і слугувало укріпленим форпостом Посульської оборонної лінії. У літописних джерелах Лохвиця вперше згадується в 1320 році.

Саме із цих історичних відомостей почалося наше ознайомлення з Лохвицею в краєзнавчому музеї, який був заснований у 1919-му. Наше враження від восьми залів музею неперебутнє: вщерть заповнені експонатами, що відображають усе розмаїття лохвицького краю, насамперед його історію. Це — старовинна зброя і прапори із вишитими літерами КВСЛ — козацького війська сотні Лохвицької; причетні до міста славні імена: Тарас Шевченко, друга подорож якого Україною проходила через Лохвицю; Іван Айвазовський представлений у музеї оригіналом картини, що зображує чумаків; композитор Ісаак Дунаєвський, котрий тут народився і молоді роки віддав розвою культурного життя в місті; нарешті природу: уміло препаровані чучела птахів і тварин краю.

А поряд на стіні, як попередження,— на весь людський зріст дзеркало, а під ним напис: «Єдиний представник живого світу, здатний врятувати природу». Як завжди, хотів побачити себе — безтурботного, навіть веселого. Та раптом зрозумів, що із дзеркала дивиться на мене саме «єдиний представник», дивиться з докором і осудом. Так, це і я винний в тому, що немає вже тут, у лохвицькому краї, сірого журавля, опудало якого нині за склом стенда, так само пропали й поважна дрофа і ще добрий десяток тварин. Зникли назавжди...

Особливо уважно вслухалися ми в розповідь екскурсовода Тамари Романівни біля музейних стендів, присвячених Григорію Сковороді, довірливо поставилися до її запевнення, що Сковорода у своїх мандрах Україною не міг обминути і Лохвиці, козацька сотня якої уславила себе в часи Хмельниччини, а також відвідував «школу для простолюдинів», що розміщувалася на вулиці Лубенській (нині — Шевченка). Тож лохвичани вважають Григорія Сковороду, разом із чорнушанами, своїм великим земляком. Микола Соляник підтвердив земляцькі права сусідів на сковородинську пам'ять.

Справді незаперечним і найвагомішим аргументом духовного споріднення лохвичан зі Сковородою став величний пам'ятник мислителю і поету. Тут не можна не спинитись, не задивитись, не замислитись... Піднявшись на п'єдестал, в окружжі білокорих берізок Григорій Сковорода з високо піднятою головою дивиться вдалину, в майбутнє, на нас із вами. І звертається до кожного зі словами, викарбуваними на бічній грані п'єдесталу: «Мудрують: простий народ спить і сном міцним, богатирським, але всякий сон є пробудний».

Встановлення пам'ятника Сковороді в Лохвиці, в глибинній Україні якраз і засвідчило пробудження простого народу. Сталося це на народній хвилі вшанування пам'яті філософа в його двохсотий рік народження — у 1922-му. У місті оголосили спорудження пам'ятника «народною будовою». Ширилось добровільне збирання коштів, вони надходили звідусіль. Був оголошений конкурс на кращий проект пам'ятника. Переміг у ньому скульптор Іван Кавалерідзе, на той час відомий як автор пам'ятників княгині Ользі в Києві (1911) і Тарасові Шевченку в Ромнах (1918). Скульптор вклав у роботу весь талант, душу, серце. Він обрав для свого творіння новий «революційний» матеріал — залізобетон, чим надав пам'ятникові міцності й величі.

Настав день відкриття пам'ятника видатному українцю. Кавалерідзе згадував: «Люди заповнили весь майдан... Після співу «Інтернаціоналу» і спеціально написаного до цієї події «Сковородинського маршу» голова ювілейної комісії зробив доповідь про виконання заходів щодо увічнення пам'яті Сковороди, про те, яку участь узяла в них широка громадськість. Були зачитані телеграми, що надійшли з Харкова від академіка Д. Багалія, з Полтави від Інституту народної освіти, губернського музею, наукового товариства й інших інституцій».

Вдячне місто винагородило автора пам'ятника у звичний у ті важкі роки спосіб — двома пудами зерна. Справжній скарб! Про це я почув від самого Івана Кавалерідзе, коли він уже був прикутий до ліжка у своїй квартирі в Києві віком і недугою. У 1972-му, коли Україна відзначала 250-річчя від дня народження Сковороди, пам'ятник перелили в благородну бронзу — значить на віки...

Пошук лохвицького сковородинського сліду — не перший маршрут членів клубу по місцях перебування мислителя. А от харків'янин Микола Шрамко вперше приєднався до нашої мобільної експедиції. Він практично цікавився, де б зручніше прокласти туристичний сковородинський маршрут із рідної Слобожанщини, поєднати його із чорнухинськими витоками, зі шляхом на золотоверхий Київ. Адже саме на ньому, «слобожанському козакові», як його називають спільники по проекту, лежать турбота і відповідальність за «тисячу будиночків» на всеукраїнському туристичному сковородинському шляху...
http://www.dua.com.ua/2009/024/20.shtml
Володимир СТАДНИЧЕНКО


  • Я долго разсуждалъ и по мноюмъ испытаніи себя увидѣлъ,
    что не могу представить на театрѣ свѣта никакого лица удачно,
    кроме простого, беспечного и уединеннаго;
    я сію роль выбралъ, взялъ и доволен
    **.

  • Гр.Сав. Сковорода




Сообщение отредактировал Obers - Понеділок, 03-Гр-2012, 15:35
 
ObersДата: Понеділок, 03-Гр-2012, 16:08 | Сообщение # 103
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Григорій СКОВОРОДА
ПОВНЕ ЗІБРАННЯ ТВОРІВ У ДВОХ ТОМАХ
КИЇВ — 1973
http://litopys.org.ua/skovoroda/skov.htm


Григорій Сковорода
ПОВНА АКАДЕМІЧНА ЗБІРКА ТВОРІВ
за редакцією професора Леоніда УШКАЛОВА

Ця книга – перше видання творів великого українського поета й філософа Григорія Сковороди (1722–1794), здійснене в належному академічному форматі. Структура видання така:

- передмова;
- повний корпус відомих на сьогодні автентичних творів Сковороди з відповідними примітками й коментарями (їх близько 10.000);
- «Жизнь Григорія Сковороды» Михайла Ковалинського.

Ця книга стане неоціненним джерелом для філософів, літературознавців, мовознавців, культурологів, педагогів, богословів та інших фахівців, які займаються вивченням життя та творчості Сковороди, надійним підґрунтям для перекладів його творів іншими мовами, для підготовки популярних видань тощо. Значення цього фундаментального проєкту виходить далеко за рамки власне україністики. Книга, поза сумнівом, матиме належний резонанс в академічних колах світу. Зрештою, це перше повне академічне видання творів українського класичного автора, здійснене за часів незалежної України.

Книга стала одним із переможців конкурсу XVII міжнародного Форуму видавців у Львові (2010), а також отримала ґран-прі Всеукраїнського рейтингу «Книжка року – 2010». Видання оснащене онлайн-конкорданцією, поданою на сайті Університету Альберти: Skovoroda Online Concordance


http://scovoroda.info/
Життя і творчість Григорія Савича Сковороди
На межі двох періодів історії українського письменства височить постать видатного ураїнського поета, педагога, просвітителя, філософа Григорія Савича Сковороди. Те, що залишив нам у спадок Григорій Сковорода,- Байки Харківські, Збірка «Сад божественних пісень» та інші поетичні твори, філософські трактати, листи із учнями, афоризми - це джерело, з якого черпатимуть наснагу ще десятки нових поколінь.




Сообщение отредактировал Obers - Понеділок, 03-Гр-2012, 16:15
 
ObersДата: Вівторок, 04-Гр-2012, 13:42 | Сообщение # 104
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline


http://esquire.ru/wil/alexey-petrenko

Quote
...Для меня очень важно все, что связано с землей. К земле надо привыкнуть. Большую часть жизни мы проведем не на земле, а в земле. Быть верующим — это значит навсегда подружиться с мыслью о вечности.

Ношу имя юродивого, Алексея человека Божьего. Григорий Распутин — юродивый. Я его играл в «Агонии» Климова. Юродивый добровольно принимает на себя все грехи мира и расплачивается за них уже здесь, на земле. Да если на то пошло, то и Россия наша — юродивая страна. Никто и никогда не принимал на себя такие тяжкие испытания: братоубийство, разорение, нищету. Русские своим юродством явили миру пример того, как не должно никому поступать. Смотрите, мол, все, как это дурно. Вырождаемся. Смотрите и не следуйте нашему примеру. И теперь в наших людях живет это юродство в какой-то мере. Вот пьем.

В радостные дни встаю в 5 утра. В тяжелые — в 8-9. Привожу душу в порядок. Далее зарядка 1 час. Обливание холодной водой. Легкий завтрак. Дальше текущие дела. 15.00 — обед. 20.00 — ужин. И все.

Нет, все не так объяснил, все это как-то длинно и занудно.
http://esquire.ru/wil/alexey-petrenko




ПЕТРЕНКО
Алексей Васильевич


Родился 26.03.1938, с. Чемер Черниговской обл., Украина

Лауреат Премии «Ника» в номинации «Открытие года» (2003, за роль в фильме «Звезда»)
Лауреат Президентской премии (2003)
Лауреат Премии «Триумф» как лучшему молодому актёру (2004)

Основательный человек

Алексей Петренко родился на Украине в крестьянской семье 26 марта 1938 года. Правда, в его паспорте стоит совсем другая дата – 1 апреля 1938 года. Именно в этот день его отец, крестьянин Василий Алексеевич Петренко, наконец-то, добрался до сельсовета с новостью о рождении сына. Но в те годы строго следили, чтобы детей регистрировали своевременно, вот Василий Алексеевич со страху и соврал, что сын появился на свет только сегодня.

Алексей Петренко всегда производил впечатление человека трудового, основательного. Про таких, как он, говорят - рукастый. Он и в самом деле многое умеет - был слесарем, матросом, пастухом, даже мебель сам не прочь смастерить. В молодости Алексей Петренко увлекался спортом, занимался борьбой, и боксом маненько, но руководитель драмкружка во Дворце пионеров отсоветовал, сказав, что боксерам часто носы ломают. И от борьбы отвадил, пугая на этот раз сломанными ушами... Вот и пришлось Петренко податься в актеры.

Два раза Алексей «благополучно» проваливался на вступительных экзаменах в Киевский театральный институт. Возвращаясь из Киева, он, чтобы не сидеть на шее у родителей, устраивался работать кузнецом. Говорят, что кузнецы – спокойные, основательные люди. Наверное, оттуда у Петренко такой серьезный, сосредоточенный взгляд, крепкое, мускулистое тело. Кажется, что он и сегодня легко поднимет тяжеленную кувалду… О своих бывших коллегах-кузнецах он вспоминает с большим уважением: «Я преклоняюсь перед этими людьми, они дали мне не меньше, чем мои коллеги-актеры».

В третий раз Петренко отправился попытать счастья в Харьковский театральный институт. Перед экзаменами ему очень повезло – он встретил театрального деятеля Трофима Карповича Ольховского. Юноша произвел на педагога большое впечатление, и тот заявил экзаменаторам: «Що хочте робыте, а щоб цей хлопчик у меня був. Я хочу его вчыты…»
http://www.rusactors.ru/p/petrenko_a/index.shtml
Прикрепления: 3965475.jpg(96Kb)


 
ObersДата: Вівторок, 04-Гр-2012, 13:45 | Сообщение # 105
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline


Известный актер Алексей Петренко, по сути, дважды празднует свой день рождения. Первая дата — 26 марта. Вторая — 1 апреля (согласно записи в паспорте). Так что и на этой неделе можно поднять рюмку за здоровье блистательного лицедея и нашего земляка, сыгравшего в разное время в кино и Гришку Распутина, и Иосифа Сталина, и Петра Первого. Но так, увы, и не сыгравшего Тараса Бульбу в нереализованном кинопроекте Виктора Греся. Петренко — подлинная кинематографическая глыба. Родившись на Черниговщине, он изведал немало троп, прежде чем взошел к вершинам киноуспеха. Одна из последних таких вершин — нашумевший фильм Никиты Михалкова «12». Каждый из актеров получил «Золотого орла» за мужскую роль в этом фильме. В том числе и Петренко.

Алексей Васильевич никогда не забывает землю, которая взрастила его, которая напоила его удивительными украинскими мелодиями… Однажды автору этих строк довелось путешествовать с актером на стареньком «Лазе» на его малую родину — на улицу Боевую, где актер решил навестить тех, кто был «родом из детства» — из его детства.

«Моему отцу удалось сбежать с концентрационной «ударной стройки социализма»

Алексей Васильевич, сразу ли нашли ту самую улицу детства в Чернигове? Ведь очень много изменилось с тех пор?



Еще бы! Отыскал нашу скромную хатынку. Без предупреждения зашел в дом бывших соседей Даньковых — к тете Марии и дяде Грише... Сколько было радости! Они фактически были нашими родственниками, потому что все мы жили как близкие люди. Мгновенно вся Боевая посносила туда угощения, у кого какие были, и получился такой рождественский праздник, которого я не помню на своем веку.

Расскажите, если можно, подробнее о тех временах и о тех событиях, которые навсегда породнили вас с Украиной…

— …Я начну с Полтав­щины. Потому что именно оттуда, насколько мне известно, берет начало моя родословная. Родители мои из Лохвицы. И даже жили они там на улице Петренковской. Мои бабушка, дедушка, старший брат умерли от голода… Отец Василий Алексеевич за невыполнение планов хлебосдачи — когда уже просто нечего было сдавать — был осужден приспешниками Сталина с полной конфискацией имущества. Но каким-то неимоверным образом отцу удалось сбежать с концентрационной «ударной стройки социализма» — канала Москва—Волга, где он отбывал незаслуженное наказание.

Возвращаться домой на Полтавщину было опасно. И, прячась от преследования, он в 1935 году очутился на Черниговщине... Возле Чемера Козелецкого района, в совхозе имени 10-летия Октября, был небольшой хуторок. Там он и поселился. А через три года родился я! Правда, уже не видел того хуторка. Помню только то, что осталось от него — развалины, пепелище и отдельно торчащие печи с трубами. Родители долго еще жили в сарайчике с уцелевшей печкой. А добротные домики все разрушили. Некоторые перевезли в Чемер. Но до ума их так и не довели. Позже отец часто рисовал мне ностальгическую картинку, рассказывая о нашей бывшей белесой хатке, напоминающей, как он утверждал, хрестоматийную, шевченковскую.

В Чемере мы жили до 1949 года. Затем переехали в Чернигов, где купили полхаты на улице Боевой. Подъезжая к Чемеру, вспомнил наш хутор, а на разрушенном хуторе — брошенные вишняки, где мы в детстве рвали вишни...

http://zn.ua/CULTURE....79.html



 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Сторінка 7 з 53«12567895253»
Пошук:

Copyright Лохвиця © 2016