ЛохвицяСубота, 18-Лис-2017, 15:00
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 46 з 54«1244454647485354»
Модератор форуму: Stepan, Бабай, Obers, zakon 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Історія міста
rootДата: Середа, 05-Бер-2008, 11:02 | Сообщение # 1
Адмін
Группа: Администраторы
Сообщений: 464
Награды: 4
Репутация: 16
Статус: Offline

ЛОХВИЦЯ

Лохвиця — старовинне місто, центр Лохвицького району Полтавської області. Розташоване на річці Лохвиці (права притока р. Сули, басейн Дніпра) на автошляху Київ-Суми, за 12 км від залізничної станції Сула. Відстань до столиці м. Києва — 220 км, до обласного центру м. Полтави — 175 км. Міській раді підпорядковане селище Криниця. Населення Лохвиці складає близько 13 тис. жителів.
Історія

Точний час заснування міста невідомий. За часів Київської Русі входила до складу Переяславського князівства і була одним з укріплень Посудьської оборонної лінії. Вперше в історичних джерелах згадується у 1320 році. У "Книге большому чертежу" (1618 р.) зазначена як містечко, що мало укріплення-фортецю. У 1644 р. місто одержало магдебурзьке право і герб, що зображував міські ворота з баштами на них.

Герб російського періоду затверджений 4 липня 1782р. на основі старого герба: білокам’яна фортечна брама з трьома вежами і блакитними флюгерами на золотому тлі французького щита.

Герб Лохвиці російського періоду затверджений 4 липня 1782р

В 1648-1658 роках, Лохвиця — сотенне місто Миргородського, пізніше Лубенського (1658-1781 р.р.) полків. Під час Визвольної війни проти польської шляхти лохвицька козача сотня у складі війська Богдана Хмельницького брала участь у битвах під Пилявцями (1648), Зборовом (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), Жванцем (1653). Під час Північної війни між Росією і Швецією Лохвицький сотник П.Мартос підтримував гетьмана Івана Мазепу. В місті знаходилася гетьманська казна.

Після ліквідації автономії Лівобережної України Лохвиця — центр повіту Чернігівського намісництва (1781-1796), заштатне місто Малоросійської (1796-1802) і центр повіту Полтавської губернії (1802-1923).

У 1825 році у Лохвиці діяв осередок Південного таємного Товариства декабристів. У 1905 році в місті мали місце народні заворушення, спрямовані проти самодержавства.

Переписом 1910 року у Лохвиці зафіксовано 1689 господарств (козацьких — 691, селянських — 216, єврейських —406) і 9531 жителя. Станом на 1917 рік у місті діяли 6 православних церков і синагога, жіноча гімназія, реальне, міське та комерційне училища, учбові ремісничі майстерні, електростанція, аптека, земська лікарня, кінотеатр. Народний будинок (театр), Товариство сільських господарств, два товариства взаємного кредиту, три друкарні, цегельний і шкіряний заводи, тютюнова фабрика.

10 березня 1917 року обрано першу Лохвицьку Раду робітничих депутатів. Радянську владу проголошено 22 січня 1918 року. У 1919 році для боротьби з добровольчою армією Денікіна у місті створено 500-й Лохвицький робітниче-селянський полк. У період колективізації 1929-1932 рр. на околицях Лохвиці було створено 7 приміських колгоспів. Не обійшло Лохвицю лихо голодомору 1932-1933 років.

У роки німецько-фашистської окупації (12.09.1941-12.09. 1943 роки) гітлерівці стратили бизько 400 жителів міста, 536 чол. вивезли на примусові роботи до Німеччини. У Лохвиці діяли міська підпільна група і антифашистське підпілля у вірменському легіоні. У вересні 1943 року, після визволення, у місті знаходився штаб Воронезького фронту на чолі з генералом армії М.Ф. Ватутіним.

В Лохвиці в різний час видавалися наступні газети: "Бюлетень Лохвицкой уездной земской управи" (1903-1905), "Лохвицкий вестник" (1913-1914), "Лохвицкое слово" (1912-1918), "Провесінь" (1918), "Робітник" (1919), "Известия" (1919), "Вісті" (1920-1923), "В соціалістичний наступ" (1930-1937), "Більшовицька трибуна" (1937-1941,1943), "Лохвицьке слово" (1941-1942), "Вісті Лохвиччини" (1942-1943), "Зоря Лохвиччини" (1943-1944), "Зоря" (з 1944),"Лохвицький вісник" (1990-1991), "Добридень" (з 1997 р.).


 
kalkaДата: Субота, 21-Лют-2015, 09:41 | Сообщение # 676
Рядовий
Группа: Пользователи
Сообщений: 4
Награды: 2
Репутация: 2
Статус: Offline
Хор Різдвяно-богородицької церкви (собор). Другий ряд третій праворуч Н. Городовенко. Початок ХХ ст.
Прикрепления: 5066875.jpg(165Kb)
 
zakonДата: Понеділок, 23-Лют-2015, 16:32 | Сообщение # 677
Полковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 315
Награды: 12
Репутация: 4
Статус: Offline
Цитата kalka ()
Хор Різдвяно-богородицької церкви (собор). Другий ряд третій праворуч Н. Городовенко. Початок ХХ ст.
Судячи з усіх деталей, вони стоять біля самого Собору. Причому видно той фрагмент Собору, який ми не бачили ще на жодному із відомих фото.
Це справжня безцінна знахідка для історії м. Лохвиця. Величезна подяка Вам за наданий матеріал!

***
Фрагмент біографії Нестора Городовенка:



Нестор Теофанович Городовенко (1885—1964) увійшов в історію національної музичної культури не тільки як видатний хормейстер, педагог, громадський діяч, засновник і багаторічний керівник уславленої капели «Думка» (1919—1937), а і як митець незвичайної
творчої долі, про якого ще за життя ходили легенди.
 Майбутній  хормейстер народився  9 листопада (27 жовтня за старим стилем) 1885 року в селі Венслави Лохвицького повіту на Полтавщині у бідняцькій родині. Коли Несторові виповнилося п'ять років,  його сім’я переїхала до повітового міста Лохвиця. По закінченню початкової школи Городовенко навчався в Лохвицькому міському двокласному училищі за державний кошт та був відмінником, а 1901 році вступив до Полтавської учительської семінарії (від 1899 року – Олександро-Миколаївська учительська школа), певний час директором цієї семінарії був видатний український педагог
Григорій Ващенко (1878-1967), а семінарським хором керував здібний учень диригента й хормейстера І.Різенка – І.Сидоренко, від якого манеру диригування перебрав й Нестор Городовенко. Повернувшись у Лохвицю по закінченні Глухівського Вищого учительського інституту у 1907 році Городовенко організував спочатку церковний хор у знаменитому Соборі Різдва Пресвятої Богородиці, а згодом і хор української пісні у не менш знаменитому за Собор лохвицькому Народному Домі.
Про лохвицький хор Городовенко згадував: “Це, мабуть, був один із тих хорів, в який я вклав увесь запал, всю любов і натхнення та разом з цим багато навчився в інтерпретації народної пісні, бо співаки так правдиво й безхитрісно робили нюанси, що від пісні завжди пахло землею і віковими традиціями українського народу” (цитата з книги Г.Шибанова „Нестор Городовенко”, К.,2001). Після переїзду у 1909 році до Переяслава, де Городовенко організував два хори, через рік він одружується з донькою лохвицького урядника Анастасією Лагодинською (1887-1979), випускницею Кременчуцької жіночої гімназії та Вищих Бестужевських курсів у Петербурзі.
 Згодом хоровий диригент Нестор Городовенко, викладав у гімназіях у Переяславі, Ольгополі, керуючи хорами, а від 1917 року працював у Києві, диригуючи хором Київського Університету, згодом – капелою Дніпросоюзу, перетворену пізніше на
Державну Українську Мандрівну Капелу “Думка”.
 Завдяки неймовірним зусиллям, кипучій енергії, великому патріотизму, Городовенкові вдалося зберегти національний репертуар «Думки» у найчорніший період української історії XX століття — до кінця 30-х років. Більш як на вісімдесят відсотків тоді він складався з творів Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Олександра Кошиця, Станіслава Людкевича, Порфирія Демуцького, Якова Степового та інших українських композиторів. І в цьому є незаперечні заслуги Городовенка перед національною музичною культурою. Він боронив її від партійних функціонерів, котрі все більше втручалися в творчу діяльність його «Думки», щоб спрямувати її у виключно агітаційно-пропагандистське русло. За вказівкою директивних органів у травні 1938 р. Нестора Городовенка було безпідставно звільнено з капели. Невдовзі він одержує призначення на посаду керівника вокальної групи Українського ансамблю пісні і танцю, з яким 1942 р. гастролював Північним Кавказом. Був диригентом Української національної хорової капели в Києві (1942–1943), організатором і керівником хору ім. М. Леонтовича при  Інституті народної творчості у Львові (1943–1944). У1944–1949 рр. перебував у таборах для переміщених осіб у Німеччині, де організував хор українців-емігрантів «Україна». Переїхавши 1949 р. до Канади, заснував у Монреалі хор «Україна», яким керував до кінця життя. На еміграції  Нестор Городовенко тісно спілкувався із земляками Григорієм Китастим, Іваном Багряним. У Німеччині вони заприятелювали, майбутня дружина Багряного волинянка Галина Тригуб була у складі хору „Україна”, який Н.Городовенко заснував у Фюссені в 1946 році. У 1959 році Іван Багряний, відвідуючи Канаду, зустрівся з Городовенком у Монреалі. Вони листувалися до останніх днів земного життя. Син Івана Багряного, що тепер замешкав у Новому Ульмі (ФРН), також називається Нестором. Георгій Шибанов стверджує, що, мешкаючи в Канаді, Нестор Городовенко „...завжди линув далеко за океан – на рідну Полтавщину. З нею у нього було пов’язано багато теплих спогадів, бо саме звідси починалися витоки його духовної сили... Отак, припавши до землі, одного разу він промовив до дружини: - Якби зміг, Настуню, пішки б пішов у Лохвицю...
Невдовзі тяжка недуга звалила його з ніг, і він потрапив до „Конвелесентшпиталю”, що на околиці Монреаля... Про свою хворобу, яка його скосила, якось жартома сказав: „ – Що ж на Сулі я колись ловив щук, а рака спіймав у Канаді... Ні, не візьме! Не з такої полтавської глини я зліплений!...”


Додано (23-Лют-2015, 14:32)
---------------------------------------------
Кінець лютого -початок березня - золотий час для фото. М'яке сонце без різких тіней, дерева без листя - виходять цікаві неповторні фото, яких ви не зможете зробити в будь-яку іншу пору року. Недарма дореволюційні фотографи робили фотоальбом "Уходящая Лохвица" саме в цей період року:





Тому всім лохвичанам рекомендую взяти фотоапарат та вийти на прогулянку вулицями міста, зафіксувати все цікаве навколо. Років через десять ви свої ж фото із великою цікавістю будете розглядати.

***
Пропоную переглянути декілька фото із серії "Лохвиця зникаюча" під час недавньої фотомандрівки містом.

Район Велика Приліпка. Будинок на вул. Жуківській (Кірова).



Район Велика Приліпка. Вул. Жуківська. Глиняний будинок під черепицею.



Будинок на вул. Великій Приліпкінській (Гагаріна).



Район Гресів Кут.
  Його відремонтувати,зробити солом'яну стріху, то можна хоч фільми знімати про події 300-літньої давності.





Район Велика Приліпка. Вул. Жуківська. Фото лютий 2015 р.



Швидко все руйнується та зникає... Фото того ж будинку, але в листопаді 2014 року.



Район Засулиця.
  Залишки глиняного будинку, який фактично вріс у землю через свій вік. На задньому плані видніється п'ятиповерхівка.



Сообщение отредактировал zakon - Понеділок, 23-Лют-2015, 17:10
 
aaaaДата: Понеділок, 23-Лют-2015, 20:34 | Сообщение # 678
Генерал-лейтенант
Группа: Пользователи
Сообщений: 569
Награды: 4
Репутация: 1
Статус: Offline
:Будинок стоїть  на  березі  древньої  ріки  Сулиця.  respect

"... в каждом из нас живут ангел и демон,и голоса их порй неразличимы".
"Ангел же заставляет нас размышлять о наших поступках, и ему иногда нужны чьи-нибудь уста,чтобы высказатся."


Сообщение отредактировал aaaa - Понеділок, 23-Лют-2015, 20:35
 
ObersДата: Вівторок, 24-Лют-2015, 15:40 | Сообщение # 679
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
КАРТА ЛОХВИЦЫ с названиями улиц и номерами домов в комплексе с действующими on-line поисковыми сервисами: «Найти человека в Лохвице», «Найти фирму г.Лохвица», «Черный список Лохвици»).
Открывает возможность не только найти адрес в Лохвице, но и увидеть его. Это делает интерактивная карта Лохвицы, карта со спутника Лохвицы или «схематическая карта + спутниковая карта» города Лохвицы. Гибкий поиск позволит найти адрес и улицу в Лохвице.
Карта позволяет не только найти адрес по Лохвице, но и любой объект на карте Лохвицы, определить, какие объекты (люди, фирмы, организации) находятся в адресе (карта Лохвицы с номерами домов и названиями улиц легко позволяет это сделать).
Карта спутников Лохвицы, позволяет получить информацию о качестве объекта недвижимости, его местоположении и даже целевом назначении (жилой или нежилой фонд).
Проект для всех жителей Лохвицы, в нем присутствует не только карта Лохвицы, но и все объекты и их адрес в Лохвице с названиями улиц и номерами домов.
Для удобства пользования сервис может показать расстояние между адресами (объектами) город Лохвица.
http://city450.in.ua/lokhvitsa-poltavskaya-oblast


 
zakonДата: Четвер, 26-Лют-2015, 18:47 | Сообщение # 680
Полковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 315
Награды: 12
Репутация: 4
Статус: Offline
Історія школи №1 м. Лохвиця



Історія нашої школи розпочинається із приміщення, яке й до сьогодні зберігається по вулиці Шевченка, збудованого 1910р., як приміщення
Лохвицького реального училища. Будувалось воно протягом 1908-1910 рр.

Частину грошей для будівництва виділив поміщик Ротмістров, який у своїй доповіді Лохвицькому земству наголошував на необхідності створення в Лохвиці середнього навчального закладу для хлопчиків, іншу частину коштів виділило Лохвицьке земство.

Будівля побудована у стилі українського модерну чи модернового класицизму початку ХХ століття.



Приміщення почало діяти в 1910 році. Зараз у цьому приміщенні міститься медичне училище.

Архітектором був Федір Кричевський, брат відомого полтавського архітектора, автора будівлі Полтавського земства.На першому поверсі приміщення з виходом на вулицю довший час містилася жіноча гімназія. На другому поверсі, з виходом у двір, містилося реальне училище.

Реальне училище припинило свою роботу 1918 року. У 1920 році за більшовицької влади на його базі було відкрито трудову школу.

У 1925 році школа носила ім'я І. Франка і була семирічною.

1933-го року школа стала десятирічною. У 1935 році випустила свій перший десятий клас.

Протягом усього довоєнного та післявоєнного часу школа працювала на матеріальній базі ще реального училища. Це були чудово обладнані геологічний, фізичний і хімічний кабінети, кімнати для малювання та ліплення.

У 1941 році, коли 12 березня Лохвицю було захоплено німецько-фашистськими загарбниками, у приміщенні школи містився штаб танкової армії генерала Гудеріана, який у своїх спогадах і відмічав чудову матеріальну базу школи. Під час окупації у школі розташовувався збірний пункт та медична комісія для відправки на примусові роботи до Німеччини
українських юнаків і дівчат. За гіркою іронією долі випускники і учні школи, які раніше отримували тут знання, тепер звідси вирушали у
нацистське рабство. У 1942 році у приміщенні школи розміщувався табір військовополонених-вірмен, з яких німці планували сформувати
національний легіон. Вірмени готували повстання, яке було викрите восени 1942 року. Керівники розстріляні, а легіон розпущений.

Школа відновила свою роботу в кінці вересня 1943 року, і продовжувала до 1988 року в цьому приміщенні.

1 жовтня 1988 року було відкрите нове приміщення школи, що знаходиться по вулиці 60-річчя Жовтня. У будівництві школи брали участь всі, навіть тодішній директор Любченко Валентина Степанівна. У цьому приміщенні школа знаходиться і сьогодні.

Матеріал взято із сайту:
http://gimnaziya1.at.ua/index/0-10


Сообщение отредактировал zakon - Четвер, 26-Лют-2015, 18:53
 
aaaaДата: Четвер, 26-Лют-2015, 19:28 | Сообщение # 681
Генерал-лейтенант
Группа: Пользователи
Сообщений: 569
Награды: 4
Репутация: 1
Статус: Offline
Де  поховані  Вірменські Вояки? Чому  "Лохвиця" цим не  цікавится.? Де  поховані розстріляни  євреї- лохвичани?

"... в каждом из нас живут ангел и демон,и голоса их порй неразличимы".
"Ангел же заставляет нас размышлять о наших поступках, и ему иногда нужны чьи-нибудь уста,чтобы высказатся."
 
zakonДата: П'ятниця, 06-Бер-2015, 10:08 | Сообщение # 682
Полковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 315
Награды: 12
Репутация: 4
Статус: Offline
Комусь відомо вік даних споруд ?

Водонапірна вежа біля "фінського селища":



На території подвір'я районної лікарні:



Дана вежа вже не існує. Знаходилась на території колишньої харчосмакової фабрики:

 
aaaaДата: Субота, 07-Бер-2015, 14:50 | Сообщение # 683
Генерал-лейтенант
Группа: Пользователи
Сообщений: 569
Награды: 4
Репутация: 1
Статус: Offline
1991 рік Хор  "Відродження" в день  коли  офіційно  в  місті було  піднято на  флогштоці  ЖОТО- БЛАКИТНИЙ  стяг , за  ініціативи  районної  організації Народного  Руху  України.

Прикрепления: 6224676.jpg(189Kb)


"... в каждом из нас живут ангел и демон,и голоса их порй неразличимы".
"Ангел же заставляет нас размышлять о наших поступках, и ему иногда нужны чьи-нибудь уста,чтобы высказатся."
 
zakonДата: Вівторок, 10-Бер-2015, 19:22 | Сообщение # 684
Полковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 315
Награды: 12
Репутация: 4
Статус: Offline


Лохвицький історичний збірник розповідає нам про події початку XVII ст., коли лохвичани судились із мгарськими монахами. Йшли суперечки за землі, розміщені поруч із Святецькою (Святською греблею) на р. Сулиця:







Є дуже велика ймовірність, що та Святецька гребля, про яку пишуть - це сучасна дорога в Лісок від вул. Тесленка (Шиянської).  Звісно, це лише припущення, однак усі інші варіанти розміщення греблі - незручні та мало підходять під відомі нам описи. Раніше у Лохвиці ряд земель (навіть у центрі міста) належали монахам Мгарського монастиря. Так, за переказами, у Ліску знаходився будиночок монахів, їм також належали деякі території біля річки в тому районі. Монахи купували продукти у м. Лохвиця і по р. Сулиця відпраляли їх на човнах до Мгарського монастиря. Правда потім розбійники, що надумали поживитись, вбили монахів і пограбували їх оселю.

Кажуть, у свій час на Святецькій греблі стояли водяні млини, і що ця гребля певною мірою занапастила р. Сулицю.





Відносно того, що лохвичани прямо до річки обгорожували землі собі під двір, то ситуація за 300 років не дуже змінилась :)).





А на півострові на березі р.Сулиці, що має назву "Лісок" раніше мабуть росло багато дубів (раз їх було повно на території сучасного Соснового парку, а також біля нинішньої ветлікарні, то вони мали б масово рости і тут). Місцe тут відносно тихе та затишне, тож недарма воно сподобалось мгарським монахам.





Сообщение отредактировал zakon - Середа, 11-Бер-2015, 09:54
 
aaaaДата: Четвер, 12-Бер-2015, 19:29 | Сообщение # 685
Генерал-лейтенант
Группа: Пользователи
Сообщений: 569
Награды: 4
Репутация: 1
Статус: Offline
Будинок по  Івахницькій.

Прикрепления: 2915245.jpg(294Kb)


"... в каждом из нас живут ангел и демон,и голоса их порй неразличимы".
"Ангел же заставляет нас размышлять о наших поступках, и ему иногда нужны чьи-нибудь уста,чтобы высказатся."


Сообщение отредактировал aaaa - П'ятниця, 13-Бер-2015, 09:20
 
zakonДата: П'ятниця, 13-Бер-2015, 13:53 | Сообщение # 686
Полковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 315
Награды: 12
Репутация: 4
Статус: Offline
Цитата aaaa ()
Будинок по Івахницькій.$IMAGE1$

Не видно зображення.
Пане Анатолію, дякую за фото! А чому лише одне, на Однокласниках Ви більше фото публікуєте? Я ще давно говорив, що у Вас є хист підмічати цікаві ракурси, робити шикарні фото історичних (і не тільки) об'єктів м. Лохвиця.

Додано (13-Бер-2015, 11:53)
---------------------------------------------
Ось така копія  дореволюційної листівки потрапила до моєї колекції. Одразу ділюсь із читачами форуму м. Лохвиця. Аналогічна є у Лохвицькому краєзнавчому музеї, але вона гіршому стані збереглась. Тож на цій можна роздивитись дрібні деталі трохи якісніше.





Школа глухонімих. Відкрита у м. Лохвиця 14 листопада 1901 року. До наших днів будівля не збереглась, та і доля її після революції 1917 року - невідома. Знаходилась на вул. Шиянській (Тесленка) приблизно перед в'їздом до сучасного Управління експлуатації газового господарства (УЕГГ).



Для порівняння - фото Лохвицької школи глухонімих з іншого ракурсу. Дане фото зроблено в період з 1901 до 1912 року:



Видно напис  "Школа глухонемых открыта 14 ноября 1901 года".

Земська лікарня.  Знаходилась на вул. Роменській. Очевидно, дані приміщення лікарні  до сьогодення збереглись у перебудованому вигляді і зараз використовуються для інфекційного відділення Лохвицької ЦРЛ.



Богадільня. Згідно довідникових книг поч. ХХ ст., даний заклад знаходився у мікрорайоні "Пеньки". Я намагався на вул. Пеньківській (Чапаєва) знайти якісь залишки від даної будівлі, але нічого подібного не помітив, там в основному нові будівлі 70-х років і пізніше. Якщо розглянути дане фото, то видно, що місцевість, де стоїть будинок- похила, а дерева на задньому плані знаходяться в низині. Такий рельєф на вул. Пеньківській тільки по лівій стороні вулиці, тобто зі сторони р. Сулиці. Можливо хтось із старожилів того району міста зміг би розповісти про місцезнаходження даного закладу, але таке дослідження я не проводив.



Сообщение отредактировал zakon - П'ятниця, 13-Бер-2015, 22:59
 
aaaaДата: Субота, 14-Бер-2015, 10:43 | Сообщение # 687
Генерал-лейтенант
Группа: Пользователи
Сообщений: 569
Награды: 4
Репутация: 1
Статус: Offline
Память. На  цьому  місці  було  розстріляно  патріотів  лохвиччини. Виника  запитання  : чому така  помпезність  в Урочищі  Шумейковому  і така  убогість  в  Урочищі  Острів?





На місці "покою"  вікового  дуба в Урочищі Острів збудували дублікат. Навіщо?
Прикрепления: 9820747.jpg(362Kb) · 5664635.jpg(348Kb)


"... в каждом из нас живут ангел и демон,и голоса их порй неразличимы".
"Ангел же заставляет нас размышлять о наших поступках, и ему иногда нужны чьи-нибудь уста,чтобы высказатся."


Сообщение отредактировал aaaa - Субота, 14-Бер-2015, 10:55
 
ObersДата: Понеділок, 16-Бер-2015, 14:58 | Сообщение # 688
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Лохвиця. Рік після лєнінопаду

Собор, синагога чи новий райцентр зайнятості… для бездуховних

Коли заходить мова про те, що ж має бути на місці демонтованого понад рік тому  т.зв. пам’ятника «важдю мірового пралєтаріата», а по сумісництву – ще й засновнику тоталітарної большевицької партії та держави Владіміру Лєніну у Лохвиці, який впав, сподіваюсь, назавжди, завдяки у тому числі й моїм довголітнім зусиллям та за підтримки широких кіл патріотичної громадськості 23 лютого 2014 року, то необхідно, як на мене, виходити з тієї позиції, що ж було раніше на тому місці та близько нього. А була це насамперед центральна вулиця нашого містечка, трохи далі – Соборна площа, про історичний вигляд якої ми можемо дізнатися переважно з унікальної картини місцевого, доволі талановитого й самобутнього художника В.П.Журавльова, написаної у травні буремного 1918-го року, яка дбайливо зберігається у Лохвицькому краєзнавчому музеї імені Г.С.Сковороди, як також із серії поштівок «Уходящая Лохвіца», що були випущені місцевими євреями, яких на початку ХХ-го століття було багатенько серед лохвицьких містян.



Головною ж окрасою Лохвиці, а відтак й Соборної площі, був знаменитий на всю округу мурований Собор Різдва Пресвятої Богородицізведений на місці згорілої церкви, збудованої на кошти останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського. Наразі на цьому, такому святому для православних християн та правдивих козаків місці, є вкрай занедбаний, з пророслим крізь асфальт бур’яном та деревцями, довкола хаотично обписаний місцевими  любителями графіті, закоханими та нецензурниками, округлої форми, непримітний серед дерев та чагарів колись знаменитий лохвицький танцмайданчик, місце відпочинку молоді переважно у 1970-90-их роках. Тієї знаменитої молоді, з Губчинець чи Годзюрини, яка колись була, як мовиться, «по вуха» залюблена у «Червону Руту», Назарія Яремчука, «Краян» та пісні Валєрія Ободзінського у виконанні талановитих місцевих аматорських гуртів, а натепер віддає перевагу, мабуть, не танцям під «живу» музику знаних на всю округу колись патлатих гітаристів, тепер – постарілих від війни та негараздів лисих та посивілих дядьків, а здебільшого - нічним клубам з привозними сприптизерами та сприптизерками, які, не зважаючи на значну кількість районних служб для молоді, продовжують майже цілодобово зомбувати молодих лохвичан, серед яких нерідко трапляються студенти навчальних закладів. Та кому це потрібно?! Можновладці скажуть: «Війна!», а несумлінним моїм землякам того й треба… Трохи далі від, з дозволу сказати, «танцмайданчика», поважно розташувалася (прямісінько коло сучасного футбольного поля зі штучним покриттям й осідку місцевого прокурора)  інша «прикраса» центру нашого міста -  громадський туалет. Цей «заклад» збудували якраз неподалік вічного спочинку святих отців, що колись урядували в Соборі, та знаменитих мешканців нашого міста, серед яких похований навіть наказний гетьман українських козаків й дипломат полковник Григорій Гамалія, який, як достеменно встановлено,  відійшов за межу Вічності у Лохвиці на початку 18-го століття... Але це вже, як кажуть, «зовсім інша історія»…



Чи не найкраще описав знаменитий лохвицький Собор заслужений діяч мистецтв України Георгій Шибанов, який, на жаль, передчасно відійшов на Вічну ватру. У своїй статті в газеті «День» (№42, 12.03.2009) «Спадок Петра Калнишевського. Про долю унікальної мистецької пам’ятки з Полтавщини», пан Георгій, надзвичайно залюблений у нашу Лохвицю, її син і патріот, писав: «… Лохвицька пам’ятка нам надзвичайно цікава й тим, що в особистому архіві П.Калнишевського є досить об’ємна справа (230 аркушів), з котрої детально довідуємося про хід будівництва церкви у Лохвиці: скільки на це пішло грошей, хто був будівничим, оздоблював інтер’єр храму високомистецьким різьбленням і малярськими роботами. Чому ж так опікувався будівництвом церкви у Лохвиці П.Калнишевський? Дослідник роменської старовини Ф.Сахно у 70-х роках минулого століття намагався простежити родинні зв’язки кошового отамана. В одній із своїх публікацій він доводив, що його нащадки пов’язані з вихідцями з Правобережної України, котра була тоді у володінні Речі Посполитої, й переселилися на початку ХVIIIстоліття на Гетьманщину. Окремі дослідники з приводу цього роблять припущення, що сам П.Калнишевський походить із шляхти. На це вказують і документи його соловецького ув’язнення, де він значиться «польським дворянином». Тож родичі П.Калнишевського розселилися на Роменщині й Лохвиччині. Підтвердженням цьому є й небувалий розмах його меценатської діяльності у цих краях… Саме від кума — лохвичанина М.Яновського — Калнишевський довідався про смерть свого племінника Й.Калнишевського, якого він свого часу призначив полковником Кодацької паланки. Калнишевський не раз відвідував Лохвицю. В історичних документах зафіксовано, що 1766 року він гостював у місцевого протопопа К. Кривецького. Через деякий час до нього зверталася вдова цього священика з проханням допомогти у ремонті церковної дзвіниці в селі Западинці, що поряд з Лохвицею. Після того як 1748 року згоріла церква Різдва Богородиці у Лохвиці, місцева козацька громада звернулася саме до П.Калнишевського з проханням посприяти у будівництві нового храму. Як засвідчило листування з приводу зведення храму, воно тривало вісім років. Для цього він запросив кращих майстрів з Гетьманщини. Будівництво спочатку очолював І.Бродацький, з яким Калнишевський уклав контракт. Проте він раптово помер, і далі будувати церкву довелося вправному місцевому зодчему І.Лукашу… В архівній справі про будівництво соборної церкви у Лохвиці є книга всіх видатків на нього. Так, на зведення храму пішло 504 дуби, за які заплатили 405 рублів. Якщо у першій половині ХVIII століття з майстрами в основному розплачувалися натурою (зерном, медом, воском тощо), то наприкінці століття платили грішми. Нагляд за будівництвом за дорученням П.Калнишевського здійснював якийсь Борисяк. Він регулярно у листах на Січ інформував кошового отамана про роботи на всіх етапах будівництва храму. Коли було завершено оздоблення його інтер’єру, Борисяк із задоволенням писав: «Иконостас предивный и преславный в собори лохвицком освящен»…. Влітку 1797 року від удару сильної блискавки соборна церква у Лохвиці згоріла. Це сталося під час богослужіння. Саме святкували день пророка Іллі, й у храмі перебувало багато людей. Дивом парафіянам вдалося врятувати іконостас та інше церковне начиння. За переказами, у цьому їм допомогла чудотворна ікона, привезена із Афонського монастиря, яку храму подарував П. Калнишевський. Після того як іконостас винесли, споруда обвалилася.Будівництво нового храму тривало до 1809 року. Він був мурованим. Його вінчала кругла, прорізана вікнами, баня. Чотири кутові бані за своєю стилізацією схожі на дзвіниці. З трьох боків храм мав портики з чотирма колонами дорійського ордера. Храм звели у стилі російського класицизму. За своїми основними ознаками його архітектура нагадує собори та церкви, побудовані у ряді губернських і повітових міст тодішньої Російської імперії наприкінці ХVIII — на початку ХIХ століття за проектами, виготовленими в майстерні архітектора І.Старова. Найбільш наближеним за окремими архітектурними деталями до соборної церкви у Лохвиці є храм святителя і чудотворця Миколи Мірлікійського, побудований у Ревелі (нині Таллінн) наприкінці 20-х років ХIХ ст. Соборна церква Різдва Богородиці у Лохвиці була однією із перших на Полтавщині однобанних споруд, яку тоді звели у суворій відповідності до архітектури классицизму...».



Неподалік же зруйнованого лєнінцями-безбожниками Собору знаходилась мурована синагога. Відомо, що на теренах Полтавщини, зокрема у Лохвиці, було багато євреїв, які мирно співіснували з православними християнами, однак сповідували юдаїзм класичних напрямків – ортодоксальний (миснагдим) та хасидизм, а богослужіння відбувалося в синагогах й молитовних будинках. Згідно з даними із доступних джерел, «…у більшості це були дерев’яні споруди…. На поч. 20 століття діяло 16 синагог у населених пунктах  тодішньої Полтавської губернії - Гадяч, Зіньків, Кобеляки, Костянтиноград, Кременчук, Лубни, Полтава (9), Прилуки; 10 молитовних будинків у населених пунктах: Гадяч (2), Рашівка, Веприк, Лютенька, Великі Будища (всі – Гадяцького пов.), Комишня, Ромодан, Усівка, Сорочинці (всі – Миргородського пов.), 46 молитовних шкіл у населених пунктах: Зіньків, Золотоноша (4), Кобеляки (3), Кременчук (8), Градизьк, Лохвиця (6), Лубни (2), Миргород, Переяслав (8), Пирятин, Полтава (2), Прилуки (5), Ромни (2), Хорол (2). Традиційну національнорелігійну освіту євреї отримували також у хедерах, талмудторах, казенних та приватних училищах. На духовне життя юдейских громад відчутний вплив справляли рабини та меламеди (вчителі). Напередодні та під час перевороту большевиків у 1917 році євреї посіли провідне становище в московських політичних партіях, у т.ч. большевицькій. На незалежну Україну вони, за незначним винятком, не орієнтувалися, хоча саме Українська Центральна Рада законом від 08.01.1918 декларувала найширшу єврейську національно-персональну автономію. В УРСР євреї одержали рівноправність. Звуження традиційної господарської бази (промисловість, торгівля, фінанси) було компенсоване широкою участю в державних, партійних і господарських установах (2/3 керівництва і 1/3 апарату). Водночас після встановлення радянської влади єврейське релігійне і громадське життя на Полтавщині поступово було згорнуте, синагоги й молитовні будинки закриті. 05.04.1923 було закрито Велику хоральну синагогу в Полтаві, 10.04.1923 – синагогу «Кнесс Ісроель» у Кременчуці…».

Приміщення ж мурованої синагоги, яка колись належала лохвицькій єврейській громаді, при вулиці Гоголя, на відміну від Собору Різдва Пресвятої Богородиці, на даний час поки що збереглось, хоча й знаходиться у вкрай занедбаному стані: на даху цього історичного приміщення ростуть дерева, а вікна цього колись культового закладу місцевих євреїв, в якому колись розташовувався на інкубатор, то СПМК, - до половини по висоті закладені цеглою одним із підприємливих бізнесовців, здається, вірменського роду. Будемо, однак, сподіватися, що хоч лохвицьку синагогу буде збережено,.. хоча б як пам’ятник місцевої архітектури…

Як відомо, від середини 1990-их років серед євреїв Полтавщини почалося відродження культурного і релігійного життя. Так, неподалік від Лохвиці, у Гадячі, щорічно нарощується паломництво хасидів із різних країн світу до поховання засновника хасидської системи Хабад Залмана Шнеєрзона. Наприклад, у 2007 році його могилу відвідало близько тисячі адептів хаисдизму. За підтримки тодішнього народного депутата України Алєксандра Фєльмана у Гадячі реконструйовано склеп з останками названого ребе, споруджено готель для паломників, розпочато будівництво синагоги. Завдяки похованню З.Шнеєрзона Гадяч увійшов до п’ятірки т.з. «святих місць» паломництва хасидів в Україні.

Маємо надію, що Лохвиця, де похований не менш знаменитий ребе Шим’он Моше (Мойше) Діскін (1872-1930), корені якого були із містечка Хіславічі колишнього Мстиславського повіту Західної (а згодом Смоленської) губернії, колись також стане одним із місць паломництва представників «боговибраного» народу, що гіпотетично могло б згодом наповнити за прикладом Умані таку збіднілу лохвицьку  казну, якби… разом з відродженням традицій небайдужі лохвичани прогнали й казнокрадів. У Хіславичах же, звідки походив лохвицький равин Діскін, до речі, була не одна чи дві чи шість, як у Лохвиці, а цілих 9 синаґог, а Ш.М.Діскін був родичем знаменитого равина Йеґошуа Йеґуди Лейби Диски та равина Брест-Литовська та равина Меа Шеарим в Єрусалимі, закликав бідних євреїв до алії в Ерец Ісраель, а багатих він просив жертвувати на цю святу справу був активним учасником руху «Мизрахи». Подейкують, вмілий оратор і полеміст Діскін швидко став відомим в сіоністських колах, був тісному контакті з такими видними діячами сіоністського руху, як д-р Йехіель Членов, письменник Авраґам Слуцький та інші. Однак на певному етапі Діскін розчарувався й покинув сіоністський рух, головним чином із-за внутрішньої боротьби та суперництва, як також діяльності тих, хто переслідував особисті інтереси.  Цікавим є те, що лохвичанин Шимон Моше Діскін був автором визначної праці «Мидраш Шим’оні», а його син ребе Йеґошуа Зеліг Діскін(*1896, Лохвиця(?)-1970, Пардес Ханна) написав передмову «Тол дот Га-Мишпаха» до цієї книги свого батька. Іншим земляком єврейського роду, уродженцем Лохвиці, був такий собі Стєпан Алєксандровіч Волохов, 1866 (?) р.н.  Як відомо, 1886 року два молодих євреї купецький син Пьотр Яковіч Шевірьов та син дійсного статського радника Алєксандр Ільіч Ульянов (брат пізнішого большевицького вождя Лєніна, по матері - Бланк) та ще 7 студентів Санкт-Петербузького університету, які належали до терористичної організації «Народна воля», вирішили організувати вбивство московського імператора Алєксандра ІІІ-го. Бомби, які були споряджені свинцевими та отруєними стрихніном кулями, були виготовлені згаданим вище Ульяновим-Бланком та Іосіфом Дмтрієвічем Лукашєвичєм, колишнім кандидатом С.-Петербурзької духовної академії. Цікаво, що до групи сигнальників були зараховані євреї - лохвицький міщанин Стєпан Алєксандровіч Волохов, син надвірного радника Міхаїл Нікітіч Канчєр та дворянин Полтавської губернії Пьотр Степановіч Горкун. Було визначено також групу метальників бомб. Згідно з вироком від 15-19 квітня 1887 року на т.зв.процесі «Другого березня 1887 року», коли основні змовники були арештовані й видали інших.  Лохвичанин Стєпан Волохов, який мав від роду 21 рік, був засуджений лише до 10 років каторги, 5 терористів – Шевірьов, Ульянов, Андрєюшкін, Осіпанов та Гєнєралов -  8 травня 1887 року в Шлісельбурзькій фортеці. Разом із уродженцем Лохвиці С.А.Волоховим, але на термін ув’язнення 15 років, було засуджено зокрема також брата майбутнього глави польської держави Юзефа Пілсудського – дворянина Віленської губернії Броніслава Йосифовича Пілсудського. Наразі мало кому відомо, що якраз у нашій Лохвиці далекого 1877 року народився такий собі Горєлік Шмарйе (російською мовою – Горелик Шмарье), - видатний публіцист, перекладач, історик літератури також єврейського походження. У віці 13 років разом з батьками приїхав до Вільно, де потім став службовцем, працював заробітково бухгалтером. Свою літературну діяльність Шмарйе почав при кінці 1890-х років, як російський журналіст, однак писав переважно під псевдонімами. Відтак постійно друкувався у вільненських російськомовних  газетах «Північно-Західне Слово» та «Нова зоря», писав кореспонденції та репортажі. 1908 року Горєлік видав друком свою книгу на ідиші «Брів цу а фрайнд» («Листи до друга»). У тому ж таки році він разом з А.Вайтером і Ш.Нигером заснував журнал «Литерарише монатшрифтн», від 1910 року був редактором збірника «Дер идишер альманах» (Київ), у якому публікувалися твори Д.Бергельсона, Дер Нистера та інших, тоді ще письменників-початківців. Шмарйе Горєлік співпрацював також і в інших єврейських літературних виданнях. У роки Першої світової війни він мешкав у Швейцарії, де співпрацював у пацифістській газеті, за що зазнав арешту терміном на 6 місяців. Пізніше наш земляк  оселився в Берліні. В 1923-24 роках він здійснив подорож по різних місцевостях Канади та Америки й надрукував серію своїх  подорожніх нарисів в Нью-Йорку та варшавській єврейській газеті. Від 1933 року Ш.Горєлік мешкав в Єрусалимі, де до кінця життя співпрацював у єврейських періодичних виданнях, дописував на івриті та ідиш. Уродженець Лохвиці Шмарйе Горєлік є автором книг «Ді лібе провинц» («Мила провінція») (1913), «Літератур-білдер» («Літературні картини») (1912), «Ін вандер-лебн» («У скитальчої життя» (1918), «Гройсе нешомес» («Великі душі»)(1921), «Розповіді Рабіндраната Тагора» (1922) та ін. Помер Ш.Горєлік 1943 року дуже далеко від провінційної Лохвиці, так густо населеної представниками єврейського роду, що дала йому життя у 1877 році.

З поміж  інших відомих лохвицьких євреїв можемо назвати меншовика Ґансбурґа Давида Бер Ґершевича, який народився у Лохвиці в 1855 році, навчався в класичній гімназії в Ніжині Чернігівської губернії., однак після 4-го класу був вимушений покинути навчання, працював вантажником в Севастопольському порту й вже тоді почав вести марксистську пропаґанду. Згодом здав іспити на звання аптекарського помічника й  отримав право виїхати за межу осілості. За пропаґандистську діяльність був заарештований у м.Пирятині й висланий в Оренбург, куди прибув 25 листопада 1903 року, де став одним із організаторів «Оренбурзької революційної групи» (1904-05), пізніше (1905) був обраний керівником Оренбурзської групи РСДРП(меншовиків), згодом за агітацію серед залізничників був засуджений на рік утримання в фортеці (1907-08). Від 1910 року – скарбник Червоного Хреста в Оренбурзі. 14 серпня 1915 року був знову заарештованим, однак, не бажаючи бути знову засудженим, покінчив життя самогубством, вживши отруту.

Згідно з витягом із «Энциклопедического словаря» Брокгауза і Єфрона приводяться дані складу населення міста за 1894 рік: з 11013 жителів у Лохвиці було 4816 особа «іудейського віровизнання», тобто 43,7%. А якщо від загальної кількості відкинути тимчасових 915 військових (у Лохвиці того часу стояв, напевне полк), то відсоток єврейського населення зросте до 47,7%, тобто євреї становили мало не половину міського населення. У 1905 році на 100 жителів Лохвиці припадало 27,6 євреїв (в повіті — 3 %, в 1910 році з 1689 дворів у Лохвиці 406 було єврейських.  За даними допису поміщеного Форумі «Лохвиця», з нерухомості, що належала єврейській общині, можна виділити синагогу і приміщення кількох шкіл. Вони збереглися до наших часів. В будинку синагоги, розташованому при вулиці Гоголя (а раніше це була вулиця Шкільна), свого часу, як я вже зазначав вище, розміщався інкубатор та СПМК-1.  В будинках шкіл — на розі вулиць Перемоги і Рози  Люксембург (раніше — Лубенської і Перекопської) розташований нині районний відділ статистики, в іншому — по вулиці Гоголя — позавідомча охорона, а ще раніше — ощадна каса, тепер там урядує приватний нотаріус. Далеко за межами Лохвиці були відомі купці Урінсон та Бєніонович. Братам Турєвським належали цегельня та шкіряний завод. Підприємці Д.Л.Іткін та А.Л.Раділєвскій мали в місті універсальний магазин, в якому продавалося все, починаючи з дамської пудри і аптекарських товарів і закінчуючи музичними інструментами та мисливськими рушницями, їм також належав невеликий завод безалкогольних напоїв. Коли влітку 1913 року міською управою було прийняте рішення виготувати фотоальбом «Уходящая Лохвица», то цей задум реалізували саме Іткін та Раділевскій. Вони надрукували і розповсюдили через власний магазин до 50 типів поштових листівок з фотографічним зображенням цікавих будівель міста, площ, вулиць, установ, закладів тощо. Завдяки цьому ми сьогодні маємо уявлення, якою була Лохвиця на початку століття.  Євреї-підприємці були зачинателями багатьох нових справ у місті. Так, у 1888 році на перехресті вулиць Лубенської і Шиянської (тепер це вулиці Шевченка і Тесленка) почала діяти перша у Лохвиці друкарня, яка належала братам Дєльбергам. Тут друкувалися матеріали і звіти повітового земства та товариства сільських господарів, перші місцеві газети — «Бюлєтєнь Лохвіци», «Лохвицкоє слово» і навіть «Вестник Хорольского общества сельского хозяйства». В 1912 році в центрі почала діяти ще одна друкарня купця А.Л.Раділєвського і міщанки Б.Я.Пунянской. Свого часу тут друкувалася газета «Лохвицкій вестник». При вулиці Лубенській, неподалік від зруйнованого натепер Народного будинку, містилася ще й третя друкарня такого собі Хазановіча, продана в 1914 році З.Браславскому. В 1920 році всі три друкарні були націоналізовані і злиті в одну, яка стала гордо називатися «радянською», точніше – «совєцкой», оскільки майже усі євреї, як, власне, і большевики були російськомовними. Стосовно ж сучасного приміщення друкарні, то на її місці до революції стояв кінотеатр-ілюзіон «Ідеал», який належав братам Грінбєргам і називався ще електротеатром. Кіномеханіком свого часу тут працював С.Б.Журавскій, іменем якого названо одну із вулиць Лохвиці. Досить відомою була в Лохвиці численна родина Дунаєвськіх, з якої вийшли і стали знаменитими композитори:  лауреат Сталінських премій Ісаак (Шуня) Іосіфовіч Дунаєвскій (повне ім’я - Исаак Беру Іосіф Бєцалєв Цалієвіч Дунаєвскій), та заслужений діяч мистецтв УРСР Зіновій Іосіфовіч Дунаєвській. Став музикантом, заслуженим діячем мистецтва РРФСР і третій брат Семьон Іосіфовіч. Інший їхній брат, очевидно, двоюрідний, Лєв Ісааковіч Дунаєвскій, пізніший уролог, хірург, доктор медичних наук (1935), професор (1945), який розробляв проблеми воєнно-польової урології, оперативного лікування передміхурової залози, - також народився у Лохвиці 1900 року. До речі, до революції їхній спільний дядько Ц.С.Дунаєвскій був власником невеликого заводу по виготовленню слабо газованих напоїв у Лохвиці. Ще одному родичу, правда далекому — С.X.Дунаєвскому, належала знаменита тютюнова фабрика.

Ще, мабуть, мало хто знає, що у якраз у Лохвиці народився такий собі Реб Йоель Сорін, більше відомий за прізвиськом «Даровітий», -  один із визначних вихователів і богословів, який наклав відбиток не тільки в організації духовного життя окремих єврейських громад, але й серед світового єврейства. Народився ж цей Реб Йоель Сорін в повітовому місті Лохвиці Полтавської губернії у бідній єврейській родині. Його батько, сажотрус, зробив багато для виховання свого сина. Подейкують, що ще в дитинстві Сорін-молодший виділявся своїми здібностями й згодом отримав тоді прізвисько «Даровітий із Полтави». Дізнавшись про його обдарування, місцевий рабин р.Мойше-Бер Лур’є допоміг йому поїхати до знаменитої Воложинської єшиви, оскільки там у нього були тісні відносини з гаонами Нецівим і р.Хаімом Соловейчиком, які підтримували його, поки він не став великим ерудитом. Одружившись, «Даровітий» (Реб Йоель Сорін) переїхав до свого тестя, рабина Ельханана Шиффа до містечка Черничі у Мінській губернії. У цей час з великих громад до цього уродженця Лохвиці, як знаменитого знавця Тори, надійшли численні пропозиції посісти у них пост равина. Однак «Даровітий» поставив за мету свого життя поширити Тору серед єврейського народу та заснувати єшиви в тих місцях, де навчання не було таке вже й поширене. Тому він відправився на Волинь і заснував єшиви в 5657 році за їхнім літочисленням у містечку Бережниці, а через кілька років перевів її у містечко  Звягель. Ця ешива назвалася «Ор Тора», а лохвичанин Реб Йоель Сорін далі виступав за об’єднання всіх сил єврейського народу, опублікував брошуру про значення єдності серед євреїв, тому для нього було великою радістю  створення на теренах Московщини організації «Ахдут Ісраель», яка об’єднала всіх віруючих, тож лохвичанин «Даровітий» особисто вів аґітацію за зміцнення цього руху не лише на Волині, але й по усій Україні…  Але, вибачте, захопився.…

Вже зовсім у недавні, але ще дореволюційні часи, коли очільником української держави був єнакіївський завгар псевдо-християнин Януковіч, а керівником української служби зайнятості - з походження одеський єврей, якого вже немає серед живих, Владімір Міхайловіч Галіцкій, - лауреат муніципальної акції «Одесит року» та почесного знака «Кришталева перлина», відзначений, до речі, православними орденами московської церкви - Нестора-Літописця та Святого Володимира, - запопадлива лохвицька влада швидко й без участі громадськості виділила тоді під будівництво приміщення Лохвицького районного центру зайнятості земельну ділянку, й що, як на мене,  прикметно, - якраз між синагогою і танцмайданчиком на місті Собору, прямісінько в центральну парку. Принагідно зазначу, що під час обшуку у службових кабінетах, приватних помешканнях та у банківських скриньках згаданого вище одесита



В.М.Галіцкого наприкінці 2011 року було вилучено серед іншого понад 2 мільйони гривень, близько мільйона доларів США, понад 300 тисяч фунтів стерлінґів, близько півмільйона євро та понад 3 кг золота і ювелірних прикрас… Може, щось із того мало піти на Лохвицький центр зайнятості у центральному парку?! Невідомо…  Впевнений, однак, що рішення колишньої (чи вже теперішньої?..) лохвицької влади виділити земельну ділянку державній українській службі, яку колись очолював православний єврей-орденоносець, все ж було… обґрунтованим. Насамперед малося в далекій перспективі краще порозуміння між євреями та українцями, щоб ті представники обох націй, відпочиваючи в іншій частині парку, дивлячись в потилицю пам’ятника… самому Лєніну, що тоді ще стояв на місці, як безробітні, могли б швидко зареєструватися, або зробити якусь відмітку та…  скуштувати морозива на ту ж таки призначену допомогу… по безробіттю, заглянувши пізніше у бронзові зіниці «важдя міравого пралєтаріата» і «атца всєх обєздолєнних» Владіміра Ільіча Лєніна…

Натепер, коли пам’ятника Лєнінові вже понад рік немає, тоді кому ж заглядати в очі, спитаєте ви?! Та, напевно, місцевій владі, яка залишається по суті своїй лєнінсько-реґіональною, незважаючи на те, кому – Калнишевскьому, Мазепі чи Героям Небесної сотні, - встановлять черговий пам’ятник на місці сумнозвісного большевицького ідола у Лохвиці...



Прикро інше, що ті, при президентові із Хоружівки Ющенкові, який полюбляв частенько повторювати «моя нація», ті посадовців, що мали б навіть за посадою, а не  переконаннями повалити начисто ідолів по усьому району, області та всій Україні та перейменувати геть усі вулиці та площі, до яких я неодноразово письмово звертався з цього приводу від початку 2009 року, тепер знову репетують, годуючи місцевих українців байками про пам’ятники катам, які необхідно зносити, та про свою «участь» у Революції гідності…

Одначе, це їхнє, «ющенківців» чи «тимошенківців», конституційне право, бо, може, вони й справді хочуть поставити самим собі (?!) подібний пам’ятник на місці того таки боввана Лєніна,…  чи знову, опинившись при владі,.. скасувати рішення про будівництво центру зайнятості у центральному парку Лохвиці, або за свої кошти відбудувати Собор чи відремонтувати синагогу.

Бо у нас, у Лохвиці, зазвичай так: на власні магазини з горілкою та на нічні клуби з стриптизерками кошти й дозволи є, - а на церкви, собори та пам’ятники – зась!..   Оце, як кажуть, тобі, Гапко, й увесь… «вео майдан»!

Олександр Панченко, -  некорінний лохвичанин
gromada-lv.at.ua


 
zakonДата: Понеділок, 16-Бер-2015, 18:38 | Сообщение # 689
Полковник
Группа: Модераторы
Сообщений: 315
Награды: 12
Репутация: 4
Статус: Offline
Цитата Панченко О.І. ()
Підприємці Д.Л.Іткін та А.Л.Раділєвскій мали в місті універсальний магазин... цей задум реалізували саме Іткін та Раділевскій....

***
Ще одному родичу, правда далекому — С.X.Дунаєвскому, належала знаменита тютюнова фабрика.

Двейра Лейбівна Іткіна (це була жінка), а як звали Радилевського не знаю.



***
Не факт, що власник Тютюнової фабрики мав ініціали С.Х., на листівці скоріше за все - помилка.  На стінах самої фабрики збереглись металеві символи "Е.Д.":



В довідниках початку ХХ ст. вказано, що власником Тютюнової фабрики у м. Лохвиця (побуд. у 1908 р.) був Е.Х. Дунаєвський.
Так от Е.Х. Дунаєвський на початку ХХ ст. активно згадуеться і в м. Пирятин, де також володів одним із промислових підприємств.
І в довіднику вказано, що повне ім'я промисловця Дунаєвського із Пирятина - Євель Хаімович.
Можна припустити, що це одна і та ж людина, в такому випадку лохвицького власника Тютюнової фабрики звали - Євель Хаімович Дунаєвський.


Сообщение отредактировал zakon - Понеділок, 16-Бер-2015, 18:51
 
aaaaДата: Понеділок, 16-Бер-2015, 20:14 | Сообщение # 690
Генерал-лейтенант
Группа: Пользователи
Сообщений: 569
Награды: 4
Репутация: 1
Статус: Offline
respect hands hands bye

"... в каждом из нас живут ангел и демон,и голоса их порй неразличимы".
"Ангел же заставляет нас размышлять о наших поступках, и ему иногда нужны чьи-нибудь уста,чтобы высказатся."
 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Сторінка 46 з 54«1244454647485354»
Пошук:

Copyright Лохвиця © 2017