ЛохвицяП'ятниця, 24-Лис-2017, 08:52
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 4 з 54«1234565354»
Модератор форуму: Stepan, Бабай, Obers, zakon 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Історія міста
rootДата: Середа, 05-Бер-2008, 11:02 | Сообщение # 1
Адмін
Группа: Администраторы
Сообщений: 464
Награды: 4
Репутация: 16
Статус: Offline

ЛОХВИЦЯ

Лохвиця — старовинне місто, центр Лохвицького району Полтавської області. Розташоване на річці Лохвиці (права притока р. Сули, басейн Дніпра) на автошляху Київ-Суми, за 12 км від залізничної станції Сула. Відстань до столиці м. Києва — 220 км, до обласного центру м. Полтави — 175 км. Міській раді підпорядковане селище Криниця. Населення Лохвиці складає близько 13 тис. жителів.
Історія

Точний час заснування міста невідомий. За часів Київської Русі входила до складу Переяславського князівства і була одним з укріплень Посудьської оборонної лінії. Вперше в історичних джерелах згадується у 1320 році. У "Книге большому чертежу" (1618 р.) зазначена як містечко, що мало укріплення-фортецю. У 1644 р. місто одержало магдебурзьке право і герб, що зображував міські ворота з баштами на них.

Герб російського періоду затверджений 4 липня 1782р. на основі старого герба: білокам’яна фортечна брама з трьома вежами і блакитними флюгерами на золотому тлі французького щита.

Герб Лохвиці російського періоду затверджений 4 липня 1782р

В 1648-1658 роках, Лохвиця — сотенне місто Миргородського, пізніше Лубенського (1658-1781 р.р.) полків. Під час Визвольної війни проти польської шляхти лохвицька козача сотня у складі війська Богдана Хмельницького брала участь у битвах під Пилявцями (1648), Зборовом (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), Жванцем (1653). Під час Північної війни між Росією і Швецією Лохвицький сотник П.Мартос підтримував гетьмана Івана Мазепу. В місті знаходилася гетьманська казна.

Після ліквідації автономії Лівобережної України Лохвиця — центр повіту Чернігівського намісництва (1781-1796), заштатне місто Малоросійської (1796-1802) і центр повіту Полтавської губернії (1802-1923).

У 1825 році у Лохвиці діяв осередок Південного таємного Товариства декабристів. У 1905 році в місті мали місце народні заворушення, спрямовані проти самодержавства.

Переписом 1910 року у Лохвиці зафіксовано 1689 господарств (козацьких — 691, селянських — 216, єврейських —406) і 9531 жителя. Станом на 1917 рік у місті діяли 6 православних церков і синагога, жіноча гімназія, реальне, міське та комерційне училища, учбові ремісничі майстерні, електростанція, аптека, земська лікарня, кінотеатр. Народний будинок (театр), Товариство сільських господарств, два товариства взаємного кредиту, три друкарні, цегельний і шкіряний заводи, тютюнова фабрика.

10 березня 1917 року обрано першу Лохвицьку Раду робітничих депутатів. Радянську владу проголошено 22 січня 1918 року. У 1919 році для боротьби з добровольчою армією Денікіна у місті створено 500-й Лохвицький робітниче-селянський полк. У період колективізації 1929-1932 рр. на околицях Лохвиці було створено 7 приміських колгоспів. Не обійшло Лохвицю лихо голодомору 1932-1933 років.

У роки німецько-фашистської окупації (12.09.1941-12.09. 1943 роки) гітлерівці стратили бизько 400 жителів міста, 536 чол. вивезли на примусові роботи до Німеччини. У Лохвиці діяли міська підпільна група і антифашистське підпілля у вірменському легіоні. У вересні 1943 року, після визволення, у місті знаходився штаб Воронезького фронту на чолі з генералом армії М.Ф. Ватутіним.

В Лохвиці в різний час видавалися наступні газети: "Бюлетень Лохвицкой уездной земской управи" (1903-1905), "Лохвицкий вестник" (1913-1914), "Лохвицкое слово" (1912-1918), "Провесінь" (1918), "Робітник" (1919), "Известия" (1919), "Вісті" (1920-1923), "В соціалістичний наступ" (1930-1937), "Більшовицька трибуна" (1937-1941,1943), "Лохвицьке слово" (1941-1942), "Вісті Лохвиччини" (1942-1943), "Зоря Лохвиччини" (1943-1944), "Зоря" (з 1944),"Лохвицький вісник" (1990-1991), "Добридень" (з 1997 р.).


 
ObersДата: Середа, 28-Лис-2012, 12:02 | Сообщение # 46
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Дмитро Андрієвський



Ідеолог українського націоналізму, дипломат, політичний діяч, публіцист, інженер
27.09.1893—30.08.1976

Андрієвський Дмитро Юрійович (27.09.1893, с. Будки Лохвицького пов. Полтавської губ., тепер Лохвицького р-ну Полтавської обл. — 30.08.1976, м. Дорнштадт, Німеччина) — ідеолог українського націоналізму, дипломат, політичний діяч, публіцист, інженер.

Д. Андрієвський ще з молодих літ брав активну участь в українському національному русі. Інженер за фахом. У 1919—1920 рр. працював у складі дипломатичної місії Української Народної Республіки у Швейцарії, згодом став консулом УНР у цій країні. Після поразки Української революції 1917—1921 рр. змушений був емігрувати до Бельгії, але політичної діяльності не припинив. У Брюсселі очолив Українську національну раду та Європейське об’єднання українських організацій.

У 1927 р. в Берліні відбулася Перша конференція українських націоналістів, на якій Д. Андрієвського (як ідеологічного референта) разом з Є. Коновальцем, М. Сціборським та В. Мартинцем обрали до першого складу Проводу українських націоналістів. У цей час його численні статті з’являються в журналах «Національна думка» та «Розбудова нації». Він бере активну участь і в діяльності Групи української національної молоді. Авторитет Д. Андрієвського був настільки високим, що після Установчого конгресу Організації українських націоналістів у 1929 р. у Відні він обійняв посаду політичного референта Проводу українських націоналістів. Працював також як референт зовнішньої політики ОУН, дотримуючись у своїй діяльності тези про необхідність співпраці ОУН з іншими українськими політичними силами.

Після розколу ОУН у 1940 р. Д. Андрієвський став одним із лідерів організації під проводом А. Мельника — ОУН (м). Під час Другої світової війни вів надзвичайно активну націоналістичну роботу, за що і був ув’язнений німецькою владою у концтаборі в м. Брец (1944). Йому пощастило вижити і вже у 1948 р. Д. Андрієвський став членом створеної зусиллями уряду УНР в екзилі та багатьох українських організацій і партій Української національної ради та її виконавчого органу. У своїх численних публіцистичних працях Д. Андрієвський відтворював етапи діяльності Організації українських націоналістів, методично викладав основні засади ідеології українського націоналізму, висвітлював питання української міжнародної політики і дипломатії. Найбільшою увагою донині користуються його роботи «Наша позиція», «Шлях розбудови», «Обставини 30-х років і Провід українських націоналістів», «Російський колоніалізм і совєтська імперія».


ПОСИЛАННЯ: НАРОДЖЕНІ УКРАЇНОЮ. Меморіальний альманах. У 2-х т. — К.:ЄВРОІМІДЖ, 2002. — Т.1. — С. 74—75.

Проект «Українці в світі»



Лохвиця
Прикрепления: 3376283.jpg(29Kb)




Сообщение отредактировал Obers - Середа, 28-Лис-2012, 12:41
 
ObersДата: Середа, 28-Лис-2012, 12:07 | Сообщение # 47
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Quote
Ім’я Дмитра Андрієвського ще маловідоме широкому загалові, але воно добре знане поміж гуманітаріїв-науковців і серед членів ОУН. Дмитро Андрієвський – один з фундаторів націоналістичного руху, член першого Проводу українських націоналістів (ПУН), делегат установчого Конґресу ОУН, політичний та ідеологічний референт у Проводі ОУН, автор численних праць, присвячених проблемам українського націоналізму та міжнародної політики України. Тож, як бачимо, підстав для представлення визначного діяча ОУН землякам більш ніж достатньо.
http://bandera.lviv.ua/?p=3240
http://kmoun.info/news_print_482.html
ДМИТРО АНДРІЄВСЬКИЙ. Ідеолог ОУН з Полтавщини




Quote
У лютому цього року виповнилося 82 роки з часу постання Організації Українських Націоналістів (ОУН). На жаль, ця дата не знайшла широкого розголосу у вітчизняних ЗМІ. Проте це аж ніяк не означає, що ОУН, зокрема її минуле, позбавлені уваги суспільства.

Навпаки, суперечки щодо місця і ролі ОУН, її лідерів у нашій історії, не вщухають. Правда, здебільшого акцентується увага на світоглядних, ідеологічних, політичних та історичних аспектах діяльності ОУН. Менше говорять про ОУН у контексті феномену її організаційної структури - так званого "людського фактору".

Тим часом будь-який дослідник ґенези ОУН підтвердить, що її засновники значну увагу приділяли не лише світоглядно-ідеологічним питанням, а й характеру діяльності організації, яка поставила собі амбітну мету: здобути Українську Самостійну Соборну Державу.

Ще напередодні Конгресу українських націоналістів, який відбувся у Відні в 1929 році, де, власне, й було засновано ОУН, у середовищі українських націоналістів відбулася жвава дискусія з приводу відповіді на питання: якою ж має бути ОУН?

Підсумок дискусіям зробив один із ідеологів націоналізму Дмитро Андрієвський у статті, яка у 1928 році була опублікована в часописі "Розбудова Нації". ( Стаття увійшла до збірника: Конгрес Українських Націоналістів 1929р.: Документи і матеріали / Упоряд. В.Муравський; НАН України, ЛНБ ім. В. Стефаника: Центр досліджень визвольного руху. - Львів,2006).

Оскільки Д. Андріївський поки що маловідома постать в історії України, бодай у кількох словах подам його біографічні дані.

Андріївський Дмитро Юрійович народився 27 вересня 1892 року в селі Бодаква, що на Полтавщині (у Лохвицькому районі, на березі Сули - ІП). За фахом інженер. Після поразки Української революції доби УНР емігрував до Бельгії.

У листопаді 1927 на першій конференції українських націоналістів у Берліні разом з Є.Коновальцем, М. Сціборським та В. Мартинцем обраний до складу Проводу Українських Націоналістів (ПУН). Співпрацював у журналі "Національна думка", який видавала Група української націоналістичної молоді. Очолював Українську національну раду в Брюсселі.

У 1929 році брав участь у роботі Першого Конгресу українських націоналістів у Відні. Після його завершення очолив політичну референтуру ПУН. Публікував численні статті у журналі "Розбудова Нації". В 30-х роках - референт зовнішньої політики ОУН.
З 1940-го Андрієвський - один з лідерів ОУН під проводом полковника Андрія Мельника. В 1944 був заарештований гестапо і ув'язнений в концтаборі у Бреці. Помер 30 серпня 1976 року в німецькому місті Дорнштадт. Похований у Мюнхені.

Та повернімося до згаданої публікації. В основу статті покладено виступ Д. Андрієвського на одній із конференцій, яка у деталях розглядала питання форми і змісту націоналістичної організації...
http://www.istpravda.com.ua/columns/2011/02/14/24344/
"Незриме військо поневоленої нації". Якими мали бути його солдати?




Сообщение отредактировал Obers - Середа, 28-Лис-2012, 12:21
 
ObersДата: Середа, 28-Лис-2012, 12:19 | Сообщение # 48
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Один із засновників ОУН Дмитро Андрієвський
і його родинне село Бодаква




Цього прикметного й досить вимовного для усієї патріотичної громадськості 2009 року, коли обидва відлами ОУН чи не вперше спільно відсвяткували в Україні 80-річчя від дня заснування Організації Українських Націоналістів - надзвичайного, масового й героїчного руху українців за своє національне визволення, хочеться згадати про справді визначну постать цього руху – Дмитра Андрієвського, який поряд з Юліаном Вассияном, стояв коло витоків ідеологічної платформи матірної ОУН наприкінці 20-их років ХХ-го століття. Якраз в посульському селі Бодаква, заснованому у 16 століття, яке від 1666 входило до складу Сенчанської сотні Лубенського полку і мало назву Будаков, розташованому на лівому березі річки Сула при впаданні в неї р.Бодакви народився у 1892 році видатний український націоналістичний діяч Дмитро Андрієвський, член першого складу Проводу Українських Націоналістів, який вже в молодості виїхав до Швейцарії як секретар дипломатичної місії Української Народної Республіки і від того часу провів усе своє напружене, віддане українській справі життя на чужині.

В'язень німецького концтабору Заксенгаузен, син священника, Дм.Адрієвський говорив, що “без героїв і святих неможливе людське життя, ані моральний і суспільний поступ його”. Володимир Краснодемський зазначав, що “до самої смерті десь у найглибших схованках душі Дм.Андрієвський плекав надію знову вступити на рідну землю, побувати в полтавському селі Бодакві, де вересневої днини 1892 року він побачив світ, вклонитися милій серцю Україні. З-під його вдумливого пера вийшло низка публікацій з політичних, літературних та інших проблем, він цікавився усім, як людина, що гостро відчував дух і тенденції розвитку тієї доби. Та життя вже наближалося до виднокола, а звідти, з рідної сторони, приходили невтішні звістки. Масово зникали-закривалися українські школи, хвилями накочувалися арешти людей, які стали в обороні свого уярмленого народу, всіляко заохочувалося відступництво і яничарство. Катів і душителів українського народу величали “визволителями”, а світлу пам'ять про справжніх героїв паплюжили”. До недавнього часу замовчували інформації й про Дмитра Андрієвського, як, власне, й про всю його родину.

А між тим, Дмитро Андрієвський народився в направду знаменитому селі, де ще раніше, у 1828 році, був зведений та пізніше введений до ладу чи не перший в Полтавській губернії цукровий завод, власником якого був такий собі московський поміщик Майоров, а продукувало це підприємство в 1844 році не багато, але й не мало, а саме - 370 пудів цукру на суму 3289 рублів, а патоки – 978 відер добрячої горілки. У 1882 році було відкрито церковнопарафіяльну школу, а через десять років – початкове училище. І якщо у 1888 році у селі з 4359 жителів було лише 9 письменних, то за даними 1910 року з 3349 мешканців Бодакви вже було 726 письменних, а в народному училищі навчалося 110 дітей. Діяло 28 вітряків, 2 кузні, 3 олійниці, 2 лавки. В 1913 році в цьому поселенні був паровий млин простого помелу, маслобойня та просорушка. Власне, такі ж млини були в цей же час побудовані у багатьох селах Лохвицького повіту як, наприклад, у Яхниках, Бербеницях, Жабках (с.144), Луці, Пісках, та хуторі Гуртовому у поміщиці Єлизавети (Лізіни) Василівни Прендель (з дому Стенбок-Фермор) поблизу натепер начисто зруйнованого внаслідок непродуманої й ворожої для української нації більшовицької аграрної політики колись квітучого козацького поселення Червона Слобідка. Разом з цим млином була також маслобійня та просорушка. Про це, зокрема, зазначено в “Своде нормальных оценок крупных промышленных заведений Полтавской губернии” за 1913 рік, що зберігався у фондах Полтавської міської управи.

У 1804 році, за даними Полтавської архівної комісії, в селі Бодаква Лохвицького повіту та поблизу нього з'явилась велика кількість сарани, яка заклала свої яйця на ділянці 9 верст довжиною та 6 верст шириною. Така ж доля спіткала поля навколо сіл Жабок, Івахників та Западинець нга Лохвиччині, де, зокрема, було знищено майже всі посіви на площі 1087 кв.верст..

Загалом же, за версією історика Віри Жук, оприлюдненій в літературно-краєзнавчому журналі Полтавської Спілки літераторів “Добромисл” (ч.№.1993): “...Сліди і межі проживання тюркомовних народів на території Полтавщини дуже добре видно в топонімах та гідронімах”. Так, зокрема, на Лохвиччині є така назва як Бодаква (Будаква) – ліва притока Сули і однойменне села на її берегах. Ці обидві назви походять від слова тюрського походження “батак”, “батаг”, тобто – “болото”, “Низина”, “Трясовина”. Зокрема, болгарською та турецькою мовами ці слова “батак” і “баткак” означають не що інше як “болото”. Очевидно, від мовного ряду тюркомовних народів – суміші алано-болгаро-слов'янських племен, що колись давно населяли Наддніпрянщину, - походить назва й іншої річки Лохвиччини – Артополот, як похідна від тюрської назви “Артанія”, тобто північна земля. Назва ж Сули на мовах тюркомовних народів означає, щось на кшталт “непрохідна річка” або “непрохідне болото”.

...Дмитро Андрієвський народився в козацькому селі у священичій родині на Наддніпрянщині, в Центральній Україні, але волею долі став одним із провідників Організації Українських Націоналістів, масового й справді всенародного руху, що об”єднував здебільшого галицьких українців, його рідний брат лікар проф.Борис Андрієвський, народжений у селі Безсалах Лохвицького повіту, у повоєнні роки був членом Проводу Закордонних Частин ОУН, очолюваних Степаном Бандерою.

Ці промовисті, хоча й поодинокі факти свідчать, зокрема, й про те, що державницькі прагнення українців Центру, Заходу і Сходу були засадничо однаковими, а найправдивішим виразником прагнень всього українства, організатором його національно-визвольної боротьби була справді неповторна, феноменальна, епохальна й героїчна Організація Українських Націоналістів, коло керма якої поряд із вихідцями із Галичини та Волині стояли також вихідці із Наддніпрянської України. Однак, це лише фрагменти з життя та діяльності уродженця Полтавщини сл.пам. інж.Дмитра Андрієвського, який скінчив свій земний шлях у Дорнштадті, був похований у Мюнхені, як також окремі штрихи до історії його родинного села Бодаква.

http://gromada-lv.at.ua/index/0-15

Прикрепления: 0050873.jpg(195Kb)




Сообщение отредактировал Obers - Середа, 28-Лис-2012, 13:49
 
ObersДата: Середа, 28-Лис-2012, 14:09 | Сообщение # 49
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Радість – як основа світогляду.
Ніжність – як сутність жінки.
Працелюбність – як заповіт села.
Досконалість – як обов’язок традиції.
Зв’язок з минулим – як особливість народного світобачення
.




АНАСТАСІЯ, ЯКА ВЧИЛА ПАРИЖ МАЛЮВАТИ

Гетьмани, козаки, селяни, гаї, левади, ниви, річки, садиби, усіляке птаство, лагідні тваринки, квіти, дівчата і хлопці біля тих тинів-перелазів і криниченьок, про які співано-переспівано… А ще святки, Великдень, Різдво, народні традиції, звичаї — в цих малюнках на склі вся наша Україна, її історія, побут. Від картин струмує радість і енергія добра — а цього нині нам так часто бракує.

Анастасія Рак: «ЛЮБЛЮ ЛЮДЕЙ МАЛЮВАТИ, ЩОБ БУЛИ, ЯК ЖИВІ»

Я ще змалечку крейдою обмальовувала всі двері. В нашому селі Васильки Лохвицького району на Полтавщині така багата природа. У нас був великий сад, за городом — річка. Ми, діти, бувало, біжимо до неї, а в мене в руках вічно паличка, і я на піску — а там такі береги хороші — малюю птахів, козаків. У школі, коли десятирічку закінчували, то всьому класові оформляла альбоми. Отак пішло.

Перед війною я вступила до Лубенського педінституту. Пам’ятаю, ми зі свого села до Лубен 70 кілометрів пішки (!) йшли — так хотіли вчитись… Ректор інституту нам поспівчував: «Що ж це ви в таку дорогу не їхали, а йшли?» І тут — війна. Верталися додому теж пішки. У 1942 році забирали всю молодь до Німеччини. У мене брат ще був Ваня, нас зігнали на другий поверх до школи у Лохвиці. Він бідовіший од мене — зв’язав пояси і спустився вниз. А я побоялася. Він утік, пробирався болотами, а мене погнали на чужину. Везли у «телячому» вагоні до Києва, потім на Львів. Тоді приїхали в Карлсруе під Мюнхеном, де нас розподіляли. Я потрапила на фабрику годинників. Коли бачили, що я працюю добре, то навіть старий уже чоловік, що працював зі мною, хотів мене удочерити.


— Скільки ж вам тоді років було?

Сімнадцятий. Я кажу: «Я так тата і маму люблю, що не витримаю, коли тут зостануся». Мені співчували, допомагали. А на цій фабриці поруч зі мною робив німець Вільям Каплер. Я не знала, що він художник. Випадково він довідався, що я малюю, дав папір, фарби, і я намалювала букет квітів. Каплер здивувався, став допомагати мені. Я намалюю букет, віднесу в магазин і одержу 5 пфенінгів. Годували нас дуже погано, брукву привезуть, а вона така смердюча, до неї маленький шматок хліба. Отак і вижила. А моя подружка з нашого села працювала на іншій фабриці. Їй там відрізали пальця, вона була така красива, рум’яна. Прийшла до табору, де ми жили, бліда, перелякана. Ми всі стоїмо, плачемо, наглядачка така люта прибігла і давай її періщити нагайкою. До ранку вона вмерла.

— А чому, Анастасіє Трохимівно, ви в своїй творчості обрали народну картинку?

Я пригадую, як у дитинстві (у нас була пара коней), ми сідали на воза і їхали на ярмарок. Приїжджаємо, і я мчу, кажу: «Тату, ведіть мене до картинок». А це такий ряд, очі розбігаються, все цікаве, все гарне. В мене пам’ять зорова дуже хороша, я все запам’ятовувала. Оце, наприклад, козак із дівчиною біля криниці, Водохреща, всі свята. Я малювала те, що бачила.

— Як ваша родина вижила під час голодоморів, адже на такій родючій, багатій на чорноземи Полтавщині голод косив цілі села?

Ми мали корову, були трошки заможні, коней забрали, а її залишили. Пам’ятаю, як бігали до лугу, назбираємо квітів конюшини, мама їх насушить, потовче в ступі, додасть ще кукурудзу і спече такі «коржики». Молоко нас рятувало. Наша родина спасала дітей, сестриних четверо забрала до себе. Мама була дуже розумна жінка, вона втямила, що до колгоспу треба зразу вступати, бо ж куди від нього дінешся? А її сестра й чути про це не хотіла і померла разом із чоловіком від голоду, діти залишилися сиротами.

— У вас дуже яскраві барви на роботах.

— Я люблю такі фарби, люблю людей малювати, щоб були, як живі. Із останніх картинок — намалювала гетьмана Івана Мазепу, «Ой, на горі там женці жнуть, а попід горою козаки йдуть». Попереду, як співається в пісні, Сагайдачний і Дорошенко.

— Я знаю, що в Галичині малювали майстри на склі. Чи на Полтавщині це також було?

Ні, я цього навчилася в Німеччині на кольоровому склі, що приносили німці, почала пробувати. А до того розписувала фанеру, полотно. Спробувала на склі, виходить, отак і пішло.

— Є такі самобутні художниці — Марія Приймаченко, Ганна Собачко-Шостак, Є. Миронова. Чим же відрізняється від них творча манера Анастасії Рак?

У них теж кольори хороші, вони мені подобаються. Техніка роботи на склі вимагає особливої уваги у художника — адже рисую на звороті, з лівої сторони. Беру перо, вмочую в туш, контури роблю. А далі вже фантазія розгортається, підказує, які фарби треба брати. Тоді перевертаю картину і бачу, що я зробила. Тут можна щось зачеркнути, на полотні цього не зробиш. Я ніколи не користуюся лінійкою, все від руки. Те, що запам’ятаю, точно відображаю.

Моя мама дуже любила, щоб у нас у хаті все було яскраве, красиве. Ми робили на долівці квадратики, брали сік із калини, бузини і кожний квадратик зафарбовували. І воно, як паркет, виходило. Одного разу зайшов незнайомий чоловік, подивився: «Ой, — каже, — видно тут голова колгоспу живе, що так красиво». І бігом із хати.

Знаєте, недарма ж кажуть: «У житті, як на довгій ниві». Я закінчила педучилище після війни, вчителювала, вийшла заміж. 10 років прожила на Далекому Сході, там служив в авіації мій чоловік, він помер у 1998 році. У 1960-х роках наша сім’я повернулася в Україну, в Кривий Ріг. Виростила трьох дітей, 20 років працювала вихователькою в дитячому садку. І хоч якусь часинку намагалася урвати, щоби малювати. Діти мої теж художники, це мені на радість.

http://ukrgazeta.plus.org.ua/article.php?ida=779



 
ObersДата: Середа, 28-Лис-2012, 14:17 | Сообщение # 50
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Как учительница из Васильков научила французов рисовать



Ее живописью на стекле восхищаются в Германии, Канаде, Бразилии, Уругвае. Наши искусствоведы ставят работы Анастасии Рак в один ряд с полотнами Екатерины Билокур и Марии Приймаченко. А французы называют ее "украинским Матиссом" и берут уроки, чтобы полюбоваться, как женщина без художественного образования столь умело пользуется цветовой гаммой.

Анастасия Трофимовна сейчас живет в Киеве вместе с сыном Владимиром, художником, реставратором и сотрудником Музея Ивана Гончара. Здоровье уже подводит, и женщина все реже появляется на своих выставках. Но главное - у нее хорошее зрение (удалось восстановить, когда лечили катаракту). И сейчас пенсионерка не только читает без очков, но и не прекращает брать в руки кисточку.


Школа живописи - Лохвицкий базар

Настя родилась в семье зажиточных селян в селе Васильки (Лохвицкий район Полтавской области). Каждое воскресенье родители возили дочку на базар. Пока взрослые делали покупки, девочка шла к народным мастерам.

Увиденное сразу воспроизводила - глиной на стене, мелом на двери или даже палкой на песке.

- Мама росла в гармонии и поэзии, родители любили друг друга, пели украинские песни. Природа тоже вдохновляла на творчество, - рассказывает "КП" сын художницы Владимир Рак. - Еще до войны мама играла в сельском театре Наталку Полтавку. Один парень так влюбился в нее, что решил во что бы то ни стало попасть на премьеру оперы. Опоздал на паром через речку, поэтому добирался ночью на другой берег по проволоке. Все руки исцарапал, но Наталку услышал!

Соседи насмехались

Когда началась война, Настю забрали на работы в Германию. Перед отправкой надела на себя вышитую сорочку и все украшения, чтобы показать немцам, какие красавицы живут в Украине. Увидев расфуфыренную дочку, мама ахнула: "Ты что делаешь? Тебя же там изнасилуют!" И вручила дочери лохмотья.

На часовой фабрике в городе Карлсруэ Настя не прекращала рисовать. Когда надзирательница увидела ее картину "Юноша и девушка возле колодца", то забрала себе. А наутро вручила автору шикарное платье, обувь и еду. Вскоре за свои работы Настя даже начала получать деньги.

- На фабрике работал инженером художник Вильгельм Каплер, он попросил маму показать свои работы, - продолжает Владимир Рак. - Очень долго рассматривал ее "Букет" на темном фоне, а потом в знак восхищения отдал свой бутерброд с ветчиной и взялся подыскивать для ее картин покупателей. А маме сказал: "Ты, Настя, - большой талант. Только не рисуй украинские мотивы".

Коты, ангелы, природа и натюрморты быстро раскупались немцами. В Германии девушка попробовала впервые рисовать на стекле, расписывала фарфор. Талантливую украинку даже хотели удочерить, но она рвалась домой, к родителям. И как только закончилась война, уехала в родные Васильки...
http://kp.ua/daily/281112/368361/



Автопортрет

Анастасія Трохимівна Рак народилася 1922 року в с.Васильки Лохвицького р-ну на Полтавщині, у хліборобській родині козацького походження.
http://honchar.org.ua/old/vist.htm



Анастасія Рак
Начало: 28.11
Закрытие: 20.12
Оболонь

На виставці будуть представлені головні етапи творчості Анастасії Трохимівни Рак, її життєвий шлях у фотографіях та фільм про мисткиню «Творчий портрет майстра».
http://www.afisha.kartka.com.ua/exhebitions/1138


 
ObersДата: Середа, 28-Лис-2012, 14:20 | Сообщение # 51
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Окно в другой мир



Легендарный казак Мамай, гетманы, простые крестьяне, колядники, герои из произведений украинских авторов – Наталка-Полтавка, Катерина, а еще рощи, речки, птицы, коты, сказочные животные, цветы, – это любимые сюжеты картин украинской художницы-примитивистки Анастасии Рак. Ну и конечно праздники - Пасха, Рождество, народные гуляния, почитаемые украинцами святые, ангелы – все это в сюжетах картин на стекле, история от Киевской Руси до наших дней, украинские традиции, обычаи и сельский быт.

Особенно много картин у Анастасии Рак с изображением ангелов- хранителей. Многие люди интуитивно чувствуют, что ангел-хранитель есть, и у каждого он свой. Бывали в жизни случаи, подтверждающие их незримое присутствие, но как выглядит, какой он – могут представить себе не все. Но Анастасия Рак на своих картинах рисует ангелов без тени сомнения, потому что видит их и чувствует душой, поэтому ее работы излучают радость и от них становится тепло. И техника у мастера особенная – это живопись на стекле.

Роспись на стекле или витражи – не традиционный для украинцев вид искусства. История ее возникновения корнями уходит во времена Византии и Рима. В Центральной Европе развитие этого вида искусства приходится на XVII—ХVІІІ вв. В Украине подобные приемы распространились в XIX в., в основном в западных регионах – Буковине, Галичине, Гуцульщине, Закарпатье. Живопись украинских мастеров адаптировалась и приобрела самобытные черты
...



...Сейчас Анастасия Трофимовна живет в Киеве вместе со своими детьми. Но родом она из Полтавской области, села Васильки Лохвицкого района. Рисовать начала рано. Еще с детства, когда с родителями ездила на базар продавать молоко, часто убегала к торговым рядам, где продавались картины, нарисованные народными умельцами. Сюжеты этих полотен были незамысловатые – из сельской жизни, сказок, народных приданий, но какие они были красочные. Смотрела и не могла насмотреться.

Дома сама пробовала нарисовать увиденное: торгующих на базаре людей, родителей, брата, свой дом, поля с пшеницей, сад возле дома, цветы.

Но страсть к живописи Насте все же привила мама, которая любила рисовать, только не на бумаге, а на земляном полу в доме. Раньше пола, в современном понимании, в украинских сельских домах не было, как правило, он был земляной. А хозяйкам как-то хотелось украсить свой дом. Делали они это с помощью разноцветной глины. Так в Настиной семье использовали красную, зеленую и серую, с помощью которых из обычного земляного пола делали живописные картинки
...
http://telegrafua.com/social/11648/print/


 
ObersДата: Середа, 28-Лис-2012, 15:00 | Сообщение # 52
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Quote (grigori37)
Жаль, що не приводяться старі і нові плани (крарти) міста.












...а от з новими, даруйте, складніше...

smile
Прикрепления: 1096639.jpg(165Kb) · 7980177.jpg(168Kb)


 
ObersДата: Середа, 28-Лис-2012, 15:14 | Сообщение # 53
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Quote (luba)
Приміщення синагоги знаходиться по вул Гоголя в запущеному стані,а де знаходиться тютюнова фабрика?Чи вона не збереглася?




Будівля синагоги. Початок 20 століття





Приміщення синагоги (Храм побудований в мавританському стилі) © smyk





(питаннячко маю до Лохвичан - шо із ху, бо я заплутався дещо...)



Бывшая табачная фабрика С.Х.Дунаевского. По состоянию на 1917 год в городе действовали 6 православных церквей и синагога, женская гимназия, реальное, городское и коммерческое училища, учебные ремесленные мастерские, электростанция, аптека, земская больница, кинотеатр. Народный дом (театр), Общество сельских хозяйств, два общества взаимного кредита, три типографии, кирпичный І кожаный заводы, табачная фабрика. ©

Кроме современных памятников, в Лохвице также много исторических достопримечательностей, которые были построены в середине 19-начале 20 вв. Среди них: Лохвицкая синагога, построенная на деньги известного лохвицкого мецената и предпринимателя Дунаевского, здание полицейской управы, уездный уезд, табачная фабрика Дунаевского (на ней до сих пор сохранились вензеля с буквой-Д-), реальное училище, старинный еврейское кладбище и многие другие уникальные местностей, старинных домиков и домов. К сожалению, последние годы, уникальные сооружения, пережившие 1 мировую войну, революцию, коллективизацию, немецкую оккупацию и советских режим беспощадно уничтожаются местными властями, предпринимателями и местными жителями - умышленно или по халатности.©

Тютюнова фабрика після революції перетворилася на птахофабрику з інкубаторною. Директором інкубаторної станції до війни був мій дід Федір.
Прикрепления: 2103790.jpg(268Kb) · 2249710.jpg(312Kb) · 4664076.jpg(125Kb) · 6805107.jpg(223Kb)




Сообщение отредактировал Obers - Середа, 28-Лис-2012, 17:54
 
ObersДата: Середа, 28-Лис-2012, 15:16 | Сообщение # 54
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
У Лохвиці діють понад 100 підприємств, організацій та установ:

птахофабрика, автотранспортне підприємство, швейна фабрика, цегельний завод, дві дорожньо-будівельно-експлуатаційні організації, друкарня, 7 філій акціонерних банків, цех електрозв'язку, фотополіграфічній центр, ринок, 12 закладів громадського відпочинку, 187 приватних магазинів і стаціонарних торгових павільйонів, 2 стадіони. В умовах економічної нестабільності міські державні підприємства переживають нелегкі часи. Лідерство в економіці міста належить приватним підприємствам, галузі діяльності яких різноманітні: повний комплекс с / г послуг, послуги з автоперевезень, будівництва, спецмонтажні роботи, послуги з переробки різних видів с / г культур (комбікорм, висівки, крупи, борошно, олія), виробництво зернових і технічних культур, мережа магазинів продуктів харчування, будівельних матеріалів, побутової електротехніки, канцелярських і парфюмерно-косметичних товарів, аптек; поліграфічні послуги, послуги перукарень, ремонту оргтехніки, копіювання і т.д. Випускається районна газета "Зоря" та "Свобода Слова"


 
ObersДата: Середа, 28-Лис-2012, 15:55 | Сообщение # 55
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline


...24 листопада 1976 року Постановою Ради Міністрів Української РСР № 532 Лохвиця занесена до переліку малих і середніх міст України, що мають пам’ятники історії, археології, архітектури і містобудування. Обличчя старовинного міста визначають будівля Благовіщенської церкви (споруджена в 1800 році), Кам’яний торговий ряд (середина 19 століття), будинок повітового дворянства (нині філія „Полтаваобленерго”), синагога (початок 20 століття), фігурна огорожа Миколаївської церкви (кінець 19 століття, тепер територія дитсадка „Орлятко”), будинок Товариства сільських господарів (1907, нині районна бібліотека), будинок реального училища (1910, нині головний навчальний корпус медучилища), будинок жіночої гімназії (1887, нині СПТУ-27) та ряд інших пам’яток...
http://www.lmr.gov.ua/index/istorija_mista_lokhvicja/0-129



Кам’яний торговий ряд. Середина 19 століття.



Прикрепления: 2722789.jpg(230Kb) · 2945115.jpg(178Kb) · 2362086.jpg(86Kb)




Сообщение отредактировал Obers - Середа, 28-Лис-2012, 18:00
 
ObersДата: Середа, 28-Лис-2012, 16:14 | Сообщение # 56
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline




Аптека в г.Лохвица


 
ObersДата: Середа, 28-Лис-2012, 16:47 | Сообщение # 57
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
В Лохвиці в різний час видавалися такі газети: „Бюлетень Лохвицкой уездной земской управы” (1903—1906), „Лохвицкое слово” (1912—1918), „Лохвицкий вестник” (1913—1914), „Лохвицкий гражданин” (1917), „Зоря” (журнал, 1918), „Провесінь” (1918), „Робітник” (1919), „Известия Лохвицкого военно-революционного комитета” (1919), „Известия – Вісті” (1919-1920), „Прапор Червоної молоді” (журнал, 1920), „Незаможник” (1920), „В соціалістичний наступ” (1930—1937), „Більшовицька трибуна” (1937—1941,1943), „Лохвицьке слово” (1941—1942), „Вісті Лохвиччини” (1942—1943), „Зоря Лохвиччини” (1943—1944), „Зоря” (з 1944), „Лохвицький вісник” (1990—1991), „Добридень” (1997-1998), „Лохвицький край” (з 2008).
http://www.lmr.gov.ua/index/istorija_mista_lokhvicja/0-129

Лохвицкий вестник. Газета общественная, политическая и литературно-художественная. Лохвица (Полтавск. губ.). 1913—1914. 2 раза в нед.
Ред.-изд. Г. П. Сенютович-Бережный; с № 13 В. М. Горвиц.
44 см., 4—6 с.
1913 № 1 (26-VII) — № 41 (31-XII)
1914 № 1 (4-I) — последний № 23 (6-VI).
На № 1 за 1914 г. ошибочно напечатано: 1913 г.

http://feb-web.ru/feb/periodic/bb-abc/bb2/bb2-2825.htm
Библиография периодических изданий России, 1901—1916



Лохвицкое слово. Еженедельная газета Лохвицкого общества сельских хозяев; с № 27 1913 без слова «еженедельная»; с 1914 — Издание Лохвицкого общества сельских хозяев. Лохвица (Полтавск. губ.). 1912—1916. Продолж. Еженед.; с № 27 1913 — 2 раза в нед.
Ред. В. М. Никотин; с № 8 А. Н. Дублицкий.
36 см., 4—8 с.
1912 № 1 (15-I) — № 49 (28-XII)
1913 № 1 (4-I) — № 78 (28-XII)
[1914 № 1 — (1-I) — № 104 (30-XII)]
[1915 № 1 (1-I) — № 102 (29-XII)]
1916 № 1 (1-I) — № 104 (30-XII).
Текст на рус. и частично на укр. яз. — При газете выходили Телеграммы «Лохвицкого слова». Издание Лохвицкого о-ва сельских хозяев. 1—2 раза в день. 1914 № 1 (29-VII) — № 161 (31-XII).

http://feb-web.ru/feb/periodic/bb-abc/bb2/bb2-2825.htm
Библиография периодических изданий России, 1901—1916




Сообщение отредактировал Obers - Середа, 28-Лис-2012, 16:48
 
aaaaДата: Середа, 28-Лис-2012, 16:52 | Сообщение # 58
Генерал-лейтенант
Группа: Пользователи
Сообщений: 569
Награды: 4
Репутация: 1
Статус: Offline
Залишки будови Табачної фабрики Дунаєвського



Нинішня територія "Дзети".
Прикрепления: 5946956.jpg(228Kb) · 6440215.jpg(200Kb) · 4591520.jpg(237Kb)


"... в каждом из нас живут ангел и демон,и голоса их порй неразличимы".
"Ангел же заставляет нас размышлять о наших поступках, и ему иногда нужны чьи-нибудь уста,чтобы высказатся."
 
ObersДата: Середа, 28-Лис-2012, 17:16 | Сообщение # 59
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Quote (Obers)
Тютюнова фабрика після революції перетворилася на птахофабрику з інкубаторною. Директором інкубаторної станції до війни був мій дід Федір.


Quote (aaaa)
Залишки будови Табачної фабрики Дунаєвського


Дякую! Бо я її, виявляється, з синагогою путав...

Сумне видовище, а стільки пафосу в описаннях сучасних історичних споруд Лохвиці :

Из архитектурных памятников XIX-XX вв. сохранилась Благовещенская церковь (1800 г.), синагога (XIX в.), табачная фабрика предпринимателя Дунаевского, здание полицейской управы, реальное училище, торговый комплекс "Каменные ряды".
http://www.doroga.ua/Pages....ID=3124

Окрім сучасних пам'ятників, у Лохвиці також багато історичних принад, що були споруджені в середині 19 — на початку 20 ст. Серед них: Лохвицька синагога, побудована на гроші відомого лохвицького мецената та підприємця Дунаєвського, будівля поліцейської управи, повітовий уїзд, тютюнова фабрика Дунаєвського (на ній і досі збереглися вензелі з літерою -Д-), реальне училище, старовинний єврейський цвинтар та багато інших унікальних місцин, старовинних будиночків і хат.
http://uk.wikipedia.org/wiki....6%D1%8F



...а тут крім вензеля фактично нічого й не лишилось...

sad
Прикрепления: 2146785.jpg(46Kb)




Сообщение отредактировал Obers - Середа, 28-Лис-2012, 17:18
 
YanushevichДата: Середа, 28-Лис-2012, 17:37 | Сообщение # 60
Генерал-полковник
Группа: Пользователи
Сообщений: 1008
Награды: 5
Репутация: 4
Статус: Offline
Композитор Дунаевский:
http://procol-harum.livejournal.com/322444.html


Уважаемые хохлы! Разорвите с советско-совковым прошлым и перестаньте сосать русскую сиську!
 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Сторінка 4 з 54«1234565354»
Пошук:

Copyright Лохвиця © 2017