ЛохвицяП'ятниця, 22-Вер-2017, 21:51
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 20 з 54«1218192021225354»
Модератор форуму: Stepan, Бабай, Obers, zakon 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Історія міста
rootДата: Середа, 05-Бер-2008, 11:02 | Сообщение # 1
Адмін
Группа: Администраторы
Сообщений: 464
Награды: 4
Репутация: 16
Статус: Offline

ЛОХВИЦЯ

Лохвиця — старовинне місто, центр Лохвицького району Полтавської області. Розташоване на річці Лохвиці (права притока р. Сули, басейн Дніпра) на автошляху Київ-Суми, за 12 км від залізничної станції Сула. Відстань до столиці м. Києва — 220 км, до обласного центру м. Полтави — 175 км. Міській раді підпорядковане селище Криниця. Населення Лохвиці складає близько 13 тис. жителів.
Історія

Точний час заснування міста невідомий. За часів Київської Русі входила до складу Переяславського князівства і була одним з укріплень Посудьської оборонної лінії. Вперше в історичних джерелах згадується у 1320 році. У "Книге большому чертежу" (1618 р.) зазначена як містечко, що мало укріплення-фортецю. У 1644 р. місто одержало магдебурзьке право і герб, що зображував міські ворота з баштами на них.

Герб російського періоду затверджений 4 липня 1782р. на основі старого герба: білокам’яна фортечна брама з трьома вежами і блакитними флюгерами на золотому тлі французького щита.

Герб Лохвиці російського періоду затверджений 4 липня 1782р

В 1648-1658 роках, Лохвиця — сотенне місто Миргородського, пізніше Лубенського (1658-1781 р.р.) полків. Під час Визвольної війни проти польської шляхти лохвицька козача сотня у складі війська Богдана Хмельницького брала участь у битвах під Пилявцями (1648), Зборовом (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), Жванцем (1653). Під час Північної війни між Росією і Швецією Лохвицький сотник П.Мартос підтримував гетьмана Івана Мазепу. В місті знаходилася гетьманська казна.

Після ліквідації автономії Лівобережної України Лохвиця — центр повіту Чернігівського намісництва (1781-1796), заштатне місто Малоросійської (1796-1802) і центр повіту Полтавської губернії (1802-1923).

У 1825 році у Лохвиці діяв осередок Південного таємного Товариства декабристів. У 1905 році в місті мали місце народні заворушення, спрямовані проти самодержавства.

Переписом 1910 року у Лохвиці зафіксовано 1689 господарств (козацьких — 691, селянських — 216, єврейських —406) і 9531 жителя. Станом на 1917 рік у місті діяли 6 православних церков і синагога, жіноча гімназія, реальне, міське та комерційне училища, учбові ремісничі майстерні, електростанція, аптека, земська лікарня, кінотеатр. Народний будинок (театр), Товариство сільських господарств, два товариства взаємного кредиту, три друкарні, цегельний і шкіряний заводи, тютюнова фабрика.

10 березня 1917 року обрано першу Лохвицьку Раду робітничих депутатів. Радянську владу проголошено 22 січня 1918 року. У 1919 році для боротьби з добровольчою армією Денікіна у місті створено 500-й Лохвицький робітниче-селянський полк. У період колективізації 1929-1932 рр. на околицях Лохвиці було створено 7 приміських колгоспів. Не обійшло Лохвицю лихо голодомору 1932-1933 років.

У роки німецько-фашистської окупації (12.09.1941-12.09. 1943 роки) гітлерівці стратили бизько 400 жителів міста, 536 чол. вивезли на примусові роботи до Німеччини. У Лохвиці діяли міська підпільна група і антифашистське підпілля у вірменському легіоні. У вересні 1943 року, після визволення, у місті знаходився штаб Воронезького фронту на чолі з генералом армії М.Ф. Ватутіним.

В Лохвиці в різний час видавалися наступні газети: "Бюлетень Лохвицкой уездной земской управи" (1903-1905), "Лохвицкий вестник" (1913-1914), "Лохвицкое слово" (1912-1918), "Провесінь" (1918), "Робітник" (1919), "Известия" (1919), "Вісті" (1920-1923), "В соціалістичний наступ" (1930-1937), "Більшовицька трибуна" (1937-1941,1943), "Лохвицьке слово" (1941-1942), "Вісті Лохвиччини" (1942-1943), "Зоря Лохвиччини" (1943-1944), "Зоря" (з 1944),"Лохвицький вісник" (1990-1991), "Добридень" (з 1997 р.).


 
ObersДата: Неділля, 28-Лип-2013, 21:56 | Сообщение # 286
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Цитата (claps)
Прочитав книжечку Петренка (точніше не він написав, а опрацював матеріал та подав у своїй інтерпретації...) Лохвицька Ратушна книга. Цікаві як на мене оповіданячка .. повчальні є чому повчитися у наших предків.. та нетак давно це вже і було ... общим раджу кому нужно я могу скинуть.. десь є електронне сканування книженції.

Я буду дуже вдячний.  smile


 
aaaaДата: Понеділок, 29-Лип-2013, 13:52 | Сообщение # 287
Генерал-лейтенант
Группа: Пользователи
Сообщений: 569
Награды: 4
Репутация: 1
Статус: Offline
Якщо можна  я в черзі.

"... в каждом из нас живут ангел и демон,и голоса их порй неразличимы".
"Ангел же заставляет нас размышлять о наших поступках, и ему иногда нужны чьи-нибудь уста,чтобы высказатся."
 
clapsДата: Вівторок, 06-Серп-2013, 22:41 | Сообщение # 288
Полковник
Группа: Пользователи
Сообщений: 159
Награды: 2
Репутация: 2
Статус: Offline






осьочки декілька оповідань, правда прийшлось "зжимати" але кому нужно той прочита...
Прикрепления: 7303861.jpg(135Kb) · 6697715.jpg(110Kb) · 0098151.jpg(121Kb)


...серце людини обмірковує свій шлях, але Господь керує її ходою.

Сообщение отредактировал claps - Вівторок, 06-Серп-2013, 22:51
 
aaaaДата: П'ятниця, 09-Серп-2013, 19:41 | Сообщение # 289
Генерал-лейтенант
Группа: Пользователи
Сообщений: 569
Награды: 4
Репутация: 1
Статус: Offline
Подяка моя за прикладені матеріали.

"... в каждом из нас живут ангел и демон,и голоса их порй неразличимы".
"Ангел же заставляет нас размышлять о наших поступках, и ему иногда нужны чьи-нибудь уста,чтобы высказатся."
 
ObersДата: Понеділок, 19-Серп-2013, 14:11 | Сообщение # 290
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
claps, і моя подяка!

 
ObersДата: Понеділок, 19-Серп-2013, 15:18 | Сообщение # 291
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Уродженця Сенчі, який винайшов трамвай, поховали в кредит



Усвідомити значення для людства електроенергії повністю не вдасться нікому. Навіть при тимчасовому відключенні через стихійні лиха чи за несплату відчувається дискомфорт: не працюють телевізори, холодильники, електронагрівачі, пральні машини й насоси, між поверхами застряють ліфти і зупиняються поїзди, вимикаються світлофори і замовкають телефони... І мало кому спадає на гадку, що трохи більше ста років тому в багатьох країнах винахідники сушили голови над проблемами: як передати «гальванічну» енергію на відстань у кілька миль, верст, кілометрів, як змусити її пересувати і піднімати вантажі, а також освітлювати вулиці... У славній когорті пізнавачів і приборкувачів електрики були й наші співвітчизники.

Один із них — Аполлон Федорович Піроцький.

Початок військової кар’єри



25 лютого 1845 р. у сім’ї штабс-лікаря поміщика в сотенному містечку Сенчі Лохвицького повіту Полтавської губернії Аполлона Піроцького народився син Федір.

З діда-прадіда були Піроцькі вільними козаками або служили в государевому війську, тому й 18-річний Федір опинився у спеціальних класах Костянтинівського кадетського військового училища. Через два роки портупей-юнкер Ф. Піроцький уже вчився у старшому класі Михайлівського артилерійського училища в Петербурзі. (Тут необхідно сказати про одну канцелярську помилку, яка набагато пізніше зіграла фатальну роль у його житті. В училищі Піроцького «перейменували» на Пероцького і далі в службових документах, у тому числі в наказах, він проходить як Пероцький.)

8 серпня 1866 року Пероцький (точніше, Піроцький) був «випущений підпоручиком із призначенням у Київську фортечну артилерію». Йому заздрили товариші, які отримали направлення у віддалені куточки Російської імперії: «Ще б пак — Федір служитиме в губернському місті. Є де розгулятися». Але Піроцький уже «заразився» електрикою, і його хвилювало лише одне — чи зможе він випробувати свої ідеї.

Київська фортеця будувалася вже понад тридцять років, і якщо для саперів тут була якась робота, то артилеристам ніде було навіть проводити стрільби. Ні поглибити знання, отримані в училищі, ні задовольнити інтерес до електрики Піроцький не міг. Втім, у такому ж становищі опинився і підпоручик саперного батальйону Павло Миколайович Яблочков, який тоді приїхав до Києва по закінченні Миколаївського інженерного училища (у Петербурзі).  

Діалоги на Олександрівському узвозі



Володимирський узвіз з’єднує Хрещату долину із Подолом по схилу Михайлівської гірки. На початку XIX ст. це була єдина в Києві брукована вулиця, тому й отримала назву Бруківки. З 1869 р. узвіз став частиною Олександрівської вулиці (Великої Олександрівської), що пролягла від Арсеналу на Печерську до Контрактової площі на Подолі. Саме цю пряму трасу до центру міста вибирали для прогулянок офіцери Печерської фортеці, проходячи через закритий для простих обивателів Царський сад. Піроцький і Яблочков прогулювалися, розмовляли. Найчастіше їхні діалоги скидалися на метод розв’язання задач, який сьогодні називають мозковим штурмом:

— Мені здається, пане поручику, якщо цивілізація розвиватиметься тим самим шляхом, що й тепер, у містах неможливо буде жити. Погляньте, возів і карет треба дедалі більше. За кіньми і зараз не встигають прибирати. З бруківками проблема — навіть гранітне покриття стирається підковами та залізним обіддям.
— Ви маєте рацію, пане Піроцький. До цієї похмурої картини можу ще додати темряву. Хоч смолоскип носи вночі. Але що ви пропонуєте, у чому порятунок цієї брудної цивілізації?
— Гадаю, порятунок в електриці, точніше, в електричній тязі. Пам’ятаєте човен Якобі на Неві?
— Чув. Але там була гальванічна батарея, чи надовго її вистачило? Та й дороге задоволення — возити таке устаткування в кожному возі.
— Віз я й не пропоную. Має бути карета з електричним мотором того ж Якобі, а ще краще вагон на рейках, як поїзд. Електрику дадуть генератори, які обертатимуться від водяних млинів, а від них — дротами до рейок, а там уже й до мотора близько. Ось ліхтар, звідки там газ? По трубі зі станції, яка десь далеко чи поруч. А силу води теж можна передати по дротах, чим більша сила, тим товщий дріт. Працює ж дротовий телеграф.
— І не тільки телеграф. Ще до війни Шилінг займався гальванічними мінами. Капітан Оскар Петрович Патон і його загін установлював міни на Балтиці, поблизу Кронштадта і Риги, під водою. До мін, замість бікфордового шнура, — дротики від батареї. Над міною поплавець — позначене місце. Англійська ескадра, що йшла на Кронштадт, повернулася назад, коли точно під флагманом і під ще одним кораблем вибухнули ці міни. Розумієте, тільки-но корабель підходив до поплавця, на березі замикали ланцюг. Про паніку через небачену зброю писав англійський адмірал... Втім, команду Шилінга після війни, після падіння Севастополя, розформували — налякані переможці зажадали.
— Але в кабінетах напевно щось залишилося. І досліди, і думку неможливо заборонити. Проситися треба до Петербурга, з колегами працювати, пане Яблочков.
— Ні, поручику, на армійській службі багато не напрацюєш. Та й невідомо, куди пошлють. Погодьтеся, для думки і дослідів свобода потрібна. У відставку звільнюся — і в Москву. Гадаю, що знайду там однодумців.
— А житимете на що? Гроші потрібні і на експерименти, і на проживання, — заперечив Піроцький.
— Я думав про це. Позичу, візьму патенти, компанію відкрию, дохід отримуватиму, — поділився планами Яблочков. — Електрика — справа перспективна.
— А я хочу повернутися в училище. Вивчу досвід фізиків і розпочну власні пошуки. Все ж таки має бути вихід — гальванічний струм потрібно передавати всюди.


П. Яблочкову пощастило першому — у грудні 1867 року він вийшов у відставку через хворобу і виїхав з Києва. (Він оселиться в Москві, співпрацюватиме з іншими електротехніками, бідуватиме, втече з боргової в’язниці до Парижа, куди і привезе принципово нову електродугову лампу, що освітила багато міст Європи, палац шаха Ірану і короля Камбоджі, з тріумфом мільйонером повернеться в Росію і помре в злиднях. Але це інша історія.)

Кадровий артилерист — винахідник



Лише 1869 р., після наполегливого клопотання, Піроцького зарахували в Михайлівське артилерійське училище (академію) на стройовий факультет. Але на той час з академії вже пішли майже всі видатні вчені-винахідники в галузі електротехніки, і основну увагу тут приділяли організаційно-технологічним проблемам виробництва. Через два роки, по закінченні курсу, Піроцького призначили ревізором в Артилерійське управління. На заняття електрикою залишалося тільки сподіватися.

Та позбутися прагнення творчості неможливо. Досконало ознайомившись зі станом виробництва гармат, Піроцький розробив особливу систему металургійних печей із потрійними стінками, завдяки чому значно зменшилися витрати палива при плавленні металу. Одночасно було запропоновано і нову систему кімнатних печей. Пропозиції артилериста довго вивчали і... відхилили. Однак Піроцький усе ж таки вийшов на «електричну стежку». Вивчаючи звіти артилерійських полігонів, він виявив на плані Білкового поля в Петербурзі вежу для прожектора, а через 83 сажні — найпростіший генератор струму. Електроенергія від нього передавалася по двох дротах. Втім, сенсу від цього устаткування було мало, адже дроти виявилися затонкими, а джерело слабосилим. Ідея ж Піроцького полягала в передаванні «сили падаючої води», яка обертає колеса, схожі на мірошницькі, з’єднані з генератором. Потужний генератор системи Якобі, побудований на принципі притягування й відштовхування, винахідник удосконалив і почав експерименти з передавання енергії по досить товстому дроту, підвішеному на ізоляторах на стовпах. Досліди вдалися. Піроцький продовжував у позаробочий час удосконалювати систему отримання, передавання і перетворення електрики на механічну роботу, пристосувавши для досліджень занедбану залізничну гілку завдовжки 3,5 версти неподалік Петербурзького порту.

1876 року артилерист-винахідник опублікував результати дослідів у «Інженерному журналі» і розіслав його багатьом фізикам та електротехнікам. Його спостереження й ідеї підштовхнули колег до праці у цьому напрямі, і не тільки в Росії. Представники фірми «Сіменс і Гальске» терміново відіслали статтю своєму керівництву в Німеччину. І незабаром на Берлінській промисловій виставці демонструвалася можливість передавання електроенергії по рейках для руху вагончиків — струм підводився по спеціальній середній рейці і двох крайніх.

Подальші дослідження Ф. Піроцький продовжував разом із великим фізиком Володимиром Чиколевим. 12 квітня 1880 р. на першій у світі спеціальній електротехнічній виставці у Петербурзі Піроцький демонстрував свої проекти і зробив доповідь «Передавання сили на будь-яку відстань з допомогою гальванічного струму (провідники — рейки і дріт)», у тому числі і для руху поїздів. Розрахунки виконав відомий фізик професор Дмитро Лачінов. (Через рік із подібною доповіддю в Парижі виступив Д. Депре. Саме на «відкриття» Депре звернув увагу Ф. Енгельс, говорячи про технічні, економічні та соціальні наслідки таких відкриттів. Цікаво, що майже за півстоліття до того про схожі наслідки винаходів у сфері транспорту й енергетики написав Т. Шевченко.) Карл Сіменс старанно вивчив експонати Піроцького, перекреслив схеми і поставив йому купу запитань. Через півроку в Берліні його старший брат Вернер Сіменс виступив із доповіддю «Динамо-електрична машина і застосування її на залізницях». 1881 року їхня фірма почала виготовляти вагони, конструкція яких збігалася з проектом Піроцького.

А в цей час Піроцький успішно реалізовував свої ідеї власними силами. Все літо 1880 року він переробляв один із вагонів кінної залізниці, підвісивши до рами електродвигун і редуктор, обертання від яких передавалося колесам. Поруч із лінією конки збудували невелику електростанцію. 22 серпня вперше не лише в Росії, а й в усьому світі «було зрушено» (як писали в газетах) справжній двох’ярусний вагон. Він став першим у світі моторним трамвайним вагоном. Випробування й одночасне демонстрування вагона, що рухається без упряжки, тривали майже весь вересень, привертаючи увагу спеціалістів і простої публіки, викликаючи відгуки газет і протести власників конок.

Для вдосконалення конструкції трамвая Піроцький не мав коштів. Його ідеї підхопили за кордоном і в Росії досить потужні фірми і заможні підприємці. «Електрична конка» із розряду курйозів переходила у вкрай необхідний вид транспорту.

Заради справедливості слід усе ж таки сказати, що військове начальство кілька разів оплачувало певні витрати на експерименти з електрикою. 1881 року Піроцький проклав підземну лінію, по якій передав електроенергію від гарматної майстерні до Технічної артилерійської школи. Успіх цього проекту підштовхнув власті Петербурга до побудови центральної електростанції. Продовжуючи працювати над іншими своїми ідеями, Піроцький на початку 1880 р. запропонував кілька конструкцій удосконалених металургійних і домашніх печей, а також печей для випікання хліба. У розвитку телеграфу також є певний внесок артилериста-винахідника.

Трамваї з Коломни — перші в Києві і взагалі в Росії

Транспортна проблема постала перед Київською міською управою набагато раніше, ніж думав Піроцький, піднімаючись із Яблочковим брудною дорогою на Печерськ. З кінця 1860-х років інтенсивно розвиваються промислові околиці міста, розширюються базари, відкриваються крамниці, магазини, готелі. Київ стає великим залізничним вузлом. Перша пропозиція прокласти кінні залізниці — конки — вулицями міста надійшла від компанії київських поміщиків на чолі з Корчак-Сивицьким 1869 року. Але тільки 1886 року, коли конки вже були в Петербурзі, Москві, Одесі, Харкові, Тбілісі, Київська управа оголосила конкурс на будівництво кінної залізниці. Переміг проект відомого інженера і підприємця Аманда Струве. Йому, випускнику Миколаївського інженерного училища в Петербурзі, не було ще й 30 років, коли він побудував мости через Москву-ріку й Оку в Коломні, потім поруч — у Серпухові і відразу ж — найбільший у Європі залізничний міст через Дніпро в Києві.

30 липня 1891 р. було відкрито рух кінною залізницею, що пролягла по вулиці Жандармській до Деміївки, а вже в серпні цю лінію продовжили до початку Хрещатика. Не припиняючи бурхливої діяльності у Києві, Струве вже наступного року пустив в експлуатацію нові лінії: від Хрещатика до Львівської площі, від Хрещатика до Кадетського шосе, по Кирилівській вулиці. Однак четвірки коней, і димні, гуркотливі паровички повільно, над силу витягували під гору вагони.

Та ще у квітні 1890 року Струве подав до Київської управи заяву про необхідність застосувати для «конки» електричну тягу. Проти цієї ідеї виступило поштово-телеграфне відомство, стверджуючи, що «плин електрики по контактному проводу і рейках заважатиме роботі телеграфу й телефону». Тим часом на своєму заводі в Коломні, побудованому для виготовлення мостових металоконструкцій, вагонів та паровозів, Струве організував проектування і виготовлення електричних конок-трамваїв. У Києві ж 1891 р. на найкрутішій ділянці Олександрівської вулиці завдовжки 1,5 км між Царською і Нижньою площами розгорнулося будівництво трамвайної лінії. Точно на тій самій візковій стежці, якою нещодавно ходив Піроцький, вкладали рейки, ставили стовпи, будували електростанцію.

2 травня 1892 р. до Києва з Коломни прибули два моторних вагони; 9 травня газета «Киевлянин» повідомила: «Відбулася пробна поїздка електричного вагона на Олександрівській горі до Нижньої площі... Вагон йшов угору й униз по крутій горі цілком задовільно і міг зупинятися без жодних труднощів у різних пунктах схилу». 2 (14) червня 1892 р. на цій лінії було відкрито перший у Росії регулярний трамвайний рух. Усе та ж газета «Киевлянин» зазначила: «Вагони переповнені публікою, до речі, багато пасажирів їздять по кілька разів угору й униз, цікавлячись цією важливою для Києва новиною». 1893 року трамвайну лінію було подовжено до Печерська (вулиці Левашівської); 1894—1898 рр. — по Володимирській і Караваївській вулиці і між Лук’янівською та Сирцем; 1896 р. — по Маріїнсько-Благовіщенській вулиці через Галицьку площу на Сінну площу; 1899 — від Бессарабки до щойно відкритого Політехнічного інституту. Доходи будівників нових ліній та електростанцій, експлуатаційників збільшувалися. Розвивався і Коломенський завод пана Струве. Там, окрім металоконструкцій і паровозів, налагодили серійне виробництво трамваїв.

Життя в злиднях і смерть у невідомості

1888 р. Ф.Піроцький вийшов у відставку в чині полковника, прослуживши в армії 24 роки 6 місяців і 6 днів, із пенсією, що становила половину окладу, — 285 карбованців 50 копійок на рік. Але ще 1885 р. він намагається одержати спадщину дядька в селі Маслівці Олешкинського повіту Таврійської губернії. Після п’ятирічних багатократних розглядів справи в судах Федір Аполлонович вступає у володіння маєтком. Однак несподівано чиновник губернського управління виявляє, що в послужному списку спадкоємця записано не те прізвище, яке вказується в інших паперах. 1896 року Піроцький (він же Пероцький) був виселений із маєтку і переїхав у місто Олешки (нині – Цюрупинськ).
Останнє десятиліття XIX століття можна назвати часом «трамвайного буму». Цікаво, що в самому Петербурзі трамвайну лінію спорудили тільки взимку 1894—95 років на кризі Неви, бо тільки на річку не поширювався контракт Акціонерного товариства кінних залізниць, який забороняв використання електрики. А в цей час винахідникові трамвая ледве вистачило пенсії на їжу й оплату номера в готелі. Однак він ще замовляє прилади і хімічні препарати, продовжуючи якісь досліди, передплачує книги й журнали.

28 лютого 1898 року полковника Ф. Піроцького знаходять мертвим. А 22 травня в газеті «Юг» надрукували замітку, що не потребувала коментарів: «Ніяких грошей при ньому не знайшли, і знайомі влаштували йому похорон у кредит, у рахунок описаного і пізніше проданого майна... На площі з молотка продавалися 17 травня різні старі речі, позначені в описі під номерами (під кожним номером один чи кілька і навіть багато однорідних предметів), і за всі більш-менш придатні речі вартістю від 1 коп. до 4 крб. 65 коп. виручено всього 65 карбованців. Непроданими залишилися 16 номерів нікому не потрібних речей, таких як, наприклад, різні книги, папери тощо. Залишилося 5 скринь, 4 валізи і 3 ящики: усе це наповнене діловими паперами, картинами, книгами». Після цього повідомлення Федора Аполлоновича Піроцького забули на багато років.

За ст. Корнія Коломнова

http://vk.com/public40767248?w=wall-40767248_291
Прикрепления: 7734120.jpg(212Kb) · 3589466.jpg(39Kb) · 7043128.jpg(37Kb) · 7632703.jpg(42Kb)


 
ObersДата: Вівторок, 27-Серп-2013, 15:31 | Сообщение # 292
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
ПОЧЕТНЫЕ ХАРЬКОВЧАНЕ

Иван Прокопенко: «С книгой никогда не разлучаюсь»



В детстве ректор Харьковского национального педагогического университета имени Г.С. Сковороды Иван Прокопенко грезил службой на море, а в юности мечтал о профессии агронома.

Но не стал ни моряком, ни агрономом. В этом году исполнилось 33 года, как Иван Федорович возглавляет педагогический университет. А четыре года назад ему присвоили звание «Почетный гражданин Харькова».

БУКВАРЕМ СТАЛ «КОБЗАРЬ»

Иван Федорович родился в 1936 году в селе Васильки Лохвицкого района Полтавской области в семье колхозников. Первой учительницей Ивана была бабушка Наталья. Не умея читать и писать, она относилась к книгам, как к святыне: в войну прятала от немцев «Кобзаря» Тараса Шевченко и сочинения Александра Пушкина. Азбуки у сельского парнишки не было, и его букварем стал тот самый «Кобзарь»: бабушка Наталья учила внука грамоте, заставляя переписывать печатные буквы из книги.

Его детство пришлось на годы войны: в селе не осталось мужчин, а молодых женщин вывезли в Германию, и работа в колхозе легла на плечи старух и детей. В 11 лет Иван Прокопенко получил первую большую награду – медаль «За доблестный труд в Великой Отечественной войне».

НА ШАХТЕ ПРОЗВАЛИ БУГРОМ

По окончании школы Иван Прокопенко два года работал в колхозе и брался за любую работу. Когда его избрали секретарем комсомольской организации колхоза, она стала одной из лучших в районе. Затем его избрали членом райкома комсомола, а в 1955 г. он стал инструктором Лохвицкого райкома комсомола.

К 50-летию Октябрьской революции комсомол Украины выступил с инициативой построить на Донбассе 36 новых шахт по добыче угля, и Иван Прокопенко поехал с комсомольцами в Енакиево создавать шахту Полтавская-Комсомольская № 2.

Там он не только освоил все тонкости шахтерской профессии, но и отшлифовал собственный стиль руководства. На шахте 20-летнему парню довелось работать с людьми намного старше себя, некоторые из них побывали в местах лишения свободы, но ему удалось стать для них авторитетом.

Секрет уважительного руководства кроется прежде всего в сердечном отношении к людям, – уверен Иван Федорович. – Я старался жить их проблемами, уважать их интересы, и они признали во мне старшего. Мне дали уважительную кличку Бугор (в переводе с жаргона означает «бригадир»).

За достижения в нелегком шахтерском труде Иван Прокопенко в 21 год получил орден «Знак почета». Тогда же Ивана Прокопенко ждала еще одна награда – знакомство с будущей женой Аней.

В 1959 году он вернулся в Лохвицкий райком комсомола – сначала инструктором, потом вторым секретарем. В этом же году вступил в Коммунистическую партию и мог бы дальше идти по проторенному пути, но у него было огромное желание продолжать учиться. В 1960 году он поступил в Харьковский юридический институт.

В юридическом институте он возглавил парторганизацию – самую многочисленную вузовскую организацию в Украине. После окончания вуза выпускнику-отличнику предложили преподавательскую должность. Здесь он прошел путь от ассистента до заведующего кафедрой политэкономии. В эти же годы успешно учился в аспирантуре ХГУ им. А.М. Горького.

«РЕКТОР ДОЛЖЕН БЫТЬ ОТКРЫТ ДЛЯ ОБЩЕНИЯ»

Вот уже 33 года Иван Прокопенко возглавляет педагогический университет им. Г.С. Сковороды.

После юридического института я работал помощником прокурора Киевского района Харькова, потом мне предложили должность в областной прокуратуре. Но я ничуть не жалею, что жизнь связала меня с педуниверситетом, – признается ректор.


Звания и награды :

Иван Федорович Прокопенко – доктор педагогических наук, профессор, кандидат экономических наук, один из основателей и действительный член Академии педагогических наук Украины, Академик Российской академии образования. Удостоен почетного звания «Заслуженный работник образования Украины». Награжден четырьмя медалями и орденами «Знак Почета», «Трудового Красного Знамени», «Дружбы народов», «Святой Софии», «За заслуги» II и III степеней. Имеет орден Архистратига Михаила и звание генерал-атамана украинского казачества.


http://vecherniy.kharkov.ua/news/80841/


 
ObersДата: Четвер, 29-Серп-2013, 00:05 | Сообщение # 293
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
ХРАМИ ПЕТРА КАЛНИШЕВСЬКОГО
Автор: Владислав ГРИБОВСЬКИЙ



Історичні постаті українського XVIII століття демонструють складне поєднання прагматичності, дріб’язкового гендлярства, переповнену брудом боротьбу за старшинські посади, прибутки та привілеї з високою релігійністю, щедрим меценатством у побудові храмів та оздобленні церков. Світ гріховний, людський, сповнений короткозорого копирсання у здобуванні земних благ, потребував прощі, сакральної пожертви, співставної з гріхами, що тягнуть душу до́лу, та з надією повернути її горі. Прагнення барокової культури врівноважити чуттєві приємності земного життя з екзальтованою молитвою і духовною аскезою знайшло своє відображення в естетичних смаках козацької доби. Місце спокійної гармонії й логічно завершених форм, навіяних впливами Ренесансу, заступила символіка сили, руху, боротьби й багатої пишноти, ніби покликана виправдати людську природу в її найголовніших проявах. Ці естетичні домінанти найповніше відображені в архітектурі, створеній коштом і опікою гетьманів Самойловича, Мазепи, Апостола, полковників Герцика, Міклашевського, Кулябки, Мокієвського та ін. Кошовому отаманові Петру Калнишевському судилося бути останнім потужним козацьким урядовцем, з яким був пов’язаний передсутінковий спалах українського барокового мистецтва та архітектури, що став ніби підсумком естетики козацької доби...

...Таким чином, завдяки спорудженню церкви у Лохвиці виникло тривке поєднання родин Калнишевських—Кривецьких—Яновських, з якими також були пов’язані священик Нелговський і сотник Перволохвицької сотні Василь Нелговський, абшитований хорунжий Йосип Борисяк, значковий товариш Іван Стефанович (пізніше сотник) та ще кілька поважних лохвичан. До цієї, здавалося б, виключно духовної справи впліталися інтереси світського характеру, націлені на зміцнення авторитету Петра Івановича серед земляків і використання їхньої підтримки у боротьбі за кошівську булаву. Зважмо на те, що Петро Калнишевський був козаком Кущівського куреня, до якого записувалися багато вихідців із Посулля. До того ж куреня належали його рідний брат — Андрій Калниш, а також Давид Чорний, спільно з яким Петро Калнишевський будував церву в Ромнах. Згуртований земляцьким зв’язком, Кущівський курінь служив міцною опорою для Петра Калнишевського в часи боротьби за кошівську булаву (1762–1764) і в період керівництва Кошем Запорозьким (1765–1775). Кущівських козаків він призначав на керівні посади і доручав їм найбільш делікатні справи. Недаремно у свій час Григорій Потьомкін, записаний до Кущівського куреня як почесний член, називав його “головним в Січі куренем”.


Земляцтво Посулля

Дослідники, котрі розробляли уходницьку теорію походження
українського козацтва і пов’язували назви запорозьких куренів з
найменуванням певних місцевостей Городової України, наголошували на тому,
що ці курені виникли і функціонували на основі земляцького зв’язку. Зокрема
Олександр Рябінін-Скляревський вважав, що початково існували земляцькі
артілі, в які гуртувалися мешканці певної місцевості; вони щовесни рушали на
Низ Дніпра і щоосені верталися у рідні домівки. Цей дослідник був упевнений,
що, наприклад, Корсунський та Стеблівський курені наповнювалися вихідцями
з Поросся, Переяславський – з Трубежа, Поповичівський – з Хоролу та Псла
[37, с. 85]. Можна цей висновок поширити і на Кущівський курінь, до якого був
записаний Петро Калнишевський і в складі якого, як побачимо нижче,
знаходимо багато вихідців із Посулля
. Проте слід застерегтися від передчасної
генералізації даного висновку, адже особовий склад куренів і його походження,
наскільки нам відомо, ще не були предметом спеціального вивчення...

...Найбільші храмові споруди Петро Калнишевський побудував на своїй
батьківщині – у Посуллі: в містечках Лохвиця, Ромни та селі Пустовійтівка.
Першу коштовну пожертву він уніс до Троїцької церкви рідного села у
1757 році. Це був кипарисний хрест з прорізним написом: “Сей хрест надал
осавул Войска Запорожского Низового в село Пустовійтівку до храма
Пресвятыя Троици 1757 года июля 5 д[ня]” [35, с. 270]. Як уже згадувалося, у
1762 р. тій же церкві подарував Євангеліє у коштовній оправі, ціною 500
рублів.

Проте будівництво храмів він розпочав не з рідного села, а з дещо
віддаленого сотенного містечка Лохвиця, де у 1756 р. згорів соборний храм
Різдва Пресвятої Богоматері
. Шість років лохвицька громада шукала фундатора
нової церкви і лише наприкінці 1762 року військовий товариш Василь Мандра,
будучи на Січі, отримав згоду кошового отамана Петра Калнишевського
відбудувати собор власним коштом [5, арк. 9-9 зв.]. На початку лютого 1763 р. з
Лохвиці на Січ приїхали священик Олексій Маркевич та військовий товариш
Максим Яновський для укладення “приговору” з Петром Івановичем про те,
щоби він “смотрителем [над церквою] особо определился”.

Грибовський В.В.
МЕРЕЖА ОСОБИСТИХ ЗВ’ЯЗКІВ ПЕТРА КАЛНИШЕВСЬКОГО, pdf
 

 

Останній кошовий Січі Запорозької
 
Петро Іванович Калнишевський (бл. 1690-1803) за свого дивовижно довгого життя був свідком тривожного й нещасливого для України XVIII століття. Це був час затяжного й суперечливого процесу занепаду української козацької держави, коли розколоте й дезорієнтоване невдачами гетьманів Івана Мазепи та Пилипа Орлика українське суспільство прилаштовувалося до чужого державного організму – імперської системи абсолютистської Росії. Російська імперія неухильно поглинала українські землі, руйнуючи той самобутній лад, що існував у Наддніпрянській Україні з часу Визвольної війни під проводом гетьмана Богдана Хмельницького.

У цьому загальному русі російської експансії Запорозька Січ залишалася останнім острівцем української самоврядності....

...Крім Ромен та Пустовійтівки, особисті й, можливо, родинні зв’язки Калнишевського тяжіли до сотенного містечка Лохвиці Лубенського полку. У 1763 р. до Калнишевського звернулася лохвицька громада з проханням допомогти побудувати нову церкву на місці тієї, що згоріла  у 1748 р.  Листування з приводу будівництва церкви та інших прохань мешканців Лохвиць тривало по 1771 рік; документи листування накопичилися в Архіві Коша в окрему справу обсягом у 230 аркушів. З цього ж таки листування довідуємося про тісні зв’язки Калнишевського з лубенською полковою старшиною та зі значними козаками Лохвицької сотні Олексою Маркевичем, Корнієм Кривецьким, Петром Шкляревським, лубенським полковим хорунжим Йосипом Борисенком, значковим товаришем Іваном Стефановичем, сотником Василем Негловським. Дехто з них був у близьких стосунках з Калнишевським. Мешканець Лохвиць і кум Калнишевського Максим Яновський сповістив кошового про смерть його племінника Йосипа Калнишевського. Розрахунки з майстрами, що будували церкву в Лохвицях у 1763-1667 рр. засвідчують діяльну участь кошового в її будівництві і докладне опікування справами лохвицької громади[14]. Калнишевський, будучи вже кошовим отаманом, неодноразово відвідував Лохвиці. Зокрема, у 1766 р. він гостював у лохвицького протопопа Корнія (Корнелія) Кривецького, а два роки згодом вдова цього священика попрохала кошого допомогти відремонтувати дзвіницю села Западинці Лохвицької сотні[15].

Підстави сумніватися в тому, що Калнишевський народився на Лівобережній Україні (Роменщина чи Лохвиці) подають документи часу його соловецького ув’язнення, які зазначають його “польським дворянином”. Тим самим, можна припускати ймовірність походження Калнишевського з Правобережної України (“польської” України, як зазначено в документах XVIII ст.), що була володінням Речі Посполитої. Якщо це припущення буде підтверджено іншими документами, то слід вважати, що родичі Калнишевського переселилися з Правобережжя до Гетьманщини на початку XVIII ст. і мешкали на Роменщині та в Лохвицях[16]...

...Отже, є більше підстав схилятися до думки, що Калнишевський, будучи старшиною Лубенського полку і швидше за все в Лохвицької сотні, потрапив на Січ на початку 1750-х рр. у віці близько 50 років...

http://www.cossackdom.com/portret/Gribovski_ostansich_0208.htm
 
Пустовійтівка 



ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ: НАРИС БІОГРАФІЇ (до 320-річчя від дня народження)
Прикрепления: 6748208.jpg(107Kb) · 9726968.jpg(131Kb)


 
ObersДата: П'ятниця, 30-Серп-2013, 18:16 | Сообщение # 294
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Спогади: Ходіння по муках. Микола Головко...

Багато трагедій пережив український народ за свою багатовікову історію, але таку, як голод 30-х років, історія України не знає. Сталін спостерігав за селом і бачив, що воно багатіло і виходило з-під його контролю. Багатий – значить незалежний. А це не по-сталінськи. І він рішився на “велику справу”: поставити село на коліна, навіть, якщо при цьому доведеться переломити йому хребет. І він його переломив, назвавши цей злочин великим переломом.

Широко пропагувалося висунуте Сталіним гасло: “Зробити всіх колгоспників заможними”.
Але тут він допустив “невеличку помилку”. Завдяки його “мудрій” політиці селяни стали не заможними, а залежними. У них був один єдиний вихід – селянська казарма – колгосп.

Альтернативи не було. Селянин залишався власником своїх мозолів. Державно-політична система перетворила селян у безсловесних рабів.

Рішуча сталінська “суцільна колективізація” переросла у боротьбу проти селянства: спеціальні загони активістів вимітали із закутів останні зернини хліба, зривали підлоги і рили долівки; довбали стіни і валяли комини; рубали ступи і жорна. Ці загони пройшли чорною смертю українськими селами.

Залишившись без крихти хліба, селяни їли котів, собак, пацюків, кору дерев і листя. Люди божеволіли від голоду. Нерідко траплялися випадки канібалізму. На кордонах України були виставлені військові загони, які завертали назад тих, хто тікав від страшенної трагедії до Росії, де такого голоду не було. Ця неоголошена війна українському селянству Сталіним повинна була ліквідувати базу української нації і національного відродження. Так, це був штучний голодомор, організований Сталіним і його оточенням. Генсек дав наказ ставитися до голодомору як до неіснуючого явища. Ніде в тодішніх архівних документах радянських і партійних установ немає навіть слова “голод”. Точних даних про померлих від голоду в Україні не існує, але в переважній більшості зарубіжних і вітчизняних джерел наводиться цифра – 7-9 мільйонів чоловік.


Добре запам’яталися мені ті страшні часи. Народився я і мешкав у Сенчі Лохвицького району. У моєї матері було троє дітей: я – шести років, сестра – трьох і однорічний брат. Батько в цей час гайнув на Донбас шукати кращого життя, та там і пережив голод. А ми залишилися в колгоспній, напіврозваленій хаті, без всяких засобів до існування. Надія була тільки на матір, яка трудилася в колгоспі. Рано-вранці вона йшла на ланку, а пізно ввечері, знесилена, поверталася додому. Я з сестрою і братом на весь день залишалися вдома. Їжі ніякої не було. Ми з сестрою “паслися”. Весна була голодною, але зеленою. Їли лопуцьки, щавель, калачики, пшінку, білу акацію та ще якісь бур’янці. Намагалися все це давати і маленькому братові, але він цієї “їжі” не брав. Весь час плакав, мучився... і... помер.

Недалеко від нашої хати діяла миловарня, яка переробляла дохлих свійських тварин, і для когось варила мило.

Моя мати часто посилала мене займати чергу за конячими кісками. Потім вона приходила і їй видавали встановлену порцію кісток, з яких варила нам юшку.

Виварені кістки мати розбивала, товкла їх в ступі і “таємно” перемелювала на сусідських жорнах. До змеленого вона додавала віяної-перевіяної полови, сухого листя, шматочок якоїсь макухи; натирала воском сковорідку і пекла з цієї “смеси” маторженики, які були завжди пригорілими і розсипалися. Ми жменями ковтали ці крихти. Після такої “їжі” розбухали животи з різкими болями.
Смерть “ходила” всюди. Помирали в хатах, на вулицях, на роботі. Ми мешкали недалеко від кладовища, і я бачив, як завозили туди померлих і звалювали їх в кучі. А потім міліція виганяла дядьків, які ще трималися на ногах, для риття ям. Ми, діти, звикли до померлих (вони були всюди), і не боялися їх. Скрізь панувала байдужість: люди були або пухлі, або до знемоги висушені. Скоріше помирали перші. Навіть відчувалася якась “заздрість” до померлих.

Пам’ятаю забиті дошками вікна домівок померлих. Довгенько вони стояли пустими, і повз них страшно було ходити. Ночами на димарях цих хат вили сови. А старі люди хрестилися, тяжко зітхали і шепотіли молитви...

Багато було тяжких часів у житті українського народу. Це і репресії 1937 року; друга світова війна і тяжкі роки фашистської окупації; злиденний післявоєнний період з третім голодом. Але 1932-1933 роки на Україні були, мабуть, найстрашнішими в історії людства. А злочин цей вчинили так звані “борці” за “щасливу” долю українського народу.

Зберігся в моїй пам’яті сумний епізод.

Ходили чутки, що в Лубнах, в торгсині обмінюють золоті речі на хліб. Знахабніла сталінська влада забирала у людей життя і все, що вони мали. Виходило, що для золотих виробів хліб був, а для людей не було. Яке злодійство, який цинізм, який жах!

Щось нелюдське відчувалося в цьому.

Дізнавшись від людей про обмін золота на хліб у Лубенському торгсині, моя мати вирішила і собі спробувати “щастя”.

В один із травневих днів 1933 року, разом із своєю сестрою Явдохою, вони налаштувалися в дорогу, щоб обміняти на хліб той мізер золотих речей, які були колись прикрасою їхньої дівочої пори.
Рано вранці мати вийняла із прискринка малесенький вузлик, розв’язала його, якийсь час потримала в руках, тяжко зітхнула і знову зав’язала. В ньому була пара золотих сережок, обручальне колечко і хрестик з ланцюжком. Вузлик заховала за пазуху. Вкинула в кошик торбинку і, прощаючись зі мною та меншою мене сестрою, сказала: “Діти, чекайте мене. Будьте обережні. Потерпіть. Залишаю вам кусок макухи і в горщаті зварене картопляне лушпиння. Може вдасться виміняти хліба”.

Перехрестила нас. Перехрестилася сама і з своєю сестрою пішли на Лубенських шлях.

Пройти треба було, лише в один кінець, 45 кілометрів.

Ми з сестрою довго дивилися їм вслід, аж доки їх постаті не сховалися за цариною. Заплакані, ми повернулися до хати і голодними лягли спати.

Відсутність матері нам здавалася вічністю. 

Інколи ми бігали до бабусі, в якої була своя велика сім’я, і нам перепадало по декілька ложок якоїсь “сьорбалки”. Від неї терпло в роті і боліло в животі.

Нарешті, через три доби, повернулися мати і тітка Явдоха. Страшенно виморені, почорнілі, з глибоко запавшими очима, вони сіли біля хати і довго мовчали. Потім тітка встала, мовчки взяла свій кошик і пішла додому, а ми з нетерпінням чекали, коли мати дасть нам хліба. Дуже хотілося накинутися на нього і їсти, їсти, їсти...

Тремтячими руками мати вийняла з кошика чотири хлібини і поклала їх на стіл. Ми з сестрою зачаровано дивились на це чудо. В хаті наче засяяло сонце. Перед нашими очима лежав справжній хліб, запах якого перехоплював дихання. Відрізавши нам по малесенькому шматочку, мати промовила: “Діти, я буду вам давати по такому шматочку два рази на добу: вранці і ввечері. Вдень шукайте самі собі їжу. Надворі багато зелені. Прийду з роботи може щось зварю, або принесу якогось варива з роботи”.

Весь хліб мати поклала в скриню і заперла її на замок. А ключ на шворці, повісила собі на шию. Не пам’ятаю, скільки днів у нас було “хлібне свято”. На полях уже визрівав новий врожай. Але ті рятівні чотири хлібини допомогли нам його дочекатися. З тих пір хліб для мене став самим найдорогоціннішим скарбом на світі.

На моє запитання, чому так мало дали хліба у торгсині за золото, мати з сумом розповіла про те, що з нею і тіткою Явдохою трапилося в дорозі.

До Лубен вони дібралися з горем пополам. Траплялося, що їх хтось підвозив, а більше йшли пішки. В Лубнах, відшукавши торгсин, обміняли золоті речі на хліб, і трохи перепочивши, знову рушили в путь. Зворотна дорога була ще тяжчою. Крім страшенної змореності, вони мали і вантаж – хліб! Самий дорогоцінний скарб, який прибавляв сили. Та чим ближчою була Сенча, тим тривожніше ставало на душі. Як там діти? Чи живі? Це тривожне почуття прискорювало їхню ходу.

Та ось, коли до Сенчі залишалося декілька кілометрів, з густого житнього лану вийшло троє дядьків. Напевно, вони були в засідці, чекаючи подорожнього. Обступивши сестер, вони стали вимагати, щоб ті віддали їм свій вантаж. Один з них, з насунутим кашкетом на очі, погрозливо сказав: “Не будете віддавати, то додому не дійдете”.

Що творилося в душах жінок, передати неможливо. Вони оніміли. Прийшовши в себе, мати і тітка Явдоха стали на коліна. Тітка заголосила і, заламуючи руки, впала на землю. А мати, з протягнутими до злодіїв руками, промовила: “Змилуйтесь над нами і пожалійте наших дітей. Може ми ще встигнемо їх врятувати від голодної смерті. Дуже гірко дістався нам цей хліб. Якщо ви його заберете, то краще вбийте нас. Додому з пустими руками ми не підемо”.

Злодії, нахиливши голови, деякий час мовчали. Потім відійшли в бік, щось тихо поговорили між собою і, підійшовши до жінок сказали, що їм залишають по чотири хлібини, а решту забирають.
Ні сльози, ні благання не діяли на злодіїв. Зробивши свою чорну справу, вони хутко пірнули в густе, високе жито, за яким виднівся ліс.

...Знесилені, скривджені і обкрадені, мати і тітка Явдоха ледве дібралися додому. Ось чому вони, присівши біля хати, так довго мовчали. А порятунком від голодної смерті в кошику кожної, лежали вистраждані чотири хлібини.

* * *


Микола Головко
Кандидат історичних наук,
доцент Полтавської державної
аграрної академії


 
ObersДата: П'ятниця, 06-Вер-2013, 12:09 | Сообщение # 295
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
http://uk.wikipedia.org/wiki/Стефанович_Василь_(правник)

Знамениті земляки

Український державний діяч і правник Василь Стефанович був лохвицьким сотником



В знаменитій для усього свідомого українства книжці „Енциклопедія українознавства”, що вийшла у 10-х томах під редакцією головного редактора Володимир Кубійович,  що виходила від 1954-го по 1989 рік у видавництві „Молоде життя” (Париж-Нью-Йорк), знаходимо чимало відомостей про наших знаменитих земляків. Так, наприклад, у томі 8 цього видання, маємо біографічні інформації про такого собі  Василя Стефановича (1697- бл.1773), правника і українського державного діяча XVIII століття,  сина гадяцького протопопа, який походив зі старого козацького роду, навчався  у Києво-Могилянській Академії і за кордоном (Німеччина, Чехія, Австрія, Італія).

У 1722 році пан Василь здобув диплом маґістра Вроцлавського Університету. Від 1724 року він посідав високу посаду перекладача у канцелярії московського царя Петра І, а з 1725 року був професором риторики й філософії у Духовній семінарії Теофана  Прокоповича в Петербурзі. У 1729 році Василь Степанович був викликаний гетьманом Данилом Апостолом в Україну, працював у Глухові, в Комісії кодифікації «Правъ, по которымъ судится малороссійскій народъ» (був її першим головою), як також  бунчуковим товаришем, тривалий час – від 1729-го по 1751-ий рік (з перервами) був лохвицьким сотником, згодом посів високу посаду лубенського полкового судді (1751–1773).


Однак докладніше про Василя Стефановича читаємо в видатних нарисах по історії лохвицької, сенчанської, чорнуської, курінської та варвинської сотень, які ввійшли до складу Лохвицького повіту, які видруковані у знаменитому „Лохвицькому історичному збірнику” (Київ, 1906), що його було мною перевидано минулого року за підтримки київського професора, уродженця Лохвиці Віктора Кутового, авторства направду знаменитого українського історика, археографа, архівіста і ґенеалога Вадима Львовича Модзалевського (1882-1920): „...Наступним у часі лохвицьким сотником був Іван Михайлович Гамалія, дід і батько якого у свій час теж займали цей уряд. Коли він посів це місце – невідомо, а згадується лохвицьким сотником у 1721-1727 рр. Таким чином, на сотницві Гамалія пробув біля семи років... Інших відомостей про долю Івана Гамалії у нас немає. Одружений він був двічі: уперше на Євдокії Лизогуб, а вдруге невідомо на кому; мав двох синів: Івана, який мав одного сина Дмитра, котрий служив майором і не залишив потомства, й Андрія, котрий помер без потомства.

Дві дочки Івана Гамалії були заміжніми: одна Марія – за Лохвицьким сотником Василем Сте
фановичем, а друга (з 1725 р.) за Єлисеєм Зарудним, який у 1732 році був сотником Ізюмського слобідського козачого полку. Василь Стефанович, зять Івана Гамалії, очевидно, був призначений Лохвицьким сотником на місце свого тестя. Це був онук гадяцького осавула Тихона, вбитого під Чигирином у 1674 році, й син гадяцького протопопа Стефана, який помер у «шведську руїну».



Стефанович одержав дуже хорошу освіту: навчався у Братиславі в «єзуїтському університеті» й у 1722 році одержав там атестат ма
ґістра «вольних наук і філософії». Далі, з 1724 по 1729 р., Стефанович служив у «домашній гімназії» Феофана Прокоповича, архієпископа новгородського, учителем риторики й філософії. Після п’яти років перебування на півночі, Стефанович захотів повернутися в Україну. Прокопович забезпечив його в січні 1729 року рекомендаційними листами до київського архієпископа Варлаама Ванатовича й гетьмана, на службу до якого Стефанович бажав поступити. Гетьман незабаром призначив його сотником у Лохвицю; на цій посаді Стефанович був, вірогідно, три рази. Так, 6 листопада 1729 року універсалом гетьмана Апостола він із Лохвицьких сотників був підвищений по службі до бунчукового товариша, але в липні 1730 року знову був призначений лохвицьким сотником; втретє на цій посаді він згадується в 1733-1751 рр., причому в 1733-1739 рр. значиться діючим сотником, у 1740 р. – колишнім, а в 1741-1751 знову діючим.

У 1751 році він «за ордером ясновельможного» перебував у Лубнах в управлінні полкового суду; цього ж року він був призначений там суддею; на цій посаді пробув до 1773 року, а далі свідчень про нього немає. Одружився Василь Стефанович з донькою лохвицького сотника Марією Гамалією, взявши за нею невеликий посаг: двір за Сулицьким мостом з шинком і солодовнею, а також «бровар з казаном, у Шиї стоячий, та під селом Ручками гай з сінокосами, військову частину з млина на Ручанській греблі Неїжсаловій». Невдовзі після одруження з Марією Гамалією у Василя Стефановича виникли непорозуміння з її батьком через спадок, що складався з приданого її матері (першої дружини Івана Гамалії Євдокії Лизогуб) і повинен був належати їй за законом. Суперечки через спадок у листопаді 1731 року досягли й гетьмана, оскільки Стефанович утратив надію отримати що-небудь від свого тестя без суду.

В цей час він писав гетьману, що Гамалія не тільки розтратив усі свої маєтності, заборгувавши людям і позаставлявши деякі з них по двічі, але й «материзну» своєї дружини («сімнадцять сот червоних золотих, тисяча талярів битих і друга тисяча талярів копійками» та інше) невідомо де подів, а дещо (золоті ланцюжки, перстень, «канаки») в заставу повіддавав.
  У листі Стефанович скаржився, що він неодноразово просив тестя повернути материзну своїй дружині, а він хоч і обіцяв це зробити, та обіцянки не виконав. Більше того, дещо з одягу, що належав першій дружині, віддав другій, яка за нахилами своїми до шахрайства дуже схожа була на чоловіка. Стефанович скаржиться й на неї гетьману, бо вона «не перестає сердитися на нього» за те, що, роздивившись їхню економію, раз докорив їй в нерозумній траті чоловікового та його першої дружини майна («купуючи перли, хрестики справляючи й переробляючи … собі й дітям своїм, навіть тим, які ще в колисці, убори справляючи й інші сміху достойні речі купуючи»).

Докір цей настільки роздратував мачуху дружини Стефановича, що вона «незагойно через природний норов свій злостивлячись, не перестає пана тестя мого на гнів даремний до мене різними хитрощами своїми (у яких навряд чи хто вправніший від неї може бути) під’юджувати, як і підбурила, особливу його до мене колишню милість у ненависть обернувши». Побоюючись, щоб разом з тестевими «добрами» не забрали кредитори й маєток першої дружини Гамалії(«де, сподіваюся, що й улюблене її дороге вбрання, яке вона безперервно справляє собі, не уціліє»), Стефанович просить гетьмана…
прийняти його разом з дружиною, «бідною сиротою», під захист і не допустити, щоб її «материзна зовсім пропала, а інші б з того багатіли», наказавши або повернути йому спадщину дружини, або (тому що вона майже вся вже розтрачена) із батьківського добра розрахуватися з кредиторами у тій частині, що стосується їхньої материзни. До цього прохання Стефанович додав і перелік того, що він вимагає від тестя: «грошей, які даровано було на весіллі, червоних золотих –1000, битих талярів – 1000, копійок – 1000; та при смерті покійної бабки – червоних золотих 700».

Далі перелік продовжують кунтуші, «постелі з простирадлами, золотом, сріблом і шовком різним вишитими», скатертини «шльонські» й прості, чепчики, запаски, килими, пояси з дорогою оздобою, срібні ложки й кубки, 30 полумисків, 3 ліхтарі, одна мідна ступка (можир), а особливо хотів повернути Стефанович дорогі прикраси, карету, вози з кіньми, верхового коня «з усім як належить», «кляч 10, волів 10, корів 10, овець 200; бабки покійної поїзд увесь, кінь, вози і що в возах». Нам невідомо, чи одержав позивач що-небудь, тому що майнові справи Івана Гамалії у той час були дуже поганими.
  Окрім маєтків, перерахованих вище, Стефанович, перебуваючи у ранзі полкового судді, володів селами Жабки й Риги; в Ручках у нього було 6 дворів підсусідків і в Лохвиці – 13 дворів (1740 р.) Василь Стефанович залишив одного сина Івана, який в 1761 р. командував першою Лохвицькою сотнею. У нього було двоє синів: Іван, який служив колезьким протоколістом і мав у Яхниках 55 душ, в хуторі Городищі – 10 і в селі Голінці 27 душ, і Петра, що служив прапорщиком і жив у Лохвиці; наприкінці XVIII ст. у нього в хуторі Городищі було 10 душ успадкованих і придбаних в Ямпільському повіті Волинської губернії 4 душі. Іван був одружений на дочці майора Тетяні Степанівні Афендик і мав трьох синів: Григорія, Степана й Василя. У кінці XVIIIст. була ще жива мати Івана й Петра Стефановичів Анна Юріївна Співако(?), дочка майора, яка жила в Лохвиці зі своєю донькою дівицею Марією; вона у той час мала в Лохвиці 46 душ і в селі Ручках Роменського повіту – 26 чоловічої статі.  У 40-х рр. XVIII ст. Лохвицька сотня була поділена на дві частини, тому одночасно зі Стефановичем сотником тут був Іван Іванович Огронович, який займав цей уряд у 1740 – 1745 рр. Огронович мав у Лохвиці дім і в полковій сотні Лубенського полку біля села Нижчого Булатця хутір, у якому в 1740 р. було 16 дворів посполитих.

У 1767р. Іван Огронович значився підкоморієм Лубенського повіту. Огроновича замінив на сотництві Кирило Іванович Коченевський. Із указу від 20 вересня 1746 р. про його призначення видно, що він до того часу називався Виноградським і служив при дворі в Петербурзі півчим. За цю службу Коченевський одержав сотництво в Лохвиці, для чого попереднього сотника (очевидно, Огроновича) велено було «перевести». Таким чином, Коченевський був цілком чужою для лохвичан людиною.
...”.

Упокоївся ж лохвицький сотник Василь Стефанович на посаді лубенського полкового судді у 1773 році, місце його вічного спочинку залишається поки що невідомим.

Директор Інституту Українського Вільного Козацтва імені Антона Кущинського, доктор права УВУ Олександр Панченко, -  адвокат, м.Лохвиця

http://gromada-lv.at.ua/news....-04-234



Енциклопедія Українознавства т. 8: словникова частина




Автор: Під ред. Володимира Кубійовича
Опубліковано: Париж-Нью-Йорк, 1976
Сторінок: с. 2805-3200
Опис: Видавництво “Молоде Життя”

Прикрепления: 9413156.png(28Kb) · 0537483.png(14Kb)


 
ObersДата: П'ятниця, 06-Вер-2013, 12:43 | Сообщение # 296
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
http://uk.wikipedia.org/wiki/Яцута_Костянтин_Захарович

Яцута Костянтин Захарович – анатом й антрополог з Лохвиці



В томі 10 тієї ж таки знаменитої «Енциклопедії українознавства» знаходимо відомості й про іншого нашого знаменитого земляка Яцуту Костянтина Захаровича, який народився у Лохвиці далекого 1876 року, згодом , у 1901 році, закінчив Петербурзьку військово-медичну академію і в ній працював в роках 1912-1915 в якості доцента кафедри анатомії.

Якийсь час (1907–1911) наш земляк був у науковому відрядженні за кордоном, згодом став професором анатомії Петербурзького психо-неврологічного Інституту (1915–1917) та Ростовського Університету, згодом медичного інституту - (1917–1942). Від 1942 року Костянтин Яцута опинився на еміґрації , спочатку у Відні, потім - у Мюнхені, був професором університету УНРРА і школи дентистики в Мюнхені (1946–1950). Костянтин Захарович став автором близько 170 праць з різних питань анатомії, антропології, гістології, ембріології та ґіґієни, в тому числі кількох підручників й монографій. Року.

Скінчив свій земний шлях уродженець Лохвиці лікар-анатом й антрополог Костянтин Захарович Яцута 60 років тому, у 1953 році.


Доктор права УВУ(Мюнхен) Олександр Панченко, - адвокат, м.Лохвиця

http://gromada-lv.at.ua/news....-04-233


Игла для бальзамирования Ленина хранится в Ростове



На кафедре анатомии Ростовского медицинского университета под стеклом прямоугольного стенда лежат вполне естественные для такого места предметы: шприц и игла. Но это непростые вещи. Шприц и иглу привез в Ростов зав. кафедрой, профессор Яцута в 1924 году. Он был членом комиссии, которая принимала работы по бальзамированию тела Ленина, который скончался 88 лет назад. Предметы использовались в процессе бальзамирования.



К мысли сохранить тело Ленина не сразу пришли. Против были Троцкий и Бухарин, которые считали, что бальзамирование никак не соотносится с наукой марксизма. Каменев считал идею «настоящим поповством». На сторону Калинина и Сталина склонялся Рыков, они полагали, что похороны Ленина должны быть особенными.

Академик Абрикосов 22 января провел бальзамирование тела, чтобы сохранить его всего на 5-6 дней, чтобы дать возможность проситься с вождем большему количеству делегаций. Но уже через 4 дня появилась идея сохранить тело на длительное время. Надежда Крупская, сестра и брат Ленина были противниками бальзамирования, но от участия в дальнейших решениях о судьбе тела вождя они были отстранены. В скором времени, Крупская поддалась многочисленным просьбам и уговорам и дала свое согласие.

Наркомом внешней торговли Красиным было выдвинуто предложение сохранить тело замороженным в специальных криогенных установках, которые заказали в Германии. Но немцы наладить работу установок к назначенному сроку не успевали. Почти через 2 месяца после смерти в марте 1924 года начался процесс бальзамирования, который продлился целых четыре месяца.



Френч и брюки Ленина сохранили, саркофаг установили в мавзолее. 22 июля результаты проделанной работы были представлены комиссии экспертов, в которую входил ростовский профессор, ведущий советский анатом Константин Захарович Яцута также были представители из Краснодара, Воронежа, Ленинграда. Председателем был Н.А. Семашко – нарком здравоохранения. Комиссией было сделано заключение, что меры, предпринятые для бальзамирования меры, обеспечат сохранность тела в натуральном виде в течение неопределенно-продолжительного срока.

В мире до сих пор нигде не знают метод, который позволяет сохранять мертвое тело долгое время без потери внешнего сходства. Препарат, которым обрабатывается тело Ленина, засекречен. Для работы с составом некогда нужен был специальный пропуск. Работы перестали интересовать государство, и после 1991 года это осталось тайной сугубо профессиональной.

http://www.rostov-papa.ru/igla-dl....ve.html



Египетские мумии в Ростове



Слово «мумия» завораживает. В нём есть какая-то тайна, холод. Вспоминаются страшные истории о восставших из мёртвых, пирамиды или гробницы. Но чтобы увидеть мумию, совсем не обязательно ехать в Египет. Они лежат на кафедре нормальной анатомии Ростовского медуниверситета. Но и к ростовским мумиям некоторые побаиваются подходить, веря в то, что они могут отомстить...

...ЗАМЕТКИ НА ПОЛЯХ



профессор Яцута (крайний справа) в комиссии учёных, проверявших бальзамирование Ленина,
Москва, 1924 год (читай «Ростов официальный» за 18 января 2012 года)

Фото автора и из архива Ростовского медуниверситета


Яцута — это тот человек, которым может гордиться Ростов. Доктор медицинских и доктор биологических наук, заведующий кафедрой нормальной анатомии с 1917 по 1942 год, профессор Константин Захарович Яцута (1876-1953) был личностью поистине легендарной. Он знал шесть языков. Составил иллюстрированное описание коллекции уродств и аномалий петербургской Кунсткамеры, привезённых из Германии ещё Петром I. Он состоял членом многих зарубежных антропологических обществ. Читал лекции в школе Поощрения художеств, в школе Лекарских помощниц (Рождественские курсы) и в Психоневрологическом институте Петербурга.

Через два года, после того как в 1915 году медицинский факультет Варшавского университета переехал в Ростов-на-Дону и соединился с Ростовским женским мединститутом, Яцута переехал из Петербурга и стал заведующим кафедрой нормальной анатомии Донского университета.
Анатомия изучалась тогда четыре семестра. Студентам выдавалось по два трупа (мужской и женский) на каждую группу с обязательным препарированием мозга, глаза, уха. К зачётам допускались студенты, посетившие все занятия.

В годы войны, с 1942 по 1944 год, он жил в лагере для перемещённых лиц около Бреслау, потом работал научным помощником в анатомическом институте Вены, жил в лагере в Верхней Баварии, затем работал как практикующий врач при русском комитете и православном обществе. Позже вместе с дочерью переехал в Буэнос-Айрес, где возглавлял институт антропологии.

В архиве я нашёл анкету, заполненную К.З. Яцутой в 1929 году. Он пишет: «имею свыше 60 научных работ, напечатанных в русских и иностранных изданиях с 1902 по 1929 год». В графе национальность стоит «украинец» (не отсюда ли у него появилось желание переехать на юг?), в графе партийность — «беспартийный». По воспоминаниям очевидцев, он ставил голоса многим ростовским певцам. К.З. Яцута в царское время носил генеральское звание. По рассказам профессора Петра Андреевича Соколова, одного из основоположников ростовской школы анатомов, на кафедре даже зимой было холодно. Яцута поверх халата надевал генеральскую шинель с красными суконными отворотами и красной подкладкой и в ней читал лекции. Он жил здесь же неподалёку, на территории медуниверситета, в трёхкомнатной квартире, из которой был выход прямо на кафедру.

www.rostof.ru




Енциклопедія Українознавства т. 10: словникова частина



Автор: Під ред. Володимира Кубійовича
Опубліковано: Париж-Нью-Йорк, 1984
Сторінок: с. 3605-4015+63 с.
Опис: Видавництво “Молоде Життя”

Прикрепления: 3755392.jpg(49Kb) · 7726248.png(41Kb) · 0796876.png(57Kb)


 
aaaaДата: Субота, 07-Вер-2013, 20:10 | Сообщение # 297
Генерал-лейтенант
Группа: Пользователи
Сообщений: 569
Награды: 4
Репутация: 1
Статус: Offline




Додано (06-Вер-2013, 17:58)
---------------------------------------------
Наш  Стольний   град  Київ . Софія.

Додано (07-Вер-2013, 18:10)
---------------------------------------------
Історичний нарис про ПолтавщинуОсвоєння земель території сучасної Полтавщини припадає на добу стародавнього кам'яного віку — пізнього палеоліту (35−11 тис. р. до н.е.). На цей час місцеве населення вже досягло відносно високого рівня обробки каменю для виготовлення знарядь праці, воно займалося збиральництвом та колективним полюванням, згодом — землеробством, скотарством і рільництвом.На початку нашої ери Полтавщина входила до земель розселення стародавніх східнослов'янських племен. Унаслідок археологічних досліджень знайдені залишки їх поселень та пам'яток матеріальної культури. Проте на території області зустрічаються сліди перебування неслов'янських народів.За часів Київської Русі територія Полтавщини входила до складу Переяславської землі, яка пізніше стала князівством. Вона була заселена племенами сіверян і полян. За великого князя Володимира Святославовича (980−1015) на території краю розпочалося будівництво низки фортець, які склали Посульську оборонну лінію. У давньоруських літописах ХІ-ХІІІ століть згадуються: Хорол, Говтва, Лубни, Горошин, Пісочин, Пирятин, Луком'є, Лохвиця та інші укріплені міста. Полтава вперше згадується під назвою Лтава у 6682 р. У перерахунку на наш сучасний січневий календар це означає 1173 р.Економічний і культурний розвиток Переяславщини, як і інших земель, в ХІІІ ст. був перерваний монголо-татарською навалою. Вірогідно, тоді ж монгольські завойовники зруйнували і Лтаву (Полтаву), бо тривалий час в історичних документах відомості про неї не зустрічаються.Упродовж ХІV-XVІ ст. територія Полтавщини знаходилася під владою литовських, а пізніше — після Люблінської унії 1569 р. — польських феодалів.На карті України, складеній у другій половині ХVІ ст. французьким інженером Бопланом, який перебував на польській службі, в межах сучасної Полтавщини позначено понад 300 поселень, серед яких були міста, слободи, села. Це свідчить про значне заселення цих місць.Жорстока експлуатація і національне гноблення з боку литовських та польських феодалів упродовж тривалого періоду викликали відчайдушний опір у місцевого населення. Не витримуючи знущань, найактивніша частина селянства прямувала за межі польських володінь, утворюючи за Дніпровськими порогами Запорізьку Січ, брала участь у збройних виступах проти своїх гнобителів. Так, найбільшими виступами населення проти польської шляхти на Полтавщині стали повстання: Тараса Трясила (1630), Павла Павлюка (1637), Якова Острянина (1638).У ході Визвольної козацької війни під проводом Б.Хмельницького Полтавщина не виступала головною ареною військових подій. Лише на початковому етапі війни, у травні 1648 р., селянсько-козацькі загони, що діяли на теренах Полтавщини, розгромивши шляхетсько-польські війська, визволили Переяслав, а згодом (на початку червня) і Лубни, де містилася фортеця Яреми Вишневецького. Упродовж найближчих років — це один із головних регіонів Лівобережжя, який став надійним тилом, звідки черпалися людські резерви та йшло постачання (продовольством, порохом) для армії Б.Хмельницького.Першими паростками української державності у ході Визвольної війни ставали нові військові та адміністративні органи управління. На заклик Б.Хмельницького з 1648 р. на Лівобережній Україні почали утворюватися адміністративно-політичні та судові органи влади: певна територія виставляла декілька сотень повстанців, які об'єднувалися в полк. На теренах Полтавщини було створено 7 таких полків — Переяславський, Кропивенський (Іркліївський), Прилуцький, Лубенський, Миргородський, Гадяцький (Зіньківський), Полтавський. У 1763 році в межах полків було запроваджено також поділ на повіти.Після Переяславської угоди 1654 року швидко відбувалися зміни у стані землевласників — монастирів, української шляхти та козацької старшини, володіння яких стрімко зростали. Значна кількість колишніх маєтків магнатів Потоцьких перейшла до одного з прибічників Виговського — Юрія Немирича. До його володінь увійшли Кременчук, Кобеляки, Перевалочна, Нові Санжари. Ранговим володінням гетьмана стало м.Гадяч з околицями.Із перерозподілом землеволодінь відбувалося захоплення влади козацькою старшиною і в полкових містах (Переяславі, Лубнах, Гадячі, Полтаві), значимість яких опісля військових подій невпинно зростала. Ці міста швидко набували ваги центрів південної торгівлі з Росією, Польщею, Литвою, Кримом; водночас збільшувалася їх територія, зміцнювалися фортечні споруди. Лише у Полтаві протягом цього короткого часу на стратегічно важливій місцевості почалося будівництво Хрестовоздвиженського монастиря (1650), першого мосту через р.Ворсклу (1650), на другу половину ХVІІ ст. припадає і спорудження більшості підземних ходів, які входили до системи укріплень полкового міста.Визвольна війна українського народу 1648—1654 рр. глибоко відбилася на подальшій колонізації краю. Успіхи та невдачі козацької війни, репресії після поразок (особливо жорстоких на Брацлавщині та Подолі) відкрили широкий хід до чисто народної колонізації з Правобережної на Лівобережну Україну, зокрема на Полтавщину. Значне козацьке переселення на південно-східну частину краю згодом і спричинило до появи таких повітів, як Кременчуцький, Хорольський, Миргородський, Зіньківський, Кобеляцький.Чимало козацьких ватажків краю проявило себе у збройній боротьбі з польською шляхтою. Серед них і найближчий сподвижник Богдана Хмельницького, полтавський полковник Мартин Пушкар, який залишився вірним гетьманові і після його смерті. Коли купка козацької старшини на чолі із І.Виговським зробила спробу відновити на Україні панування польських магнатів, М.Пушкар очолив народне повстання. Навесні 1658 року воно охопило Гадяч, Миргород, Зіньків. І хоч повстання з допомогою кримських татар було придушене, а багато населених пунктів (Полтава, Диканька, Опішня, Зіньків) зазнали жахливого спустошення, наміри козацької верхівки пропольської орієнтації не були здійснені.Кровопролитні війни, в яких брало участь місцеве населення, закінчилися Андрусівським перемир'ям 1667 р., за яким Лівобережна Україна залишилася у складі Росії. Згодом ця домовленість була підтверджена «Вічним миром» 1686 р. Незважаючи на руйнування і спустошення, викликані війною, друга половина XVІІ ст. все ж стала періодом швидкого розвитку продуктивних сил у сільському господарстві, ремеслі та промисловості.Жорстока імперська політика російських царів сприяла тому, що вже на середину XVІІІ ст. на Лівобережній Україні, у тому числі й на Полтавщині, з'являються великі маєтки російських дворян. Згідно із царським указом у 1875 році козацька старшина була фактично зрівняна в правах з дворянством, що мало на меті подальшу централізацію держави.Після ліквідації полків у 1782 році окремі частини території Полтавщини входили спочатку до намісництв (Київського, Чернігівського, Катеринославського) та Новоросійської губернії, потім до новоствореної Чернігівської губернії (з 1797 року — Малоросійська), у 1801 році — до Малоросійського генерал-губернаторства.Згідно із указом Сенату від 27 лютого 1802 р. була створена Полтавська губернія, до складу якої спочатку входило10 повітів: Гадяцький, Золотоніський, Кременчуцький, Лубенський, Переяславський, Пирятинський, Полтавський, Прилуцький, Роменський, Хорольський. В цьому ж році було створено ще 2 повіти: Костянтиноградський та Миргородський, згодом (27 березня 1803 р.) — ще три: Зіньківський, Кобеляцький, Лохвицький. Таким чином до складу Полтавської губернії стало входити 15 повітів загальною площею понад 43 тис. квадратних верст. Без особливих змін такий адміністративно-територіальний поділ губернії проіснував до 1917 р. На час утворення губернії на історичній Полтавщині проживало 1 343 029 чол.Урочисте відкриття Полтавської губернії відбулося 9 березня 1802 року. Того дня з цієї нагоди відбувся молебень, обід у губернатора, а ввечері — концерт та вечеря.Із здобуттям статуту губернського міста Полтава швидко забудовувалась, і незабаром у центральній її частині з'явилися губернаторський дім, віце-губернаторський дім, будинок дворянського зібрання, корпус для розміщення присутствених місць, поліцейське управління, міська Дума, будинок кадетського корпусу. Набували нових, більш сучасних архітектурних рис, і повітові центри губернії: Миргород, Лубни, Переяслав, Пирятин, Ромни.Основна маса населення губернії — селяни і козаки займалися переважно рільництвом і скотарством. Розвивалися ремесла. Вже на початку ХІХ ст. в повітових містах працювало близько 3 тис. ремісників: шевців, кравців, столярів, мідників. Значна частина селян, не пориваючи із землеробством, займалася різними промислами: у Зіньківському й Гадяцькому повітах — чинбарством і шевством, у Полтавському — бондарським промислом, у Миргородському — виготовленням коліс, в Опішні виробляли глиняний посуд, а в Решетилівці обробляли смушки. Значну частину продукції продавали часто на віддалених ринках, що свідчило про досить високий рівень торгових відносин. Чимало селян-кріпаків працювало на поміщицьких підприємствах. За неповними даними, на початку ХІХ ст. на Полтавщині діяло 35 промислових підприємств, серед яких переважали селітряні буди, миловарні, суконні фабрики, цегельні заводи.1828 року у с. Бодаква Лохвицького повіту став до ладу перший цукровий завод поміщика Майорова. А напередодні реформи 1861 року в губернії уже діяло 16 суконних підприємств, 71 селітрова буда, 18 цукрових, 10 шкіряних, 7 миловарних, 14 цегельних заводів. Кременчук поступово ставав центром виробництва сільськогосподарських машин.Позитивні зрушення відзначались на Полтавщині і в другій половині ХІХ ст., коли відбувався перехід від мануфактурного до промислового виробництва. З будівництвом залізниць (у 1869 році Крюків було з'єднано з Одесою, а в 1870 р. — Кременчук з Харковом) виникали нові промислові підприємства та розширялася торгівля. На зламі ХІХ-ХХ ст. на Полтавщині вже діяло 841 підприємство з кількістю робітників 9211. Крім того, 77,5 тис. осіб в губернії було зайнято у ремісничому виробництві та промислах.Під час Першої світової війни відбувалося катастрофічне погіршення становища населення, що призводило до його активної участі у революції 1917—1921 рр. Відразу після Лютневої революції 1917 року в губерніїї виникли ради. Водночас, створювалися органи Тимчасового Уряду — комісаріати та громадські комітети. Значну підтримку населення в цей період мала і Українська Центральна Рада.Вступ німецьких військ на Полтавщину весною 1918 року, після тривалого періоду політичного хаосу та більшовицького терору, був сприйнятий населенням з надією на стабільність та правопорядок. Проте сподівання ці не справдилися і, передусім, через земельну політику гетьманського уряду, який прийняв закон про тимчасові ліквідаційні комісії (губернські і повітові), які повинні були визначити і повернути землевласникам все пограбоване в них під час правління Центральної Ради та більшовиків майно, відшкодувати заподіяні збитки, в тому числі і за посіви, зроблені селянами на поміщицьких землях. І все ж, кількамісячна політична і військова стабілізація в краї сприяла утвердженню національної свідомості поміж населення, піднесенню національно-культурного життя. У короткий період національного державотворення в губернії відкрилася ціла мережа різних освітніх та культурно-просвітницьких інституцій, серед яких найпомітнішими стали Полтавський університет та історичний архів Полтавщини.У грудні 1919 року на всій території Полтавщини була встановлена радянська влада, яка намагалася якнайскоріше ліквідувати наслідки економічної розрухи — покінчити з голодом, безробіттям та безпритульністю. Однак, незважаючи на значний ентузіазм найбідніших верств населення та ідеологічний диктат більшовиків, зробити це вдалося лише частково (у 1927 році державні та кооперативні підприємства Полтавщини змогли дати лише 93,5% промислової продукції довоєнного рівня) і то лише при певному відступі від головних ленінських принципів.Глобальні процеси індустріалізації, а потім і колективізації відбувалися, як і в інших місцях, в умовах терору та репресій. Винятково жорстоким щодо селянства став, наприклад, такий захід по «активізації» хлібозаготівель в 30-х роках, як занесення сіл, що надто повільно здавали хліб державі, на «чорні дошки». У таких селах заборонялась торгівля, із сільських споживчих товариств вивозились всі промислові і продовольчі товари, а щоб одноосібники чи колгоспники не могли купити щось із харчів у сусідніх селах чи місті, виїзд за межі даного села заборонявся. Першими селами Полтавщини на «чорну дошку» були занесені: Лютенька Гадяцького району, Кам'яні Потоки Кременчуцького району, Попівка Миргородського району. Населення цих сіл фактично було приречене на вимирання.За далеко неповними підрахунками дослідників «великий перелом» у сільському господарстві, репресії, голодомор 1932—1933 рр. коштував полтавському краєві близько мільйона демографічних втрат населення.У 1923−37 роках було проведено кілька адміністративних реформ, остання з яких привела 22 вересня 1937 року до створення Полтавської області.У вересні 1940 р. за адміністративно-територіальним поділом до складу області входило 44 райони: Великобагачанський, Великокринківський, Гадяцький, Гельмязівський, Глобинський, Градизький, Гребінківський, Диканський, Драбівський, Згурівський, Зіньківський, Золотоніський, Іркліївський, Карлівський, Кишеньківський, Кобеляцький, Ковалівський, Козельщинський, Комишнянський, Котелевський, Лазірківський, Лохвицький, Лубенський, Машівський, Миргородський, Нехворощанський, Новосанжарський, Оболонський, Опішнянський, Оржицький, Петрівсько-Роменський, Пирятинський, Покровсько-Багачанський, Полтавський, Решетилівський, Семенівський, Сенчанський, Хорольський, Чорнобаївський, Чорнухинський, Чутівський, Шишацький, Яготинський.

Прикрепления: 0471363.jpg(173Kb) · 7033205.jpg(295Kb) · 4501267.jpg(225Kb)


"... в каждом из нас живут ангел и демон,и голоса их порй неразличимы".
"Ангел же заставляет нас размышлять о наших поступках, и ему иногда нужны чьи-нибудь уста,чтобы высказатся."


Сообщение отредактировал aaaa - П'ятниця, 06-Вер-2013, 19:59
 
ObersДата: Неділля, 08-Вер-2013, 15:16 | Сообщение # 298
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Стаття про пізницьку церкву. 1903 р.





www.chornukhy.com.ua
Статтю відшукав та надіслав Вадим Назаренко.




ПІЗНИКИ с., Чорнухинський р-н. Православної Церкви громада. Вознесенська церква.

Дерев’яна, на честь Вознесіння Господнього церква в с. Пізники Лохвицького пов. (тепер Чорну-хинського р-ну) збудована 1776 на кошти статського радника Олександра Степановича Милорадовича. 1877 церква поставлена на мурований цоколь, тоді ж до неї прибудовано дерев’яну дзвіницю.

У 1902 володіла 1484 кв. саж. садибної, 33 дес. ружної землі. Мала замість церковної сторожки землянку, будинок для квартири священика. Діяли б-ка, церковнопарафіяльна школа (відкрита 02.11.1893).

До парафії входив хут. Чаплинка. 1902 парафіян – 874 душі чоловічої, 947 душ жіночої статі; 1912 парафіян привілейованих станів – 19, міщан – 15, селян – 2041.

Із священиків відомі: Йосиф Каневський (1894), Микола Федорович Войнаховський (1902, у сані з 1901), Петро Петрович Геєвський (1912); із псаломщиків: Олексій Григорович Тиндик (1902, на посаді з 1885), Григорій Олексійович Тиндик (1912), Олексій Григорович Тиндик (позаштатний 1912); із церковних старост: селянин Василь Михайлович Одношевний (1902), селянин Харитон Петрович Ципурка (1912).

history-poltava.org.ua
Літ.: ПЕВ. ЧО. – 1894. – № 4. – С. 231-232; Клировая книжка…, 1902. – С. 348; Справочная клиро-вая книга…, 1912. – С. 139.
В. О. Мокляк, В. А. Павленко,
Т. П. Пустовіт.






Церква Різдва Богородиці 1857 року, с.Пізники

*******
Прикрепления: 1631306.png(123Kb) · 9591551.png(449Kb) · 3638233.jpg(191Kb) · 8312813.png(87Kb)


 
ObersДата: Неділля, 08-Вер-2013, 15:40 | Сообщение # 299
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline


Василь Григорович Кричевський - український архітектор, художник, графік, заслужений діяч мистецтв, професор, член правління Спілки архітекторів України, доктор мистецтвознавчих наук (1939), заслужений діяч мистецтв (1940)...

...У 1904 р. Василь Григорович виконує проект Народного будинку в м. Лохвиці Полтавської області. Його спорудили в 1905 р. На жаль, в 1990-х рр. будівлю було розібрано..



*************

Кричевський, Василь Григорович (1872—1952) — український живописець, архітектор, графік, художник театру і кіно, дослідник мистецтва, один з засновників українського архітектурного стилю,Української академії мистецтв у Києві (у 1917 р. був її професором), Миргородського художньо-промислового інституту (у 1918—1919 рр. був його директором)...

Побудував і художньо оформив будинок Полтавського губернського земства, будинок Лохвицького народного дому.
Джерело:
Полтавщина: Енциклопедичний довідник (За ред. А.В. Кудрицького.- К.: УЕ, 1992). Стор. 426

Розробив низку проектів приватних і державних будинків у новому стилі: Народний дім у Лохвиці, будинок М.А. Дмитрієва в Яреськах, комплекс земської губернської гончарної майстерні в Опішні, Канівський музей-заповідник "Могила Т. Шевченка" (у співавторстві з П. Костирком, 1936—1938 pp.).
Джерело:
Білоусько О. А., Мирошниченко В. І. Нова історія Полтавщини. Кінець XVIII - початок XX століття. Стор. 255-256

1904 за його проектом був зведений Нар. дім у Лохвиці.
Джерело:
e-Енциклопедія історії України

histpol.pl.ua



Василь Григорович Кричевський



«..Автор великого і малого гербів УНР, визначний архітектор, живописець і графік В.У Кричевський малював ескізи до майбутніх килимів-гобеленів, які ткались у Оленівці, жив тут у 1913-1915 роках..
»
..»22 березня 1918 р. Центральна Рада затвердила проекти В. Кричевського, зокрема, герб, розроблений ним на основі Володимирового Тризуба.»
  
«..один з фундаторів Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури.. »

Розробив низку проектів приватних і державних будинків у новому стилі: Народний дім у Лохвиці, будинок М.А. Дмитрієва в Яреськах, комплекс земської губернської гончарної майстерні в Опішні, Канівський музей-заповідник «Могила Т. Шевченка» (у співавторстві з П. Костирком, 1936—1938 pp.). Як художник-імпресіоніст зв’язав український локальний колір з модерним декоративним малярством.

http://borova.org



Василь Щербаківський:
Пам'яті Василя Григоровича Кричевського
history.sumynews.com





*************
Прикрепления: 4235419.jpg(40Kb)


 
ObersДата: Неділля, 08-Вер-2013, 16:12 | Сообщение # 300
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Михайло Дмитренко.

УРОКИ ФЕДОРА КРИЧЕВСЬКОГО – НЕЗАБУТНІ



Ми в країнах Заходу живемо по кілька десятиліть, а продов­жуємо називатися українськими мистцями і такими, очевидно, відійде­мо у вічність. Деякі з нас визнані французькими, канадськими, амери­канськими мистцями, досягнувши певного становища у країнах нашого проживання. Але ми, цінуючи це визнання, віримо, що працюємо для України, належимо їй, живемо традиціями, які дістали від неї. Досвід моєї праці в образотворчому мистецтві Німеччини, Канади і Сполуче­них Штатів Америки підказує мені, що не зовсім правильно міркують мистці, які вважають, ніби треба відмовитися від нашого традиційного мистецтва, від “комплексу України” взагалі, щоб мати успіх серед пересічного і навіть добре обізнаного у справах мистецтва глядача на Заході. Я наполегливо тримався лінії, яку виробив під час навчання у Київському художньому інституті,  і мене дуже добре розуміли німці, канадці, а тепер розуміють американці. І як монументаліста, і як портретиста-маляра, і як графіка.



Значить, наша українська мистецька школа 20-х років (тобто та школа, яку пройшло моє покоління) чогось варта і на міжнародному рівні. Дуже мало знаю, що являє собою цей інститут сьогодні, як і всі повоєнні роки, але наприкінці 20-х років це була-таки Українська ака­демія мистецтв (хоч цю первісну назву потім несправедливо ліквідува­ли) з такими професорами, як Василь і Федір Кричевські, Кость Єлева, Михайло Бойчук та деякі інші.

За якесь одне десятиліття Академія зро­била для підготовки національних кадрів мистецтва дуже багато: вона вкоренила оригінальний український стиль у всіх видах мистецтва, який виявився незнищимим, даючи про себе знати у творчості другого, потім третього і четвертого поколінь мистців як на Україні, так і в діас­порі. По суті, Нарбут, Бойчук, брати Кричевські визначили стрижневі напрями розвитку українського мистецтва для цілого XX ст...



...Я щасливий, що доля привела мене до української національної школи мистецтва, що я напоївся її життєдайними соками, що її засадничі принципи були моєю особистою “конституцією” шість десятиліть праці в ділянці образотворчого мистецтва. Коли 1924 р. 16-річним хлопцем я їхав з моєї рідної Лохвиці до Києва, щоб трохи підучитися малюванню, до якого мав здібності ще у Лохвицькій реальній школі,  то і гадки не мав, що колись працюватиму в Люрді, Торонто, Віндзорі, Детройті, Нью-Йорку, Міннеаполісі як художник-монументаліст, і до того ж, працюватиму якраз у тому стилі і в тій манері, які вивчу, опа­ную у Києві. Правду сказати, я тоді навіть не знав про існування цих міст, де провів роки, місяці тяжкої, але радісної праці на риштованнях, під куполами, оббризканий фарбами.

Учитель малювання у Лохвиці не радив їхати до Києва: “Якщо ти зможеш нічого не їсти, якщо ти змо­жеш у всьому собі відмовляти і спати верхи на патикові, тоді їдь і вчи­ся”. Я не послухав учителя малювання Володимира Журавльова і всту­пив до Київської художньо-індустріальної школи (1924 – 1926), а після неї — до Київського художнього інституту (1926 – 1930). Жив скромно, але їсти було що і на патикові таки не спав! Зовсім забув нині про те, що їв, де спав, у що одягався, але пам’ять про науку мого професора малярства Федора Григоровича Кричевського завжди зі мною!..

Джерело:  МИСТЕЦТВО УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ. Повернуті імена. За ред. О.Федорук, Д.Степовик, В.Врублевська, М.Коць. Київ: “Тріумф” 1998 

uop.net.ua 

Федір Кричевський:
митець і реформатор

www.epochtimes.com.ua


Михайло Дмитренко. Художні твори
http://wiki.cym.org/index.php/Михайло_Дмитренко._Художні_твори

Михайло Дмитренко (*9 листопада 1908 м. Лохвиця, Лохвицького району Полтавської області — †1997, Детройт, США) — український маляр-монументаліст сакрального мистецтва, графік, історик мистецтва.
http://uk.wikipedia.org/wiki/Дмитренко_Михайло 

Пейзаж із червоним акцентом Михайла Дмитренка

От ніхто вже не згадує (та й у переднезалежницькіроки також не згадували), що на нинішньому проспекті Свободи невдовзі після приходу “перших совєтів” було нашвидкуруч воздвигнуто претензійний пам‘ятник «Радянської Конституції».

Можливо, тому, що фахівці не зачислили його до примітних мистецьких явищ. Бо зліплено той монумент було поспіхом, вже у жовтні 1939 року, мабуть, аби по-радянськи «помітити» львівський культурний простір. Та все ж галасу довкола пам’ятника тоді не бракувало, покладання квітів і все належне.А творцями того дива – і не вгадаєте, хто був. Бригада із двох митців: Сергій Литвиненко і Михайло Дмитренко. Перший нам дорогий насамперед як автор надмогильного пам‘ятника Іванові Франкові та ще кількох робіт на пошанування борців за Українську Державність. За те й потерпав, тому без більших вагань прийняв пропозицію нової влади.

...А хто ж такий Михайло Дмитренко? Марно було знайти бодай згадку про нього в довідниках радянської доби: він належав до когорти ворогів, з відверто націоналістичними поглядами. Проте нові українські мистецькі довідники вже не поминають його своєю увагою. Та у Львові мало кому може щось промовити його ім’я.

Для мене ж особисто зустріч з Михайлом Дмитренком – це перша зустріч із направду художником! Це був рік 1936 чи 1937, моя рідна Лохвиця, сотенне містечко над Сулою. І от на нашій околиці вивершилося диво – приїхав молодий художник із Києва. Ходив левадами та вигонами, вибираючи собі догіднішу натуру. Цього разу він отаборився неподалік від нашої хати, на пагорбку, звідки відкривалася гарна перспектива на зруйновану Миколаївську церкву і цвинтар біля неї. Був там не сам, а з казково вродливою супутницею, дружиною чи не дружиною, нам годі знати. Ми, дітлахи, причаїлися за кілька кроків за ними, зачаровано спостерігаючи, як на полотні знаходили місце рів і стежина, кутик цвинтаря із вишнями та калиною, та ще із кількома збереженими хрестами, бо ще в роки колективізації хрести було віддано на поруби.

Ось вималювалася і Гетина хата з полатаною новими снопиками стріхою. І тут художник підвівся, оглянув картину з того й того боку – був наче й задоволений, проте чогось таки бракувало. Раптово схопив одну дівчинку із нашого гурту, поставив перед мольбертом: “Постій отут, дівчинко, ти в червоній сукенці, то це буде гарний акцент на моєму пейзажі!..”

Мальована дівчина була моєю сестрою Настею. У час окупації нас обох схопили облавою, вивезли в Німеччину у різні табори – лише на зорі нової епохи сестра зголосилася в далекій Австралії. Але ще до того я написав новелу, назвавши її «пейзажем із червоним акцентом». 



Уже пізніше я наполегливо намагався довідатися бодай щось про самого художника, про його долю. Зовсім недавно я дізнався, що це й був Михайло Дмитренко. Так, саме він і був співавтором Сергія Литвиненка при творенні незугарної скульптурної композиції в центрі Львова – чи то “Брати”, чи “Дружба народів”, чи “Зустріч визволителя”. Дещо мені розповів про нього Григорій Смольський, дещо Яків Чайка – бо ж йому випало працювати саме в ті возз‘єднанські роки із Сергієм Литвиненком. Але більше дізнався із товстелезної монографії, виданої на зібрані українськими емігрантами кошти до 80-ліття цього одного із найкращих діаспорних художників.

Отже, Михайло Дмитренко із нашої Лохвиці (1908 р.н.) вирушив вчитися малюванню до Києва – бо ще тоді його талант обіцяв дати добру віддачу. “Якщо ти зможеш днями нічого не їсти, якщо ти зможеш у всьому собі відмовляти, якщо ти зможеш спати верхи на патикові – тоді їдь!..” – напучував молодого хлопця його перший учитель з малювання.

У Києві його учителем став професор Художнього інституту Федір Кричевський. Саме про його методи навчання згадував Дмитренко уже за океаном: “Кричевський вимагав від кожного найвищого зусилля в мистецтві. Або сягай вершин, або пропадай. Студенти без талану та витривалості, без мистецького польоту не вчилися у нього…”

zaxid.net 



ДМИТРЕНКО Михайло (9.11.1908, Лохвиця - 8.03.1997, Дет­ройт, США, похов. на укр. правосл. цвинтарі в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі) — видатний укр. художник-новатор, майстер іконопису і монумен­тальних настінних розписів в українсь­ких церквах Канади і США.

Нар. в сім'ї лікаря-фармацевта. Навч. у Лохвицькій реальній школі. Закінч. Київ. художн. ін-т, де був учнем Ф. Кричевсь-кого, виставлявся у Києві, Харкові, Донецьку та ін. містах. З 1939 у Львові. Там під час окупації став ініціатором утвор. Спілки укр. образотворчих мистців. (СУОМ). Виїхавши на еміграцію, жив у Канаді та США. Розписами церков Непорочного Зачаття в Гемтреку, Св. Константинау Міннеаполісі, Св. Юра в Нью-Йорку, Св. Михайла в Чикаго завоював славу одного з найвизначніших майстрів релігійного живопису. І. Яцків назвав Д. «творчим діамантом в нашім народі» і писав, що художник своєю творчістю умів єднати «людину з духовним світом — Богом» (УВ. — 98, 18 січ.). Д. ілюстрував також твори письменників, в т. ч. В. Барки. В Укр. Академії мистецтв (Київ) засновано премію ім. М. Дмитренка за кращу академ. роботу з живопису.

Літ.: Бл. п. Михайла Дмитренка, мистця-ху-дожника // УВ. — 1997. — 23 берез.; Яців Іван. Шануючи чужих, не забуваймо своїх // УВ. — 1998. — 18 січ.; Кулеба-Баринова В. Напоєний соками рідної землі//Час. ~ 1997. — 17—23 квіт.

poltava-repres.narod.ru


МИСТЕЦЬ, ЯКИЙ НЕ МАВ ПОРАЗОК
Слово про Маестро Михайла Дмитренка

gromada-lv.at.ua
Прикрепления: 3710641.jpg(144Kb) · 2769884.jpg(31Kb) · 9414983.jpg(161Kb)


 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Сторінка 20 з 54«1218192021225354»
Пошук:

Copyright Лохвиця © 2017