ЛохвицяСереда, 20-Вер-2017, 08:55
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 19 з 54«1217181920215354»
Модератор форуму: Stepan, Бабай, Obers, zakon 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Історія міста
rootДата: Середа, 05-Бер-2008, 11:02 | Сообщение # 1
Адмін
Группа: Администраторы
Сообщений: 464
Награды: 4
Репутация: 16
Статус: Offline

ЛОХВИЦЯ

Лохвиця — старовинне місто, центр Лохвицького району Полтавської області. Розташоване на річці Лохвиці (права притока р. Сули, басейн Дніпра) на автошляху Київ-Суми, за 12 км від залізничної станції Сула. Відстань до столиці м. Києва — 220 км, до обласного центру м. Полтави — 175 км. Міській раді підпорядковане селище Криниця. Населення Лохвиці складає близько 13 тис. жителів.
Історія

Точний час заснування міста невідомий. За часів Київської Русі входила до складу Переяславського князівства і була одним з укріплень Посудьської оборонної лінії. Вперше в історичних джерелах згадується у 1320 році. У "Книге большому чертежу" (1618 р.) зазначена як містечко, що мало укріплення-фортецю. У 1644 р. місто одержало магдебурзьке право і герб, що зображував міські ворота з баштами на них.

Герб російського періоду затверджений 4 липня 1782р. на основі старого герба: білокам’яна фортечна брама з трьома вежами і блакитними флюгерами на золотому тлі французького щита.

Герб Лохвиці російського періоду затверджений 4 липня 1782р

В 1648-1658 роках, Лохвиця — сотенне місто Миргородського, пізніше Лубенського (1658-1781 р.р.) полків. Під час Визвольної війни проти польської шляхти лохвицька козача сотня у складі війська Богдана Хмельницького брала участь у битвах під Пилявцями (1648), Зборовом (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), Жванцем (1653). Під час Північної війни між Росією і Швецією Лохвицький сотник П.Мартос підтримував гетьмана Івана Мазепу. В місті знаходилася гетьманська казна.

Після ліквідації автономії Лівобережної України Лохвиця — центр повіту Чернігівського намісництва (1781-1796), заштатне місто Малоросійської (1796-1802) і центр повіту Полтавської губернії (1802-1923).

У 1825 році у Лохвиці діяв осередок Південного таємного Товариства декабристів. У 1905 році в місті мали місце народні заворушення, спрямовані проти самодержавства.

Переписом 1910 року у Лохвиці зафіксовано 1689 господарств (козацьких — 691, селянських — 216, єврейських —406) і 9531 жителя. Станом на 1917 рік у місті діяли 6 православних церков і синагога, жіноча гімназія, реальне, міське та комерційне училища, учбові ремісничі майстерні, електростанція, аптека, земська лікарня, кінотеатр. Народний будинок (театр), Товариство сільських господарств, два товариства взаємного кредиту, три друкарні, цегельний і шкіряний заводи, тютюнова фабрика.

10 березня 1917 року обрано першу Лохвицьку Раду робітничих депутатів. Радянську владу проголошено 22 січня 1918 року. У 1919 році для боротьби з добровольчою армією Денікіна у місті створено 500-й Лохвицький робітниче-селянський полк. У період колективізації 1929-1932 рр. на околицях Лохвиці було створено 7 приміських колгоспів. Не обійшло Лохвицю лихо голодомору 1932-1933 років.

У роки німецько-фашистської окупації (12.09.1941-12.09. 1943 роки) гітлерівці стратили бизько 400 жителів міста, 536 чол. вивезли на примусові роботи до Німеччини. У Лохвиці діяли міська підпільна група і антифашистське підпілля у вірменському легіоні. У вересні 1943 року, після визволення, у місті знаходився штаб Воронезького фронту на чолі з генералом армії М.Ф. Ватутіним.

В Лохвиці в різний час видавалися наступні газети: "Бюлетень Лохвицкой уездной земской управи" (1903-1905), "Лохвицкий вестник" (1913-1914), "Лохвицкое слово" (1912-1918), "Провесінь" (1918), "Робітник" (1919), "Известия" (1919), "Вісті" (1920-1923), "В соціалістичний наступ" (1930-1937), "Більшовицька трибуна" (1937-1941,1943), "Лохвицьке слово" (1941-1942), "Вісті Лохвиччини" (1942-1943), "Зоря Лохвиччини" (1943-1944), "Зоря" (з 1944),"Лохвицький вісник" (1990-1991), "Добридень" (з 1997 р.).


 
ObersДата: Неділля, 02-Чер-2013, 23:39 | Сообщение # 271
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
  • Наша реликвия погибла в войну. В Полтавской области, под городом Лохвицей, у деревеньки Млыны (мельницы, то есть), был хутор и пасека. И на этом хуторе, на чердаке хранилась подальше от ока советской власти одна картина. Как принято говорить - парсУна 18-го века. НА ней был изображён украинец-козак, а внизу - текст: "Костоправ Сечи Запорожския Бедро". Предок моего деда по матери. В войну хутор сгорел, а с ним - и картина...© Рената Бедро

Ось надибав в інет-просторах таку собі сповідь, про сімейну реліквію, яка мала безпосереднє відношення до мого села. А я маю до неї "невелике" продовження :



И. П. Бедро со своей женой Ф. К. Хариной, 1915—17 гг.

Бедро Иван Прохорович
(11.02.1874 – 28.01.1943)

Родился в с. Смелом Смеловского района Полтавской области.

Один из основоположников и страстных пропагандистов сибирского садоводства. Окончил Уманское училище садоводства, затем Петровско-Разумовскую сельскохозяйственную академию (ныне Московская сельскохозяйственная академия им. К. А. Тимирязева). Стажировался в Германии и Франции...

...В метрическом свидетельстве, записанном в специальной книге Преображенской церкви местечка Смелого Роменского уезда Полтавской губернии сообщается, что у казака Прохора Алексеевича Бедро родился сын Иоанн и принял «святое таинство крещения» 31 января (12 февраля) 1874 года. Согласно информации Ю. Л. Вигорова (внука И. П. Бедро) он происходил из семей Бодрых и Рудых, главы которых являлись запорожскими казаками. Предком Ивана Прохоровича был костоправ Запорожской Сечи, живший во второй половине XVII - начале XVIII в. и запечатленный на парсуне (портрете), утраченной его потомками во время Великой Отечественной войны...
http://sadisibiri.ru/bedroip.html


Тим більше це цікаво, що насправді в Млинах в далекі старосвітські дореволюційні часи справді жив Пан, на ймення Бедро. Маєток його був за памятником Воїнам млинянам, там і зараз видно залишки фундаменту (якийсь час навіть була школа).

http://ru.wikipedia.org/wiki/Бедро,_Иван_Прохорович
Прикрепления: 8886375.jpg(193Kb)


 
ObersДата: Неділля, 02-Чер-2013, 23:47 | Сообщение # 272
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline


И. П. Бедро, 1905 г.

Шекшеев А.П.

Мы знаем, что Сибирь будет покрыта садами

В метрическом свидетельстве, записанном в специальной книге Преображенской церкви местечка Смелого Роменского уезда Полтавской губернии сообщается, что у казака Прохора Алексеевича Бедро родился сын Иоанн и принял “святое таинство крещения” 31 января (12 февраля) 1874 года. Согласно информации Ю. Л. Вигорова (внука И. П. Бедро) он происходил из семей Бодрых и Рудых, главы которых являлись запорожскими казаками. Предком Ивана Прохоровича был костоправ Запорожской Сечи, живший во второй половине XVII – начале XVIII в. и запечатленный на парсуне (портрете), утраченной его потомками во время Великой Отечественной войны1.

Окончив Уманское (Киевская губерния) среднее училище земледелия и садоводства, Бедро продолжил обучение в Петровской земледельческой и лесной академии (Сельскохозяйственная академия им. К. А. Тимирязева). Главным садовником и преподавателем садоводства там был датчанин Р. И. Шредер, эрудированный специалист. Будучи уже на третьем курсе “Петровки”, Бедро, вероятно, по примеру других студентов, с целью добыть средства к существованию, прервал обучение. Некоторое время он работал в земледельческих артелях Херсонской губернии, а затем сдал экзамен экстерном. В числе лучших выпускников академии он стажировался в питомниках и семеноводческих хозяйствах Франции, Бельгии, Голландии и Германии, изучал семеноводство овощных культур в хозяйстве знаменитой фирмы Вильморен и виноградорство на юге Франции.

Получив агрономическое образование и вернувшись на родину, Бедро всецело посвятил себя распространению знаний среди крестьянства. На окраине г. Лохвица он, арендуя 10 га земли, создал плодовый питомник и садоводческое хозяйство, откуда выращенные и привитые саженцы яблонь и других плодовых культур рассылались по всей Украине. Питомник давал доход. “Но все шло на помощь бедным, а сами мы жили очень скромно, всегда [было] полно людей, которые обращались за помощью и которым никогда не было… отказа, – вспоминала его дочь. – Отца любили интеллигенция города, учителя, мелкие служащие”. Пользуясь огромной популярностью среди населения, Бедро дважды избирался от местных крестьян земским гласным Лохвицкого уезда, отдав общественной деятельности шесть лет своей жизни.

С 1895 г. Бедро, будучи секретарем-агрономом и членом правления Лохвицкого уездного сельскохозяйственного общества, организовывал склады машин и семян. В 1904 г. его избрали председателем Песковского сельскохозяйственного общества, которое он значительно расширил, создав восемь кооперативов. Одновременно он служил в Лохвице агрономом уездного земства и заведующим опытным полем.

Накануне первой русской революции 1905 – 1907 гг. Бедро начинает принимать активное участие в политической жизни. За обсуждение на собрании Песковского общества, проходившем под его председательством, политических вопросов и пропаганду национализации земли Бедро в сентябре 1905 г. выслали на три года за пределы Полтавской губернии. После выхода царского манифеста от 17 октября 1905 г. он вернулся в Лохвицу. В ноябре-декабре того же года Бедро стал членом Всероссийского крестьянского союза, созданного для вовлечения крестьян в революционную деятельность.

По поводу политических событий того времени в Лохвицком уезде помощник начальника Полтавского губернского жандармского управления сообщал, что здесь образовалась “либеральная партия” во главе с помещиком, предводителем местного дворянства А. Русиновым и профессором-экономистом М. И. Туган-Барановским, высланным за свою “неблагонадежность” из Москвы. Создав сельскохозяйственное общество, кредитное товарищество, “земскую партию” и определив на должности своих сторонников, они таким путем, сетует жандарм, подчинили себе весь уезд. Среди этих сотрудников, определявших также и деятельность земской управы, он в своем донесении назвал секретаря сельскохозяйственного общества и кредитного товарищества И. П. Бедро, который с целью распространения революционных идей, посещал окрестные деревни и, собирая крестьян на сходах, убеждал их в необходимости антиправительственных действий.

В декабре 1905 г. черносотенцы и полиция пытались организовать в Лохвице еврейский погром. Но Бедро сумел предотвратить его и выявил его инициаторов, в частности помощника местного исправника. Вторично задержанный полицией Бедро оказался на свободе лишь под давлением масс, вынудивших губернатора отдать специальное указание. По этому случаю в Лохвице его в шутку называли “жидивским батькой.

Скрывшись на киевской конспиративной квартире и приобретя необходимые документы, Бедро был вынужден на некоторое время уехать за границу, где работал в садовых хозяйствах Французской Ривьеры. По возвращении он в марте 1906 г. снова был арестован и определен в тюрьму в Лубнах, а затем в Полтаве. Состоявшееся 14 – 17 октября 1908 г. заседание Харьковской судебной палаты с участием сословных представителей и известного адвоката А. С. Зарудного, рассмотрев дело Бедро, приговорило его за участие в преступном сообществе к лишению всех прав состояния и ссылке в Сибирь на вечное поселение. Осенью 1909 г. он этапом был доставлен в Енисейскую губернию в д. Быстрая Минусинского уезда...

http://historystudies.org/2012....-sadami



Иван Прохорович Бедро с сыном Алексеем  - г. Минусинск. 1925-1928.

Нариси історії євреїв Полтави
Гольдштейн Михаил Исаакович

...В отдельных случаях в других уездах погромы тоже были недопущены. Газета "Полтавщина" 8 ноября 1905 года писала: "Жители Лохвицы решили не допускать у себя погрома. Была учреждена городская охрана, где сплотились обе нации (евреи и русские), еврейские лавки были закрыты на все время военного призыва. Были вызваны солдаты. Провокационные попытки не удались, и все стихло."  [48]
---------------
[48] ГАПО. - ФП 7. - Оп. 1. - Д.2. - Л. 50.
Прикрепления: 6020493.jpg(177Kb) · 1901159.jpg(17Kb)


 
ObersДата: Вівторок, 04-Чер-2013, 22:49 | Сообщение # 273
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Ло́хвицька ву́лиця — вулиця в Дніпровському районі м. Києва, місцевість Стара Дарниця. Пролягає від Сиваської вулиці до кінця забудови (поблизу Празької вулиці).

До Лохвицької вулиці прилучаються вулиці Двінська, Лобачевського, провулки Устима Кармелюка і Астраханський.

Лохвицька вулиця виникла у середині XX століття під назвою Нова. Сучасна назва — з 1955 року, на честь міста Лохвиця. До початку XXI століття вулиці була забудована лише з парного боку, приватними садибами. У 2000-х роках почалося активне будівництво сучасних багатоповерхових житлово-офісних комплексів з непарного боку Лохвицької вулиці.

↑ Рішення виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 5 липня 1955 року № 857 «Про перейменування вулиць м. Києва»




Державний архів міста Києва, ф. Р-1, оп. 4, спр. 796, арк. 123–149.
Прикрепления: 9408236.png(13Kb) · 9573126.png(18Kb)


 
ObersДата: Середа, 19-Чер-2013, 11:11 | Сообщение # 274
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
«Ночами, аби хоч на мить забутися, я читав солдатам «Кобзаря»



Борис Ковтун

 
У свої 89 років гвардії полковник, ветеран війни, кавалер орденів Червоної Зірки, Великої Вітчизняної війни І ступеня, Богдана Хмельницького, нагороджений медаллю «За бойові заслуги», військовий офіцер та визволитель Полтави Борис Ковтун досі веде активну громадську роботу і вірно служить слову, яке колись дав бойовим побратимам і собі, почувши про таку жадану Перемогу.
 
У складі Третього Українського фронту я звільняв від фашистів європейські держави – Угорщину, Югославію й Австрію. В Альпах, поблизу міста Грац, я й почув про перемогу. Ми поклялися тоді, що поки будемо жити, зробимо все, щоб не допустити нової війни!

Досі Борис Ковтун відвідує полтавські школи і, розповідаючи учням фронтові історії, переповнені втратами й болем, просить цінувати мир, так важко здобутий у боях.

Борис Петрович народився в селі Безсали Лохвицького району на Полтавщині. До початку війни родина Ковтунів проживала у Жданах на Лубенщині. Коли грянула війна, главі їхньої родини Петрові Ковтуну, який працював ветлікарем, доручили гнати в евакуацію колгоспну худобу. Разом із батьком та матір’ю туди, до Сталінградської області (нині – Волгоградська), вирушив і неповнолітній Борис. Понад чотири місяці тривала їхня важка небезпечна дорога.

Нас обстрілювали німці, хворіла худоба, хотілося їсти. Ми їхали у фанерній кибитці, яку змайстрував батько над возом. Аж у грудні 1941 року дісталися радгоспу «Роднички» Кругловського району Сталінградської області, – згадує ветеран.

Там Борис влаштувався на роботу до ремонтної майстерні радгоспу. А вже наступного року попросився на фронт.

1942-го в газеті «Правда» вийшла стаття під назвою «Таня» про подвиг героїні-розвідниці Зої Космодем’янської. Я прочитав її і подумав: невже після цього я, хлопець, зможу спокійно сидіти вдома, поки інші ризикують життям заради Батьківщини?

І він, півроку не дочекавшись свого 18-ліття, подав заяву до Кругловського військкомату. Мріяв, щоб його поставили на «катюшу». Але для цього потрібно було мати офіцерське звання. З’ясувавши, що у добровольця – дев’ять класів школи за плечима з відмінними оцінками та зразковою поведінкою, Бориса Ковтуна відправили у Краснохолмське військово-піхотне училище, що на Уралі. Там він провчився до 1943-го.

Звання офіцера я не встиг тоді отримати. Нас зробили короткостроково сержантами і відправили на Курську дугу, – розповідає Борис Петрович. – Розгромивши ворога на Курській дузі, наші війська почали звільняти від фашистів українську землю.

Під час визволення Полтави Борис Ковтун мріяв дійти до Лубенщини – свого рідного краю, але був тяжко поранений, і його госпіталізували на чотири місяці.

Уже після війни Борис Петрович зустрів свою долю – Марію Олександрівну, з якою виховали доньку Наталю, вигляділи онука Олексія і радіють правнукам Маші та Саші.

Будь-яка війна – це лихо для нації. Усе, що я хотів би донести сьогодні до молоді, – вчіться і любіть свою Батьківщину, – наголошує ветеран. – Ночами, аби забутися і хоч на мить утекти від жахіть війни, я вголос читав бойовим побратимам «Кобзаря» Тараса Шевченка, який узяв із собою на фронт як оберіг. Усі ми були різних національностей, але всі однаково плакали і захоплювались красою української мови. Чому ж сьогодні молодь цього не розуміє?

Сам Борис Петрович зазначає, що все життя мріяв учитися, тягнувся до знань. Має чотири освіти: закінчив два військових училища, Київський університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю філологія та Львівський економічний інститут. Викладав українську мову в Чернівецькому фінансовому технікумі пліч-о-пліч із політекономістом Леонідом Кравчуком, тоді – майбутнім президентом України. Працював податковим інспектором Полтавського міського фінансового відділу. Має понад 60 років трудового стажу. Борис Ковтун залишив прийдешнім поколінням свої друковані повісті та лірику, пише спогади.

Олена БУРЯК gazeta-ptk.org.ua


 
ObersДата: Субота, 22-Чер-2013, 09:18 | Сообщение # 275
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
В Хорольском лагере    
 Сообщение А. Резниченко


...Три с половиной месяца я провел в этом лагере; декабрь уже был на исходе.    

 Время от времени из того или другого района в Хорольский лагерь прибывали старосты. Они договаривались с администрацией об освобождении своих земляков.     

С завистью я приглядывался к тому, как отбирают людей. Я знал: никто за мной не придет. Я присматривался к тому, как держат себя счастливцы. И однажды (вызывали лохвицких) я решил испытать судьбу.    

 - Кто лохвицкие? - кричал староста, - лохвицкие: объявляйся! Какой-то парень откликнулся, еще двое подошли к старосте. И вот я решил оказаться четвертым.     

Мне повезло: староста "узнал" меня: своего "земляка". Так я вышел из Хорольского лагеря.     

В Лохвицу мы шли пешком Стоял морозный декабрь. С незажившей раной на ноге мне мучительно трудно было передвигаться И все-таки я шел, я боялся отбиться от "своих", лохвицких...

http://jhistory.nfurman.com/shoa/grossman002.htm


 
ObersДата: Субота, 22-Чер-2013, 10:07 | Сообщение # 276
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Формулярний списоК про сдужбу

Федора Лизогуба

(за документами Державного архіву полтавської області)

подано не опубліковані досі документи про життя та діяльність Ф. а. ли-
зогуба, Голови ради міністрів української держави в 1918 р.


6 жовтня 2011 р. виповнилося 160 років від дня народження Фе-
дора Андрійовича Лизогуба, відомого українського громадського і
державного діяча. Народився Федір Лизогуб у Седневі на Чернігівщи-
ні, але його багаторічна діяльність була пов’язана з полтавщиною, де
він обіймав посади голови полтавської губернської земської управи
(1901–1915) та почесного мирового судді лохвицького повіту (1895–
1912), сприяв перетворенню міста на центр української культури, був
одним із ініціаторів спорудження пам’ятника Котляревському
в Полтаві, побудови земського будинку в українському стилі (нині
приміщення полтавського краєзнавчого музею). У травні – листопаді
1918 р. Лизогуб очолював раду міністрів української держа-
ви, склав повноваження після проголошення гетьманом П. Скоропад-
ським федеративного союзу україни з майбутньою небільшовицькою
росією.

На жаль, архівний фонд полтавської губернської земської управи
не зберігся, тому діяльність Лизогуба на чолі управи можна дослі-
джувати лише за друкованими виданнями земства (звітами, журналами
та доповідями).

Однак у фонді лубенського окружного суду зберігася

надзвичайно цікавий документ – послужний список Федора андрійо-
вича як почесного мирового судді Лохвицького повіту (ф. 755, оп. 3,
Публікація архівних документів 180 публікація архівних документів

спр. 594, арк. 1–8). можливо, подібні документи зберігаються у фон-
дах інших установ, де служив Федора Лизогуба, але для Полтави, де він
залишив добру пам’ять про себе, цей документ становить непересічну
цінність.

/ Формулярный список о службе почетного мирового судьи
по Лохвицкому уезду действительного статского советника
Федора Андреевича Лизогуба
...
pdf  /


ЛИЗОГУБ ФЕДІР АНДРІЙОВИЧ (6.10.1851 -1928) - український громадський і державний діяч. Н. у м. Седневі на Чернігівщині (тепер Чернігівська обл.). Походив з старовинного козацько-старшинського роду Лизогубів. Син А. Лизогуба.



Славетний нащадок роду козацького

Лизогуб, Федор Андреевич

http://uk.wikipedia.org/wiki/Лизогуб_Федір_Андрійович
Прикрепления: 4346235.jpg(13Kb)


 
ObersДата: Субота, 22-Чер-2013, 10:38 | Сообщение # 277
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
"[1901 год.] В Лохвинском земстве существует телефонная сеть, соединяющая все волости в уезде. Это дает большую экономию и денег и времени, заменяя доставку разных повесток. Кроме того, телефон дает возможность крестьянам справляться о ценах на рынках и вообще по заявлению местных жителей приносит им большую пользу." А. А. Клопов

Телефонные сети сто лет назад

Данная статья посвящена одной малоизвестной странице развития телефонного сообщения в нашей стране — земским телефонным сетям.

...Первая земская телефонная сеть была построена в Лебединском уезде Харьковской губернии в 1899 г. после долгих согласований с высшими и местными властями...

...
Новый этап развития наступил в 1901 г., когда начала работу земская телефонная сеть в Лохвицком уезде Полтавской губернии. Были построены центральная телефонная станция в Лохвице, пять узловых станций, проложены 322 верст телефонных линий, 438 верст проводов, установлены 64 телефонных аппаратов, из которых 20 — в самой Лохвице и 44 — в уезде. Кроме того, к Лохвицкой телефонной сети были присоединены два населенных пункта соседнего Лубенского уезда. Оба уездных центра — Лохвица и Лубны — были соединены телефонной линией в 1902 г. Таким образом, уже через три года после открытия первой земской сети было организовано телефонное сообщение между двумя уездными городами.

Для удешевления строительства сети часто строились однопроводнми. На расстояния до 200 верст обычно использовалась стальная проволока. В дальнейшем на городских линиях стали использовать бронзовую проволоку, а магистральные и городские линии делали двухпроводными.
Министр внутренних дел России дал разрешение на строительство Лохвицкой телефонной сети на определенных условиях, которые позже стали обязательными для всех вновь строящихся земских телефонных сетей. Основные требования к ним заключались в следующем: технический проект утверждался в Главном управлении почт и телеграфов; строительство должно было вестись по правилам, принятым на государственных телефонных сетях, и с использованием аналогичных материалов. Земские телефонные сети рассматривались как частные телефонные сообщения, то есть их владельцы были обязаны использовать сети только для своих надобностей и не допускать телефонных переговоров за плату.

Почему государство разрешило земствам создавать собственные телефонные сети? Приравнивая земские телефонные сети к категории частных телефонных сообщений, в них не видели серьезного конкурента правительственным сетям. Мало того, что земства за свой счет обеспечивали сельское население телефонной связью, им не возмещали затраты на подключение к сети государственных учреждений и установку в них телефонных аппаратов — на железнодорожных станциях, в полицейских участках и т. п. Наоборот, владельцы сети были обязаны возмещать убытки казне за конкуренцию государственному телеграфу. За каждый населенный пункт, где имелась государственная почтово-телеграфная контора, земства были обязаны вносить ежегодно в казну 75 руб., за телефоны на станции, где имелся железнодорожный телеграф — 25 руб. В любой момент министр внутренних дел имел право закрыть телефонные сообщения без возмещения затрат и убытков. Тем не менее, земские телефонные сообщения продолжали развиваться.

Новый вид связи требовал больших первоначальных затрат, и первыми его начали осваивать земства богатых черноземных губерний -Полтавской, Харьковской и других. Большинство уездов в этих губерниях имело сравнительно небольшую территорию (Лохвицкий, Лебединский и др.). В 1902 г. были построены небольшие земские телефонные сети в Льговском и Суджанском уездах Курской губернии. Впервые уездные города были соединены с губернским центром — Курском — и подключены к Курской городской правительственной сети.

Совсем иной характер имела земская телефонная сеть Бахмутского уезда Екатеринославской губернии. В этой местности была широко развита металлургическая и горнодобывающая промышленность. Еще в 1898 г. местное земство подало ходатайство о создании телефонной сети в уезде за счет казны, но безрезультатно. Тогда решено было создать земскую телефонную сеть. Местные горнопромышленники предложили покрыть до 50 % затрат на ее строительство. В июле 1901 г. проект сети был утвержден, и получено разрешение на условиях, одинаковых с Лохвицкой уездной телефонной сетью.

http://www.securityday.ru/news.cfm?nid=10643


 
ObersДата: Понеділок, 24-Чер-2013, 16:36 | Сообщение # 278
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
По розбитих іконах господарів змушували топтатись...

Переслідування за віру, нищення української моральності, етичності і традицій народу. Таким, окрім звісно мільйонів людських жертв, бачить Голодомор очевидець тих подій, львівський поет Микола Петренко. Поетичними рядками у новій книзі він передає увесь трагізм великого голоду.

Збірку поезій «Упала зморшка на твоє чоло» Микола Петренко присвятив своїй матері Устині і всім українським жінкам 1933 року. Тим, хто останній кусень хліба віддавав своїм рідним. Дід та бабуня Миколи Петренка, як наступив великий голод, одразу ж відмовились їсти...


У 1932 році Микола Петренко мешкав разом зі своїми рідними на Полтавщині у містечку Лохвиця. Тоді йому було 7 років, але з тих дитячих літ у пам’яті назавжди закарбувався жах голоду.

За словами поета, щоб назвати Голодомор геноцидом, потрібно до мільйонів жертв додати ще переслідування за віру, нищення заможного і інтелігентного селянина, моралі, етичні та етнографічні традиції. З великим голодом закривали Церкви, руйнували церковні дзвони, а у хатах розбивали ікони, заставляючи господарів топтатись по залишках.

Микола Петренко: «Якщо біля нашої хати проходив якийсь старець чи старша жінка, то жінки поспішали вийти і дати їм їсти та пити. Якщо не встигала нічого дати, то за це переживали. Хвилювались, а що ж подумають сусіди, що я не запросила бідну людину до хати ночувати. Така була висока мораль і її знищили у 32-33 роках, тоді пропагували аморальність — грабувати і красти, бо не виживеш».

Голодомор вироджував усе добре у людських душах

У кожній українській хаті в селян були столярний і ткацький верстати, гончарне коло, віялки і сівалки. Усе це у 32-33 роках відбирали, і люди не змогли самі себе забезпечити різними побутовими предметами та одягом. Праця тоді ще й носила елемент краси, каже Микола Петренко. Адже за гончарним колом і на ткацькому верстаті люди працювали ще й із задоволенням. Ба більше того, жодна робота чи то вдома, чи у полі не починалась без молитви. Усе це після Голодомору пропало.

Микола Петренко: «У нас у всіх були вишиванки, костюми, після 33-го року мати мені не могла пошити вишиванку, не було де сіяти льон, не було верстату, у крамницях не було тканини роками».

Великий голод вироджував усе добре у людських душах, натомість насаджував ненависть людини до людини. До 1932 року у Лохвиччині діяв театр, бібліотеки, клуби, кілька десятків церков. Після Голодомору майже нічого не залишилось...

Моя душа судила, як рубала
Моя душа судила удову.
Вдова півторби колосків украла
Моя душа піднесла булаву і провістила:

«Жінко, це негоже, ти согрішила,
Скільки колосків».
А жінка тихо вимовила: «Боже»,
Що навіть грім у хмарах занімів.
«Там діти, Боже, я украла».

Був суд і присуд.
Грати і тюрма.
Моя душа у світ помандрувала.
Моя душа збідніла і німа.


http://www.radiosvoboda.org


Микола Євгенович Петренко (* 6 листопада 1925, Лохвиця) — український письменник. Член Спілки письменників України з 1960 р.

Народився у 1925 році в м. Лохвиця Полтавської області в сім'ї робітника.
http://uk.wikipedia.org/wiki/Петренко_Микола_Євгенович


МИКОЛА ПЕТРЕНКО. БІОГРАФІЯ.
Лауреат Премії ім. М. Шашкевича за 2001рік.
"Петренко Микола Євгенович
- народився 6 листопада 1925 р. у містечку Лохвиця на Полтавщині. Батько - учасник визвольних (?!) змагань в Україні в часи Громадянської війни, член КПУ. Мати - селянка, пізніше - колгоспниця.

До школи пішов у 1932 році - це рік масової колективізації, розкуркулювання і висилання, церковних погромів. Це рік страхітливого голодомору. Батько не уник репресій також... Школа поєднувалася з посильною працею: череда, колоски, городи. Під час війни потрапив до гітлеровських трудових та концентраційних таборів. Визволений американськими військами. Після повернення знову табори, уже "фільтраційні", а потім трудові - праця на шахтах Донбасу, лісорозробках та рибних промислах Камчатки. Повернувся у 1951 р. - до сестри в Броди, там працював у редакції райгазети, закінчив школу. Потім - навчання у Львові, на журналістиці, одночасова праця в редакції молодіжної газети. Потім праця на телебаченні, корреспондентом "Літературної України", звідки й був звільнений за "пропетлюрівські" вірші. У 1957 р. вийшла перша поетична збірка. На цей час Микола Петренко - автор понад сорока книг: поезія, проза, публіцистика, гумор і сатира, дитячі твори. Також кілька п'єс, багато пісень, деякі навіть визнавалися кращими піснями року. Лауреат літературних премій ім. Павла Тичини та Юрія Яновського, а також призер чи переможець ряду літературних конкурсів, між ними - й міжнародних..."
http://ukrart.lviv.ua/mpetrenko1.php


"Якби я був галицьким портретистом, — сказав письменник Юрій Коваль у передмові до книги Миколи Петренка "Лірика", — і захотів відтворити найхарактерніший для серцевинних земель нашої держави образ українця, то намалював би Миколу Петренка. І він був би на портреті, як живий: з високим чолом розумаки, з-під густих кущуватих брів іскрилися б проникливі допитливі очі, під обвислими козацькими вусами ховалася б незмінна привітна усмішка — до людей, до сонця і взагалі до всього сущого на цьому світі. У його характерному обличчі, ніби складеному з різкуватих геометричних площин, розлито стільки лагідності, що навіть після коротенької розмови з цим чоловіком на душі стає спокійно і затишно.
Якби я був полтавським карикатуристом і захотів би доброзичливо покепкувати зі львівської богемної братії, то знову ж таки, вдалішої натури для дружнього шаржу не знайшов би не тільки у Львові, а й далеко поза ним…
Маю враження, що у Львові час невладний над Миколою Петренком… Бо є в його душі те, що не згинається ні перед ким і ні перед чим. А коли не згинається душа, то не прогинається й тіло. Навіть під нелегким тягарем пережитого й переболілого…"
http://www.ukrlit.vn.ua/biography/petrenko_mikola.html



6 листопада 1925 року в м. Лохвиця, що на Полтавщині в сім’ї Петренків народився хлопчик Миколка. Мати його була звичайною колгоспницею, що від ранку до ночі працювала на буряковій ділянці. Батько був електриком, якому, як згадує поет, „чогось то все випадало мандрувати по заробітках – то на Магнітку, то на Азовсталь”. Крім Миколки в сім’ї було ще четверо дітей. Звичайно, дуже хотілося Миколці, щоб хата батьківська була „трішки просторішою. Та щоб кожному свій закуток: уроки приготувати, книжку почитати, у шахи пограти...”. Вчився Миколка добре, хоч крім науки мав багато обов’язків: корову пасти, грядки копати, полоти, збирати урожай. Знаходився час та хист – вірші складати.
Багато випробувань випало на долю Петренка. Ще першокласником пережив він страшний голодомор 1933 року. В неповних 16 років, коли почалась війна і в маленьку містечку з’явилося кілька артистів – втікачів з Києва та Харкова, юнак із захопленням бігає на вистави української класики.
http://lodb.org.ua/use-pro....etrenko



Самовидець Голодомору: теперішня влада байдужа до народу, як і тодішня



Влада про духовне турбується мало. Знову мусимо боротися за свою культуру. Влада, організувала на вшанування пам’яті жертв Голодомору концерти-реквієми у філармонії й Оперному театрі, але мене й моїх товаришів туди не запросила, не кажучи вже про те, що зовсім не цікавиться нашим життям і станом здоров’я. Про це з гіркотою каже самовидець Голодомору 1932-33 років Микола Петренко.

Зустріч львівського письменника Миколи Петренка із читачами відбулася у рамках відзначення 79-их роковин Голодомору-геноциду у Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», де на другому поверсі розгорнуто пересувну виставку, що у фотографіях, цифрах і документах розповідає про репресії більшовицької Росії проти українського народу. Ознайомившись із виставкою та документальним фільмом «Технологія Геноциду», Микола Петренко у своєму виступі зазначив, що усі три Голодомори в Україні – 1921, 1932-33 і 1947 років – були пов’язані із імперськими амбіціями: «У 1921 комуністам треба було утримувати армію, яка захопила Україну, модернізувати промисловість для військових потреб. У 1933-ому озброюватися танками, готуючись до «світової революції». А в1947-му – атомною бомбою, і з диявольськими планами впливати на увесь світ».

Серед видань, фрагменти яких озвучив на зустрічі Микола Петренко, були його книжки для дітей «Снігова веснянка», «Це Боже діло!» та « Сни про окраєць хліба. Свідчення самовидця, семирічного хлопця, учня 1-го класу СШ №3 містечка Лохвиця на Полтавщині», у котрій він викладає лише побачене власними очима і пережите маленьким.


Слово Миколі Петренку:

«Я народився у Лохвиці, малим часто грався на вулиці, де стоїть пам’ятник нашому відомому земляку із села Чорнухи Григорію Сковороді. Цей пам’ятник встановили місцеві дядьки у 1922 року до 200 ювілею філософа. Вони скинулися після голодного 1921 року і за 25 пудів пшениці замовили пам’ятник у відомого українського скульптора Івана Кавалерідзе, який зробив пам’ятник Сковороди і для Києва. Спершу в Лохвиці був бетонний пам’ятник, а згодом зробили мідний. Григорій Сковорода запитував «для чого ми приходимо в цей світ?» і відповідав: «Для щастя». Але бавлячись малим біля його пам’ятника, я бачив, що в 1932-33 роках цілий наш народ не мав щастя…

Я саме пішов до першого класу і великий Голодомор закарбувався у моїй семерічній пам’яті навічно, як нестерпиме відчуття зголоднілості, що супроводжувало невідступно. Чимало моїх однолітків навік лишилися першокласниками. А дітям нашої сім’ї вдалося вижити завдяки тому, що батько був робітником промислових гігантів і в нас не відібрали корови. Батько відбував свою покуту (бо він раніше за Україну боровся) на Дніпрогесі, Азовсталі, Магнітці, він був техніком-електриком, присилав посилки із харчами, щоб хоч якось нас підтримати. Тому ми й вижили.

Восени 1932 р. здійнявся найвищий вал колективізації, у всій її потворності, бо ж не тільки зерно забирали, а й душі руйнували. Насаджували примусовість і нетерпимість, гоніння на віру, одвічну українську ментальність, моральні та етичні засади, витворені упродовж тисячоліть, житейське кредо, одноосібницький спосіб господарювання. Одноосібників, яких називали індусами» від слова індивідуальний, заморили податком. Першою складовою Голодомору була хлібоздача, а другою – нищення духовності. Ми пішли до першого класу в світлицю колишнього попівського будинку, а самого отця вивезли на Соловки. Буквально на другий день після першого дзвоника стали скидати дзвони й хрести із церкви та викорчовувати хресті із цвинтарних могил. Церкви закривали масово із двох десятків залишилося хіба які дві-три. Спеціально сформовані атеїстичні бригади заходили в хати. Зривали зі стін ікони. шматували релігійні книжки й примушували господарів топтатися по них. Непослух карався примусовим виселенням на Соловки чи в Сибір. Виселяли не тільки попів, а й добрих господарів, назвавши їх куркулями, і навіть керівника агрономічної дослідної станції. Одіж та інші статки «ворогів народу» могли собі придбати із куркульського аукціону комнезамівці. Вони ж найбільше лютували. Восени, коли розкуркулювали та хліб із засіків вимітали. За те й плату мали. Хоч якусь там, на той час із конфіскованого зерна частку вділяли й комнезамівським незаможникам, активістам розкуркулювання. Хоча вже до зими розкуркулювати було нікого, конфісковувати нічого, – нестатки завітали до кожної хати.

Увесь сільськогосподарський реманент і худобу забирали в колгоспи, туди загнали й людей на підневільну малооплачувану працю. Обрізали городи, усуспільнювали землі. А щоб узалежнені селяни не займалися індивідуально ремеслами, то індивідуальні засоби виробництва, як от ткацькі, гончарні, столярні чи токарні верстати (аж до прядок, пресів і ступ) колгоспні активісти просто нищили й розбивали. І це при тому, що за трудодні селяни зерна не бачили, а за невиконання плану купити якогось краму не можна було. Люди, які споконвіку самі виготовляли одяг, залишилися без полотна й нитки, – так викорінювалися етнографічні засади: ні рушників, ні крайок, ні вишиванок. Обібрані й обідрані хлібороби були приречені на недоїдання, голод, вимирання. Вибору не було: Соловки і смерть, або колгосп, а значить голодні трудодні та пограбовані врожаї, потрощені ікони, діряві штани.

З району, області, Москви вимагали, щоб селяни везли зібрану на горьованих полях пшеницю до столиці, вимітали до останнього. Везли возами у валках, над якими маяли червоні полотнища «Хліб – державі», «Московські робітники ждуть українського хліба», «Виконаємо першу заповідь», «Москва чекає української пшениці» і подібні гасла.

Пересвідчившись у неможливості прогодуватися працею, люди змушені були зважитися на крадіжку колгоспного. Але за це була покара. Після посівної у школі стали давати обіди із юшкою, затіркою, кулешиком, галушками (бо ж багато дітей вже і в школу відмовлялися ходити через охлялість) та посилати «постишевські патрулі», куди входили учні, щоб пильнувати, аби хто не зістригав колосків з колгоспного лану. І був такий випадок, що один із учнів упіймав власну матір. Замість милосерді і взаємо помочі люди змушені були у всій масовості приймати нове кредо. Це страшно: виродження, викорчовування всього доброго в душах, насаджування злочинного, людиноненависницького. І було саме так.
Але спокою не було. Був і збройний опір, який затято придушувала міліція та гепеу. Пригадую, що із закрученого дротом вагона ще перед Москвою зумів утекти молодий син господарів Клітка, якого везли на Соловки. Втік не сам, а із двома приятелями, таким як і він відчайдухами. Він повернувся і грозився відплатити іродській владі за тяжку кривду, за ту несправедливість, що їх, питомих хліборобів, змусила з рідною землею прощатися та вибиратися в сніги та морози на вірну погибель. Міліція називала Клітку, який об’являвся то тут, то там, бандитом, улаштовувала на того бандита засідки. Клітку ловили районні гепеушники. Чомусь насамперед Клітку, а потім ще тих двох, та й не двох тільки, бо тут до тієї трійці ще відчайдухи приєдналися. Ловили їх як ото звірів ловлять, бо відтепер вони не хазяйські сини, не молоді заможні хлібороби, яким таланило в усьому, – відтепер він «бандит Клітка» і всі інші теж бандити, вороги колективізації і хлібозаготівель. Міліціонери із тих ловів поверталися не самі: возом чи й кількома возами везли молодих селян, яких прозивали бандпособниками, – хоч не Клітку, а також злісних ворогів, які допомагали Клітці сховки будувати. То нехай же тепер Біломорканал будують!

Скрізь було попереджено: не переховувати бандитів, доповідати відразу, бо інакше самі загримите на Соловки, – та ловля щось затягувалася. Одного разу в пекуче жниварське надвечір’я, коли майже всі дорослі були в полі, на колгоспну садибу налетів Клітка, позбивав двері з комори, кликав жінок брати-розбирати хто скільки зможе працю їхніх же рук, – пшеницю, горох, просо. Навперейми «бандиту Клітці» помчали озброєні активісти, але він, відстрілюючись, утік. Клітка з товаришами діяв активно: там спалили колгоспну контору, в іншому місці магазин пограбували, там валку із хлібоздачею перестріли, в ліс наказали звертати, там хлібозаготівлю зірвали, когось застрашили, когось попередили. І ми, діти. замість гратися у хованки, бавилися в «бандита Клітку». Аж прийшов день коли ми довідалися, ким він був насправді. Батько переказував: отаман Клітка ще у революцію воював за Україну, у нього під рукою було кільканадцять тисяч хлопців. Батько казав, що коли б Клітка тоді Петлюри тримався, то все могло б геть по-іншому піти, не програли б ми у тій битві. А так розпорошилися…

Тоді у голодні роки було важко. Та й зараз не легко слухати, як із трибуни Верховної Ради, та з екранів телевізорів лунають вигуки, що все це нацистські вигадки, що не був Голодомор геноцидом, бо не міг уряд свій народ виморювати, це ж не українське село винищували, а різних саботажників розкуркулювали й на Соловки гнали. Але для мене Голодомор – однозначно Геноцид із усіма його складовими. Я свідок не тільки цього Голодомору-Геноциду, а й табірних лихоліть і повоєнного бідування, та й останні роки життя далеко не в достатку. Під час окупації був вивезений на примусові роботи бо Німеччини, за спробу втечі відбував покарання в Яновському концтаборі (10 днів) та Бухенвальді. Потім була примусова праця на німецькому військовому заводі при концтаборі в Бухенвальді, де мене підгодовував чим міг вільнонайманий німець. Згодом у 1967 році я про це написав, то телебачення розшукало того німця і запросило мене поїхати туди із родиною, а там, у Німеччині за добру пам’ять про порозуміння між людьми нагородили мене Великим Золотим Знаком.

Але це вже було пізніше, а одразу по визволенні американськими військами. Я потрапив до радянського фільтраційного (ця фільтрації тягнулися від Янова аж до Родатичів), а відтак і трудового табору. Судимості я не мав, але смершівець допитувався, чому я не застрелився, а працював на військовому заводі, який виготовляв зброю проти мого народу. Відтак, одна підневільна праця змінилася іншою: 6 років трудових таборів(2 роки на шахтах Донбасу. 4 роки – рибопромислах Камчатки). Треба було в душі перегоріти, щоб знову відродитися у вірі і розповісти людям про пережите. Там на камчатській лісорубці у сусідній бригаді був ув’язнений священик – парох села Ластівки біля Турки, який був капеланом повстанської сотні. Пригадую, як на Різдвяні свята він виготовляв хрест із криги. У тій неволі, виявляється, люди знаходили можливість щиро молитися. Я присвятив йому вірша «Молитва о.Зенона».

Після таборів вертатися в Лохвицю не було куди, – родинна хата була спалена. На той час дві мої сестри учителювали на Львівщині, тому після Камчатки я приїхав до Львова, де працював журналістом, здобув вищу освіту, а 1960 року отримав рекомендацію до Спілки письменників. Але ця письменницька правда виявилась непотрібною зараз тим, хто веде Україну до якоїсь нової прірви. Влада не тільки байдужа до живих людей, а й до історії і культури, бо навіть зараз я змушений видавати ці зболені свідчення на власну пенсію чи за допомогою добрих людей. Але я, незважаючи ні на що, роблю це заради пошанування невинно вимордуваної частки народу, бо не можу забути, бо це не я свідчу, це вони, мертві, свідчать із тих могил не насипаних, із цвинтарів розораних, де хрести вирубано, а церкви поруйновано. Вічная їм пам’ять!».


http://zik.ua/ua/analytics/2011/12/07/323017
Прикрепления: 4950248.jpg(178Kb)


 
ObersДата: Вівторок, 25-Чер-2013, 10:50 | Сообщение # 279
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Фонтанщики 30 Лохвица. 1

Лохвица - это районный центр на севере Полтавской области. Мы проезжаем её, сворачиваем налево, и скоро подъезжаем к фонтанирующей скважине. Фонтан не горит. Вместе с метаном идёт много конденсата, воды и углекислого газа. Чтобы не дать струе загореться, сохранить буровую вышку и оборудование, Штаб решил насыщать струю водой через отводы. Но стоит мороз, около 18 градусов. Чтобы снизить точку замерзания воды, в неё добавляют хлористый кальций.

Мы работаем под полом буровой, внутри подвышечного основания. Струя разбрызгивается, ударяясь в пол буровой снизу, и этот дождь обильно нас поливает. В струе вода тёплая, но, покинув струю, быстро остывает, поэтому пространство, где мы работаем, напоминает пещеру снежной королевы все металлоконструкции обледенели, везде толстые сосульки и наплывы льда, и всё это находится под непрерывным дождём...
http://holonist.livejournal.com/107572.html 

Фонтанщики 31 Лохвица 2

...Мы едем домой в небольшом автобусе. За окнами уже совсем темно. Но нам не до того. Нас, как всегда, щедро снабдили на дорогу всем необходимым, и мы празднуем победу. Один оперативник, оказывается, прихватил с собой гитару, и мы поём под его аккомпанемент украинские песни. Они прекрасно вписываются в наше состояние. Это песни о другом мире, спокойном, красивом, от которого мы были столько времени оторваны. Если там и кипят страсти, то они совсем другие...
          Галю ж моя Галю!
          Дай воды напыться.
          Ты така хороша,
          Дай хоч подывыться.

   Мы дружно подпеваем. Они слегка удивлены, оказывается, мы тоже знаем эти песни.
          Иванко, ты Иванко,
          Сорочка-вышыванка!
          Высокый та стрункый, высокый та стрункый,
          Ще й на бороди ямка.

   Иван Арсентьевич, один из оперативников, вдруг начинает плакать. Под "газом" люди ведут себя по-разному: смеются, ругаются, дерутся, болтают, некоторые плачут. Мы спрашиваем его, что случилось.
   - Хлопци, пробачтэ нас!
   Мы ничего не понимаем. За что мы должны прощать?
   - Мы гадалы, що городськи - цэ такэ... А вы - як робылы! Як вы робылы!
 Мы стараемся успокоить его. Под действием алкоголя проявляется глубинная суть человека. Значит, у него - совесть.
          Я ж тэбэ, вирная, аж до хатынонькы
          Сам на руках однэсу...

   И ведь отнесёт! И не только свою "кохану". Если пондобится, отнесёт сборку ПВО. Кажется, для этих людей нет ничего невозможного. В России насаждают образ хохла - недалёкого, с ленцой и хитрецой, не интересующегося почти ничем, кроме сала. Но когда где-нибудь на севере громыхнёт фонтан, с которым не могут справиться, первыми на помощь посылают именно хохлов. И он прилетают и уверенно делают то, перед чем спасовали другие.
http://holonist.livejournal.com/107971.html 

 

К читателю
 
Уважаемый читатель!
Я хочу рассказать тебе о редкой, никому не известной профессии, об удивительных людях, которые в невозможных условиях, с риском для жизни, делают то, перед чем бессильно отступают другие.
Фонтанщики – это те люди, которые ликвидируют  тяжелейшие аварии на нефтяных и газовых скважинах – неконтролируемый выброс флюида из недр земли.
До сих пор никто не освещал эту тему, а фонтанщики неохотно рассказывают о себе. Их немного, они сами готовят себе кадры, сами создают технику и сами же её применяют...

...Не каждый может быть фонтанщиком; были люди, которые после первого фонтана уходили с этой работы. Там могут работать только романтики, влюблённые в эту профессию. И сейчас, по прошествии  многих лет, я иногда удивляюсь – неужели это всё было?
                                                                                                                                                                                 Автор.
http://holonist.livejournal.com/87507.html


 
ObersДата: П'ятниця, 28-Чер-2013, 19:13 | Сообщение # 280
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
«Сподіваюся, що газета «Події та коментарі» зацікавиться біографією і творчістю нашого земляка Семена Шаховського, – написав у листі краєзнавець із села Білоусівки Чорнухинського району Василь Голосник. – Не одне покоління українських школярів, студентів і педагогів навчалося за підручниками та хрестоматіями з української літератури, автором яких був відомий український радянський літературознавець. Він народився 20 травня 1909 року (помер у 1984-му) на хуторі Синяківщина Лохвицького повіту в сім’ї робітника. Нині – село Синяківщина Білоусівської сільради на Чорнухинщині. З офіційних джерел відомо, що Семен Шаховський з 1934 року працював на викладацькій і науковій роботі у Львівському університеті. Професор, автор праць з історії української дожовтневої і радянської літератури. Досліджував життя і творчість Тараса Шевченка, Лесі Українки, Володимира Сосюри, Петра Панча, Івана Франка та інших».


Семен Шаховський
 
Цікаво те, що, крім Чорнухинського, ще й Гадяцький та Лохвицький райони дали світові плеяду мовознавців і літературознавців, за дослідженнями яких було виховано не одне покоління школярів, студентів, науковців. І не лише в Україні. Звісно, чи не найбільший внесок у літературознавчу та мовознавчу справу внесла родина Драгоманових із Гадяча. Однак згадаємо й інших світил від науки.
 
Варто, приміром, пригадати ім’я українського мовознавця, філолога Афанасія Критенка родом із села Гапонівки (нині – Яблунівка) Лохвицького району (1922 – 1993). На гребені своєї наукової діяльності він працював в Інституті мовознавства. Досліджував зокрема походження власних назв, був одним із упорядників Етимологічного словника української мови. Вивчав також грецькі елементи в українській мові; шевченкознавець, дослідник трипільської культури.
 
Уродженець села Рашівки Гадяцького району Петро Залозний (1865 – 1921) – український мовознавець, письменник і педагог, автор підручника «Коротка граматика української мови» (1906). Наступні доповнені видання вийшли під назвою «Початкова граматика української мови». Його праці відіграли важливу роль у формуванні літературної норми української мови.
 

Михайло Жовтобрюх
 
Пам’ять про Михайла Жовтобрюха (1905 – 1995) – українського мовознавця, доктора філологічних наук, академіка бережуть у селі Ручки Гадяцького району. Це один із найвідоміших дослідників проблем сучасної української літературної мови, історії української мови та мовознавства, культури усної й писемної мови, соціолінгвістики, порівняльної граматики слов’янських мов. Перу завідувача відділу теорії української літературної мови Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР і водночас професора Київського педагогічного інституту належать монографії «Мова української преси», «Мова української періодичної преси», «Українська граматика» та інші. Брав участь у написанні підручників і посібників для університетів і педагогічних інститутів «Історична граматика української мови», «Курс сучасної української літературної мови», «Порівняльна граматика української і російської мов» та інших.
 
До когорти наших земляків, залюблених у слово, належить і Макар Русанівський, який родом із гадяцького села Гречанівка (1904 – 1941) – український учений, літера­турознавець, філолог-шевченкознавець, педагог. Очолював філологічний факультет Київ­ського університету. У 1941 році, на початку війни, його обвинуватили в українському буржуазному націоналізмі й без суду та слідства стратили в Лук’янівській в’язниці Києва. У 1956 Макара Русанівського було посмертно реабілітовано.
 

Петро Одарченко
 
У Римарівці на Гадяччині народився дослідник-літературознавець, педагог, мовознавець і критик Петро Одарченко (1903 – 2006). У 1950 році виїхав з родиною до Нью-Йорка, працював у Бібліотеці Конгресу США, на радіостанції «Голос Америки» на посаді перекладача й редактора. У 1973 році очолив Вільну Українську Академію наук (ВУАН) у США. Входив до Об’єднання письменників діаспори «Слово», а з 1993 року став членом Спілки письменників України. Петро Одарченко написав понад 600 робіт, що стосуються літературознавства, фольклору та мовознавства.
 
Довелося емігрувати з рідної України в Канаду й уродженцю міста Гадяч Михайлові Садиленку (1881 – 1973). Про нього відомо, що був завідувачем українського відділення Краснодарського педінституту, де досліджував кубанський діалект української мови. Автор книги «Культ Шевченка на Чорноморiї». У 1930 році його засудили за «збочення лінії партії і Радянської влади з українізації» й вислали на Північ. Під час війни емігрував в Англію, а потім у Канаду.
 
Ще одну гадячанку – Надію Фесенко – український світ знає як мовознавця та літератора. Під час війни разом із родиною потрапила у Західну Європу, а пізніше – у США. Добре володіла німецькою, англійською та французькою мовами, закінчила Іллінойський університет, здобувши ступінь магістра іноземних мов. Близько 20 років навчала дітей в українських школах Чикаго, зокрема в українознавчій «Рідній школі», яку й очолювала.
 

Леонід Новиченко
 
Із Гадяччиною тісно пов’язаний також український літературний критик і літературознавець, професор Леонід Новиченко (1914 – 1996). Навчався в Гадячі, працював у газеті «Гадяцький вісник». Пізніше займався науковою діяльністю в Інституті літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР, був головним редактором журналу «Вітчизна». У 1968 році отримав Шевченківську премію за книгу літературно-критичних нарисів «Не ілюстрація – відкриття!».

Отже, Північна Полтавщина внесла свою значну лепту в розвиток літературознавства та мовознавчих наук. І про це не варто забувати.

Прикрепления: 6846850.png(99Kb) · 5124819.png(113Kb) · 6642934.png(98Kb) · 4529235.png(93Kb)


 
ObersДата: Понеділок, 01-Лип-2013, 02:25 | Сообщение # 281
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Як єврей за «кумпанію» повісився

Українська народна казка Полтавщини

Колись Лохвиця славилася ярмарками, дешевими товарами та продуктами. Жило тоді в місті багато євреїв, які займалися різними промислами, а здебільшого торгівлею. Були серед них і багаті, були й бідні.

В одного з євреїв справи йшли чомусь не дуже добре. І от він вирішив, щоб позбутися конкурентів і поліпшити свої торгові справи, побудувати корчму поблизу дороги, що пролягала з Лохвиці на Свиридівку.

Купив єврей частину землі, зліпив сяку-таку хатину, а підвал вимурував таки добрячий та й став там торгувати. І справи в нього незабаром поліпшилися. Їдуть чумаки з Чернігівщини, з Свиридівки, зупиняються біля корчми. І по чарці вип’ють, і воли попасуть. Почали до корчми навідуватись і ті, що в лісах промишляли та на битих дорогах, займаючись грабежами та розбоєм. І пішло через єврейські руки чуже добро, осідаючи в гаманці зайвими карбованцями.

Одного разу принесли «лісові братці» шинкареві золоту чарку і сказали, щоб він тільки нею їх частував, коли вони будуть сходитися до нього бенкетувати. І коли приходили ці «лісовики» до корчми, єврей діставав золоту чарку, яку називали «кумпанією», і частував нею цих розбишак.
Так ішли дні за днями, роки за роками. Та от настав такий період, коли торгові справи пішли на занепад, а ватага розбишак вже не збиралася на свої бенкети. Справи йшли кепсько.

Щоб поліпшити свої справи, шинкар вирішив продати «кумпанію». Та коли продав, через якийсь час до корчми завітали розбійники, переодяглись та й посідали за стіл обідати.

Єврей поставив на стіл все, що вони вимагали, і стали чекати, що він буде частувати «кумпанією», а єврей став частувати іншою чаркою. А сам тремтить, як осиковий листок, і слова не промовить. Розбишаки стали домагатись, щоб він частував їх таки «кумпанією», а потім стали й погрожувати.

Шинкар пішов у комору, ніби за чаркою, та там і з переляку повісився. От як було насправді. А то кажуть, що і єврей за компанією (за гуртом) повісився. Так він не повіситься.

http://proridne.org/folklor....ся.html


 
ObersДата: Понеділок, 08-Лип-2013, 21:46 | Сообщение # 282
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Лохвицькі гімназисти-рятувальники вибороли ІІ місце на всеукраїнських змаганнях в Артеку

Змагання "Я можу врятувати життя!" влаштували в "Артеку" ВІДЕО

Вітаємо!!!



 
ObersДата: Середа, 24-Лип-2013, 13:33 | Сообщение # 283
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
У МОРОЦІ 1933-ГО

Свідком голодомору є і полтавка Олександра Іванівна Рек. Майже все життя її пов’язане з селом Свиридівка, що у Лохвицькому районі. Тут минули й тяжкі будні доярки, тут колись застала її війна, а в страшному 1933-му ледве випустив зі своїх лабет смертоносний голод…

Дві мами

Нині Олександрі Іванівні Рек дев’яносто років. Довге життя подарувала їй колись мама Галя. Рідна мати, Маруся, тяжко захворіла, коли доньці було лише кілька місяців, – батько, Іван Павлович, попорався біля коней та й повернувся лютневою заметіллю у ледве натоплену хату, а вона лежить на долівці й скаржиться, що на печі їй нестерпно жарко. Згоріла сердешна… Олександра у сім’ї Веклічів була четвертою, але єдиною, що вижила, дитиною – про те, які біди забрали в них трьох старших малюків, батько ніколи не виливав їй болю. Розповів одного разу тільки, що, одружившись удруге і саме на дружининій подрузі, бездітній вдові Галині, виконав Марусин наказ.

Може, то жінка передчувала, що Галина зможе врятувати її малу Шуру від смерті. Опинившись на її місці, у Івановій хаті за господиню, вона забрала виснажену, вже посинілу дівчинку від Марусиних сестер, яким зайвий рот був уже тим тягарем, що пришвидшував наближення бідувань. Згодом у родині знайшлася ще одна дівчинка – Маруся.

Шурині тітки по матері Галину не прийняли – через кілька років у руках дівчинки їхніми стараннями опинилася фотокарточка справжньої мами. Це була єдина про неї пам’ятка, тож Олександра Іванівна й досі жалкує, що віддали її тоді ще зовсім малій дитині, а не батькові, який би зміг зберегти дорогу для обох світлину. Іван Павлович згодом знайшов лише клаптики від подарованої тітками дівчинці “забавки”.

Про маму Марусю Шурі розповіла мама Галя, коли дівчинці було років п’ять. Чужі люди “допомогли” зібратися з духом – перейняли дівчинку, коли та бігла до матері в поле (селяни саме пололи буряки): не ходи до неї, і край, вона тобі – чужа тітка. А мала сердиться й слухати їх не хоче: “Ось дивіться, як мене мама любить”, – тицяє пальчиком у вишиті Галиною їй на новій сорочечці маківки та ягідки…

Після цього Іван із Галиною водили Шуру вже й до материної могилки. Хрест там був найвеличніший на всьому цвинтарі – дубовий, різьблений. Батько посадить доньку на одне його пропахле лісовими жолудями “плече”, і вона враз обніме холодного хреста та й сидить… Хтозна-скільки простояв би той хрест іще, але в 1933-му людям стало вже не до пам’яті й не до страху Господнього. Виснажені голодом не мали сили пиляти дрова в тутешньому лісі, до цвинтаря стало ближче…

По той бік цього світу

Саме місцевий ліс Лаптур врятував свиридівців у роки голоду. На цьому, до речі, наголошує і краєзнавець Валентин Посухов у своєму дослідженні “Римов: продовження літопису”. Жолуді, кора, листя з липи, квіти акації – все це й Галині Векліч заміняло борошно. Пекла для родини млинці. Якщо Шурі разом із іншою сільською дітворою вдавалось нашкребти у колгоспних ямах, де раніше зберігалася картопля, якихось від неї решток, у хаті пахло не лісом, а так, як колись…

Олександра Іванівна назавжди відпустила зі своєї пам’яті десятки тих подій, якими голод ще тільки підступав до села. Вони ніби заблукали для неї у безмежних нетрях Лаптура. У книзі Валентина Посухова йдеться про те, що у листопаді 1932 року Лохвицький райком партії “оголосив ударний місячник вивезення хлібозаготівель”, на села рушили бригади уповноважених. “Тим, хто виказуватиме, де заховане зерно, райком пообіцяв видавати по 3 пуди хліба”, – пише дослідник.

Все, що було згодом, Олександра Іванівна спостерігала й під батьківським дахом. Якось серед ночі мама з їхнім родичем заходились копати посеред хати яму: ховали скриню з їхньою великою надією на порятунок від голоду – із зерном. Батька вдома вже не було – за доносом його заарештували й засудили до 2 років ув’язнення. Іван Павлович Векліч був учасником Першої світової війни, мав авторитет у односельців, тож у колгосп за наказом райкому вступав одним із перших – для прикладу іншим, втім доволі скоро ця довіра партії змінилася відбуванням покарання на лубенських торф’яниках.

З арештом батька в обійсті Веклічів почастішали непрохані “гості”: вдень – ті, що були при владі в селі, вночі – ті, що володарювали, промишляючи грабунками, в лісі. Пізніше все це припинилося і затихло, кругом на шляхах з’явились вервечки людей, що тягнулись до Свиридівки з сіл, де голод був набагато лютіший. Опухлі настільки, що на обличчі не видно було й очей, вони часто не мали сили дістатися до чийогось подвір’я. Їхні напівживі, напівмертві тіла невдовзі нікого вже й не лякали, на них доводилось натрапляти всюди… Олександра Іванівна пам’ятає, як носила з сусідською дівчинкою Катею їм акацієвих млинців. Наблизившись до розпростертої на землі людини, вони, приборкуючи страх, якийсь час іще спостерігали за нею – їжу залишали тільки біля тих, хто ще ворушився. Потім бігли, гнані у спину жахом побаченого, ніби від тієї дійсності справді можна було втекти, – діти боялися живих більше, ніж мертвих.

Через якийсь місяць померли голодною смертю і Катя та її троє братиків. Могили почали виростати у свиридівців у садках – якнайближче до напівспорожнілих хат. Отак увесь рід ніби й залишався вдома. По той бік цього світу…Нескорену Україну сталінські сатрапи морили голодом, ніби саме життя українських селян разом із вилученим у них зерном продавали за кордон і будували на виручені за їхню смерть кошти фабрики та заводи. Руйнувались основи, на яких віками трималась українська нація хліборобів. Церковним поминальним дзвоном промовляли до українських ланів у ті роки “запаморочливих” звершень урочисті гудки нових індустріальних гігантів.

Назавжди у пам’яті

що таке голод, Олександра Іванівна Рек пам’ятатиме все життя. У лихоліття Великої Вітчизняної війни їй довелось зазнати горя невільниці – разом із іншими свиридівцями фашисти відправили її до Німеччини. Там, у місті Гале, дівчина два з половиною роки працювала на фабриці з переробки картоплі. Для неї це стало, звісно ж, порятунком від голодного існування. Тож разом зі своїми товаришками намагалась хоч трохи полегшити страждання радянських військовополонених, які були в цьому місті. Невільниці запам’ятали маршрут, що ним конвоїри водили замордованих солдатів, і відстежили на ньому ті місця, де співвітчизники могли непомітно забрати заздалегідь залишені для них пакунки з картоплею.

Щоразу, коли з приміщення, де їх тримали,  після вдало переданої полоненим допомоги було чути українську пісню, Олександра пригадувала ті майже конвульсійні рухи, якими їм із Катею видавали свою причетність до живих замордовані голодом селяни, акацієві млинці мами Галі, спиляний на дрова хрест над могилкою мами Марусі…

***

Вічна пам’ять усім, для кого жахіття більшовицького мороку ніколи не перетворилось на спогади, кого поглинула ненаситна безодня 1933-го.


www.zorya.poltava.ua


 
clapsДата: Неділля, 28-Лип-2013, 02:44 | Сообщение # 284
Полковник
Группа: Пользователи
Сообщений: 158
Награды: 2
Репутация: 2
Статус: Offline
Цитата

Додано (28-Лип-2013, 00:44)
---------------------------------------------

Цитата (Obers)
«Я народився у Лохвиці, малим часто грався на вулиці, де стоїть пам’ятник нашому відомому земляку із села Чорнухи Григорію Сковороді
Прочитав книжечку Петренка (точніше не він написав, а опрацював матеріал та подав у своїй інтерпретації...) Лохвицька Ратушна книга. Цікаві як на мене оповіданячка .. повчальні є чому повчитися у наших предків.. та нетак давно це вже і було ... общим раджу кому нужно я могу скинуть.. десь є електронне сканування книженції.


...серце людини обмірковує свій шлях, але Господь керує її ходою.

Сообщение отредактировал claps - Неділля, 28-Лип-2013, 02:43
 
ObersДата: Неділля, 28-Лип-2013, 21:53 | Сообщение # 285
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
БАБИН ЯР НА ОКОЛИЦІ ЛОХВИЦІ

На основі цих фактів, доповнених матеріалами Лохвицького краєзнавчого музею ім. Г. С. Сковороди, складена ця сумна сповідь про ще один Бабин Яр, хай і в значно менших масштабах, але вже на Лохвицькій землі. Втім, за роки фашистської окупації вся Україна перетворилася на суцільний кривавий Бабин Яр.

Драма, що розігралася 29–30 вересня 1941 року на Йом Кіпур (іудейський Судний день), безперечно, перевершила всі звірства нацистів перших днів війни. Протягом 36 годин безперервно (!) у Бабиному Яру було розстріляно 33771 київського єврея! Переважно жінок, дітей і людей похилого віку, бо дорослі чоловіки були призвані до армії.

Напередодні всіх євреїв попередили, що після санобробки вони і їхні діти як елітна нація будуть переправлені в безпечні місця. Ніхто, звичайно, і не підозрював, що ранок 29 вересня стане для них останнім.

Гітлерівці влаштували такий собі пропускний пункт, через який по черзі проводили 30–40 євреїв, відбирали у них речі та примушували роздягатися. Потім поліцаї за допомогою палиць заганяли людей до насипу на краю яру завглибшки 20–25 метрів. На протилежному боці знаходився кулеметник. Постріли глушилися музикою і шумом літака, що кружляв над яром. Після того, як рів заповнювався 2–3 шарами трупів, зверху їх присипали землею.

Трагедія ж у Лохвиці розігралася у травні наступного, 1942-го, року. Але до цього – трохи історії.
В “Енциклопедичному словнику” наводяться дані складу населення Лохвиці за 1894 рік. З 11013 жителів 4816 чоловік були “іудейського віросповідання”. Тобто євреї становили чи не половину міського населення. У 1910 році з 1689 дворів у Лохвиці 406 було єврейських. У тодішній повітовій Лохвиці єврейська община утримувала синагогу та три школи. У центрі міста, заселеного переважно євреями, знаходилися магазини, майстерні, друкарні, аптеки та інші заклади, що належали євреям.

12 вересня 1941 року Лохвиця була окупована фашистами, які встановлювали новий порядок. Євреям наказали носити білі нарукавні пов’язки. А перегодом зігнали у два гето, які розташувались в колишніх єврейських кварталах. Одне гето простягнулося вздовж сучасної вулиці Тупікова, а інше – утворили в центрі міста, в районі вулиць Гоголя і Тельмана. Окремі будинки в цих районах існують до цього часу. До гето звозили євреїв із усього району і змушували працювати на різних роботах.

Пригадує Тетяна Трохимівна Любченко, випускниця першої школи 1941 року: “Ми із Заславець Мотроною йдемо вулицею, а вони замітають. Нам ніяково, бо багатьох ми знали по школі. Носили їм хліб, а поліцаї забороняли…”

У гето було дуже тісно, бо, крім євреїв з Лохвиці та району, тут було багато іудеїв-біженців. Люди тулилися трохи не один на одному, панували антисанітарія, голод. Дехто цього не витримував і помирав. 

Лохвичани чим могли допомагали бідолашним. Як згадувала В.П. Плис, сім’я якої в ту пору проживала в єврейському кварталі, її мама тримала корову і щоранку біля тину ставила баночку зі свіжим молоком. Одного разу це побачив німець і погнався за мамою в хату. Ми з сестрою дуже злякалися. А він приставив автомата до мами і кричить: “Юд!”, “Юд!” Мати плаче і показує на ікони, що висіли на покуті, бо була віруючою. Фашист подивився на ікони і вийшов”.

Спочатку євреї носили білі пов’язки, згодом на них з’явилися зірка і напис “юд”. В останній день перед знищенням, 11 травня 1942 року, поліцаї попередили євреїв гето, щоб сім’ї не виходили з хати, не відкривали вікна, зібрали цінні речі, бо їх будуть вивозити чи то до Америки, чи то до Палестини.
На світанку 12 травня до гето почали під’їжджати машини, і в них стали вантажити євреїв. Перші від’їздили спокійно, вірили, що їх вивозять до Америки. А вже наступні, можливо, відчувши щось неладне, вже кричали, скидали речі з машини, пробували втекти.

Мимо водокачки, мимо каланчі
Ішли, ішли діти – калача ключі,
Ішли, ішли діти – під Горошків ліс,
І не чутно плачу, і не видно сліз…


Такою побачив картину лохвицького Голокосту наш земляк, письменник, поет і пісняр Микола Петренко, який у той день втратив багатьох своїх друзів і знайомих.

Зі спогадів Інни Полікарпівни Батури: “Я добре пам’ятаю, як 12 травня по Сенчанській вулиці з першого гето, що розташовувалося на третьому провулку (зараз вулиця Тупікова), вели євреїв. Ми з батьком вийшли на вулицю. Ніхто з євреїв не вірив у розстріл, вони весело посміхалися, махали руками знайомим. Багатьох з них мій батько знав, і вони до нього віталися”.

Аналіз списків жертв свідчить, що під корінь було вирубано цілі сім’ї, які складалися з трьох поколінь. Сім’я Особлянських мала більше двадцяти осіб. Це три покоління – 12 дорослих та 9 дітей віком до 17 років. Сім’я Куперштейнів нараховувала 16 осіб – чотири брати та їхні сім’ї, серед яких – 8 дітей. Три покоління – десять осіб – загинуло з родини Дунаєвських. По дев’ять чоловік втратили сім’ї Клімовицьких, Кловських, Рєзнікових, по сім – Погорільські та Зарайські, по шість жертв у родинах Данилевичів, Левітанів, Шполянських, Юдовичів.

Серед розстріляних – 86 дітей віком до 18 років. Із них Мірі Куперштейн було 11 місяців, трьом – по року. Масі Барсовій, Володимиру Особлянському, Володимиру Зарайському, Раї Барсовій було по 2 роки. Семеро дітей – віком до 5 років та ще 17 – до десяти.

Згадує Віра Олександрівна Бондаренко (Заславець): “Пам’ятаю Клімовіцьку Розу, яка навчалася в паралельному класі, та однокласника Куперштейна Абрама. Їх розстріляли. Пам’ятаю родину Кловських, старшого за мене Лівшиць Зяму, матір однокласника Ізі Прусіна – Прусіну Ельку Нісонівну, Соловейчик Крейна, матір і Соню (дочку) в Шарерів, які жили майже поряд із нами. Розстріляли всіх, окрім батька родини, який разом із Соловейчиком погнав худобу на Схід (у такий спосіб декому з євреїв вдалося врятуватися. – Примітка автора). Гарним чоботарем був Штейн Янкель, за яким дуже шкодували люди. Пригадую Грінберг Ріву Фольфівну та її сина Льову, який не вірив, що німці можуть розстрілювати євреїв (Льову розстріляли найпершим. – Примітка автора). Куперштейн торгував цукерками на торговельній площі (нині на цьому місці – районний Будинок культури. – Примітка автора). Там же торгувала водою Резнікова Фіда”.


Спогади, спогади… І про той жахливий травневий день 42-го. Пригадує Катерина Мартинівна Чернік, будинок якої й понині поблизу того скорботного місця (орфографію і вимову збережено): “Це було 12 травня. Тепло, гарно було. Євреїв посадили в машини і привезли в Благодарівку. Там біля місточка був вигончик. Там їх висаджували і по п’ять чоловік вели. Наші, поліцаї, приставлені до кожної душі: чи велике, чи мале. Діточок матері за руки тягли. Так кричали, бо побачили, що ведуть їх до яру. Мені тоді 14 років було. І ми з вікон старої хати, зі страхом, на все це дивилися. Страшно було… Один утік, як звати не пригадую. Після війни приходив до батька і матері, згадував. Людей заставляли роздягатися. Там купи одягу накидали. Потім його палили поліцаї. А на горбі підложили міну чи вибухівку. І воно летіло, скільки очі бачили, вся земля накрила їх… Як німці поїхали, ми, діти, побігли туди – може знайдемо хлібину, може ще щось… Діти, дурні були… Земля ще свіжа була. Всіх побили і дітей маленьких. Опісля виганяли з Лохвиці людей і зрівнювали краще…”

Ще один такий сумний спогад Бондаренка (як звати – не збереглося): “Ранком 13 травня 1942 року з комуністичного табору, де я знаходився тоді, німці вигнали на роботу велику групу ув’язнених. В цю групу потрапив і я. Нас погнали до Сули (біля Млинівських мостів нас змусили зміцнювати береги річки, пошкоджені весняним паводком).

Але коли нас гнали з Лохвиці й наша група наблизилася до Благодарівки, ми побачили, що з гори, біля провалля, спускаються німці та поліцаї, душ 40. Ми вже знали, що в цю ніч фашисти розстріляли лохвицьких євреїв. Укріплюючи береги Сули, ми різали дерн і нам було видно, як по краю провалля німці та поліцаї лопатами кидали землю. Ми зрозуміли, що вони засипають трупи розстріляних. Німець, який наглядав за нами, сказав нам: “Юде капут!” і показав рукою на гору. Хтось запитав: “Скільки розстріляли?” Німець дістав сірникову коробку і олівцем на ній написав: “340”…

На місці розстрілу лохвицьких євреїв поставлено скромний обеліск, на якому висічені імена загиблих. На цьому пагорбі, що височить над околицею Лохвиці, гуляють вільні вітри, навіюючи спогади про сумну сторінку історії мого рідного краю.

І, стоячи на цій висоті, благаєш єдиного – хай ніколи більше подібне не повториться… 

http://www.zorya.poltava.ua/?p=6420


 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Сторінка 19 з 54«1217181920215354»
Пошук:

Copyright Лохвиця © 2017