Історія міста - Сторінка 17 - Форум міста Лохвиця
-
ЛохвицяСубота, 10-Гр-2016, 00:15
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 17 з 53«1215161718195253»
Модератор форуму: Stepan, Бабай, Obers, zakon 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Історія міста
rootДата: Середа, 05-Бер-2008, 11:02 | Сообщение # 1
Адмін
Группа: Администраторы
Сообщений: 464
Награды: 4
Репутация: 16
Статус: Offline

ЛОХВИЦЯ

Лохвиця — старовинне місто, центр Лохвицького району Полтавської області. Розташоване на річці Лохвиці (права притока р. Сули, басейн Дніпра) на автошляху Київ-Суми, за 12 км від залізничної станції Сула. Відстань до столиці м. Києва — 220 км, до обласного центру м. Полтави — 175 км. Міській раді підпорядковане селище Криниця. Населення Лохвиці складає близько 13 тис. жителів.
Історія

Точний час заснування міста невідомий. За часів Київської Русі входила до складу Переяславського князівства і була одним з укріплень Посудьської оборонної лінії. Вперше в історичних джерелах згадується у 1320 році. У "Книге большому чертежу" (1618 р.) зазначена як містечко, що мало укріплення-фортецю. У 1644 р. місто одержало магдебурзьке право і герб, що зображував міські ворота з баштами на них.

Герб російського періоду затверджений 4 липня 1782р. на основі старого герба: білокам’яна фортечна брама з трьома вежами і блакитними флюгерами на золотому тлі французького щита.

Герб Лохвиці російського періоду затверджений 4 липня 1782р

В 1648-1658 роках, Лохвиця — сотенне місто Миргородського, пізніше Лубенського (1658-1781 р.р.) полків. Під час Визвольної війни проти польської шляхти лохвицька козача сотня у складі війська Богдана Хмельницького брала участь у битвах під Пилявцями (1648), Зборовом (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), Жванцем (1653). Під час Північної війни між Росією і Швецією Лохвицький сотник П.Мартос підтримував гетьмана Івана Мазепу. В місті знаходилася гетьманська казна.

Після ліквідації автономії Лівобережної України Лохвиця — центр повіту Чернігівського намісництва (1781-1796), заштатне місто Малоросійської (1796-1802) і центр повіту Полтавської губернії (1802-1923).

У 1825 році у Лохвиці діяв осередок Південного таємного Товариства декабристів. У 1905 році в місті мали місце народні заворушення, спрямовані проти самодержавства.

Переписом 1910 року у Лохвиці зафіксовано 1689 господарств (козацьких — 691, селянських — 216, єврейських —406) і 9531 жителя. Станом на 1917 рік у місті діяли 6 православних церков і синагога, жіноча гімназія, реальне, міське та комерційне училища, учбові ремісничі майстерні, електростанція, аптека, земська лікарня, кінотеатр. Народний будинок (театр), Товариство сільських господарств, два товариства взаємного кредиту, три друкарні, цегельний і шкіряний заводи, тютюнова фабрика.

10 березня 1917 року обрано першу Лохвицьку Раду робітничих депутатів. Радянську владу проголошено 22 січня 1918 року. У 1919 році для боротьби з добровольчою армією Денікіна у місті створено 500-й Лохвицький робітниче-селянський полк. У період колективізації 1929-1932 рр. на околицях Лохвиці було створено 7 приміських колгоспів. Не обійшло Лохвицю лихо голодомору 1932-1933 років.

У роки німецько-фашистської окупації (12.09.1941-12.09. 1943 роки) гітлерівці стратили бизько 400 жителів міста, 536 чол. вивезли на примусові роботи до Німеччини. У Лохвиці діяли міська підпільна група і антифашистське підпілля у вірменському легіоні. У вересні 1943 року, після визволення, у місті знаходився штаб Воронезького фронту на чолі з генералом армії М.Ф. Ватутіним.

В Лохвиці в різний час видавалися наступні газети: "Бюлетень Лохвицкой уездной земской управи" (1903-1905), "Лохвицкий вестник" (1913-1914), "Лохвицкое слово" (1912-1918), "Провесінь" (1918), "Робітник" (1919), "Известия" (1919), "Вісті" (1920-1923), "В соціалістичний наступ" (1930-1937), "Більшовицька трибуна" (1937-1941,1943), "Лохвицьке слово" (1941-1942), "Вісті Лохвиччини" (1942-1943), "Зоря Лохвиччини" (1943-1944), "Зоря" (з 1944),"Лохвицький вісник" (1990-1991), "Добридень" (з 1997 р.).


 
ObersДата: Понеділок, 29-Кв-2013, 15:39 | Сообщение # 241
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Приватне листування Петра КАЛНИШЕВСЬКОГО

http://ursr.org/ks/92/03/html/12.html

№ 1
1763 p. лютий.— Лист Петра Калнииіевського
до прихожан лохвицької церкви

Погорілой лохвицькой церкви Рождества святия Богоматери ^, панам прихо-
жанам і всему обществу!


Прошеніє ваше із священником Маркевичем і войсковим товаришем Янов-
ским с товарищи я сего февраля « »* день получил. I по желанію моему і на
зачин вишеписанним по оному, і покупки на предписанную церков дерева
присланним от вас людем пятисотная сумма от мене вручена. Церков же пред-
писанную зачать і совершать на монір погорілой, только огромностию менше,
в препорцію тисячу пятьсотной сумми я с ТІМИ вашими присланними учинил
приговор. I ежели к крайнему моему желанію оная церков совершенним по-
рядком начата будеть і от вас в подлежащем к созиданію оной бившим здесь
пану Яновському с товарищи і протчим людям, кої к тому строєнію смотри-
тельми особо опреділяться, как ви все і обязались, чиненно будеть допоможе-
НІЄ і старательство рачителное, так чтоб работою та церков не могла за не-
ісправками какими остановки іметь, но по раченію вашему не в далшое время,
как в два года при помощи Божией сооружилася б, то я сверх той от мене
поліценной сумми особое старательство приложить не оставлю і в томъ увіраю.
Нині ж врученная оним Японському с товарищи сума, когда вся употребится,
то для принятія полной всей сумми присилать 3 вас достойних людей, на коїх
б і ту сумму можно било поверить, а в отдачі сумми і ни в чем за мною
остановки бить не можеть, і я во всем старателен пребуду, однак з таким
обявленієм, что б в той церкві мой бил одний кошт. А буди к той церкві кто
б мог бить принят другой вспомагателем к сооруженію, то я свою сумму обрат-
но принять ІМЄЮ, как о том і с оними вашими присланними людьми уговорил-
ся. Сумма ж, которая отпущена нині і впредь отпуститься должна бить, для
одного церковного ісправленія, а оного (как то случается) ні в какіє сторон-
ніе употребленнія, в заїми і в градскіє какіє нужди іли другіе чиї привати
не употреблять, даби затем какіх остановокъ деле бить не могло, но прилі-
жать тою суммою одну церковную работу спішить. 1763 году февраля « »
дня.
Ваш доброжелатель атаман кошовій Петр Калнишевській
с товариством.
Ф. 229, on. 1, спр. 142, арк. 14. Чернетка.
№2


http://ursr.org/ks/92/03/html/14.html

№5
fl767 p. вересень] 2. Лохвиця.— Цидула [лохвицького сотника
Василя Жолтовського]

При освященії церкви имієт бить музика вокальная на дванадцять голосов,
а на хорах будуть петь, где і я с ними, дяк басіста изрядной поставлен, вашей
вельможности обявляю.
Ф. 229, on. 1, спр. 142, арк. 75. Оригінал.

http://ursr.org/ks/92/03/html/16.html


№ 10
1768 р. вересня 7.— Лист Петра Калнишевського
до іконописця Павла Петрашева ^

Благодітелю мой, Павел Василевич!
При случаї сеї оказії я не оставляю Вам чрез сіє обявить, чтоб Ви, когда
поєдетє в містечко Лохвицю і тамо в новоустроєнной коштом моїм церкві
будете внутрі малювать, не упомнили * конопляного масла на побіл і протчоє
* Не забули. '
употребить для лутчей в той работі кріпости. Также по договору, как Ви сами
обявляли, где надлежить по дверях і по протчіїм містам, пристойніє знаки
поділать. І во всей іконостасной работі малюванє і золоченьє ділать так, как
Вам здесь представливан модель, смотря при том, даби на принадлежаидих
штуках золотить. І золото б положенно било доброє, а не гнилоє, по силі
договора.
Єжелі золотар тот, которого Ви договорили, порученую от Вас работу чим-
либо неісправно золотить, Ви іміете в том кріпко наблюдать і настояще по-
ісправить, ібо єсли опосля в чем усмотрена порчь будеть, то сіє не на ком
другом взисканно будеть, как только на самих Вас.
За майстром іконостасной работи Шалматовим ^, когда Вам єсть в штуках
какая остановка, ви о том імієте обявить господину полковому асаулу Васи-
лю Романовичу Рецетовому, которой можеть розсмотреть всю между вами
нестройность і остановку, ібо я ему поручил. В протчем я во всем будучи на
вас благонадежним, что Ви, конечно, по уговору всю свою порученность
ісправлять не оставите. При доброжелательстві остаюсь.
Сентября 7 дня 1768 году.
Ф. 229, on. 1, спр. 142, арк. 170, 176. Відпуск.



http://ursr.org/ks/92/03/html/17.html
http://ursr.org/ks/92/03/html/18.html

^ Лохвицька церква згоріла в 1748 р., відбудова почалася у 1763 р., освячена була в 1768 р.,
але роботи по оздобленню продовжувалися до 1771 p.
2 Дату й автора цидули встановлено на підставі арк. 68 цієї ж справи.
3 Йосип (Юсько) Підгайний — кодацький полковник Йосип Калнишевський, який мав сестру
Тетяну Підгайнівну, чоловік якої звався «Іван Самійлов Сердюченко» (там же, арк. 79 зв.)
^ Іван Малашевич був кошовим отаманом у 1715—1716, 1719—1720, 1731, 1734, 1736, 1743 pp.
^ Петро Васильович Петрашів (Петраиі) — козак села Рибців Другої полкової сотні Полтав-
ського полку, живописець, народився у 1738 p., помер у 1772 р. Розписав іконостаси Успенської
церкви в Кременчуці, церкви у Лохвиці, писав ікони на замовлення.
** Шалматов Сисой Зотович (рік народження і смерті невідомі) — купець села Осташкова Твер-
ської провінції. Більшу частину життя прожив в Україні. Виготовляв різьблені іконостаси і
статуї в церквах міст Ромни, Лохвиця, Охтирка, Полтава та ін., Мгарського монастиря.


http://ursr.org/ks/92/03/html/22.html
Прикрепления: 6080464.gif(216Kb) · 1644694.gif(45Kb) · 6602042.gif(50Kb) · 8121812.gif(104Kb) · 4931715.gif(70Kb)


 
ObersДата: Понеділок, 29-Кв-2013, 16:45 | Сообщение # 242
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Петро Івановіч Калнишевській, останній кошовий запорожський, давно приваблює до себе увагу дослідників запорозької старовини. Цікавість до його особистості обумовлюється як значенням його в історіі останніх років Запоріжжя, так і його трагічною долею по знищенню Січі. Після знаменитого Сірка, улюбленця запорожців, 12 разів перевибираного кошовим, Калнишевській був заледве не самий значимий запорожський ватажок - десять літ поспіль, з 1765 по 1775 рік він утримував за собою піст кошового отамана.

...За сімдесят років бурхливого, сповненого небезпек козацького життя, Петро Калнишевський набув неабиякого військового й політич­ного досвіду, став видатним політиком і воєначальником свого часу, пройшовши довгий шлях від козацького джури, молодика, до кошового отамана, «батька» синів «плодовитої матки козацької». «Петро Кални­шевський, отаман Кошовий війська Запорозького з отаманною із всім старшим і меншим товариством»,— таким титулом підписував він доку­менти, листи і укази січові. Його заслуги, авторитет згодом мусила визнати й цариця, котра 1770 р. оголосила подяку війську Запорозь­кому за доблесть у російсько-турецькій війні, а самого кошового Кал­нишевського нагородила золотою медаллю з діамантами, найвищою відзнакою імперії—орденом Андрія Первозванного. 1773 р. йому було присвоєно військове звання російської армії «генерал-лейтенант».



Саме з цією медаллю на грудях зображений Петро Калнишевський на іконі Січової Покровської церкви. Ця ікона намальо­вана не раніше 1770р.—тобто вже після того, як Калнишевського було нагороджено медаллю, що дає можливість більш-менш точно датувати цей шедевр українського іконопису. Це чи не єдине прижиттєве зобра­ження Петра Калнишевського, що збереглося до наших днів. На цій «Покрові» ми бачимо літнього, сивого, дещо бульбоносого чоловіка з козацьким чубом — «оселедцем»; середнього на зріст. Він у червоних шароварах і кунтуші, темно-синій свиті, підперезаній розшитим золотом широким поясом, з великою медаллю на грудях і традиційною шаблею на лівому боці. Очі Петра Калнишевського зведені догори, до діви Марії, він молиться, про що свідчить напис, звернений до Божої Матері...©



А нас, лохвичан, він цікавить насамперед і своїм походженням, адже його особа надзвичайно тісно  зв`язана з нашим містом, з Лохвицею
...


Про  походження,  і  навіть  про  дату  народження  останнього  кошового  отамана  однозначно  не  визначено. Датою  народження  вважаеться  або  1690,  або  1691  рік. Походження Петра Івановича Калнишевського пов’язане з с. Пустовійтівка, що за часів Гетьманщини перебувало у складі Лубенського полку (тепер с. Пустовійтівка – у Роменському районі Сумської області, в 10 км від м. Ромени - "цінною для дослідників є стаття "Родина Калнишевскаго" у "Киевской старине" (1892), опублікована під криптонімом Ф.Н.19, авторства краєзнавця Ф.Ніколайчика. Він встановив одне із ймовірних місць народження П.Калнишевського – с. Пустовійтівка, що поблизу Ромен на Посуллі").

Крім Пустовійтівки та Ромен, приватні зв’язки Калнишевського тяжіли до сотенних містечок Лохвиця й Сміле Лубенського полку.

„Въ 1763 г. построилъ онъ церковь въ Лохвицѣ, въ
1768 г. въ Кіевѣ, въ Межигорскомъ монастырѣ, во имя Св.
Петра и Павла, а въ 1770 въ Ромнахъ; въ то же время по-
слалъ къ Іерусалимскому патріарху для храма Гроба Господня
богатые церковные сосуды"!).

Всѣ свѣдѣнія историка Новой Сѣчи о построенныхъ Кал-
нишевскимъ церквяхъ вполнѣ достовѣрны. Въ Межигорьѣ и въ
Ромнахъ церкви его стоять по сей день, въ Лохвицѣ сгорѣла.
Что кошевой строитъ церковь въ запорожскомъ монастырѣ, ка-
ковымъ былъ Межигорскій по преимуществу, это понятно.

Но пѳчему выборъ его падаетъ на Лохвицу и Ромны, два незна ­
чительные городка, какихъ были десятки въ его время въ Ма-
лороссіи
? Утвержденіе г. Скальковскаго о происхожденіи Кал­
нишевскаго изъ Лубенскаго полка поэтому, очевидно, основа­
тельно. Гдѣ-же его родина?
http://iht.univ.kiev.ua/library....89).pdf

Тож чому вибір його падає на Лохвицю (крім церкви "Різдва Богородиці" коштом Калнишевського тут збудовано Миколаївську (Микольську)  церкву, яка нині не вбереглась)? Що Калнишевського повязує з Лохвицею?

Найбільш ймовірно, що звідси родом його рідна матуся :


...Место рождения Калныша — село Пустовойтовка, ныне Полтавской губ., Роменского уезда, а в XVII — ХVIII в. — роменского полка, константиновской сотни, лежащее верстах в 8 от г. Ромна вверх по р. Суде, Отца Калныша звали Иваном, мать — Агафьей, и кажется, она была родом из г. Лохвицы...
"Сборник Императорского Русского Исторического Общества", LXVIL и LXXXVII.
Ал. Маркевич.
{Половцов}

Тоді, в цьому випадку, перестає видаватись дивиною таке надзвичайно уважне ставлення Калнишевського до Лохвиці, материнської землі цього видатного отамана-мецената-запорожця. І назва збудованої Церкви "Різдва Пресвятої Богородиці" стає значущою і знаковою, як присвята рідній нені...

Памятаймо нашого видатного земляка, останнього кошового отамана лицарів-Запорожців, Петра Івановича Калнишевського!




ps/ 2008 року Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату у зв'язку з 1020-літтям Хрещення Київської Русі-України благословив приєднатиправедного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих для загального церковного шанування, занести його ім'я у православний церковний календар, чесні останки праведного Петра вважати святими мощами та віддати їх на волю Божу. Собор благословив будівництво храмів на його честь.

Пам'ять праведного Петра Багатостраждального — 14 (1) жовтня, в день Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки козацтва.



Прикрепления: 6516867.jpg(44Kb)


 
ObersДата: Понеділок, 29-Кв-2013, 17:02 | Сообщение # 243
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
...Прежде всего надо было обратить вниманіе на церкви. Изъ
Лохвицы я получилъ слѣдующія свѣдѣнія, сообщенныя мнѣ од-
нимъ изъ священниковъ. По сохранившемуся преданію, Кални-
шевскій построилъ тамъ соборную церковь въ честь Рождества
Пресвятой Богородицы, деревянную, которая недолго существо­
вала и сгорѣла отъ громового удара; загорѣлась она 19 іюля
1799 года вечеромъ, какъ разъ во время всенощной наканунѣ
праздника св. пророка Иліи.

Что бывшую соборную церковь въ  Лохвицѣ построилъ Калнишевскій,
это доказывается не только преданіемъ, но и нѣкоторыми документами.

Въ одномъ старомъ  я'дѣлѣ“ о ностройвѣ нынѣшняго лохвицкаго собора есть черно­
вая письма, писаннаго (къ сожалѣнію, мнѣ не сообщаютъ —
кѣмъ) къ черноморскимъ старшинамъ: Ѳедору Яковлевичу Бур­
саку !), Мокію Семеновичу Гулику (полковникъ и кавалеръ),
Константину Тимофѣевичу Кордовскому (войсковой асаулъ), Козь-
мѣ Ильичу Бѣлому, Степану Корнѣевичу Порываю (войсковой
писарь) и Евтихію Мироновичу Чепѣгѣ (премьеръ-маіоръ), въ
которомъ говорится: „состроенную въ Лохвицѣ бывшимъ Запо­
рожской Сѣчи кошовымъ Петромъ Калнышомъ знатнымъ капи-
таломъ соборную Рождества Пресвятыя Богородицы церковь подъ
самое зъ вечера отправляемое тогда заутреннее служеніе гро-
мовымъ ударомъ зажгло и все сгорѣло, вынесенъ только изло­
манный иконостасъ, стоющій десять тысячъ, и икона Божіей
Матери чудовная, въ особомъ кіотѣ, существующая болѣе 120
лѣтъ
“.

Отъ стараго иконостаса, при возобновленіи его въ 1851
году, оставлены двѣ доски, бывшія въ тумбахъ иконостаса, съ
надписью, которую трудно разобрать; можно прочесть только
имена Петра Калныша, отца его Іоанна и матери Агафіи.


Интересенъ фактъ переписки между лохвичанами и черно­
морцами. Обращались-ли лохвичане за помощью къ черномор-
цамъ, какъ къ людямъ близкимъ къ прежнему строителю ихъ
церкви, или черноморцы интересовались памятниками, оставши­
мися послѣ Калнишевскаго,—пока неизвѣстно.

Есть при дѣлѣ и квитанція отъ 5 октября 1763 года, въ
которой говорится, что отъ господина кошеваго Петра Ивано­
вича Калнишевскаго получено на церковь соборную лохвицкую
500 рублей; на какой предмета— тоже неизвѣстно 2).
----------------------------------------------------------------------------
1 ) Войсковой атамавъ черноморцевъ, занимавшій эту должность съ 22 дека­
бря 1799 г. по 1816 годъ. Другія лица— его сослуживцы.
2) Изь сохранившихся отъ старой церкви вещей замѣчательпы: 1) евангеліѳ
въ поллистъ, львовской печати 1601 года, въ полиняломъ бархатпомъ иѳроплетѣ съ
серебряными накладками на верхней доскѣ и 2) серебряная чаша, „суто вызоло­
ченная" и ииѣющая латинскую форму „пушки11, съ литыми, наложенными на ней,
херувимами и слѣдующею надписью на подножіи: „Ріхів ессіезіае іп ВоЪготаікі а<1
Пиѵішп А р р ги т ѵа1§о "ѴѴіергг іп сіізігісіі ЬиЫіпепаі. Аппо С И 1626“. По преданію
чаша эта и чудотворный образъ Божіей Матери принесены запорожцами изъ похода.

http://iht.univ.kiev.ua/library....89).pdf
Родина Калнишевскаго


..Коштом П. Калнишевського збудована
церква Різдва Богородиці в м. Лохвиці на
Полтавщині. Як зазначає контракт на побудову,
вона була хрещата в плані, п’ятиверха.

Будівництво було розпочате 1763 р. майстром
І. Бродацьким, а після його смерті продовжено
В. Волошиненком на зразок Троїцької церкви
в Лубнах.

Лохвицький козак Григорій Лукашевський
у вересні 1767 р. отримав гроші від Петра
Івановича, швидше за все як плату будівни-
чим, оскільки 15 вересня Максим Яновський
сповістив кошового, що „церков соборная
лохвицкая… зближилась к освящению”, і
запросив приїхати на її освячення. Таке ж
запрошення надіслав йому і Корній Кривецький,
зазначивши, що „прихожане желают, чтоб
[церковь] была освящена … октября 1 д[ня]”.

П. Калнишевський чемно відмовився, посла-
вшись на поточніс прави, хоча відомо, що роком
раніше він гостював у протопопа Кривецького, ма-
ючи нагоду перевірити, як будується храм. Прав-
да, П. Калнишевський подарував храму чудотвор-
нуікону, привезену з Афонського монастиря.

Для створення іконостасу був запрошений
відомий в Росії та Україні майстер Сисой
Ізотович (Домович) Шалматов. 18 червня
1767 р. з ним укладено контракт про виготов-
лення „деревяной столярскою и снесарскою
работою иконостас” у такий спосіб, що
майстер погодив з П. Калнишевським, „с
подписом его руки аппробированного абрису
бези малейшей отмени”. С. Шалматов прибув

до Лохвиці 26 серпня 1767 р. з шістьма
підмайстрами. Для розпису ікон був запро-
шений знаний іконописець Павло Петраш
(Петрашев); основну частину робіт він
закінчив у серпні 1769 р., решта іконописних
робіт тривали до червня 1770-го. У лютому
того ж року П. Петраш сповістив, що ієрей цер-
кви Маркевич уже клопочеться про отримання
благословення від архієпископа. З 1771 р. в
лохвицькомусоборномухрамі Різдва Пресвя-
тої Богородиці, в який П. Калнишевський
вклав близько 10 тис. крб., розпочалися
регулярнібогослужіння [10].

Також зберігся лист одного з майстрів до
П. Калнишевського, де зазначалось, що „
...иконостас предивный и преславный в собори
лохвицком поставлен освящен. Точно оная
церков вокруг еще не ошалевана и бабинцов
не здhлано...”


Згідно з книгою всіх видатків, на будів-
ництво соборної церкви у Лохвиці пішло 504
дуби, за які заплатили405 крб. Якщо у першій
половині ХVIII ст. з майстрами в основному
розплачувалися натурою (зерном, медом,
воском тощо), тонаприкінці століттяплатили
грішми[37].

У м. Лохвиця привертала увагу ще одна
церква – Миколаївська. Дерев’яна, тридільна,
триверха церква була споруджена орієнтовно
в 1760-х роках коштом П. Калнишевського та
старшини Запорозької Січі. Особисто кошовий
надав для закупівлі будівельної деревини500 крб.
Споруда мала дуже стрункі архітектурні форми.
Всі зруби були восьмигранними, однієї висоти,
верхи бабинця і вівтаря двозаломні, нави –
тризаломні. Церква була розібрана після1884 р.,
коли поряд збудували нову дерев’яну Микола-
ївську церкву [4, с. 208].

Цінні матеріали про виділення коштів
П. Калнишевським на будівництво храму в
Лохвиці знаходимо в публікації Ф. Ніколайчика
[28, с. 249-277].

http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/ChasUkr/2012_22/72_80.pdf
КОШОВИЙ ОТАМАН ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ
ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ

(До 320-річчя від дня народження)



Село Пустовійтівка, відроджена дерев’яна Свято-Троїцька церква,
яка була побудована коштом Калнишевського.



«Микольська церква в Лохвицах» ,
збудована коштом Калнишевського...


 
aaaaДата: Понеділок, 29-Кв-2013, 18:50 | Сообщение # 244
Генерал-лейтенант
Группа: Пользователи
Сообщений: 569
Награды: 4
Репутация: 1
Статус: Offline
ok

"... в каждом из нас живут ангел и демон,и голоса их порй неразличимы".
"Ангел же заставляет нас размышлять о наших поступках, и ему иногда нужны чьи-нибудь уста,чтобы высказатся."
 
ObersДата: Вівторок, 30-Кв-2013, 15:46 | Сообщение # 245
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
КНИГУ ПРО ВІДОМУ Й НЕВІДОМУ ЛОХВИЧЧИНУ ТВОРИЛИ ВСІМ МИРОМ

18 квітня в Полтавському краєзнавчому музеї презентували книгу «Звід пам’яток історії та культури України. Полтавська область. Лохвицький район», яка побачила світ у видавництві «АСМІ».


Це вже шосте видання з цієї серії. Однак книга про Лохвиччину переважає своїх попередниць за обсягом сторінок і кількістю вміщених статей про пам’ятки та об’єкти культурної спадщини – їх 555! Більше ніж половина матеріалу присвячена пам’яткам археології, 244 статті стосуються історії. Готуючи «Звід…», науковці музею дослідили площу в 1300 кв.км і обстежили понад 70 населених пунктів. На це витрачено кілька років. А з’явилася книга завдяки кропіткій праці насамперед науковців Полтавського краєзнавчого музею й обласного Центру охорони та досліджень пам'яток археології.

Про цікаві моменти підготовки видання ми поспілкувалися з одним зі співавторів книги, науковим працівником краєзнавчого музею Олегом Скирдою.

Під час наукових експедицій ми по тижню-два жили в Лохвиці, – розповів науковець. – На кожний день складали маршрути, а звідти виїжджали в села й збирали матеріал. Було цікаво спілкуватися з місцевими людьми. Прості селяни охоче допомагали, незважаючи на зайнятість. Чимало допомогли Лохвицький краєзнавчий музей, сільські школи, у яких працюють пошукові загони школярів, місцеві краєзнавці, особливо в селах Лука та Ісківці. Приватний підприємець Сергій Горбатенко з села Млини допомагав транспортом. Ніколи не відмовляв, бо й сам цікавиться історією свого краю. Завдяки підтримці місцевого населення, ми зробили унікальну роботу – зокрема ретельно обстежили й описали 23 будинки колишніх земських шкіл, збудованих у 1910 – 1914 роках за проектом архітектора Опанаса Сластіона.

– У «Зводі пам’яток…», присвяченому Лохвиччині, значне місце відведено подіям Великої Вітчизняної війни. Що нового донесено до читача, про що раніше не було відомо?

Пам’ятки часів війни заслуговують особливої уваги, адже у вересні 1941 року Лохвиччина була ареною боїв Південно-Західного фронту в оточенні. В урочищі Шумейкове було розбито штаб цього фронту. Під час дослідницьких робіт ми виявили близько 20 братських і одиночних могил радянських воїнів, які не перебували на обліку. Місцеві мешканці показували поховання у лісах, на полях, на старих кладовищах. У деяких селах ще пам’ятають страшні події воєнних років. Наприклад, на сільському кладовищі колишнього села Перевалівка Вирішальненської сільради похована медсестра. Люди переповідають, що їй, пораненій, переїхав ноги танк. Ім’я цієї дівчини невідоме. Зате її могилка тепер «ідентифікована»: на ній встановлено пам’ятний знак. А от поховання медсестри, котра загинула в Іскіцях, так і не знайшли. Старі люди кажуть, що це десь на старому кладовищі. Під час війни поранену забрали до себе місцеві жителі, але не змогли її врятувати. Коли помирала, розповіла про себе і попросила, щоб після війни розшукали батьків і повідомили їм про загибель. Рідні приїжджали в Ісківці й за описом підтвердили, що то справді була їхня донька. Батьки вирішили не чіпати доньчиного праху – хай спочиває в лохвицькій землі.

У Часниківці віднайшли могилу радянського воїна – шофера з Ростовської області. Маленький горбик на краю кладовища – і більше нічого. Установили там невеликий пам’ятник. Була віднайдена й могила тридцяти розстріляних радянських полонених біля дороги поблизу села Вирішальне. Її також показали місцеві жителі. Над останками воїнів, ніби пам’ятник, росте стара верба.

Завдяки одній лохвичанці було виявилено три братські могили в Лохвиці. Ми повідомили про це в міську раду. Згодом знайшли трьох чоловік, які підтвердили місцезнаходження поховань. Установили там пам’ятний знак. Тепер туди ходять у річниці Голодомору, віддають шану померлим. А до того майже ніхто не знав про ці поховання. Торік на багатьох могилах часів Голодомору та війни, де не було жодних табличок, за нашим поданням повстановлювали пам’ятники.

– Нині мало не щодня знаходять снаряди, міни, бомби часів Другої світової війни. Мабуть, лишилося й багато невідомих солдатських поховань?

Кілька тижнів тому на полі поблизу Шумейкового урочища виявили останки двох радянських офіцерів. Їх забрали в Полтаву на експертизу. Потім перепоховають. Таких останків на полях ще багато. Я займаюся темою 1941 року, проводжу дослідження. Загиблих бійців зазвичай хоронили там, де знаходили тіло. Просто копали яму на полі, перевертали туди труп і закопували. Із 2007 року вже перепоховали кілька останків, знайдених поблизу Шумейкового.

– Чому так багато солдатів залишаються невідомими?

У кожного з фронтовиків була посмертна капсула. Але під час відступу в 1941-му, знаючи, що можуть потрапити в полон, багато хто викидав ті «смертнички» геть. Одна бабуся розповідала: навесні 1942 року вийшли в поле орати, а там лишалося багато загиблих ще восени, під час відступу радянських військ. Проорали кіньми борозну і їх попригортали. Тоді ніхто не цікавився іменами, званнями. Було не до того. У 1950-х роках почалося укрупнення могил. У колгоспах створювали спеціальні бригади, які звозили останки у братські могили. Звісно ж, і тоді не звертали уваги на наявність «смертничків». Та ми не повинні забувати про події тих років. Поки ще живі люди, котрі знають, де є поховання, треба збирати інформацію, встановлювати на могилах пам’ятні знаки. Не можна бути байдужими.

А насамкінець я хотів би подякувати всім, хто брав участь у створенні «Зводу пам’яток…» Лохвицького району. Кожному, хто захоплюється історією свого краю, ця книга відкриє нові горизонти і спонукає до глибоких роздумів.

Людмила ПЕРЕДЕРІЙ
 
Прикрепления: 0163026.jpg(98Kb)


 
ObersДата: Вівторок, 30-Кв-2013, 16:02 | Сообщение # 246
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Криминальные хроники 17-18 века

Из Лохвицкой ратушной книги

Лохвица – город на одноименной речке («вона в Сулу тече у нашій стороні») – самый дальний восточный предел распространения Магдебургского права. Как у всякой порядочной майтбурии, он имел свою ратушу, а в ратуше велись свои ратушные книги, где, в частности, регистрировались жалобы горожан и протоколировались судебные дела. Лохвицкой ратушной книге повезло: она не сгорела в одном из многочисленных пожаров, ее напечатали в 1986 году, а потом даже оцифровали и какая-то добрая душа выложила ее в сеть. Но еще и прежде Лохвицкая книга вызывала большой интерес, особенно почему-то протокол №192. Дело и впрямь любопытное.

20 сентября 1675 года «перед Демком Виприском, атаманом городовим лохвицьким, Стефаном Свидерским, войтом, Іваном Ілченком, Леском Съниченком, бурмистрами майстрату Лохвицького, при битности пана Івана Бутовича, засланого от самого ясновелможного его милости пана гетмана и многих людей зацних и въри годних» обиватель лохвицкий Дмитро Ковтер принес «жалосную скаргу» на Яцка Поливейка и Яцка Ткача, а, вернее, на их жен. Жалобщик обвинил двух этих горожанок в попытке отравить его свойственницу (он употребил слово «свисть», которое встречается также у Квитки-Основьяненка и обозначает сестру жены), при чем сильно пострадало несколько человек, в том числе и жена жалобщика. (один из примеров несостоятельности только гендерной теории: вроде бы все участники дела – мужчины, но на самом деле они действуют только от имени женщин).

В качестве свидетеля выступил «зацний чловък» Сава Лехненко, подтвердивший, что сам Яцько Ткач сознавался в том, что водку в его дом, где произошло отравление, посылала Поливейчиха, а «хлопець Роман Носаченко» (подмастерье Яцька Поливейка, из-за юного возраста еще не зацный), посланный «майстровой» доставить напиток, подтвердил, что хозяйка не только дала ему водку, но и догнала «против школи спаской» и чего-то в стаканчик досыпала, якобы вместо перца.

Судейские распорядились поставить перед ними обвиненную Поливейчиху. Она не стала запираться и рассказала, как было дело.

История, в общем, обыкновенная. Свойственница жалобщика (эта самая свисть) работала в доме обвиненной служанкой и прижила ребенка, по общему мнению – от хозяина, мужа Поливейчихи. Несмотря на это, служанка считалась по-своему уважаемой женщиной и сомнений в отцовстве ребенка не возникало ни у кого, кроме жены неверного мужа. Называя служанку «нецнотой» - развратницей, она «шукала причини, якой би оной уста заградити, жеби того казусу на мужа моего не говорила» (надеюсь, что понятно без перевода, меня же особенно умиляет слово «казус» - как раньше «эксцесс»). За помощью она обратилась к Яцихе Ткачихе, которая, похоже, была повитухой – в ее доме служанка родила и она же была крестной матерью новорожденного, тем не менее, приняла сторону законной жены. Ткачиха посоветовала Поливейчихе обратиться к своей матери – она, мол, знает в таких делах толк и в состоянии помочь (мать Ткачихи я бы скорее определила как знахарку, а не просто ведьму).

Так Поливейчиха и сделала, знахарка отвела ее в сад близ болота, подвела к яблоне и там, «обчернувши тричи» (три раза поворотив?), велела тихо сидеть, держа в руках нож, а сама ушла к болоту и пробыла там довольно долго. Клиентка ждала ее в немалом страхе, потому что, по ее словам, в саду появлялись фигуры похожие на человеческие, издавая писк, вроде бы кошачий. Наконец мать Яцихи возвратилась, и, трижды перекладывая из руки в руку, отдала Поливейчихе горсть порошка. Часть этого порошка надлежало всыпать в сапоги себе и мужу (Катерина Диса характеризует это как приворот, часть любовной магии), а остальное как-нибудь подлить в пищу или напиток «непоцтивой служебки». А чтобы из-за этого что-то худое случилось, так об этом заказчица якобы ничего не знала и не догадывалась.

Относительно жутких фигур в саду высказываться не стану, с перепугу и не такое увидишь. Но «закрыть рот» клеветнице, видно, решили радикально. Однако же предполагаемой жерве повезло: она, как роженица, присланной водки пить не стала, а ее понемногу отпили родственники, видно, пришедшие на крестины, в том числе и сестра бедной служанки, жена жалобщика Ковтера. Все они, как сказано в жалобе, тяжело заболели и счастье еще, что остались живы. Гостям, похоже, досталась небольшая доза отравы, рассчитанной на одного человека.

Рассмотрев дело, судейские решили: чтобы меж народом христианским такое богопротивное и людям вредящее  чародейство не распространялось, в соответствии со Статутом, разделом 14, артикулом 38, всем преступницам (т.е. Поливейчихе, Ткачихе и матери Ткачихи) вынесен был смертный приговор, но «горлом их даровали» - помиловали, с тем, чтобы все три нецноты были городской стражей проведены по городу, побиты посторонками (вожжами), после чего их надлежало из города изгнать.

А для пущей веры приказали также и вписать всю «справу» в книгу декретную лохвицкую, что и было сделано.


 
ObersДата: Вівторок, 30-Кв-2013, 16:23 | Сообщение # 247
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Пропонована книга є збіркою драматичних історій та нарисів про учасників збройної боротьби за Українську державу, які воювали у складі Армії УНР, Української галицької армії, Українських січових стрільців і повстансько-партизанських загонів Правобережної і Лівобережної України. Події розгортаються в Києві та на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Запорізької, Кіровоградської, Київської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Чернігівської, Харківської, Херсонської, Хмельницької областей, на теренах Волині, Галичини, Криму, Кубані, Дону, а також в Австро-Угорщині, Чехословаччині й на острові Лемнос в Егейському морі.



Книга відтворює прогалини в нашій історичній пам'яті та оживляє її синів, які полягли в боротьбі за свободу і щастя нашої Батьківщини.

http://www.ukrlife.org/main/evshan/zhnyva.htm
http://lib.rus.ec/b/283205/read

...66. Дорога вела до моря

...Нарешті дісталися Генічеська. Тут хмарівці поповнилися кількома сотнями місцевих селян, які підпали під мобілізацію. До Врангеля їм не хотілося. Ото і пристали до повстанців, які хоч і відступали з врангелівцями, а все ж були своїми, рідними людьми.

Далі рушили по Арабатській стрілці…

Надвечір 28 жовтня загін таки дістався Криму. Зупинилися в болгарському селі Кішлау, де зустрілися з Полтавською сотнею врангелівської армії. Зібрана вона була виключно з мешканців Лубенського та Лохвицького повітів. Козаки-полтавці вкрай вороже ставились до свого начальства. «Більшість чекала тільки часу, щоб перебити старшину і перейти до повстанців», — згадував Микола Леонтович.

Леонтович здибав тут багато земляків. Зустрів навіть гімназійних товаришів.

Настрій полтавців був «прибитий». Ніхто не співав, навіть не лаявся. Кожний думав над тим, чи вдасться сісти на корабель. Адже від цього залежала його доля. Залишатися в Криму означало вмерти...

...86. Залізні не вмирають (біографія сотника Армії УНР Л. Романюка)

...У таборах і поза ними

«Те, що ми зберегли нашу внутрішню військову організацію, родило в наших душах надію, що ми, хоч і без зброї, залишались військом», — розповідав Леонід Романюк. Тим більше що 3-тя Залізна дивізія й раніше відступала на захід, а потім переможно поверталася. Це народжувало надію, що так станеться і тепер. «Ми сподівались, — писав сотник, — що ось-ось прийде наказ і ми знову підемо в бій за Українську Державність. Дарма що тепер ми за дротами, дарма що їли гнилі оселедці і чорний гливкий хліб з остюками… Україна ж нас чекає…»

Тож, коли Юрко Тютюнник покликав козацтво у новий похід на рідну Україну, багато хто із залізних зголосився. Пішов і Микола Чижевський, якому колись Леонід Романюк не дав здійснити самогубства. Сам Леонід, як виглядає, у похід уже не пішов, можливою причиною було те, що у таборі в нього відкрився туберкульоз легень…

Багато не повернулося козаків із того рейду: хтось загинув під час боїв, когось розстріляли котовці під Базаром. Леонід Романюк у книзі «Третя Залізна дивізія» наводить список лицарів Другого зимового походу, які загинули під час останньої спроби регулярної української армії визволити Батьківщину. Подаю список зі своїми доповненнями та уточненнями.

У боях під час рейду загинули:

...хорунжі Синиця Стефан із с. Узин Васильківського повіту, Петренко Іван Діонисійович із с. Серби Могилівського повіту, хорунжий (?) Мироненко Кузьма Давидович із с. Піски Лохвицького повіту,..

...чотовий Михайленко Яків Іванович із Кролевецького повіту, підхорунжі Марков Володимир Михайлович із м. Саврань Балтського повіту (росіянин), Лященко Федір (Василь?) Якович із с. Гирівка Конотопського повіту, Рубан Іван Лукич із с. Чубичі Чернігівського повіту, Шевченко Лазар Харитонович із с. Пшеничне Канівського повіту, Кушлімський (Кушлинський) Адам Іванович із с. Макарове Ушицького повіту, Вовк Арсен Дмитрович із Поділля, Моцак Грицько Іванович із Лохвиччини,..

...У дивізії відзначали пам’ять всіх, але особливо вшановували поручника Дем’яна Сікорського з 3-ї гарматної бригади. Оточений червоними під Малими Миньками, він «кинув під себе ручну гранату, щоб не датися в їхні руки. Він загинув смертю героя… — писав Леонід Романюк у книзі «Третя залізна дивізія». — Від того часу на кожній вечірній повірці в 3-й Залізній гарматній бригаді першим викликалось ім’я поручника Дем’яна Сікорського — його дух вірності і завзяття був завжди із Залізними».

Трагічний Другий зимовий похід 1921 року, за висловом Леоніда Романюка, був «лебединою піснею» як 3-ї Залізної дивізії, так і всієї Армії УНР. Версальські угоди стверджували, що війна у Європі закінчилась. Треба було шукати нових методів боротьби за Україну. «За влучним висловом поета Євгена Маланюка, — писав Л. Романюк, — треба було міняти «стилет» на «стилос»...

«Пісня про 3-тю Залізну стрілецьку дивізію»

Не кидали вони зброї,
Не здавались у полон,
Як один в звитяжнім бої
Йшли в рядах струнких колон.

Їхня слава, їхня доля
Світить променем ясним:
«Краще вмерти в ратнім полі,
Ніж у рабстві буть живим». […]

Не забуть тих днів ніколи,
Тих походів — не забуть.
Ще всміхнеться ясна доля,
Ще Залізні підуть в путь.

Прогримить по всьому краю,
Лісом, степом прогуде:
Ні, Залізні не вмирають —
Удовиченко прийде…


...Джерела книги та біографічні довідки на авторів спогадів, студентів Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина)

28. Ще й року не минуло

НЕСХОДОВСЬКИЙ Іван (7.9.1894, м. Варва Лохвицького пов. Полтавської губ. — після 21.7.1925). Військовий; «вольноопределяющийся» лейб-гвардії Семенівського полку (1914), прапорщик Окремого заамурського кордонного корпусу, штабс-ротмістр 56-ї «Української» пішої дивізії російської армії, голова дивізійної Української військової ради (червень — жовтень 1917), старшина кінного партизанського загону ім. Яна Кармелюка (Кам’янець-Подільський пов., поч. 1918), полку охорони (Київ, 1918), сотник кулеметної частини старшинського ім. гетьмана Скоропадського полку, вартовий начальник охорони Експедиції заготівлі державних паперів уряду УНР; військові звання — штабс-ротмістр (призначений на підвищення у ротмістри), сотник Армії Української Держави, сотник Армії УНР.
Народився в козацькій родині. Закінчив однокласну парафіяльну школу (1904), Подільську духовну школу (м. Київ, 1908, за першим розрядом) та 4 класи Київської духовної семінарії. За своїм бажанням кинув навчання в семінарії і поступив на агрономічний факультет Київського політехнічного інституту ім. Олександра II. 1914 року за власним бажанням пішов у військо. Від жовтня 1914 р. служив у Виборгу в кріпосній артилерії. Закінчив Оранієнбаумську військову школу (грудень 1914–10.4.1915). Учасник бойових кампаній 1915–1917 років. 24 вересня 1915 року був тяжко поранений у голову (шрапнеллю) і контужений. Учасник збройної боротьби проти більшовиків на Поділлі у складі кінного партизанського загону ім. Яна Кармелюка (поч. 1918). Працю «Із спогадів про повстання проти Гетьмана (25.XI. — 14.XII.1918)» написав 1922 року.
Несходовський І. Із спогадів про повстання проти Гетьмана (25.XI. — 14.XII.1918). ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 262–292 зв.
Особиста справа студента факультету агрономічно-лісового відділу агрономічного Несходовського Івана. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1627, арк. 1–10...

55. У Жашківській земській лікарні

МОЛОДОЖОНЕНКО Олексій Андрійович (4.10.1899, с. Піски Лохвицького пов. Полтавської губ. — після 25.10.1927). Військовий, інженер; козак Окремого кінно-гарматного дивізіону Армії УНР.
Закінчивши Лохвицьку реальну школу (1918), вступив у 1-й полк Січових стрільців, в якому прослужив до гетьманського перевороту. Навчався на електротехнічному відділі Київського політехнічного інституту (1918) та фізико-математичному факультеті Київського державного українського університету. Учасник антигетьманського повстання. В січні 1919 р. вступив до Київської інженерної юнацької школи, з якою відступив від Києва до Кам’янця-Подільського. Учасник боїв проти більшовиків під Проскуровом. Зі школою брав участь у бойових діях на польському фронті у Луцьку, де 16 травня 1919 р. потрапив до полону. З осені 1919 р. — знову в Армії УНР. Учасник 1-го Зимового походу. У складі Кам’янецької юнацької школи брав участь «в усіх походах». Навчання в ній завершив уже в польських таборах (Каліш). УГА закінчив 1927 року. «Спогад» написав на початку 1920-х років. Брат Павло також служив в Армії УНР.
За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. — Варшава, 1937. — Збірник 7. — С. 32 Б.
Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет Українських визвольних змагань. — Львів, 1995. — С. 105.
Молодожоненко О. Спогад. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 1010–1014.
Особиста справа студента Молодожоненка Олексія. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1576, арк. 1 — 71...

Воскресіння синів і дочок, які полягли у боротьбі за свободу нашої Батьківщини
(Післямова автора)

...Книга «Багряні жнива Української революції» — це розповідь про тих, хто пролив «кров добру, не чорну» за Україну, ця книга про справжню Велику Вітчизняну війну українського народу… Ця книга відновлює нашу історичну пам'ять та оживляє синів і дочок України, які полягли в боротьбі за її свободу і щастя.

Вічна Їм пам'ять! І слава!
Прикрепления: 8804615.jpg(49Kb)


 
ObersДата: Вівторок, 30-Кв-2013, 17:44 | Сообщение # 248
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline


Батій Я. О. - Україна.
Славетні гетьмани та інші видатні постаті козацької доби.


Григорій Гамалія(? -1702)



У 1663 році згадується в історичних документах як пи-
рятинський сотник; надалі, з перервами, він займав посаду
лубенського полковникау 1664—1666,1668— 1670та 1687—
1688 роках. Григорій Гамалія брав участь у Національно-
визвольній війні 1648—1657 років під проводом Богдана
Хмельницького; у 1655 році він разом зі своїм загоном здо­
був фортецю Корсунь.

За своїми політичними уподобаннями Григорій Гамалія
був прихильником гетьмана Івана Виговського, і в 1659 році
за його дорученням очолив дипломатичну місію до турець­
кого султана Мегмеда IV. У 1665 році лубенський полков­
ник отримав дворянський титул; талановитого військового
діяча цінував також гетьман Брюховецький, який направ­
ляв Гамалію з посольством до московського царя Олексія
Михайловича в 1668 році, а в 1688 році — до Стамбула, об­
говорювати з турецьким урядом умови переходу України
під протекторат Османської імперії.

У 1668 році Григорій Гамалія перебрався на Правобе­
режжя: він підтримав гетьмана Петра Дорошенка і під його
іМгарський Спасо-Преображенський монастир
Ю. Коссак. Похід Хмельницького з Тугай-Беєм
рукою зробив стрімку кар’єру. Вже наступного
року Григорій отримав чин охотницького пол­
ковника, у 1672—1673 роках виконував обов’язки
полковника паволоцького, у 1774 році став
спочатку генеральним осавулою, а згодом і на­
казним гетьманом.

Пізніше Григорій Гамалія повернувся на
Лівобережжя, де знову обійняв посаду лубенсько­
го полковника (1687—1688). Своє життя цей ви­
датний представник роду Гамалій закінчив у міс­
течку Лохвиця; поховано його було біля церкви
Різдва Богородиці. Дружина колишнього гетьма­
на заповіла частину його маєтностей київському
Михайлівському Золотоверхому та Мгарському
Спасо-Преображенському монастирям.

Ще одна людина з роду Гамалій гідно
підтримала славу своїх предків. Микола Федо­
рович Гамалія (1859—1949) був відомим ро­
сійським мікробіологом та епідеміологом. За
свої досягнення цей учень видатного французь­
кого вченого Луї Пастера отримав звання по­
чесного академіка АМН СРСР. Саме цей
Гамалія у 1886 році разом з І. Мечниковим
організував в Одесі першу в Росії пастерівську
станцію для боротьби зі сказом, чумою, холе­
рою, тифом. Наприкінці 80-х років 19 століття,
коли на Пастера посипалися звинувачення
у шкідливості його вакцин для здоров’я людей
або їх повній недієвості, Микола Гамалія зро­
бив справжній козацький вчинок — у при­
сутності кількох лікарів прищепив собі пасте­
рівську сироватку проти сказу. Тільки після
цього комісія медиків змогла пересвідчитися
в абсурдності звинувачень, висунутих проти
французького бактеріолога.

Брат Григорія Андрій Гамалія (7—1696)
був лохвицьким сотником, а поті» від 1684 до
1694 року — генеральним осавулою (тобто
обіймав вищу службову посаду в гетьманській
адміністрації), він також виконував обов’язки
наказного гетьмана. Сини Андрія Михайлови­
ча, Михайло та Антін, теж «пішли по
військовій частині». Але їх доля склалася не­
вдало: Михайла, знаного військового діяча, ге­
нерального осавулу у 1707—1709 роках, при­
мусили відбувати заслання в Москві за зв ’язки
з гетьманом Іваном Мазепою; Антіна ж,
який Мазепу активно підтримував, заслачи
аж до Сибіру.



Про наказного Гетьмана Григорія Гамалію,
козацьку старшину із знаменитого роду Гамаліїв
та про наше сумління…


Відомо, що Григорій Гамалія, син Михайла – це український військовий діяч другої половини 17 століття. Він був сотником пирятинським (1663), полковником лубенським (1664–1666; 1668–1670; 1687–1688). Як відомо, до складу Лубенського полку деякий час входила й Лохвицька сотня. Брав участь у національно-визвольній війні українського народу 1648–1657 років під проводом Богдана Хмельницького, в 1655 році Г.Гамалія здобув Корсунь. Був прихильником гетьмана Івана Виговського й від його імені в 1659 році їздив з дипломатичною місією до турецького султана Мегмеда IV, 1665 року отримав дворянство. Г.Гамалія був також членом посольства гетьмана Івана Брюховецького до московського царя Олексія Михайловича (1668), а повернувшись до України, підтримував політику гетьмана Петра Дорошенка, згодом перейшов до нього на Правобережжя, призначався охотницьким (1669) і паволоцьким (1672–1673) полковником, генеральним осавулом (1674), наказним гетьманом (1674). Після того повернувся на Лівобережну Україну, де обіймав посаду лубенського полковника (1687–1688).

1688 року Григорія Гамалія за дорученням Брюховецького разом із генеральним обозним Іваном Безпалим і канцеляристом Кашперовичем їздив із дипломатичною місією до Стамбулу, де обговорював з турецьким урядом умови переходу України під протекторат Османської імперії. Мав великі маєтності. Дотепер зберігся портрет лубенського полковника Григорія Гамалії, який виконав невідомий художник, кінця XVII ст. (полотно, олія. 113,5х85).

Григорія Гамалію, сина Михайла, поховано у нас, в місті Лохвиця на Полтавщині, біля церкви Різдва Богородиці, будівля, якої, на жаль, не збереглася. Його дружина заповіла частину маєтностей Михайлівському Золотоверхому монастиреві в Києві та Мгарському Спасо-Преображенському монастиреві в Лубнах...

...Ось такі то були знамениті українські козаки Гамалії, правдиві українські патріоти.

Дуже прикро, що моє подання щодо встановлення за мої (!!) приватні кошти пам'ятного знаку на місці поховання Генерального осавули (1674) та Гетьмана наказного (1674), військового, державного діяча України дипломата – Григорія Гамалії, сина Михайла, – залишається без уваги деяких дуже пихатих і не досить освічених місцевих владців та контрольованих ними ж органів та рад.

Але час несвідомих та непатріотичних чиновників пройде й настане той святий час, коли усі вдячні полтавчани вшанують не лише наказного гетьмана Григорія Гамалію, але й увесь знаменитий козацько-старшинський рід Гамаліїв.
Олександр Панченко,
заступник голови Полтавської обласної організації ВО "Свобода",
директор Інституту Українського Вільного Козацтва імені Антона Кущинського,
вільний козак з міста Лохвиця
Прикрепления: 1816843.jpg(125Kb)


 
ObersДата: Вівторок, 30-Кв-2013, 18:18 | Сообщение # 249
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
ЛОХВИЦЯ м., райцентр. Православної Церкви громада.

Покровська церква.


Побудована 1800. Дерев’яна, в одному зв’язку з такою ж дзвіницею. 1901 поставлена на мурований цоколь. При церкві діяла б­ка.

1902 парафіян – 436 душ чоловічої, 437 душ жіночої статі; 1912 парафіян привілейованих станів – 35, міщан – 124, козаків – 778, селян – 118.

Із священиків відомі: Микола Григорович Голобородько (1902, 1912, у сані з 1896); із псаломщиків: Євстафій Степанович Табуранський (1902, позаштатний 1912, на посаді з 1842, нагороджений золотою медаллю за 50 років служби 1893), Василь Якович Сирота (1912); із церковних старост: козак Григорій Іоаннович Бандура (1902), козак Степан Авксентійович Заславець (1912).

Літ.: Клировая книжка…, 1902. – С. 317; Справочная клировая книга…, 1912. – С. 135.
Т. П. Пустовіт.

ЛОХВИЦЯ м., райцентр. Православної Церкви громада.

Преображенська церква.


Дерев’яна, дубова, на честь Преображення Господнього церква в м. Лохвиця «в 1772 году общественным иждевением построенная, имела предел Великомученицы Варвары». У 1786 храм реконструювали, зробивши його п’ятибанним. Пізніше до церкви прибудували дерев’яну дзвіницю. 1901 церкву відремонтовано й поставлено на мурований фундамент.

У 1902 володіла 891 кв. саж. землі під церковним погостом, 2 дес. 1524 кв. саж. руги. Мала муровану сторожку, прибудовану до вівтарної частини храму. Діяла б­ка.

1902 парафіян – 368 душ чоловічої, 409 душ жіночої статі; 1912 парафіян привілейованих станів – 13, міщан – 211, козаків – 513, селян – 69.
У 1920­х у церкві зберігався старовинний дерев’яний бароковий іконостас. Після знищення храму в 1930­х збережену частину іконостасу передано Благовіщенській церкві.

Із священиків відомі: Павло Михайлович Рабчевський (1902, у сані з 1898), Володимир Сергійович Тутолмін (1912); із псаломщиків: Антон Миколайович Линник (1902, на посаді з 1890, стихар 1897), Іоанн Адамович Кравченко (1912); із церковних старост: козак Дометій Петрович Моравський (1902), міщанин Іоанн Павлович Пі­вень (1912).

Літ.: Клировая книжка…, 1902. – С. 316; Справочная клировая книга…, 1912. – С. 135.
В. О. Мокляк, Т. П. Пустовіт.


 
ObersДата: Вівторок, 30-Кв-2013, 18:22 | Сообщение # 250
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
ЛОХВИЦЯ м., райцентр. Православної Церкви (з 1990­х – УПЦ МП) громада.

Благовіщенська церква.






Час будівництва першої дерев’яної (дубової) церкви на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці в м. Лохвиця невідомий. Найдавніша згадка про неї як про згорілу відноситься до 1740, коли на її місці було споруджено новий храм. Проіснував він до 1800, коли коштом парафіян зведено нову церкву, муровану, теплу, в одному зв’язку з дзвіницею. 1847 на кошти купця Зубова з південного боку до церкви було прибудовано Миколаївський приділ.

Збудована у стилі класицизму, Б. ц. відзначається лаконічністю форм і суворою стриманістю. У плані хрещата, однобанна. Підбанний простір спирається на чотири опорні пілони у вигляді підпружних арок. Вхід до храму із південно­східної частини виділений трикутним фронтоном. Іззовні нижня частина споруди пожвавлена рустом із нішами, в яких колись розміщувався живопис на біблійні і євангельські сюжети. Вікна у верхній частині – у вигляді півциркульних арок. У ніжний частині – прямокутні. Дзвіниця чотириярусна, в окремих деталях повторює архітектурні риси храму.

При церкві діяли б­ка, змішана церковнопарафіяльна школа. 1902 парафіян – 587 душ чоловічої, 620 душ жіночої статі; 1912 парафіян привілейованих станів – 56, міщан – 261, козаків – 815, селян – 166.

Вперше закрита у 1930­х, то­ді ж було розібрано центральну баню. У приміщенні Б. ц. деякий час перебував краєзнавчий музей. Богослужіння було відновлено в роки німецької окупації й продовжувалося до кін. 1950­х, коли церкву закрито вдруге. Тут знаходилася дитяча юнацько­спортивна школа. Ціною великих зусиль багаторічного настоятеля церкви, митрофорного протоієрея Івана Теркуна (1929–1998, похов. на території храму) у церкві збережено унікальні зразки українського іконопису, декоративної пластики 2 пол. 17–19 ст., які дивом уціліли у добу войовничого атеїзму після знищення п’ятьох храмів міста. Особливо унікальною є нижня частина іконостасу з Царськими вратами, прикрашена розкішним бароковим різьбленням. За деякими припущеннями, іконостас Б. ц. виготовлений у 1780­х ніжинськими майстрами і належав кол. Преображенській церкві м. Лохвиця (не збереглася). Після її руйнування до Б. ц. було передано частину іконостасу та церковного начиння знищеного храму.

1990 Б. ц. передано релігійній громаді міста (зареєстрована 20.03.1992 за № 60). Під керівництвом о. Івана Теркуна на численні пожертви було проведено значні реставраційно­художні роботи. Над храмом і дзвіницею піднято восьмигранні бані. При вході до храму прибудовано тамбур. Територія обнесена ажурною металевою огорожею. В інтер’єрі храму відновлено настінний живопис 1950­х. Підпружні арки і підбанний простір розписано поліхромним модерновим живописом на біблійні й євангельські сюжети майстрами із Житомирщини. Розпис храму завершено під керівництвом його нинішнього настоятеля, митрофорного протоієрея Михайла Повстяка. 2000 відбулося святкування 200­річчя Б. ц. Урочисте богослужіння очолював керуючий Полтавсько­Кременчуцькою єпархією УПЦ митрополит Фео­досій (1926–2001).

Із священиків відомі: Андрій Іоаннович Підгорний (1902, 1912, у сані з 1896, нагороджений набедреником 1901), Іоанн Андрійович Костюков (позаштатний 1902), митрофорний протоієрей Іван Теркун (до 1998), протоієрей Михайло Повстяк (2008); із псаломщиків: диякон Максим Павлович Чернишевський (1902, у сані з 1894), Федір Помпеєвич Сагарда (1912), Павло Корнилович Дмитрієвський (позаштатний 1902); із церковних старост: губ. секретар Іоанн Петрович Вишневський (1902), реєстратор Фома Данилович Авраменко (1912), Кирило Сидорович Кисляков (2008).

Літ.: Клировая книжка…, 1902. – С. 315; Справочная клировая книга…, 1912. – С. 135; Шибанов Г. Унікальні пам’ятки мистецтва доби пізнього бароко з Лохвиці // ПЄВ. – 2004. – Ч. 10. – С. 50­52; РГПО, 2008. – Арк. 53.
Т. П. Пустовіт, Г. М. Шибанов.
Прикрепления: 4898769.png(195Kb) · 8401150.png(422Kb)


 
ObersДата: Вівторок, 30-Кв-2013, 18:25 | Сообщение # 251
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
ЛОХВИЦЯ м., райцентр. Православної Церкви (з 1990­х – УПЦ КП) громада.

Різдвяно­-Богородицька церква
.


Час будівництва першої дерев’яної церкви на честь Різдва Богородиці в сотенному м­ку Лохвиця не встановлено. Відомо лише, що на поч. 1740­х вона згоріла. На її місці 1763–1771 зведена нова Р. Б. ц. коштом останнього кошового отамана Запорозької Січі П. Калнишевського за зразком Троїцької церкви у Лубнах. Дерев’яна, хрещата в плані, п’ятибанна. Будувалася майстрами І. Бродацьким, В. Волошиненком, І. Лукашем. Різьблений іконостас, виготовлений у майстерні відомого скульптора і сницаря С. Шалматова, належав до найкращих зразків української дерев’яної пластики доби пізнього бароко. За ін. даними, іконостас виконав житель с. Бибці козак П. Васильєв, який за контрактом зобов’язався: «иконостас малярскою і золотарскою роботами іздълать <…> золотом червоним, а ноле между тем имеющееся серебром, а но серебру баканом веницейским покрывать. На гладком золоценню мъстами, где широко, церковного золотою ж здълать на наместних и на всех иконах венецкими красками добрыми и растворенным золотом, гдъ только надобно бедет также во внутрв церкви всъ степи и верхи выбелить, а в банях склепения помальовать…». Іконописні і живописні роботи виконані малярями П. Петрашем, Васильєвим, Шушлянським.

Храм задумувався як пам’ятник козакам Лохвицької сотні, що відзначилися доблестю і героїзмом у роки Хмельниччини. З архівних джерел відомо, що на будівництво і де­коративно­художнє оздоблення церкви П. Калнишевський пожертвував велику суму грошей. Кошовий особисто контролював хід будівництва і просив, щоб йому регулярно повідомляли про це у листах місцеві довірені особи. Влітку 1797 від удару блискавки церква згоріла. Це сталося під час богослужіння. Дивом парафіянам удалося врятувати іконостас та ін. церковне начиння. За переказами, у цьому їм допомогла чудотворна ікона, привезена із Афонського монастиря і подарована храмові П. Калнишевським. Після того як іконостас винесли, споруда обвалилася.

Будівництво нового храму тривало протягом 1804–1806. Церква була мурованою, в одному зв’язку з такою ж дзвіницею. Храм вінчала кругла, прорізана вікнами, баня. Чотири кутові бані за своєю стилізацією схожі на дзвіниці. З трьох сторін храм мав портики з чотирма колонами дорійського ордера. Соборна Р. Б. ц. у Лохвиці – одна із перших на Полтавщині однобанна споруда, зведена у суворій відповідності з архітектурою класицизму. За своїми основними ознаками архітектура культової споруди нагадує храми, котрі були побудовані у губ. і повітових містах тодішньої Російської імперії наприкінці 18 – на поч. 19 ст. за проектами арх. І. Старова. Найбільш наближеним за окремими деталями архітектури до Р. Б. ц. у Лохвиці є храм свт. Миколи Чудотворця Мирлікійського, побудований у м. Ревель (тепер м. Таллінн, Естонія) наприкінці 1820­х. До церкви було перенесено унікальний бароковий іконостас.

У 1902 Р. Б. ц. володіла 360 кв. саж. садибної церковної, 675 кв. саж. ружної землі. Мала муровану сторожку. Діяли церковна б­ка; у парафії – двокласне міське парафіяльне училище, 2 однокласні церковнопарафіяльні школи (чоловіча та жіноча). 1902 парафіян – 134 душі чоловічої, 171 душа жіночої статі; 1912 парафіян привілейованих станів – 122, міщан – 160, козаків – 102, селян – 98.
У серед. 1930­х Р. Б. ц. розібрали войовничі атеїсти.

У новітній час релігійна громада Р. Б. ц. утв. як громада УПЦ КП. Зареєстрована органами державної влади по вул. Радянська, 13. Для релігійних відправ використовує молитовний будинок.

Із священиків відомі: протоієрей Георгій Романович Галковський (1902, 1912, у сані з 1877, нагороджений наперсним хрестом 1899), Андрій Іоаннович Гладкий (1902, 1912, у сані з 1897), диякон Петро Андрійович Орловський (1902, у сані з 1897); із псаломщиків: Михайло Стефанович Табуранський (1902, на посаді з 1854, стихар 1863), Стефан Максимович Симонов (1902, 1912; на посаді з 1866, стихар 1867), Іларіон Максимович Тернопільський (1902), диякон Михайло Іоаннович Пищаленко (1912), Антоній Миколайович Линник (1912); із церковних старост: козак Михайло Федорович Шульженко (1902, 1912), Микола Григорович Строй (2008). У 1907–1909 соборним хором керував видатний український хормейстер, педагог Нестор Городовенко (1864–1964).

Літ.: Клировая книжка…, 1902. – С. 315; Справочная клировая книга…, 1912. – С. 135; Таранушенко, 1976; Шибанов Георгій. Унікальні пам’ятки мистецтва доби пізнього бароко з Лохвиці // ПЄВ. – 2004. – Ч. 10. – С. 41­49; РГПО, 2008. – Арк. 55.
Т. П. Пустовіт, Г. М. Шибанов.
Прикрепления: 4809741.png(239Kb)


 
ObersДата: Вівторок, 30-Кв-2013, 18:28 | Сообщение # 252
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
ЛОХВИЦЯ м., райцентр. Православної Церкви громада.

Іоанно-­Предтеченська церква.



Дерев’яна, на мурованому цоколі, з прибудованою дзвіницею церква на честь Різдва Іоанна Предтечі в м. Лохвиця була збудована 1884. Знаходилась на кладовищі і була приписана до Миколаївської церкви. Із церковних старост відомий козак Михайло Іванович Зрибняк (1912).

Див. також ЛОХВИЦЯ м., райцентр. Миколаївська церква.
В. О. Мокляк.
Прикрепления: 8815548.png(188Kb)


 
ObersДата: Вівторок, 30-Кв-2013, 18:29 | Сообщение # 253
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
ЛОХВИЦЯ м., райцентр. Православної Церкви громада.

Миколаївська церква.



Дерев’яна церква в ім’я св. Миколая у м. Лохвиця була споруджена 1769 на кошти міської громади та останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського. 1884 поряд зі старим храмом збудували новий, на мурованому цоколі, з прибудованою дзвіницею. Стара церква проіснувала до 1888, коли була розібрана через аварійний стан («ветхость»).

Мала приписну кладовищенську дерев’яну церкву на честь Різдва Іоанна Предтечі.

У 1902 М. ц. володіла 20 дес. церковної землі. Мала квартиру псаломщика, будинок для квартири священика. Діяли б­ка; у парафії – чоловіча й жіноча церковнопарафіяльні школи (містилися у власних будинках). 1902 парафіян – 1205 душ чоловічої, 1224 душі жіночої статі; 1912 парафіян привілейованих станів – 54, міщан – 226, козаків – 1818, селян – 435.

Із священиків відомі: Йосип Іларіонович Клепачевський (1902, 1912, у сані з 1884, нагороджений скуфією 1897); із псаломщиків: диякон Варфоломій Ільїн Чабановський (1902, у сані з 1899), Василь Андрійович Крат (1902, на посаді з 1899), Федір Семенович Білецький (1912); із церковних старост: Сава Іоаннович Горошко (1902), Дмитро Лук’янович Заславець (1902), козак Михайло Григорович Жук (1912).

Див. також ЛОХВИЦЯ м., райцентр. Іоанно-­Пред­те­чен­ська церква.
Літ.: Клировая книжка…, 1902. – С. 315; Справочная клировая книга…, 1912. – С. 134­135.
Т. П. Пустовіт.
Прикрепления: 4818768.png(95Kb)


 
ObersДата: Вівторок, 14-Тр-2013, 11:26 | Сообщение # 254
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Доля митця-новатора
Творчість Опанаса Сластьона
Георгій Шибанов






Коли їдеш селами Лохвицького, Чорнухинського, Лубенського районів (Полтавщина), Варвинського (Чернігівщина), роменського (Сумщина), які входили до колишнього Лохвицького повіту, неодмінно привернуть увагу стрункі ошатні цегляні споруди з імпозантними вежами, щедро оздоблені орнаментальною кладкою. Оточені зеленими шатами дерев і кущів, вони надають місцевості особливої мальовничості, створюють неповторний силует сільського краєвиду, який запанував тут майже сто років тому.

Це унікальні споруди земських шкіл, зведені за проектами видатного українського етнографа, архітектора, маляра, графіка, мистецтвознавця, педагога, культурного діяча Опанаса Георгійовича Сластьона (1855—1933 рр.).

Про них треба розповісти докладніше тому, що вони відіграли велику роль не тільки в освіті нашого народу, а й у розвої національної архітектури і належать до кращих її надбань початку ХХ століття.

Поштовх будівництву земських шкіл в національному стилі дало зведення в Полтаві, у 1903—1908 роках славнозвісного будинку губернського земства (архітектори О. Ширшов, В. Кричевський), який є класичним зразком української архітектури того часу. Окрім того, проектуючи будинки земських шкіл для Лохвицького повіту, О. Сластьон використав архітектурні деталі ряду класичних зразків вітчизняної архітектури, котру знав досконало, зокрема, Покровської церкви у Ромнах (1764 р.) та інших споруд церковного й цивільного будівництва.

За визначенням невтомного дослідника творчості О. Сластьона, полтавського мистецтвознавця Віталія Ханка, майстер щасливо поєднував в одній особі знавця історії національної архітектури й архітектора-практика, який виконував ряд замовлень на Чернігівщині та Полтавщині (Миргород).

Лохвицьке земство звернулося до О. Сластьона, як до авторитетного фахівця, з проханням виготовити проекти шкільних будинків.

Варто зазначити, що тогочасна прогресивна українська громадськість активно підтримала ідею будівництва в містечках і селах шкіл, лікарень, інших споруд саме в національному стилі. Особливо переконливими були клопотання письменниці, етнографа Олени Пчілки (матері Лесі Українки), яка звернулася безпосередньо до Полтавського губернського земства, щоб його архітектурна комісія невідкладно розробила плани будівництва для малих і великих шкіл. Земство краю зреагувало швидко й оголосило конкурс на створення проектів народних шкіл в українському стилі.


Кожний комплект включав шкільний будинок на 1, 2, 3 чи 4 класи (у деяких з квартирами для вчителів), дерев’яний сарай, дубовий погріб, колодязь і паркан навколо шкільної території. Вартість будівництва шкіл оцінювалася від 6400 до 16 550 карбованців у залежності від його обсягів.

Усього протягом 1912—1913 років у Лохвицькому повіті було зведено понад 100 шкільних будівель з надвірними спорудами. Це майже у 70 відсотках усіх містечок і сіл повіту. Був задум продовжувати будівництво до 1917 року і далі, але події Першої світової війни, а за нею революції не дали здійснитися цим, прямо скажемо, грандіозним планам земства.

Шкільні будинки, що з’явилися у Лохвицькому повіті завдяки активній діяльності місцевого земства, і стали новим словом в архітектурній практиці України того часу.

У своїх проектах О. Сластьон творчо переосмислив національні архітектурні форми. Він талановито інтерпретував досвід майстрів минулого, котрі широко використовували в дерев’яних і мурованих будівлях двері та віконні просвіти, що мали трапецієвидний (шестикутний) абрис, а також коробові арки, шатрові покриття у кілька схилів з уступами у вигляді пірамід, наметів. Тож, розробляючи свій новий проект, О. Сластьон пояснював: «Основні елементи архітектури можуть бути старі, але трактування цих основ буде новим». Тож цілком новаторським був підхід митця при створенні ним унікальних проектів шкільних будинків у Лохвицькому повіті, котрі стали цілим явищем у національній архітектурі новітньої доби.

В. Ханко також констатує, що принцип серійності, блискуче розроблений О. Сластьоном, не мав аналогів в тогочасній архітектурній практиці. Він вигідно контрастував із широко практикованими та офіційно апробованими типовими проектами усього ХІХ століття. У цьому митець набагато випередив архітектурні пошуки свого часу. Як новатор, він застосовував різні варіанти планувальних, однотипних рішень, що включали об’ємно-просторові композиції, вдалі конструктивні прийоми (розсувні перегородки), єдність форм на основі по-фаховому трактованої стилізації архітектурного й графічно-художнього цілого та окремих деталей.

Загальне художнє звучання архітектури шкільних будинків підтримане також і абрисом даху із заломом, слуховими вікнами з фронтончиками, маленькими вежами ошатних пропорцій. Вгорі будинки по периметру немов оперезовувалися горизонтальними тягами карнизами на декорованих кронштейнах. Уведення на площинах стін візерунків у вигляді вишивок і мережива із відомих альбомів українського орнаменту, зібраного на Полтавщині Оленою Пчілкою, також було небаченим до того і новим явищем. Цегляна орнаментація надавала будівлям виразної пластичної краси.

Як пише В. Ханко, здається, що таке просте й раціональне планове вирішення могло б мати й спрощену за художніми рисами архітектуру. Та цього не сталося тому, що О. Сластьон розробив понад десять варіантів фасадів шкільних будинків. Як людина з розвиненим естетичним чуттям, він у проектних рішеннях споруд вдало застосував художнє трактування і зіставлення об’ємів, а як знавець народної орнаментації щедро вжив її на зовнішніх стінах споруд. Саме ця варіантність, розмаїтість, декоративне чуття, витончений смак митця дали можливість створити неординарне мистецьке явище.

Вежі на будівлях набули символічного звучання й відбивали роль освіти в житті людини, духовні поривання народу. Поряд із культовими спорудами земські школи надавали неповторного архітектурного силуету тогочасним селам, які потопали в зеленому мереживі садків.

Шкільні споруди Лохвицького повіту стали за взірець для втілення в різних регіонах Центральної та Лівобережної України, в інших етнографічних територіях, зокрема, на Кубані. Як визначне явище свого часу, ці шкільні будинки мали велику привабливість і до них зверталися у період українізації 20-х років.

До нашого часу збереглося не так вже й багато будинків колишніх земських шкіл у первозданному вигляді, спроектованих О. Сластьоном. Вони слугували не одному поколінню. І нині подекуди використовуються для свого призначення. У їх стінах сьогоднішні школярі здобувають знання в незалежній Україні.

Але в значній частині міст ці унікальні споруди перебудовуються, а то й руйнуються, стоять бездоглядними. І це прикро. Боляче стає від такого байдужого ставлення до архітектурних пам’яток.


Не раз В. Ханко, В. Чепелик й автор цих рядків піднімали в пресі питання про необхідність збереження безцінної архітектурної спадщини, яку нам залишив видатний митець. На цих спорудах потрібно встановити охоронні дошки з відповідними написами про історію їхнього зведення і значення для національної культури. Вони повинні бути надійно збереженими для майбутніх поколінь.



 
ObersДата: Вівторок, 14-Тр-2013, 12:31 | Сообщение # 255
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2897
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
ЛОХВИЦЯ
 

...На зразку ж печатки Першої Полтавської сотні, датованому 1760 p., вміщено зображення серця, пробитого двома стрілами, супроводжуваного з боків двома шестикутними зірками й увінчаного короною; навколо - напис "ПЄЧАТЬ СОТНЄ ГОРОДОВОИ ПОЛТАВС". Імовірно, що малюнок серця потрапив сюди з полтавського герба доби Речі Посполитої, хоча подібну символіку на своїх печатках у XVIII ст. використовували й канцелярії інших сотень Лівобережжя (Багацької, Глинської, Гегелівської, Канівської, Іркліївської, Другої Лохвицької, Монастириської тощо)...



     О. Шафонський у своїй праці "Чернігівського намісництва топографічний опис", датованій 1786 p., зазначав, що ремісниче цехове братство існувало в Лохвиці вже у 1644 р. Відповідно, ще до цього часу місто отримало магдебурзьке право, яке передбачало побутування в міському діловодстві власної печатки з гербом. Найдавніші відбитки лохвицької ратушної печатки збереглися лише з кінця XVII - початку XVIII ст., проте її символіка є типовою саме для геральдики українських міст періоду Речі Посполитої. Так, на примірнику печатки, датованому 1725 p., ми бачимо чітке зображення мурованої міської брами з трьома гостроверхими вежами, увінчаними прапорцями; по колу йде напис "ПЄЧАТЬ РАТУШНАЯ ЛОХВИЦКАІА". Аналогічне зображення брами (щоправда, без напису) ми зустрічаємо й на численних екземплярах печатки канцелярії Першої Лохвицької сотні, датованих уже 1750-1760-ми pp. 


     
4 червня 1782 року цей проект було ухвалено печатку Лохвицької ратуші з таким офіційним описом: "На золотому тлі міська брама, а на ній три гостроверхі вежі з блакитними флюгерами". 

     У 1865 р. символ брами з трьома гостроверхими вежами був узятий за основу нового проекту лохвицької емблеми, виконаної герольдмейстером Б. Кене. Новий проект повністю повторював попередній герб - лише з деякою конкретизацією кольорів фігур (брама - червона з золотими швами), а також із додатком герба Полтавської губернії у вільному куті щита (за правилом, запровадженим у 1857 р.) та стандартного щитового оточення (щит увінчаний срібною короною з трьома зубцями й обрамлений двома золотими колосками, перев'язаними стрічкою ордена Св. Олександра Невського). Проект Кене, однак, "не дочекався" імператорського затвердження; фактично чинним гербом Лохвиці аж до 1917 р. залишався знак, узаконений указом 1782 р.
 


 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Сторінка 17 з 53«1215161718195253»
Пошук:

Copyright Лохвиця © 2016