ЛохвицяВівторок, 24-Жов-2017, 10:54
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 16 з 54«1214151617185354»
Модератор форуму: Stepan, Бабай, Obers, zakon 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Історія міста
rootДата: Середа, 05-Бер-2008, 11:02 | Сообщение # 1
Адмін
Группа: Администраторы
Сообщений: 464
Награды: 4
Репутация: 16
Статус: Offline

ЛОХВИЦЯ

Лохвиця — старовинне місто, центр Лохвицького району Полтавської області. Розташоване на річці Лохвиці (права притока р. Сули, басейн Дніпра) на автошляху Київ-Суми, за 12 км від залізничної станції Сула. Відстань до столиці м. Києва — 220 км, до обласного центру м. Полтави — 175 км. Міській раді підпорядковане селище Криниця. Населення Лохвиці складає близько 13 тис. жителів.
Історія

Точний час заснування міста невідомий. За часів Київської Русі входила до складу Переяславського князівства і була одним з укріплень Посудьської оборонної лінії. Вперше в історичних джерелах згадується у 1320 році. У "Книге большому чертежу" (1618 р.) зазначена як містечко, що мало укріплення-фортецю. У 1644 р. місто одержало магдебурзьке право і герб, що зображував міські ворота з баштами на них.

Герб російського періоду затверджений 4 липня 1782р. на основі старого герба: білокам’яна фортечна брама з трьома вежами і блакитними флюгерами на золотому тлі французького щита.

Герб Лохвиці російського періоду затверджений 4 липня 1782р

В 1648-1658 роках, Лохвиця — сотенне місто Миргородського, пізніше Лубенського (1658-1781 р.р.) полків. Під час Визвольної війни проти польської шляхти лохвицька козача сотня у складі війська Богдана Хмельницького брала участь у битвах під Пилявцями (1648), Зборовом (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), Жванцем (1653). Під час Північної війни між Росією і Швецією Лохвицький сотник П.Мартос підтримував гетьмана Івана Мазепу. В місті знаходилася гетьманська казна.

Після ліквідації автономії Лівобережної України Лохвиця — центр повіту Чернігівського намісництва (1781-1796), заштатне місто Малоросійської (1796-1802) і центр повіту Полтавської губернії (1802-1923).

У 1825 році у Лохвиці діяв осередок Південного таємного Товариства декабристів. У 1905 році в місті мали місце народні заворушення, спрямовані проти самодержавства.

Переписом 1910 року у Лохвиці зафіксовано 1689 господарств (козацьких — 691, селянських — 216, єврейських —406) і 9531 жителя. Станом на 1917 рік у місті діяли 6 православних церков і синагога, жіноча гімназія, реальне, міське та комерційне училища, учбові ремісничі майстерні, електростанція, аптека, земська лікарня, кінотеатр. Народний будинок (театр), Товариство сільських господарств, два товариства взаємного кредиту, три друкарні, цегельний і шкіряний заводи, тютюнова фабрика.

10 березня 1917 року обрано першу Лохвицьку Раду робітничих депутатів. Радянську владу проголошено 22 січня 1918 року. У 1919 році для боротьби з добровольчою армією Денікіна у місті створено 500-й Лохвицький робітниче-селянський полк. У період колективізації 1929-1932 рр. на околицях Лохвиці було створено 7 приміських колгоспів. Не обійшло Лохвицю лихо голодомору 1932-1933 років.

У роки німецько-фашистської окупації (12.09.1941-12.09. 1943 роки) гітлерівці стратили бизько 400 жителів міста, 536 чол. вивезли на примусові роботи до Німеччини. У Лохвиці діяли міська підпільна група і антифашистське підпілля у вірменському легіоні. У вересні 1943 року, після визволення, у місті знаходився штаб Воронезького фронту на чолі з генералом армії М.Ф. Ватутіним.

В Лохвиці в різний час видавалися наступні газети: "Бюлетень Лохвицкой уездной земской управи" (1903-1905), "Лохвицкий вестник" (1913-1914), "Лохвицкое слово" (1912-1918), "Провесінь" (1918), "Робітник" (1919), "Известия" (1919), "Вісті" (1920-1923), "В соціалістичний наступ" (1930-1937), "Більшовицька трибуна" (1937-1941,1943), "Лохвицьке слово" (1941-1942), "Вісті Лохвиччини" (1942-1943), "Зоря Лохвиччини" (1943-1944), "Зоря" (з 1944),"Лохвицький вісник" (1990-1991), "Добридень" (з 1997 р.).


 
ObersДата: Субота, 13-Кв-2013, 22:09 | Сообщение # 226
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Повітові училища — школи другої ланки початкової освіти в дореволюційній Росії, які створювалися на основі статутів Міністерства народної освіти 1804 і 1828 рр. Відкривалися у повітових та губернських містах для дітей купців, міщан, ремісників, дрібних службовців. Спершу їх метою була підготовка до вступу в гімназію. До 2-річного курсу навчання входили: закон божий, граматика, загальна і російська історія та географія, арифметика, початкова геометрія, фізика, природознавство, малювання, правопис. З 1833 р. згідно з статутом 1828 р. вводився 3-річний курс навчання. Повітові училища відкрили: у Кременчуці і Ромнах — 1806 р., Кобеляках — 1808 р., Прилуках — 1812 р., Хоролі, Миргороді, Лохвиці — 1813 р., Пирятині, Лубнах — 1814 р., Гадячі, Зінькові — 1815 р., Костянтинограді, Переяславі — 1816 р., Золотоноші — 1820 р. Кількість учнів у кожному училищ: від 27 до 75 чоловік. На 1864 р. діяло 15 училищ, на 1878 — 11. У 1846 р. у повітових училищах навчалося 740 учнів. При Костянтиноградському та Переяславському земствах у 1868 р. відкрито педагогічні класи для підготовки вчителів початкових шкіл, при Пирятинському земстві у 1860 р. відкрито недільні читання. При училищах відкривалися бібліотеки, зокрема, при Прилуцькому, Хорольському і Лохвицькому повітових училищах в 1864—1865 рр. було відкрито бібліотеки "для публіки"; при Хорольському повітовому училищі діяла недільна школа (з 1861 р.), при Полтавському — педагогічний клас (з 1865 р.). Утримувалися коштом держави та міст. Вартість утримання одного училища в середньому становила 1250 крб. Містилися повітові училища у власних та найманих приміщеннях. У кінці 70-х рр. 19 ст. були перетворені на міські училища.
Полтавщина: Енциклопедичний довідник
(За ред. А.В. Кудрицького.- К.: УЕ, 1992).Стор. 759






...Згідно з "Положенням про губернські та повітові земські установи" 1864 р. в більшості українських губерній створено земства - органи місцевого самоврядування, організовані за територіальною ознакою в губерніях та повітах. Повітові земства (земські зібрання), [i]такі як Лохвицьке, обиралися населенням, яке розділялося на три курії (групи): повітові поміщики, міська курія і селянська курія. Вибори депутатів - гласних - проходили в кожній курії окремо, раз на три роки. Повітове земське зібрання очолював предводитель дворянства і на сесії гласні обирали на 3 роки виконавчий орган - повітову земську управу. З цих загальних положень вже видно, що тогочасне самоврядування в царській імперії було на вищому рівні навіть за сучасне, я вже не говорю за совєцьке.

Полтавська губернія, за словами Б. Веселовського в його дослідженні «Історія земства за 40 років», ніяким чином не вирізнялася  серед решти в питаннях діяльності земств як губернського так й повітових. Хоча в питаннях освіти статистичні дані дають нам певний ґрунт сумніватися в цьому твердженні. Серед губерній Російської імперії, Полтавська мала в 1903 році 847 земських школи( третє місце), більше лише в В’ятській – 1028, та Пермській – 897, а от наприклад у Московській – 828. Ці цифри стають ще показовішими якщо взяти до уваги: що станом на 1877 рік у Полтавській губернії було всього 390 земських шкіл.

Але це про губернію, а що ж з Лохвицьким повітом?

Все той Веселовський говорить про наступне: «в Лохвицькому повіті до 1895 року вплив знаходився в руках М.Я, В.Я та Н. Н. Орбеліані й земство було одне з «найглухіших». В 1895 році із 20 бувших гласних-дворян лишилося 5 ( з’явилися О.Ф. Русінов, О.М. та  М.М. Ходолії) й все різко змінилося. В 1895 О.Ф Русінов став «прєдводітєлєм дворянства», головою земської управи став О.М. Ходолій (до 1904, а потім М.Ф. Терешкевич) тоді ж було створено шкільну комісію, порушено клопотання про відміну тілесних покарань, а в 1898 напрацьована шкільна мережа. За культурним розмахом з середини 90-х років Лохвицьке земство набуло великої популярності та стало провідним в губернії.» Для підтвердження цих слів наведемо кілька цифр: кількість земських шкіл у Лохвицькому повіті з 1877 по 1898 виросла у 3,58 рази, густота шкільної мережі в 1898 складала: одна школа на 36 км2 ( для порівняння у Варвинському районі – одна школа ( до уваги не береться поділ на початкові та середні) на 40км2 ), що було п’ятим результатом в імперії. Щоб доповнити картину діяльності як земства в цілому так й кожного з діячів окремо, як на мене варто було згадати й про те що в 1902 році у Лохвиці земством був відкритий Народний дім за клопотанням повітового земства й місцевої інтелігенції він був збудований за проектом видатного українського архітектора і художника В.Кричевського (1872— 1952). Це був справжній театр з великою глядацькою залою, балконами, з верхнім ярусом (галеркою), оркестровою ямою, гримувальними, вестибюлем. На сцені Народного дому виступали провідні артисти України М. Кропивницький, М. Заньковецька та М. Садовський. Брати Русінови в своєму рідному селі Пізниках створили місцеву театральну трупу, й також запрошували Кропивницького для постановок вистав. Якщо й далі продовжувати говорити про культурний розвиток Лохвицького повіту, необхідно згадати й Лохвицьке товариство сільських господарів. Товариство провадило наукову й академічну діяльність у галузі тютюнництва, дослідної справи, місцевої, переробної та кустарної промисловості, як також тваринництва, кредитування, бджолярства, мало гарну бібліотеку, займалось благодійництвом. Під егідою Лохвицького товариства сільських господарів, яке подекуди навіть дублювало діяльність повітового земства щодо розв’язання соціально-економічних проблем, у повіті були започатковані й функціонували публічна бібліотека, торговельно-комісійне бюро і коморя (склад) землеобробних машин, знарядь і насіння (такі ж були засновані цим же товариством у Пирятині та Гадячі), дослідна тютюнова плантація та поле для культур олійних рослин, насіннєве поле. Було створено також Комітети бджолярства, рибальства та полювання, комітет тваринництва та кустарний комітет та Кредитне Товариство, як також секретаріат Товариства винокуренних заводчиків.

Такий рівень життя та атмосфера панували тоді в повітовому місті Лохвиця, що певним чином показує ґрунт на якому, й який творило повітове земство й його провідні діячі...




 
ObersДата: Понеділок, 15-Кв-2013, 12:24 | Сообщение # 227
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline



 
ObersДата: Понеділок, 15-Кв-2013, 13:26 | Сообщение # 228
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Згадаймо про Лохвицьких підпільників!

Цими днями минає 66 років, як воїни 309-ї стрілецької дивізії під командуванням полковника Дмитра Феоктистовича Дрьоміна визволили Лохвицю від німецько-фашистських окупантів. Рівно два роки лохвичани чекали цього дня. Чекали, терплячи "новий порядок", який несли "цивілізовані" німецькі окупанти. Але були і такі, які не давали спокою німцям ні вдень, ні вночі. Тож, давайте трішки пригадаємо про Лохвицьких підпільників...


...Ось така коротенька розповідь про те, як діяли народні месники на території нашого краю. Всього і про все в одній статті не напишеш. Своїми діями вони показували німцям, що на Лохвицькій землі господарі лохвичани, а не непрохані гості "цивілізованої Великої Німеччини".

Тож давайте, шановні земляки, пам’ятати про подвиг лохвицьких підпільників. І розказувати правду, про Велику Вітчизняну війну, пам’ятаючи, що ми – Онуки Переможців. Навіть якщо деякі сторінки її були трагічні. І ми не повинні дивитись спокійно, як хтось на коричневе каже біле, бо ця Велика Перемога далася нашим дідам дуже великою ціною. На закінчення, я хочу подякувати співробітникам Лохвицького краєзнавчого музею імені Г. С. Сковороди за надану можливість попрацювати з музейними фондами.

Роман Мельников, м. Лохвиця


 
ObersДата: Понеділок, 15-Кв-2013, 13:34 | Сообщение # 229
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Віктор Ревегук
Полтавщина в роки другої світової війни
(1939-1945)


Антифашистський рух опору
§ 2. Радянське антифашистське підпілля

...В умовах окупації зуміли розпочати роботу лише сім підпільних райкомів партії: Гадяцький (керівник — В.М. Степаненко), Лохвицький (К.Г. Федоряка), Лубенський (О.Я. Кражевич), Сенчанський (Д.А. Харченко), Миргородський (Г.О. Іващенко), Шишацький (К.Й. Тутка), Зіньківський (В.Я. Сук) та ряд первинних партійних осередків [4].[/font]
---------------
4 УРСР У Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 рр. — В 3-х томах. T.1. — К., 1967. — С.316.

Результати їх роботи в підпіллі були різними. Залишений на окупованій території помічник секретаря Лохвицького райкому партії Бондаренко добровільно з'явився в гестапо і запропонував свої послуги німцям, видавши бази і явки підпільників. Проте керівники підпільного райкому К.Г. Федоряка і Ф.Ф. Дядик зуміли уникнути арешту, змінити помешкання і на деякий час затаїтися. Лише в кінці вересня 1942 року в лісі поблизу села Васильки вони скликали нараду вцілілих підпільників, на яку з'явилося близько 10 чоловік. На ній К.Г. Федоряка дав присутнім наказ розійтися по селах, зібрати вірних радянській владі людей і 30 вересня вирушити в ліс "Лаптур" для з'єднання з партизанами.Виконати цей наказ не вдалося, тому що серед підпільників виявився зрадник. Ще задовго до наради член підпільного райкому КП(б)У (до війни — інструктор) С. Хоменко викрав у керівників Лохвицького підпілля особисті речі і продукти харчування. Коли факт крадіжки виявили, речі він повернув, але кари не поніс і продовжував користуватися довірою у підпільників. 28 вересня в лісі "Ярувате" С. Хоменко застрелив К.Г. Федоряку і Ф.Ф. Дядика і з'явився з повинною до німців [5]
.
---------------
5 ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.2016, арк.28-29.

Лубенський підпільний райком КП(б)У мав очолити Цімма, але при наближенні німецьких військ він дезертирував у радянський тил і його місце посів запасний секретар райкому партії О.Я. Крижевич, осідком якого стало село Михнівка. Хворий на трахому, О.Я. Крижевич не міг довго залишатися на окупованій ворогом території і на початку 1942 року вирушив за лінію фронту, а в березні цього ж року підпільний райком розгромили німці [6].
---------------
6 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.3, арк.39.

Д.А. Харченка (підпільна кличка — Антон Дубок) було залишено керівником Сенчанського райкому партії і одночасно командиром місцевого партизанського загону, який мав створити голова Сенчанського райвиконкому Русаков. Але, як видно з довідки Лохвицького райуправління НКДБ від 7 травня 1944 року, свого завдання вони не виконали: партизанського загону не створили і записані до нього бійці розійшлися по домівках. Русаков самовільно пішов за лінію фронту, а Д.А.Харченко, перебуваючи на нелегальному становищі, нічим себе не виявляв, хоча й підтримував зв'язок з деякими комуністами, які з різних причин залишилися на окупованій території. Лише напередодні визволення Полтавщини він організував невелику підпільну групу в складі п'яти осіб [7].
---------------
7 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.237, арк.7.

Сенчанським підпільникам допомагали дві бабусі: Пелагея Трохимівна Сухоніс, 1888 року народження, і Євдокія Трохимівна Пономаренко, 1886 року народження. Їх помешкання слугували притулком, де підпільники писали листівки, які потім поширювали серед населення. Згідно довідки Лохвицького райкому партії, перед приходом Червоної армії підпільники (184) створили бойові групи, до складу яких увійшло близько 180 чоловік. У Жданах групу очолював І.І. Пономаренко, в Окопі — І. Куксань, у Сенчі — Г. Жежеря, в Бодакві — С. Ярмиш і в Ісківцях — K.I. Рось.Члени Бодаквівської групи вбили одного поліцая, обстріляли на дорозі два німецьких автомобілі, між Сенчею і Ромоданом пустили під укіс ешелон з боєприпасами та спорудили для бійців Червоної армії примітивну переправу через Сулу. Бойовики інших груп вбили в Окопі старосту села, в Ризі — обеззброїли чотирьох поліцаїв, у Жданах і Сенчі — обстрілювали відступаючі німецькі війська, у Васильках — вбили шістьох німців.Довідку Лохвицького райкому КП(б)У перевіряла комісія Полтавського обкому партії. В її висновку, датованому 30 березня 1945 року, підтверджувався факт створення бойових груп у районі, але вказувалося, що "з невідомих причин бойових виступів зовсім не було". Що ж стосується начебто здійснених диверсійних актів, то вони дійсно мали місце, але хто їх здійснив, "абсолютно точно" не встановлено [8]
.
---------------
8 ДАПО, ф.П-105, оп.1, спр.237, арк.3.

Пізніше Полтавське обласне партійне керівництво видало діяльність Лохвицької підпільної групи за міжрайонний Лохвицько-Сенчанський центр. Під такою назвою він згадується в радянській історико-краєзнавчій літературі та в фундаментальних дослідженнях, присвячених радянсько-німецькій війні, хоча в довідці Лохвицького районного управління НКДБ, про яку згадувалося раніше, зазначалося, що "партійного центру не було, була група патріотів" [9]. Що ж стосується керівника Лохвицького підпілля Д.А. Харченка, то він загинув від німецької бомби на третій день після приходу Червоної армії до Лохвиці...
http://histpol.narod.ru/books/revegyk/revegyk-004-02.htm


 
ObersДата: Понеділок, 15-Кв-2013, 14:16 | Сообщение # 230
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Лохвицький краєзнавчий музей імені Г. С. Сковороди



АДРЕСА: 37200, Полтавська обл., м. Лохвиця, вул. Шевченка, 48.
ТЕЛЕФОН: (0256)3-11-58

ЯК ПРАЦЮЄ: понеділок—субота: 8.00-17.00, перерва: 12.00-13.00.
КВИТКИ: для дорослих — 2 грн., для студентів, учнів, пенсіонерів — 1 грн.

ВАРТО ПОБАЧИТИ

Бойове спорядження воїна часів монголо-татарської навали, мушкет (вог­непальна зброя, яка у XVI—XVII століт­тях була на озброєнні козаків), рояль з Лохвицького народного будинку (на цьо­му інструменті в 1919 році грав відомий композитор І. О. Дунаєвський), надгроб­ний пам'ятник з могили поміщика Ґалаґа­на (скульптор І. П. Мартос) та ін.

ПРО МУЗЕЙ

Лохвицький краєзнавчий музей іме­ні Г. С. Сковороди заснований у 1919 році як археологічний за ініціативою голови Лохвицького повітвиконкому Степа­на Кузьмича Луценка на базі колекцій Лохвицького реального училища, з 1920 року діяв як історико-краєзнавчий.

У 1922 році з нагоди 200-річчя від дня народження земляка - видатного українського просвітителя-гуманіста, філософа і поета Г. С. Сковороди — музею присво­єно його ім'я.

Експонати музею розміщені у дев'яти залах і розповідають про історію та сьо­годення краю, знайомлять з природ­ними багатствами. Серед них — ко­лекції козацької зброї, археологічних знахідок, церковних речей, декоративно-ужиткового мистецтва, зброї періоду Ве­ликої Вітчизняної війни.

Відвідувачі ознайомляться з мате­ріалами про життя і творчість видатних земляків: письменників Г. С. Сковороди, А. Ю. Тесленка, О. Ф. Коломійця; компози­тора І. О. Дунаєвського; засновника і ке­рівника хорової капели «Думка» Н. Ф. Городовенка; винахідників В. Д. Охотникова та М. О Кісенка; скульпторів В. П. Молодченка та Г. Л. Пивоварова; художника П. В. Симонова; діячів науки О. О. Пащен­ка, Д. В. Попова, І. Ф. Прокопенка та інших.

Меморіальний комплекс воїнам Південно-Західного фронту в урочищі Шумейкове є філією Лохвицького краєзнавчого музею імені Г.С. Сковороди
http://ridna.ua/museums
Газета " Вечірня Полтава"



https://uk.wikipedia.org/wiki....овороди

Лохвицький краєзнавчий музей ім.Г.С.Сковороди

Лохвицький краєзнавчий музей ім. Г.С.Сковороди заснований у 1919 році як археологічний на базі колекцій Лохвицького реального училища, з 1920 року – історико-краєзнавчий, з 1922 – музею присвоєно ім’я ім. Г.С.Сковороди (рішення повітвиконкому на відзнаку 200-річчя з дня народження земляка – філософа, поета і народного просвітителя XVIII ст.), з 1950 року – краєзнавчий.

Будинок, у якому розташовано музей, збудовано у 1865 році. У різні роки тут діяли: повітовий суд, в якому відбувався судовий процес над активними учасниками революційних подій 1905- 1907 рр., у тому числі - письменником А.Ю.Тесленком; дитячий будинок, фотоательє, майстерня з ремонту побутової техніки, а з 1947 року - музей.

У фондах музею нараховується понад 30 тисяч експонатів. Розміщені у дев’яти залах, вони розповідають про історію та сьогодення краю, знайомлять з природними багатствами...

Прикрепления: 3877149.jpg(324Kb) · 4817556.jpg(420Kb)


 
ObersДата: Понеділок, 15-Кв-2013, 14:23 | Сообщение # 231
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline

АРХІВНІ УСТАНОВИ УКРАЇНИ, pdf
Прикрепления: 0192720.gif(83Kb) · 8747461.gif(65Kb)


 
ObersДата: Понеділок, 15-Кв-2013, 14:50 | Сообщение # 232
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Міністерство культури і туризму України
Державна служба контролю за переміщенням
культурних цінностей через державний кордон України

КАТАЛОГ
культурних цінностей, викрадених з державних музеїв,
заповідників, установ та приватних колекцій

(1999 � 2009 рр.)

До каталогу ввійшли матеріали, надані Міністерством внутрішніх справ України, Міністерством
культури і мистецтв Автономної Республіки Крим, Головним управлінням культури і мистецтв
Київської міськдержадміністрації, а також управліннями культури облдержадміністрацій.
Видання розраховано на працівників митних та правоохоронних органів, дипломатичних пред-
ставництв України за кордоном, колекціонерів та широке коло шанувальників мистецтва, усіх, хто не
байдуже ставиться до проблеми збереження національного культурного надбання.

Видавці Каталогу сподіваються, що він стане у нагоді всім, хто прагне протидіяти незаконному
обігу культурних цінностей як в Україні, так і за її межами.


У випадку виявлення культурних цінностей, зазначених у Каталозі, просимо інформувати:

Міністерство культури і туризму України:
01601, м. Київ, вул. І. Франка, 19, тел.: 234-15-36
e-mail: muzeum@mincult.gov.ua


Міністерство внутрішніх справ України:
01024, м. Київ, вул. Богомольця, 10, тел.: 256-14-73

Державну службу контролю за переміщенням
культурних цінностей через державний кордон України
:
01010, м. Київ, вул. І. Мазепи, 28, тел.: 226-27-15, 280-81-99
e-mail: dskpc@carrier.kiev.ua





ps/  27 лютого, близько 8-ої години ранку, було пограбовано Лохвицький краєзнавчий музей. Непрохані гості забрали найцінніші експонати, якими славився музей: Євангеліє 1815 року видання, Євангелiє 1644 року видання, Акафесник 18 ст., Октоїх 1639 року, Акафест святим Антонiю та Феодосію Печерським 19 ст., ікону Козельщинської Богородицi, церковні ноти 18 ст., книгу церковних служб 18 ст., хрест дерев'яний з бронзовим розп'яттям 20 ст., картину "Лiтнiй пейзаж" 1881 року та інші.
Курочка І. Лохвицький краєзнавчий музей вдруге зазнав набігу злодіїв,
які викрали із фондів раритети, що вважаються безцінними //
Зоря Полтавщини.- 03.03.04, №34.- C.4.





 
ObersДата: Четвер, 25-Кв-2013, 14:41 | Сообщение # 233
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Про що шепоче Зелений Гай: з історії родинного гнізда Драгоманових-Косачів на Полтащині
Так... в кожній країні є спогади раю!
Леся Українка.

...1913 року, коли Лесі Українки не стало, Олена Пчілка переїхала з Києва до Гадяча і оселилася в бу­динку свого дитинства. Там вона мешкала до 1920 року, коли най­менша дочка Ізидора приїхала і забрала стареньку матір до себе в Могилів-Подільський. Туди при­була й донька Ольга Косач-Кривинюк з родиною, тож деякий час велика родина Косачів жила разом.

На старій драгомановській сади­бі залишився великий архів кількох поколінь родини Драгоманових-Косачів, включно з документами Лесі Українки. На прохання Олени Пчілки за архівом погодився догля­дати завідувач повітового відділу народної освіти Клочко-Жовнір. Невдовзі залишені матеріали та майно Драгоманових склали осно­ву музею імені Михайла Драгоманова. З допису вже згадуваного Григорія Нудьги в гадяцькій газеті «Будівник соціалізму» (1931) діз­наємося, що музей мав вітрини з рукописами та речами Лесі Ук­раїнки,  Михайла  Драгоманова, Олени Пчілки, архів журналу «Рід­ний край» (його редагувала Олена Пчілка), зберігались меблі, карти­ни, рідкісні книги, історико-революційні матеріали тощо. Були тут і малюнки Лесі Українки, малюнок Панаса Мирного (теж гадячанина) «Батьківська хата в Га­дячі», господарські папери Драго­манових, два великі зошити під заголовком «Народныя рецепты». Письменник Кость Прохоренко ба­чив у цьому музеї рукавицю Петра І. Багато цікавих експонатів пригадував і професор, доктор філо­логічних  наук  Михайло  Жов­тобрюх — йому, тоді студентові педагогічного технікуму в Гадячі, довелося складати список доку­ментів з родинного архіву Драго­манових, що зберігалися в музеї.

1921 року Олена Пчілка разом з дочкою Ізидорою приїхала до Гадяча по особисті речі й докумен­ти, але... отримати їх назад не змогла. Ольга Косач-Кривинюк так писала про ці події: «З маленького домика чисто все було перенесено до великого, переложено, пере­мотлошено, що є в безладді, а чого вже й зовсім нема. У великому домі зроблено музей ім. М. Дра­гоманова, але зроблено зовсім по-невігласьки. Через те, що все стало «музейними речами», матері нашій не дозволили нічого взяти». Лиш після одержаного в Києві розпо­рядження Академії Наук вдалося Олені Пчілці взяти незначну части­ну архіву. Основні матеріали зали­шались у музеї, де не було ні належної охорони, ні догляду.

30-х років музей імені Михайла Драгоманова зачинили. Більшість матеріалів передали до Лохвиці краєзнавчому музеєві імені Григо­рія Сковороди, якусь частину експонатів узяли до краєзнавчого музею в Ромнах. Про це розповіда­ла Антоніна Макарова, гадяцька вчителька, добра знайома Лесі Українки. На щастя, Роменський краєзнавчий музей, як і міський архів, під час війни практично не постраждав, тож, можливо, що в його фондах і досі зберігаються нерозпізнані речі з колишнього музею імені Михайла Драгоманова.

Перед самою війною до Лохвицького музею приїхала співро­бітниця Інституту літератури АН України Грудницька, яка забрала для рукопис­ного відділу інституту все, що, за словами Ольги Косач-Кривинюк, «знайшла в безладді під порохом та павутинням». Але то були лиш рукописи та фотографії, і то не всі. Меморіальні речі й частина архіву залишились у музеї.

Історія Лохвицького краєзнавчо­го музею в роки війни повторює долю багатьох скарбниць країни, що опинились на окупованій тери­торії. Наприкінці серпня — на по­чатку вересня дещо спробували евакуювати. Музейне майно склали в ящики і вивезли до Куйбишевської області. Але чимало пам’яток залишилося в окупованому місті. Відкриваючи для відправи собор, який став тимчасовим прихистком музейних речей, фашисти викину­ли реліквії просто на вулицю, де їх підібрав і врятував од загибелі один скромний музейний служи­тель. Він і перевіз експонати на тачці до безпечного приміщення. А щоб цінні речі не зіпсувалися, усю зиму протоплював те примі­щення в тяжких умовах окупації. За це після війни його ще й звинувати­ли у «співробітництві з німцями».

Після визволення Лохвиці тодіш­ній директор музею А. Шульга писав у газеті «Зоря Лохвиччини» (24 грудня 1943): «Від грабіжниць­кого ока не сховався і наш музей. По-звірячому німці зламали двері, вдерлися в приміщення і почали нищити та грабувати музейні цін­ності. Багато загинуло експонатів. Фашисти пограбували цінний посуд і картини (...) Вкрали рідкісну музейну цінність — шаблю декаб­риста Якова Драгоманова. Решту експонатів німецькі  вандали пови­кидали з приміщення музею».

З евакуйованого музейного май­на мало що повернулось. Пішли у безвість чотири листи Григорія Сквороди до лохвицького благочинного. Хочеться сподіватись, що в Куйбишівській області, у фон­дах місцевого музею, разом з тими листами лежать десь і рукописи Лесі Українки. Вже по війні пись­меннику Костеві Прохоренку по­щастило знайти в запасниках Лох­вицького музею олійну картину Лесі Українки, на якій — матір і дочка біля пташиного гнізда, а також фотографію поетеси та Сергія Мержинського у Зеленому Гаю (зараз вони експонуються у Київському музеї Лесі Українки).

Коли 1960 року в Києві почали створювати літературно-меморі­альний музей Лесі Українки, сюди з лохвицьких фондів передали понад три сотні експонатів — се­ред яких фотографії та меморіаль­ні речі. Частина картин з Лохвиць­кого музею надійшла до Полтав­ської картинної  галереї. Тут, зокрема, зберігається і портрет діда Лесі Українки Петра Якимовича Драгоманова роботи художника Свинцова (1836). Деякі пам’ятки повернули назад до Гадяча, коли там створювали міський музей на громадських засадах, а звідти — знов-таки до Полтави. За припу­щенням гадяцьких краєзнавців, у Києві в одній з приватних збірок зберігаються портрет полковника Черниша та картина «Заснування Гадяча» — реліквії з колишнього музею імені Михайла Драгомано­ва...

Гадяч- місто козацької слави
Є на Україні, серед милої Полтавщини,
багатий на гарні куточки, чудовий краєвид!
Се той , що в’являється перед очима,
коли дивитись на нього з високого
узгір’я стародавнього гетьманського міста
Гадяча.

Олена Пчілка.



Оле́на Пчі́лка (псевдонім Ольги Петрівни Косач; *5 (17) липня 1849, Гадяч — †4 жовтня 1930)
— українська письменниця, драматург, публіцистка, громадська і культурна діячка, перекладачка,
етнограф, член-кореспондент Всеукраїнської академії наук (1925) [1];
мати Лесі Українки, сестра Михайла Драгоманова.



Ольга Петрівна Драгоманова-Косач (Олена Пчілка). Київ. 1871 р.
Прикрепления: 6586733.png(741Kb) · 9158645.jpg(33Kb)


 
ObersДата: Четвер, 25-Кв-2013, 17:04 | Сообщение # 234
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline








Прикрепления: 7152398.png(176Kb) · 2703840.png(174Kb) · 3255240.png(266Kb) · 4235538.png(167Kb) · 7941430.png(210Kb)


 
ObersДата: Четвер, 25-Кв-2013, 17:05 | Сообщение # 235
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline








Прикрепления: 6531931.png(233Kb) · 7550175.png(161Kb) · 3202308.png(352Kb) · 4286728.png(578Kb) · 4889107.png(378Kb)


 
ObersДата: Четвер, 25-Кв-2013, 17:06 | Сообщение # 236
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline








Прикрепления: 1685774.png(374Kb) · 2113300.png(296Kb) · 8510132.png(206Kb) · 3630731.png(194Kb) · 5133375.png(417Kb)


 
ObersДата: П'ятниця, 26-Кв-2013, 13:06 | Сообщение # 237
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Тарас Шевченко і Полтавщина

Як свідчать дослідження істориків, творчість класика української літератури

Тараса Шевченка тісно пов'язана з Полтавщиною.




З полтавською землею життя поета поєднав так званий період «трьох літ» – 1843-1846, 1859 роки. Тут Тарас Григорович написав чимало творів і намалював не одну картину. Наприклад, у повісті«Близнята» Полтава згадується близько 30 разів. Саме на Полтавщині відбувається дія поеми«Наймичка», написані вірші «Сліпий», «Великий льох», «Холодний Яр», «Псалми Давидові», «Минають дні, минають ночі», «Маленькій Мар'яні».

Історик Сергій Доценко у своїх наукових працях згадує, що у 1843 році Тарас Шевченко відвідав батьківський маєток полтавського письменника Євгена Гребінки, з яким добре товаришував. Маєток знаходився недалеко від Пирятина. У працях дослідника О. Афанасьєва-Чужбинського згадується, що поет відвідав і село Мойсівці тодішнього Пирятинського повіту. Власниця місцевого маєтку влаштовувала двічі на рік бали, на яких Тарас Шевченко бував неодноразово. Пізніше у листах до знайомих він згадував веселі вечори у маєтку, розмови про культуру, становище кріпосних селян.

У серпні 1843 року Тарас Григорович прибув до міста Лубни. На той час, як говорив сам поет, він «повністю розчарувався у панах і відвідував лиш небагатьох». Шевченка запросили на обід до місцевого пана, офіцера Федора Трепова. Прийшовши до будинку, поет побачив стомленого служника, який дрімав у передпокої. Господар теж це помітив, що його слуга спить, і жорстоко покарав його. Тарас Григорович, не прощаючись, розвернувся і вийшов з дому. Пан просив його повернутися, але Шевченко навіть не захотів говорити.

Відомо, що Тарас Шевченко працював співробітником Археографічної комісії, вів «Археологічні нотатки». Описував історичні пам'ятки, місця, де бував. Зокрема писав про старі укріплення у Лубнах.

Часто Тарас Шевченко відвідував маєток панів Закревських у селі Березова Рудка Пирятинського повіту. Уперше приїхав із Яготина влітку 1843 року. У селі часто зустрічався зСофією Закревською, яка на той час була відомою російською письменницею. Вони знаходили цікаві спільні теми, які хвилювали обох. Господарем Березової Рудки був Платон Закревський, духовно обмежена і жорстока людина. За історичними даними, він шмагав кріпаків на власній конюшні. Пан Закревський мав красуню-дружину. Ганна Закревська була молодшою від чоловіка на двадцять років. Тарас Шевченко захопився  її вродою. Він намалював портрет Ганни, присвятив вірші «Якби зустрілися ми знову», «Г.З».

У Березовій Рудці Шевченко також заприятелював з художником-кріпаком А. Третячевським. Саме у цьому селі зародилися перші рядки поеми «Кавказ»:

За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.

Письменник любив спілкуватися з селянами та панськими дворовими. Зберігся історичний факт, що поет подарував одному панському козачкові «Кобзар» із власним підписом. У 1960 році у Березовій Рудці відкрито музей Шевченка, у якому знаходиться понад 300 експонатів. У 1961 році на колишньому будинку панів Закревських встановили меморіальну дошку з написом: «У цьому будинку в 1843, 1845, 1846 роках перебував великий український народний поет Т. Г. Шевченко».



У селі Решетилівка Тарас Шевченкозупинявся у будинку пана Попова, деспотичної й владолюбної людини. Пан мав велику бібліотеку, де зберігалися різні документальні матеріали та книги з історії України. Сучасники Шевченка у своїх спогадах згадують, що поет уважно вивчав їх, цікавився минулим своєї батьківщини. У Решетилівці Тарас Григорович виконав два малюнки, які так і називаються«У Решетилівці». Деякі історики схиляються до думки, що поет не дуже був прихильний до пана Попова, хоча той дозволяв користуватися книгами і радів товариству з досить уже відомим на той час автором.

У липні 1845 року Тарас Шевченко відвідав Іллінський ярмарок у Ромнах. Звідти через Лохвицю і Миргород поїхав до села Василівка, що поблизу Хорола. Проте був обурений жорстоким поводженням із кріпаками паном Родзянкою і перебрався до села Веселий Поділ, батьківщини ще одного нашого земляка – Леоніда Глібова. Тут Шевченко намалював акварельний портрет дворічного сина місцевого поміщика, познайомився з учителем та композитором Венцеславом Єдлічкою. З Веселого Подолу навідувався до Хорола, Заїчинців, Вишняків. Але з поміщиком Веселого Подолу Тарас Григорович спільної мови не знайшов і одного дня покинув маєток, коли всі спали. Причиною такого вчинку став ляпас, якого панський дворецький дав хлопчикові-служці у присутності поета. Простий народ, який потерпав від сваволі панів, Тарас Шевченко називав «раби німі», а панів – «катами, людоїдами». Недаремно ставлення панів до простих людей, «кріпаків» посіло значне місце у творчості кобзаря.

Улітку 1845 року поет відвідав Старі Санжари, Прилуки, Хорол та інші населені пункти. У жовтні 1845-го - Миргород, де написав вірші «Не женися на багатій», «Не завидуй багатому». Поблизу було село Злодіївка (тепер село Псільське Великобагачанського району), туди поет любив приїжджати купатись. Під час перебування в Полтаві Шевченко намалював хату нашого славетного земляка – Івана Петровича Котляревського.



Пізніше присилав до полтавських недільних шкіл свій «Буквар». У 1859 році побував у Гадячі.

Деякі дослідники біографії Тараса Шевченка схиляються до думки, що той відвідував у 1845 році село Василівку Полтавського повіту (тепер це село Гоголеве Шишацького району). Начебто поет зустрічався з матір'ю письменника Миколи Гоголя, творчість якого високо цінував. Навіть намалював портрети його друзів, ілюстрацію до повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба». У селі змалював краєвид із церквою «У Василівці». Але скептики вважають, що малюнок виконано в іншому однойменному селі Хорольського повіту (тепер Семенівський район).

Один із найвідоміших віршів Тараса Шевченка -«Заповіт». Після смерті поета твір поклали на ноти, він став народною піснею, символом нескореного українського духу. Тарас Шевченко написав його у грудні 1845 року у місті Переяслав Полтавської губернії. На той час він перебував у будинку лікаря Андрія Козачковського. Рядки були навіяні тяжкою хворобою, яка нещадно підкошувала сили поета. Уперше вірш був надрукований у 1859 році під назвою «Думка». Повністю «Заповіт» з'явився у «Кобзарі» у 1907 році. Текст вірша у 60-х роках XIX століття на музику поклали  Микола Лисенко і Микола Вербицький. У 70-х роках музику до вірша написав полтавський композитор Гордій Гладкий. «Заповіт» належить до шедеврів світової поезії, перекладений майже на всі мови світу.

У 1918 році у Ромнах на Полтавщині скульптор Іван Кавалерідзе звів перший в Україні монументальний пам'ятник Тарасу Шевченку. Через вісім років пам'ятник великому поету було відкрито у Полтаві. Погруддя Тараса Шевченка споруджено у багатьох містах та селах Полтавщини. А на околиці Полтави досі росте дуб, посаджений на знак пам'яті про поета у травні 1861 року.

http://orenda.pl.ua/read/taras-shevchenko-i-poltavschina




У Петербурзі вийшло перше видання «Кобзаря» Т. Шевченка (1840)
26 квітня   173 роки тому

26 квітня
1840 р. у Петербурзі за сприяння відомого українського письменника Євгена Гребінки вийшло перше пожиттєве видання творів Тараса Шевченка «Кобзар». Сьогодні під «Кобзарем» ми розуміємо збірку усіх творів геніального поета, проте у першому виданні містилося лише 8 робіт: «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ`яненка», «Іван Підкова», «Тарасова...
http://www.calendarium.com.ua/ua....ka_1840 




26 Квітня 1840 Року Світ Побачило Перше Видання Кобзаря



Цікаво, що справжня піар-кампанія ”Кобзаря” розпочалася 1847-го. Бо спершу книжка здобула популярність передусім серед української інтелігенції. Рекламу ж їй зробила царська охранка: у зв’язку з процесом навколо Кирило-Мефодіївського товариства начальникам губерній видали таємне розпорядження — вилучати всі знайдені примірники ”Кобзаря”. А якщо забороняють — значить, є за що. Книжка почала ходити по руках у копіях, її потай продавали букіністи. Автор ”крамольних віршиків” потрапив на заслання, отримавши найвище визнання свого таланту — заборону писати.

Ледь умовили…

Починалося ж усе з того, що українському поміщику Петрові Мартосу закортіло мати акварельний портрет пензля молодого, але вже відомого в Петербурзі художника Тараса Шевченка. Якось, уже під час роботи над замовленим полотном, той відлучився на хвилинку. Знудьгований Мартос підняв із підлоги аркуш паперу. Там були вірші. Та ще й які! «Знаєте автора? — запитав, вражений, у художника, коли той повернувся.

Тарас знітився: «Так, — і за хвильку додав: — Знаю, бо це я». Він витягнув із-під ліжка коробку, у якій тримав увесь свій поетичний доробок. Коли Мартос простяг руку до купки паперів, Шевченко притис їх до грудей. «Прочитаю й неодмінно поверну», — запевнив його Петро Іванович.

Тарас, віддаючи вірші, попроси: «Нікому не показуйте». Мартос побожився, що не показуватиме. А сам тут же подався до Євгена Гребінки — найавторитетнішого поета в українській громаді тодішнього Петербурга. Вірші читали разом. Хоча Гребінка вже знав твори Шевченка – готував добірку для збірника ”Ластівка”. Вирішили впорядкувати рукопис і видати книжкою, — додав.
Згодом Мартос згадував: ”Багато праці коштувало мені умовити Шевченка. Нарешті він погодився, і я 1840 року надрукував ”Кобзаря”...

http://meest-online.com/?p=22595


 
ObersДата: П'ятниця, 26-Кв-2013, 14:18 | Сообщение # 238
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline


Круть!  surprised smile


 
ObersДата: П'ятниця, 26-Кв-2013, 14:19 | Сообщение # 239
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline


smile


 
ObersДата: П'ятниця, 26-Кв-2013, 14:20 | Сообщение # 240
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline


 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Сторінка 16 з 54«1214151617185354»
Пошук:

Copyright Лохвиця © 2017