ЛохвицяСубота, 20-Січ-2018, 10:29
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 14 з 54«1212131415165354»
Модератор форуму: Stepan, Бабай, Obers, zakon 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Історія міста
rootДата: Середа, 05-Бер-2008, 11:02 | Сообщение # 1
Адмін
Группа: Администраторы
Сообщений: 464
Награды: 4
Репутация: 16
Статус: Offline

ЛОХВИЦЯ

Лохвиця — старовинне місто, центр Лохвицького району Полтавської області. Розташоване на річці Лохвиці (права притока р. Сули, басейн Дніпра) на автошляху Київ-Суми, за 12 км від залізничної станції Сула. Відстань до столиці м. Києва — 220 км, до обласного центру м. Полтави — 175 км. Міській раді підпорядковане селище Криниця. Населення Лохвиці складає близько 13 тис. жителів.
Історія

Точний час заснування міста невідомий. За часів Київської Русі входила до складу Переяславського князівства і була одним з укріплень Посудьської оборонної лінії. Вперше в історичних джерелах згадується у 1320 році. У "Книге большому чертежу" (1618 р.) зазначена як містечко, що мало укріплення-фортецю. У 1644 р. місто одержало магдебурзьке право і герб, що зображував міські ворота з баштами на них.

Герб російського періоду затверджений 4 липня 1782р. на основі старого герба: білокам’яна фортечна брама з трьома вежами і блакитними флюгерами на золотому тлі французького щита.

Герб Лохвиці російського періоду затверджений 4 липня 1782р

В 1648-1658 роках, Лохвиця — сотенне місто Миргородського, пізніше Лубенського (1658-1781 р.р.) полків. Під час Визвольної війни проти польської шляхти лохвицька козача сотня у складі війська Богдана Хмельницького брала участь у битвах під Пилявцями (1648), Зборовом (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), Жванцем (1653). Під час Північної війни між Росією і Швецією Лохвицький сотник П.Мартос підтримував гетьмана Івана Мазепу. В місті знаходилася гетьманська казна.

Після ліквідації автономії Лівобережної України Лохвиця — центр повіту Чернігівського намісництва (1781-1796), заштатне місто Малоросійської (1796-1802) і центр повіту Полтавської губернії (1802-1923).

У 1825 році у Лохвиці діяв осередок Південного таємного Товариства декабристів. У 1905 році в місті мали місце народні заворушення, спрямовані проти самодержавства.

Переписом 1910 року у Лохвиці зафіксовано 1689 господарств (козацьких — 691, селянських — 216, єврейських —406) і 9531 жителя. Станом на 1917 рік у місті діяли 6 православних церков і синагога, жіноча гімназія, реальне, міське та комерційне училища, учбові ремісничі майстерні, електростанція, аптека, земська лікарня, кінотеатр. Народний будинок (театр), Товариство сільських господарств, два товариства взаємного кредиту, три друкарні, цегельний і шкіряний заводи, тютюнова фабрика.

10 березня 1917 року обрано першу Лохвицьку Раду робітничих депутатів. Радянську владу проголошено 22 січня 1918 року. У 1919 році для боротьби з добровольчою армією Денікіна у місті створено 500-й Лохвицький робітниче-селянський полк. У період колективізації 1929-1932 рр. на околицях Лохвиці було створено 7 приміських колгоспів. Не обійшло Лохвицю лихо голодомору 1932-1933 років.

У роки німецько-фашистської окупації (12.09.1941-12.09. 1943 роки) гітлерівці стратили бизько 400 жителів міста, 536 чол. вивезли на примусові роботи до Німеччини. У Лохвиці діяли міська підпільна група і антифашистське підпілля у вірменському легіоні. У вересні 1943 року, після визволення, у місті знаходився штаб Воронезького фронту на чолі з генералом армії М.Ф. Ватутіним.

В Лохвиці в різний час видавалися наступні газети: "Бюлетень Лохвицкой уездной земской управи" (1903-1905), "Лохвицкий вестник" (1913-1914), "Лохвицкое слово" (1912-1918), "Провесінь" (1918), "Робітник" (1919), "Известия" (1919), "Вісті" (1920-1923), "В соціалістичний наступ" (1930-1937), "Більшовицька трибуна" (1937-1941,1943), "Лохвицьке слово" (1941-1942), "Вісті Лохвиччини" (1942-1943), "Зоря Лохвиччини" (1943-1944), "Зоря" (з 1944),"Лохвицький вісник" (1990-1991), "Добридень" (з 1997 р.).


 
ObersДата: П'ятниця, 05-Кв-2013, 13:49 | Сообщение # 196
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline


http://geo.pnpu.edu.ua/soil.php 
http://geo.pnpu.edu.ua/index.php
Прикрепления: 6393432.jpg(537Kb)


 
ObersДата: Неділля, 07-Кв-2013, 10:30 | Сообщение # 197
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
ЛОХВИЦЬКЕ ТОВАРИСТВО СІЛЬСЬКИХ
ГОСПОДАРІВ




У 1886 році було засновано знамените в усій окрузі Лохвицьке Товариство Сільських Господарів (далі – ЛТСГ), однак проект його статуту було підписано ще в травні 1885 року. Товариство провадило наукову й академічну діяльність у галузі табаківництва, дослідної справи, місцевої, переробної та кустарної промисловості, як також тваринництва, кредитування, бджолярства, мало гарну бібліотеку, займалось благодійництвом...
http://gromada-lv.at.ua/news....7-08-97
Прикрепления: 9380357.jpg(79Kb)


 
aaaaДата: Неділля, 07-Кв-2013, 12:05 | Сообщение # 198
Генерал-лейтенант
Группа: Пользователи
Сообщений: 569
Награды: 4
Репутация: 1
Статус: Offline
Русло р.Сулиця тут перетина вул.Дунаєвського та Леніна.









Прикрепления: 3724890.jpg(337Kb) · 4712880.jpg(357Kb) · 0782351.jpg(369Kb) · 0436677.jpg(453Kb) · 7075149.jpg(363Kb)


"... в каждом из нас живут ангел и демон,и голоса их порй неразличимы".
"Ангел же заставляет нас размышлять о наших поступках, и ему иногда нужны чьи-нибудь уста,чтобы высказатся."


Сообщение отредактировал aaaa - Неділля, 07-Кв-2013, 12:41
 
aaaaДата: Неділля, 07-Кв-2013, 12:11 | Сообщение # 199
Генерал-лейтенант
Группа: Пользователи
Сообщений: 569
Награды: 4
Репутация: 1
Статус: Offline
Слідами древньої ріки . По вулиці  Сулицькій.









Прикрепления: 4690384.jpg(372Kb) · 4948406.jpg(386Kb) · 5178441.jpg(322Kb) · 7248130.jpg(404Kb) · 2943652.jpg(265Kb)


"... в каждом из нас живут ангел и демон,и голоса их порй неразличимы".
"Ангел же заставляет нас размышлять о наших поступках, и ему иногда нужны чьи-нибудь уста,чтобы высказатся."


Сообщение отредактировал aaaa - Неділля, 07-Кв-2013, 12:38
 
aaaaДата: Неділля, 07-Кв-2013, 12:16 | Сообщение # 200
Генерал-лейтенант
Группа: Пользователи
Сообщений: 569
Награды: 4
Репутация: 1
Статус: Offline








Прикрепления: 3683822.jpg(370Kb) · 8871164.jpg(344Kb) · 2885572.jpg(220Kb) · 9655221.jpg(264Kb) · 6073259.jpg(116Kb)


"... в каждом из нас живут ангел и демон,и голоса их порй неразличимы".
"Ангел же заставляет нас размышлять о наших поступках, и ему иногда нужны чьи-нибудь уста,чтобы высказатся."
 
aaaaДата: Неділля, 07-Кв-2013, 12:23 | Сообщение # 201
Генерал-лейтенант
Группа: Пользователи
Сообщений: 569
Награды: 4
Репутация: 1
Статус: Offline
Заболочене колишнє русло  р.Сулиця та одноймений куток "Засулиця" Але водиця  протіка!!!









Прикрепления: 8709170.jpg(307Kb) · 4553475.jpg(270Kb) · 3285322.jpg(391Kb) · 0149111.jpg(439Kb) · 3247461.jpg(419Kb)


"... в каждом из нас живут ангел и демон,и голоса их порй неразличимы".
"Ангел же заставляет нас размышлять о наших поступках, и ему иногда нужны чьи-нибудь уста,чтобы высказатся."


Сообщение отредактировал aaaa - Неділля, 07-Кв-2013, 12:27
 
aaaaДата: Неділля, 07-Кв-2013, 12:35 | Сообщение # 202
Генерал-лейтенант
Группа: Пользователи
Сообщений: 569
Награды: 4
Репутация: 1
Статус: Offline
А тут Сулиця  обвила  "Лісок" і попрямувала геть  з каменеломень Лохвиці.









Прикрепления: 6959761.jpg(393Kb) · 6009163.jpg(239Kb) · 6372486.jpg(381Kb) · 9378291.jpg(194Kb) · 9557501.jpg(247Kb)


"... в каждом из нас живут ангел и демон,и голоса их порй неразличимы".
"Ангел же заставляет нас размышлять о наших поступках, и ему иногда нужны чьи-нибудь уста,чтобы высказатся."


Сообщение отредактировал aaaa - Неділля, 07-Кв-2013, 12:36
 
ГостьДата: Середа, 10-Кв-2013, 00:35 | Сообщение # 203
Группа: Гости





Цитата (tolik286)
Питання до знатоків: Що означають позначки на карті в вигляді конвертів? кусок карти 1869 року. Прикрепления: 1855585.jpg(184Kb) · 0702189.jpg(423Kb)


Кладовище, захоронення.
 
ObersДата: Середа, 10-Кв-2013, 18:21 | Сообщение # 204
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Полтавщина в роки другої світової війни (1939-1945)
Ревегук, Віктор

...Книга розрахована на вчителів, учнів старших класів і студентів, а також усіх, хто цікавиться історією рідного краю.
Автор
Зміст:
Розділ І.У переддень війни (стор. 4-20)
Розділ II.Початок радянсько-німецької війни. Мобілізаційні заходи радянської влади (стор. 21-40)
Розділ III.Під німецькою владою
§ 1Окупаційний режим (стор. 41-62)
§ 2Аграрна політика (стор. 62-77)
§ 3Стан української культури (стор. 77-89)
§ 4Стан народної освіти (стор. 89-105)
§ 5Церковне життя (стор. 106-117)
§ 6Благодійна діяльність громадськості (стор. 117-132)
Розділ IV.Антифашистський рух опору
§ 1Партизанський рух (стор. 133-181)
§ 2Радянське антифашистське підпілля (стор. 181-204)
§ 3Український національно-патріотичний Рух опору (стор. 204-223)
Розділ V.Воєнні дії 1943 року (стор. 224-241)
Розділ VI.Повернення радянської влади (стор. 242-267)
Замість післямови (стор. 268-275)
Джерела і література (стор. 275-287)


§ 3. Український національно-патріотичний Рух опору

...Шлях похідних груп як бандерівського, так і мельниківського спрямування на Слобожанщину і Донбас пролягав через Полтавщину. Серед їх членів були і місцеві уродженці, учасники визвольних змагань 1917-1920 років, які з різних причин опинилися в еміграції. Зокрема, протягом 17-19 липня 1941 року на схід вирушили полтавці Іван Гарман, Григорій Падалка, Юрій і Денис Матвіїви, Іван Прохват, Степан Шахрай, Володимир Бідик та Марія Безпалова [2]. В кінці вересня 1941 року до Полтави був переведений і голова обласного проводу ОУН на Вінничині Василь Яворів ("Бойко"), разом з ним виїхала і референт жіночих справ обласного проводу, прізвище якої невідоме [3].

2 Сергійчук В. ОУП-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. — К., "Дніпро", 1996. — С.246.
3 Пащак Я. Південна похідна група ОУН // Дзвін, 1998. — №8-9. — С.88.


Значну роботу по згуртуванню національних сил на Полтавщині провів один з лідерів ОУН мельниківської орієнтації, уроженець міста Рогатина на Галичині Богдан Онуфрик-Коник — "молодий чоловік невизначеного віку, блідавий шатен, ледь похилої постави, з виразом на обличчі хворого на якусь хронічну шлункову недугу" [4]. Одним із його завдань було виявлення українських патріотів і формування з них допоміжної окупаційної адміністрації з тим, щоб ці люди стали носіями української державницької ідеї на окупованих німцями територіях.

4 Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця. — Київ, 1997. — 3-4. — С.82.

(206) Після нетривалого перебування в Полтаві Б. Коник вирушив на Слобожанщину. Ідучи від Полтави до Харкова, він, за спогадами Осипа Жалоби, в Іскрівці, Чутовому, Коломаку, Валках і Люботині скликав збори місцевої інтелігенції та української людності і за їх рекомендаціями підбирав "ідейних українців" на посади районних і сільських старост, адже легальна робота в органах місцевого самоврядування, хоч би які обмежені права вони мали, створювала найбільш сприятливі умови для пропаганди ідеї Української державності. Б. Коник мав при собі "інтендантський" мішок, з якого виймав та вивішував на приміщеннях районних і сільських управ українські синьо-жовті прапори [5].

5 Жалоба О. У поході на Схід // На зов Києва. Український націоналізм у другій світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів. — К,. 1993. — С.303.

Багато молодих патріотів були знищені фашистами в перші місяці окупації, тому що вони не набули досвіду підпільної роботи серед нового покоління українців — "радянських людей" в умовах фашистського терору. У жовтні 1941 року у Миргороді було розстріляно Миколу Лемика та п'ять його побратимів, імена яких, на жаль, залишилися невідомими.

З різних джерел, що збереглися, достеменно відомо, що українське націоналістичне підпілля діяло в Полтаві, Кременчуці, Лубнах, Миргороді, Лохвиці, Золотоноші, Кишеньках і Яготині. Центром національно-патріотичного підпілля в Полтаві стала міська управа. Її очолював бургомістр Федір Борківський, колишній старшина Української армії часів визвольних змагань 1917-1920 років, друг С. Петлюри і А. Коновальця. В січні 1918 року він брав участь у придушенні повстання більшовиків у Києві, де командував автопанцерними силами, що штурмували завод "Арсенал", при цьому був важко поранений. У справі Спілки визволення України був засуджений і десять років карався у радянських концтаборах.

5 жовтня 1941 року у Києві з уцілілих після "великого терору" 30-х років представників української інтелігенції, учасників Української революції та членів ОУН мельниківської орієнтації утворилася Українська національна рада (УНР), яку очолив професор Микола Величківський. УНР брала на себе завдання представляти український народ перед німецькими окупаційними властями, піклуватися про розвиток народного господарства рідного краю, сприяти розвитку культури, освіти, національною життя. УНР мала спиратися на обласні і районні ради, до яких залучалися б усі українські (207) державотворчі елементи. Системі рад за більшовиків належало надати український національно-державницький зміст...

http://histpol.pl.ua/pages/content.php?page=3669#205


 
ObersДата: Середа, 10-Кв-2013, 18:37 | Сообщение # 205
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Повстанський рух на північній Полтавщині

Трапилась мені якось книжечка Т. Кольяка “Степан Кузьмич Луценко” (Харків, 1970). Прочитав. І ще раз переконався, що у книгах, де оспівується “комуністичне минуле”, зберігається цінна інформація...

Гортаючи сторінки цієї книги, довідався, що учасник антигетьманського повстання Степан Луценко був призначений комісаром УНР Свиридівської волості на Лохвиччині. Та недовго перебував він в уенерівському таборі: у січні 1919 р., отримавши наказ Директорії виступити зі своїм повстанським загоном до Лохвиці, щоб захистити місто від більшовиків, зрадив і перейшов на бік більшовиків. Через декілька днів Галицький полк Січових стрільців вибив збільшовичені ватаги з міста. Залишки заколотників із Луценком на чолі сховалися в Глинських лісах на Роменщині.

Невдовзі зрадники повернулися на Лохвиччину в обозі більшовицької армії. Степан Луценко стає членом повітового виконавчого комітету, а потім його головою. І відразу ж включився у “боротьбу з класовим ворогом” – треба ж було замолювати “ґрєхі пєтлюровскоґо прошлоґо”.

У серпні 1919 р. перекинчик виступає як організатор боротьби проти “куркульського” повстання в Чорнухах. Та вже за декілька днів, довідавшись про наближення Добровольчої армії, червоний “герой”, не приймаючи бою, тікає з України...

Коли денікінці під час всенародного повстання почали відкочуватися на південь, Степан Луценко повертається – і знову в обозі червоних. Його призначають на ту ж саму посаду – головою Лохвицького повітвиконкому.

В 1920 р. Луценку доносять, що в лісах Чорнухинської, Вороньківської та Андріяшівської волостей активно діють отамани Біленький, Ковтун, Гресі та інші. (Більш детально див. статтю Олекси Пугача “Брати Гресі – гайдамаки з Чорнух”. – Незборима нація. – 2001. – Ч. 6.) Далі повідомлялося, що в ніч на 27 жовтня 1920 р., в с. Піски Мокіївської волості з’явились повстанці (60 піших і 10 кінних, при 1 кулеметі “Люїс”), які просувались у напрямку Чорнух, а потім зникли в лісі.

На межі з Пирятинським повітом теж діяло декілька повстанських загонів: як піших, так і кінних. Один із загонів мав два прапори. На одному був напис “Загін Марусі”, на іншому – “За вільну Україну”.

Автор нарису Т. Кольяк бідкається, що повстанці нещадно переслідували совєтських активістів. Про терор більшовицьких нелюдів він сором’язливо мовчить.

Повстанці на Лохвиччині повертали селянам награбоване комуністами збіжжя і карали смертю окупантів. За 1920 р. ними знищено більше 20 “красноармєйцєв” продзагонів. Було також вбито начальника повітової міліції П. Кейбала, голову Яхницького волосного виконкому О. Вовка, уповноваженого повітового продовольчого комітету А. Гавриленка та багато інших.

Луценко організовує каральні загони проти народних месників. Так, у жовтні 1920 р., із членів комітетів незаможних селян (сільських волоцюг, п’яниць, ледарів і бандитів) він створює каральний загін силою 100 чоловік піхоти та 40 вершників. Як повідомляє Т. Кольяк, на кінець року “бандітізм” у повіті було ліквідовано. Але не військовими діями, а шляхом переговорів про так звану амністію.

Зокрема, розпочав переговори з ворогом чорнухівський отаман Гресь, який вислав своїх “парламентарів” до Луценка з пропозицією дати “чесне слово”, що з повстанцями, коли ті складуть зброю, нічого не трапиться. На переговорах повстанці поставили умову, щоб амністував їх сам голова ВУЦК Петровський.

12 грудня 1920 р. Петровський вже був у Лохвиці. В Народному домі він урочисто приймає чорнухинських повстанців і особисто підписує амністію. Жаль, що автор книжки не прослідковує подальшої долі “амністованих”, не наводить даних коли і в який спосіб вони були замордовані.

Т. Кольяк радісно повідомляв, що з повстанцями Луценко покінчив нібито ще наприкінці 1921 р., та вже на 94 сторінці зазначає, що коли Луценко влітку 1924 р. виступав з доповіддю в рідному селі Жабки, то його ледве не захопили повстанці – з метою обміну на своїх ватажків, що перебували тоді у лохвицькій в’язниці. Лише донос сексота, який вчасно повідомив про небезпеку, врятував життя Луценку, який, не маючи надій на захист чи співчуття з боку односельчан, поспішно накивав п’ятами: запхавши своїх домочадців в партійне авто, на всіх парах вискочив із Жабок. По дорозі повстанці таки обстріляли його, навіть переслідували запроданця до с. Яхники, та машину наздогнати не змогли.

А 8 березня 1925 р., коли Луценко, на той час вже голова Роменського окружного виконавчого комітету, зі своїми поплічниками повертався з Веприцької партконференції до Ромен, партизани серед безлюдного засніженого степу між станціями Веніславівкою і Лохвицею зупинили потяг. Месники шукали зрадника.  Та його і слід прохолонув. Вдалося виявити і ліквідувати секретаря Роменського міськкому комсомолу С. Посєльського. Тяжко поранили голову комунгоспу Чаплинського. Інші комунари встигли поховалися.

Як тільки повстанці залишили потяг, “строітєлі комунізма” кинулись шукати свого “вождя”. Та той так надійно сховався, що його ніхто не зумів знайти. “Безмірно збентежені, – пише Т. Кольяк, – із глибокою печаллю продовжують вони путь, оточивши колом тіло забитого товариша, занепокоєні долею Степана Кузьмича”. Аж на ст. Лохвиця Степан Луценко блідий, похитуючись, увійшов до вагона і тут же знепритомнів. Коли “бравого вояку” відкачали, то виявилось, що він мало не 13 км проїхав під вагонами, вчепившись голими руками за обледенілі труби.

Зі слів його дружини, коли Луценко переступив поріг свого будинку в Ромнах, то підійшов до сплячої доньки і, зітхнувши, резонно зауважив: “Маленьке каченя. Могла залишитись без батька”. Наступного дня, він вже “героєм” (з перев’язаною рукою!) походжав на похороні Посельського і у прощальному слові розпинався про жертовність за ідеали революції.

Жаль, що Луценко не дожив до “зоряних тридцятих”, а то б на власній шкурі відчув “більшовицьку романтику”, як відчув її інший наш землячок – командарм Іван Федько, що відзначився під час придушення Кронштадтського повстання, потім палив села на Тамбовщині, по-звірячому розправлявся з повсталими селянами, пізніше придушував національно-визвольний рух у Середній Азії. А, врешті-решт, був оголошений ворогом народу і розстріляний у совєтському концтаборі як собака, що й могили його не лишилося.


Олександр ІВАЩЕНКО,
старший науковий співробітник Роменського краєзнавчого музею, Історичний клуб “Холодний Яр”

Прикрепления: 8797088.jpg(71Kb)


 
ГостьДата: Середа, 10-Кв-2013, 20:18 | Сообщение # 206
Группа: Гости





Знайшов цікаву історію.

"...А ось назви вулиць практично не збереглись, хоча люди продовжуюсь подекуди користуватися ще старими назвами. Такою живучою виявилась народна пам”ять, яка зберегла для нащадків оригінальну місцеву топоніміку. Наприкінці 19-початку 20-го століття сучасна вулиця Шевченка і частина вулиці Перемоги у Лохвиці називалась вулицею Лубенською, вул.Леніна -Роменська, Радянська – це Сенчанська, частина вулиці Перемоги – Прилуцька, бо шлях вів до міста Прилук повз дерев”яну церкву Покрови Богородиці, збудовану у 1740 році. Все досить логічно й стримано, без помпезності. Ось вулиця німця-комуніста Тельмана – це властиво Спаська, Журавського – Преображенська, Кирпоноса та Р.Люксембург – Перекопська, частина вулиці Гоголя – Соборна, 2-га частина цієї вулиці (за парком) – Шкільна, паралельна вулиці Кирпоноса – Шевська, від теперішнього зруйнованого ресторану й готелю до Сулицької – Поліцейська, народного улюбленця більшовика “Міронича” Кірова – Жуківська, Тельмана і паралельна вулиці Перемоги – назвилась вулицею Пробитною, Жовтнева – Івахницькою, якоїсь, та далекої Паризької Комуни (від Івахницької) – Староодубська і Мала Приліпська (не плутати з теперішньою вулицею імені більшовика Приліпіна), а Радянська колись була Сенчанською, Пушкіна – Засулицькою, Воровського – Низовою, Щорса – вулицею Заславською, теперішня імені космонавта Гагаріна (можливо, якраз він і бачив, але лише з космосу наше містечко?) – Великою Приліпкінською, а тепершіня вулиця Карла Маркса, який і не чув про Лохвицю, - Великою Губчинською, між сучасною вулицею Карла Маркса та Колгоспоню був так званий Гресів Кут, територія на березі Сулиці (вулиці Чапаєва і Сковороди) насила назву Пеньки, а правий бік Сулиці (теперішня вулиця Ватутіна) називалася Кавказ, на місті колишнього передмістя Шиянського й відповідна вулиця Шиянська Якраз шиянські козаки за літописом боролися у 1709 році зі шведськими військами. Але навіщо?!
Центр міста вулиця Перемоги, так то був так званий Тічок, (а набагато пізніше, за радянських часів, коли з”явились автомобілі просто, - Круг), куди з”жджалися з усіх усюд візники, поденщики, купці й дворяни. Виселки були розташовані обоабіч дороги на Лубни, а Жуківський вигін, де відбувались ярмарки та базари, був поблизу Іванівського кладвища околиці нашого міста носили назви Острів, Левада, Слобода, Перекоп, Годзюрина..."

http://www.chornukhy.com.ua/content/view/177/122/

Додано (10-Кв-2013, 18:18)
---------------------------------------------
І ще.

"...Поряд з колективізацією і репресіями йшов повальний наступ на релігію і церкву. Церкви закривались. Їх або зносили з лиця землі, або, перебудувавши, віддавали колгоспам під зерносховища, склади і конюшні. Священників висилали у віддалені райони або розстрілювали як ворогів народу. У Лохвиці (районний центр за 6 км від села Яшники Полтавської області- автор) було закрито усі шість православних храмів і єврейську синагогу.

У центрі міста, на колишній базарній площі, біля кам'яного торгового ряду, стояв величавий собор. До речі, у ньому був хоровим диригентом знаменитий Нестор Городовенко. Після революції він заснував мандрівну хорову капелу "Думка", яка почала свої мандри по Україні з Лохвиці. У Києві вона поповнилась новими співаками і стала всеукраїнською. Керував нею Городовенко аж до середини 30-х років, а потім був репресований як український буржуазний націоналіст. У час війни йому вдалося вийти на волю, і він виїхав у США, де керував українськими хоровими колективами.

Так от цей собор знесли, а натомість заклали парк. І базар перенесли за місто. При вході у парк поставили пам'ятник Леніну, а напроти, через дорогу – і Сталіну.

На центральній алеї того парку вивішували у різні часи то ударників сталінських п'ятирічок, то передовиків сталінських п'ятирічок, то передовиків брежнєвського застою. Тільки на одному місці так і залишився горб. Коли злегка копнути лопатою, то можна виявити фундамент колишнього собору. Верх зруйнували, а фундамент був такий міцний, що його нічим не можна було зрівняти з землею. Так і лишився горб, порослий травою, немов заживлена рана.

Повністю також була зруйнована Покровська церква, яка стояла на розі вулиць, що йшли на Яшники і Яхники. Побудована вона у 1763 році на кошти останнього отамана Запорозької січі Петра Калнишевського, який з "ласки" Катерини II дожив на Соловках до 113 років. Він же подарував церкві дорогий іконостас, вартістю у 10 тисяч крб. (Яворницький Д.І., Історія запорозьких козаків, том 1, стор. 200)

Була також знесена і Успенська церква, яка стояла на місці нинішнього Будинку культури.
Миколаївську церкву, яка була за колишнім Народним домом, перебудували, знявши верх, на дитячі ясла, а потім – на дитячу амбулаторію..."

http://sviridovka2.blogspot.com/2010/10/blog-post_427.html -дуже цікава стаття, варто прочитати повнісю

 
clapsДата: Четвер, 11-Кв-2013, 00:56 | Сообщение # 207
Полковник
Группа: Пользователи
Сообщений: 172
Награды: 2
Репутация: 2
Статус: Offline
... що до боротьби з Більшовиками, оце відносно недавно прочитав книжку "Залишенець" про Холодноярців Василя Шкляра. так багато, чого неприймається розумом, дається вітчизняна освіта.
P.S обідно, що революцію "просрали" завдяки Грушевьским, Виниченкам.. а як би мені довелося б тоді жити тоя б наверено до Махна пішов. Якраз " 9 жизней" переглянув


...серце людини обмірковує свій шлях, але Господь керує її ходою.

Сообщение отредактировал claps - Четвер, 11-Кв-2013, 01:03
 
ObersДата: Четвер, 11-Кв-2013, 10:55 | Сообщение # 208
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Цитата (claps)
P.S обідно, що революцію "просрали" завдяки Грушевьским, Виниченкам..


Так, на відміну від Петлюри ці "дєятєлі" як вогню боялись мілітарізації народного руху. Беззбройні, безсилі й беззубі соціалісти не мали ані сил, ані, що страшніше, чіткого наміру, захищати молоду державу, зроджену революцією. Ось про ці події в Лохвиці :



Над блакитним Чорним морем

Так називається книга відомого українського письменника Леоніда Полтави, написана на основі документів та розповідей учасників Національно-визвольних змагань українського народу у 1917 – 1920-х роках. Нещодавно вона побачила світ завдяки Українській видавничій спілці. Пропонуємо читачам “НН” передмову до неї.

Не вміли будувати власної держави, опинились в чужих руках”. Леонід ПОЛТАВА


...Леонід Полтава, розповідаючи про революційні події у Лохвиці, висвітлює “державотворчу” діяльність Центральної Ради. Так, попри самоорганізацію українців під проводом місцевих кооператорів та священиків, творення української міліції у Лохвиці та проведення стихійної українізації міста, від українського уряду до Лохвиці так і не прибув жодний представник. Із Центральною Радою не було зв’язку. Інформація про події в Києві і загалом в Україні надходила через випадкові часописи.

І ось радісний крик автора: “Нарешті український уряд проголосив мобілізацію!” Але як уряд цей розпорядився українською силою, яка зголосилася до Армії УНР?!

Леонід Полтава стверджує, що до Лохвиці зійшлося 50 000 юнаків із села. Може, це й перебільшення, але викликане воно було саме великою масою народу, який відгукнувся на заклик Директорії. Селяни, в яких раптом пробудилася козацька душа воїна, побачили, що вони – попри заклик! – нікому не потрібні. “Крім приватних людей, ніхто ними не цікавився, – пише Леонід Полтава, – ніхто з уряду до них не прийшов. Посиділи вони отак два тижні і під кінець почали розходитись… Стався злочин супроти Республіки, і не відомо, кого треба було судити за нього!”
Далі автор пише, як у серпні 1919 р. рішуче проводив мобілізацію українського населення до своєї армії Денікін. “За непослух – розстріл! Так мобілізовував ворог! Ще недавно ця ж наша молодь сама просилась у свою Армію, та ніхто до неї тоді не прийшов!..”
http://hol-yar.nf.ua/2011-02....2-45-50
"Незборима Нація" №4(206)


Цитата (claps)
як би мені довелося б тоді жити тоя б наверено до Махна пішов.

Харизматична особистість Нестор Іванович. Йому часто закидають відсутність патріотизму. Але він був справжнім патріотом - патріотом свого народу.



Вместо предисловия



Выпуская в свет этот первый очерк: «Русская революция на Украине», — я считаю нужным сказать о нем несколько слов...

...Об одном лишь приходится пожалеть мне, выпуская этот очерк в свет: это — что он выходит не на Украине и не на украинском языке. Культурно украинский народ шаг за шагом идет к полному определению своего индивидуального своеобразия и это было бы важно.

Но в том, что я не могу издать своих записок на языке своего народа, вина не моя, а тех условий, в которых я нахожусь.



Нестор Махно.
1926 г.
http://www.e-reading.org.ua/chapter.php/.....na_Ukraine.html
http://www.e-reading.org.ua/book.php?book=38135
http://www.e-reading.org.ua/bookreader.p.....na_Ukraine.html
Русская революция на Украине, Махно Нестор Воспоминания, 1927 г.









Цілком підтримую цей "махновський лозунг" як і інший : "бий червоних поки не побіліють, бий білих поки не почервоніють".

Нестор Іванович Махно - Особистісь яку нам ще належить оцінити по достоїнству, як і методи його боротьби.

smile

Цитата
В.Я.РЕВЕГУК
ПОВСТАНСЬКИЙ РУХ НА ПОЛТАВЩИНІ
Нестор Махно на Полтавщині


22 квітня о 3-ій годині ночі загони Щуся несподівано увійшли до Синівки, де знищили документи і спалили приміщення міліції, волосної ради і комнезаму. Під час нападу було вбито завідуючого волосного земельного відділу Вовка, старшого міліціонера Берестівської волості Рогозу і міліціонера Галича, а також пограбовано їх господарства. Того ж дня махновці захопили і Липову Долину, де спалили продовольчий склад, куди більшовики звозили зібраний за продрозкладкою хліб і замінили коней [27]. Пізніше один з червоноармійців, який не з своєї волі побував у полоні в махновців, розповідав, що загони Щуся рухалися під червоними прапорами. На тачанках з одного боку було написано "Спереди не уйдешь", а з другого – "Сзади не догонишь!" Полонених червоноармійців махновці, як і раніше, роззброювали, роздягали, забирали гроші і відпускали [28]. Протягом 6-7 травня махновці на короткий час зайняли села Вороньки, Бербениці, Брагінці, Мелехи, Білоусівку і Ждани. До Чорнух була послана кінна розвідка з 15 вершників, яка вчинила в селі неймовірну паніку: місцева радянська влада втекла до Лохвиці.

Проти повстанців Щуся командування Червоної армії зосередило значні військові сили: 58-ий і 60-ий кавалерійський полки (кінна група Кириллова), летючий загін київського укріпленого району (300 багнетів з 6 кулеметами) і зведено тачанковий загін Кейбала у складі караульної роти, 30 мобілізованих комуністів і 10 вершників. Вони мали завдання не допустити з'єднання загону Щуся з основними силами Махна, який на той час перебував у Катеринославській губернії, і знищити їх у межах Лохвицького повіту. Проте, здійснити цей намір червоним знову не вдалося. Як зазначалося у рапортах радянського командування, махновці рухалися "з неймовірною швидкістю", зупиняючись для заміни коней по стелах не більше як на півгодини...


http://poltava-repres.narod.ru/povstan/nestor.htm
Прикрепления: 7697642.jpg(105Kb) · 6256727.jpg(29Kb) · 7681756.gif(55Kb) · 7558838.gif(1Kb)


 
ObersДата: Четвер, 11-Кв-2013, 12:05 | Сообщение # 209
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline


Леоніда Полтави
 "Над блакитним Чорним морем"

РЕПОРТАЖНА ПОВІСТЬ 3 1917-22 РOKІB (Діється в Україні, Туреччині, Болгарії та ЧСР)

Повість написана на основі документів та розповідей учасників і очевидців тих подій. Більшість прізвищ у цій повісті - автентичні. Мовиться також про історичні події доби Української Національної Революції.

17 березня 1917 року

Людина - велетень і порошинка одночасно - не може жити без віри. Kому не дали з дитинства Бога, той його шукає, часто не знаючи, кого шукає.

Багато людей вважають число 7 щасливим числом. У наші часи навіть реактивні літаки мають ч. 7, 707 і так далі (хоч і такі падають)...

Для багатьох співавторів цієї повісти-репортажу, між ними й інженера А.Kандіскаліва з міста Лохвиці в Україні, число 7 таки виявилось щасливим: з ним та з іншими багатьма героями повісти-репортажу я мав нагоду розмовляти впродовж довгих ночей, особливих закордонних, емігрантських ночей у Німеччині по Другій світовій війні; у Франції, де вони майже всі підряд були таксівкарями; в Англії, в закурених дільницях Бірмінігему; серед степів канадійської Манітоби, що так нагадують родючі лани української Полтавщини... 3 тих розповідей постало химерне плетиво майже фантастичних, але історичних, подій.

Треба було мати особливе щастя, щоб серед сотень тисяч куль і набоїв, серед гуркоту бомб із перших літаків - "літаючих гробів" у 1917-20 роках, і з модерних "штукасів", "літаючих фортець" і навіть совєтських "кукурузників" під час Другої світової війни, - вийти живим. Мабуть легше пронести в люту негоду запалену свічку!..

Наші збірні герої (будьмо модними, тепер герої - маса, котра, як побачимо з прикладу, ніколи не вміла і не вмітиме собою керувати) не лише пройшли крізь смерчі вогню й заліза: вони самі бились, по різних боках, у різних арміях, за ідею й без ідеї, з бажанням і без нього, і так зуміли всі програти, бо хоч тут не будемо вникати в питання націй, вони все ж були синами одного народу.

Kрім того, всі вони повторили незвичайний український шлях: до історичного ворога - по порятунок. Щоб усе було зрозуміле, відвідаймо село Сінчу біля м. Лохвиці в березні 1617 року.




...У 1918 році, десь влітку, темної ночі невідома куля наздогнала чекіста Рожка. Пустила ту кулю молода вродлива гімназистка з Сінчі, і пішла всюди слава про відважну українську повстанку Лісову Kвітку - Зіну Морачевську. До 1923 чи й 1924 року Лісова Kвітка із своїми відважними, рухливими повстанцями на конях і тачанках (а вдень вони були звичайними собі селянами) боронила честь України, нищила комуністів, і своїх покручів-перевертнів, і зайд із Росії. Це історична постать. Bічна пам'ять Тобі, петлюрівська повстанко, Лісова Kвітко!..

...Саранча з півночі

Наш збірний герой, на ймення Oстап, не знав, що діється з Зіною, нареченою, яка сказала, що доти не вийде заміж, доки не буде Української Держави. Bін чув про оборонний український загін Лісової Квітки на Полтавщині, але не здогадувався, хто ним керував. Тим часом у Лохвиці населення поділилось: одні тягли за большевиками, наслухавшись їхніх агітаторів; інші - готові були збройно боротись за Україну, проти всіх окупантів, але ніхто їх не кликав. І Oстап не міг збагнути, чому це так, що діється? Bірив, що все складеться щасливо. Тим більше, що Kиїв уже замкнув кордон з Росією, большевшцькою Росією Леніна.

У Kиєві, повідомляла преса, стався переворот, до влади прийшов Петлюра, патріот, син незаможніх службовців з Полтави, журналіст, який і в Москві наважився видавати відважно редаговану "Украинскую жизнь". Говорили, що мав великий військовий талант і добрих генералів при собі, що хотів здійснити в житті ідеали Гетьмана Мазепи, себто він у союзі з Московщиною не буде. Та були й такі, що запитували вголос, чи не занадто пізно Україна береться налагоджувати своє державне життя?

Ніби у відповідь - з півночі почали сунути в Україну та в сусідню молоду незалежну державу Білорусь большевики. Ленін послав свого командира Муравйова на чолі голодних і обдертих московських полків, і він мав відверто заявити, що ми принесем комунізм в Україну "на кінчиках наших багнетів".

Слідом за полчищами Муравйова на молоду Українську Народну Республіку сараною посунули голодні російські мужики й робітники, на Україну, по хліб. Муравйов ішов і винищував українців збройно. Дійшло аж до героїчного і, водночас, трагічного бою під Kрутами в 1918 році, коли молодь, гімназисти і студенти вийшли боронити Kиїв перед большевиками. Мало хто вийшов живим із Kрутянського бою, з- під куль і багнетів лютої, п'яної матросні. Bинниченка кияни прогнали, а Симон Петлюра почав негайно організувати Армію УНР. Тоді у великій пригоді став полковник Євген Kоновалець із своїм здисциплінованим військом з Західної України.

Тим часом сотні й сотні тисяч голодних росіян з Московії потягами й пішки, з торбами за плечима, у стоптаних лаптях прямували в Україну. Bійсько їх не займало, бо ж голодуючі. Oднак, "мішочники", як їх називали наші люди, не лише просили, а подекуди й нападали, грабували, вбивали за хліб. Мало хто з них хотів заробити хліба в наших селян, кожен хотів того хліба задурно...


...Kитайці на станції Сінча

Большевики з захопленої ними території України - з Xаркова й околиці поблизу російського кордону, почали посилати на наші села для розправи... китайців, на чолі яких стояли... латиші! На станцію Сінчу пішки прийшли близько 2000 китайців, брудних, скуластих, із сухим блиском у малих, злих очах. Деякі носили волосся, заплетене в коси. Багато з них не мали поняття про большевизм чи комунізм: "Твоя платить, моя стреляйт", - казали вони. Ленін платив, і китайці йшли. Головний удар вони сконцентрували на містечко Kомишну. Добившись туди, китайці там і по дорозі вигнали сотні селян з підводами - мали везти хліб, який китайцям ще було треба здобути...

В дорозі до підвідників не раз підходили наші пастушки і переказували їм вказівку українських повстанців: на шляху Миргород-Kомишна, у Bеликій Балці всі мали зіскочити з возів і під ними поховатись.

І дійсно, у Bеликій Балці сотні селян, мов на наказ, спинили коней, а самі - під вози! Kитайці не второпали, в чому справа, кинулись питати, а з обох боків балки застрочили українські повстанські кулемети! Kінчилось тим, що до 300 "світових революціонерів" полягли трупом біля возів, а решта кинулась бігти до станції Сінча. Xоча там стояв їхній штаб, ті найманці навіть у станичні мури не змогли потрапити: лив дощ, а увесь вокзал був забитий "мішочниками", котрих наші села гнали в три шиї геть. Де ті китайці потім поділись - ніхто з наших збірних героїв не знає. Та кожен із них сказав авторові приблизно таке: "Kругом аж кишіло від повстанців. Лише одне - кожен отаман діяв на свою руку, тоді було дуже мало зв'язку між повстанцями".


Українська мобілізація

Нарешті український уряд проголосив мобілізацію!

Наш збірний герой не знає, як вона проходила де-інде, але в Лохвиці це було так: на повідомлення про мобілізацію до Армії УНР прийшли до міста яких 50000 молодих селянських хлопців. Як і було сказано в наказі-оповістці, всі вони взяли з собою харчів на 2 тижні. Лохвиця заледве мала трохи більше населення ніж 50000 людей, тому довелось і в школах приміщувати новобранців, і по хатах розбирати, а багато тисяч із них спали в парках та й просто на вулицях попід будинками. Kрім приватних людей, ніхто ними не цікавився, ніхто з уряду до них не прийшов. Посиділи вони отак два тижні і під кінець почали розходитись. На очах Oстапа стався злочин супроти Республіки, і не відомо, кого треба було судити за нього! Місцева влада мала наказ не втручатись у мобілізацію, лише допомогти тій молоді; військова влада тоді напевно не знала, що мала таку резервову силу! Kілька тисяч тих селянських хлопців врешті-решт самі приєднались до повстанських загонів, а інші пішли знову до плугів тоді, коли треба було братись за зброю.

Уся Лівобережна Україна кипіла і роїлась від невеликих повстанських груп. Большевики, якщо десь і з'являлись, то тримались залізничної станції, на села боялись і носа показати; однак, інколи ночами робили наскоки, забирали кількох закладників і зникали, а потім, загрожуючи, що постріляють закладників, домагались хліба (і часто діставали)
.
/.../
Прикрепления: 9729419.gif(77Kb)


 
ObersДата: Четвер, 11-Кв-2013, 12:58 | Сообщение # 210
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Вадим Джувага
РЕВАНШ УКРАЇНЦІВ


Чутки про похід українсько-німецьких військ розповсюджувались блискавично. Найбільшим доказом цього був переїзд до Полтави радянського уряду, який з пропагандивною метою називався урядом Української Народної Республіки Рад. Враховуючи відсутність політичної грамотності населення і елементарного зв’язку з центром, дядькам з двома-трьома класами церковно-приходської школи було часом неможливо визначити, хто проти кого воює, а головне – навіщо? Полтавський історик Віктор Ревегук навів цікавий факт. Намагаючись організувати селян на оборону проти українських військ у Лохвиці, більшовики проголосили, що вони воюють проти царських генералів, в той час, коли між селянами ходили чутки, що більшовики воюють проти українців. Тому жителі Лохвиці вирішили послати делегацію назустріч українським військам, щоб вияснити, чого ті хочуть, але більшовики делегацію з міста не випустили.
http://poltava-repres.narod.ru/povstan/revahsh.htm



В.Я.РЕВЕГУК
ПОВСТАНСЬКИЙ РУХ НА ПОЛТАВЩИНІ
Початок повстансько-партизанської боротьби

...Полонених офіцерів російської національності козаки відпустили, а українців направили у розпорядження С. Петлюри, який у цей час формував Гайдамацький кіш Слобідської України [1-а]. У січні 1918 року загін «вільного козацтва» з Лохвиці взяв участь у повстанні міського люду проти більшовиків...

...Після розгону німцями Української Центральної Ради і приходу до влади 29 квітня 1918 року гетьмана П. Скоропадського політичне становище на Полтавщині ускладнилося. Соціальна напруга в суспільстві підігрівалася антиурядовою пропагандою більшовиків, українських і російських соціалістичних партій, невдоволення політикою гетьмана, яка не відповідала інтересам трудящого люду. На посади губернських і повітових старост гетьман призначав переважно поміщиків, земських діячів або суддів. Так, Полтавським губернським старостою було призначено великого поміщика з Лохвицького повіту Сергія Іваненка. 12 травня 1918 року він підписав розпорядження про повернення селянами землі і майна поміщикам. Посилаючись на грамоту гетьмана, він наказав повернути власникам все майно (живий і мертвий реманент), розікрадене селянами під час правління Центральної Ради і більшовиків...

...Єдиною партією, яка з умовах підпілля боролася проти гетьманського режиму на Зіньківщині, були ліві українські есери (боротьбисти). Восени 1918 року в різних селах повіту вони створили повстанські загони чисельністю більше 600 чоловік. .Влада гетьмана трималася лише в Зінькові, де стояв офіцерський загін. Під тиском повстанців у кінці листопада він утік до Охтирки, захопивши з собою з казначейства 200 тисяч карбованців.

Лохвицю від гетьманських військ звільнили загони кінноти, які складалися з повсталих селян Луки, Андріяшівки і Гирявих-Ісківців. Золотоноша була оточена, повстанцями із Канева і Черкас, які рухалися на Київ. Обороною міста керував повітовий староста полковник Клименко, але сил у нього було замало. Клименко з розпачем вимагав з Києва підкріплень і зброї, в тому числі артилерії і літаків, але його прохання були марними – гетьманський режим доживав останні дні .

На грунті загального патріотичного піднесення, викликаного поваленням гетьманського режиму, серед полтавців росло прагнення стати на захист Української революції. 17 грудня 1918 року Роменський військово-революційний комітет вирішив послати на Фронт боротьби з більшовиками всіх козаків - учасників антигетьманського повстання...
http://poltava-repres.narod.ru/povstan/pochatok.htm

Протибільшовицькі виступи першої половини 1919 р.


Перші місяці радянської влади викликали у полтавців загальну ненависть до неї і глухий опір, який часом переростав у відкриті протибільшовицькі повстання. «Більшовизм на Україні уже зжив себе, –писав 13 травня 1919 року у своєму щоденнику В. Г. Короленко, - «комунія» повсюдно зустрічає ненависть» [2]. У Лубенському і Лохвицькому повітах з’явилися повстанські загони чисельністю до 150 чоловік. Доведені до відчаю, 1-го квітня 1919 року повстали жителі Миргорода разом з червоноармійцями.

Миргородське повстання було одним з епізодів боротьби українського народу проти московсько-більшовицьких напасників. Які ж причини послужили йому?

Не маючи підтримки серед українського народу, більшовики намагалися утриматися при владі з допомогою насильства і терору, який здійснювався Червоною армією і політичною поліцією - Чека...


...Незважаючи на поразку, миргородська повстання мало значний резонанс на Полтавщині. Чисельні селянські виступи спостерігалися в Лубенському повіті...У кінці квітня 1919 року один із повстанських загонів з Лохвицького повіту (220 чоловік при 8 кулеметах) намагався прорватися на правий берег Дніпра на з'єднання з отаманом Зеленим, але в Лубенському повіті був розбитий червоними військами, які захопили в них 7 кулеметів і 20 гвинтівок [26]. 1-го травня був здійснений напад на міліцію і виконком волосної ради в Білоцерківці Хорольського повіту. Одним з його організаторів був червоноармієць інтернаціонального батальйону Пилип Гамаль.

Найбільш масовим протибільшовицьким виступом, який охопив і південні повіти Полтавщини, було повстання, яке очолив Й. Григор’єв. Під час боротьби з Гетьманщиною він об’єднав під своїм командуванням чисельні повстанські загони українського державницького спрямування, але в лютому 1919 року перейшов, як і отаман Зелений та Н. Махно, на бік більшовиків і відзначився перемогами над військами Антанти на півдні України. У травні 1919 року М. Григор’єв відмовився виступити на Бессарабський фронт і оголосив «Маніфест до українського народу», в якому закликав його до боротьби проти комун, «чрезвичайок» і комісарів та організовувати ради з усіх прибічників радянської влади, крім комуністів...

...Поблизу Кобеляк основні сили М. Григор’єва були розбиті, а незабаром за наказом Махна, щоб позбутися конкурента, був убитий і він сам. Проте антибільшовицькі виступи селянства негативно вплинули на моральний стан Червоної армії, переважно селянської за своїм складом, викликали в ній ряд повстань і масове дезертирство.

У середині червня один із повстанських загонів перейшов з Миргородського до Лохвицького повіту. Повстанці напали на контору цукрової плантації в селі Яремівщина і забрали там запаси цукру. Проти них з Лохвиці був посланий каральний загін, який підійшов до Бодакви і, не знайшовши там повстанців, вдався до провокації. Чекісти видали себе за повстанців і попросили селян знайти інший такий же повстанський загін, з яким вони нібито втратили зв’язок. 18 озброєних вилами і косами селян виявили бажання приєднатися до повстанців. Селяни добровільно зібрали 40 підвід харчів і разом із заарештованими прибічниками комуністів вирушили до лісу, в якому знайшли 6 повстанців із якогось невідомого загону. Чекісти наказали селянам викопати яму ніби для комуністів, яких збиралися розстріляти, але розстріляли 24 селян, які піддалися на провокацію .

У відповідь на розгортання протибільшовицьких виступів полтавців радянська влада посилювала репресії, залучаючи до цього регулярні частини Червоної армії та міліцію...

http://poltava-repres.narod.ru/povstan/proty.htm

Повстанська боротьба в умовах Денікінщини

...У серпні 1919 року в Пирятинському повіті почав діяти загін під командуванням Стеценка, в якому налічувалося 150 повстанців, в Романському - Кібця (100 чоловік), в Лохвицькому - Дикого і Осипова (200 чоловік з 4 кулеметами), Гадяцькому - Безрука і Бутко (130 чоловік, дві гармати), Полтавському - Г. Кондратка (300 чоловік), Сердюка (800 чоловік, дві гармати, дві бронемашини) і Скорякова (350 чоловік, 9 кулеметів), Кременчуцькому - Даниленка (300 чоловік, 8 кулемтів) і Попова (50 чоловік), Кобеляцькому - Боярського, який складався з піхотинців і кавалеристів.

Різними за політичною орієнтацією були повстанські загони, але більшість їх ватажків і рядових повстанців стояла на засадах української партії комуністів-боротьбистів і виступала за державну незалежність України...
http://poltava-repres.narod.ru/povstan/denikin.htm


 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Сторінка 14 з 54«1212131415165354»
Пошук:

Copyright Лохвиця © 2018