ЛохвицяСубота, 20-Січ-2018, 10:24
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 13 з 54«1211121314155354»
Модератор форуму: Stepan, Бабай, Obers, zakon 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Історія міста
rootДата: Середа, 05-Бер-2008, 11:02 | Сообщение # 1
Адмін
Группа: Администраторы
Сообщений: 464
Награды: 4
Репутация: 16
Статус: Offline

ЛОХВИЦЯ

Лохвиця — старовинне місто, центр Лохвицького району Полтавської області. Розташоване на річці Лохвиці (права притока р. Сули, басейн Дніпра) на автошляху Київ-Суми, за 12 км від залізничної станції Сула. Відстань до столиці м. Києва — 220 км, до обласного центру м. Полтави — 175 км. Міській раді підпорядковане селище Криниця. Населення Лохвиці складає близько 13 тис. жителів.
Історія

Точний час заснування міста невідомий. За часів Київської Русі входила до складу Переяславського князівства і була одним з укріплень Посудьської оборонної лінії. Вперше в історичних джерелах згадується у 1320 році. У "Книге большому чертежу" (1618 р.) зазначена як містечко, що мало укріплення-фортецю. У 1644 р. місто одержало магдебурзьке право і герб, що зображував міські ворота з баштами на них.

Герб російського періоду затверджений 4 липня 1782р. на основі старого герба: білокам’яна фортечна брама з трьома вежами і блакитними флюгерами на золотому тлі французького щита.

Герб Лохвиці російського періоду затверджений 4 липня 1782р

В 1648-1658 роках, Лохвиця — сотенне місто Миргородського, пізніше Лубенського (1658-1781 р.р.) полків. Під час Визвольної війни проти польської шляхти лохвицька козача сотня у складі війська Богдана Хмельницького брала участь у битвах під Пилявцями (1648), Зборовом (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), Жванцем (1653). Під час Північної війни між Росією і Швецією Лохвицький сотник П.Мартос підтримував гетьмана Івана Мазепу. В місті знаходилася гетьманська казна.

Після ліквідації автономії Лівобережної України Лохвиця — центр повіту Чернігівського намісництва (1781-1796), заштатне місто Малоросійської (1796-1802) і центр повіту Полтавської губернії (1802-1923).

У 1825 році у Лохвиці діяв осередок Південного таємного Товариства декабристів. У 1905 році в місті мали місце народні заворушення, спрямовані проти самодержавства.

Переписом 1910 року у Лохвиці зафіксовано 1689 господарств (козацьких — 691, селянських — 216, єврейських —406) і 9531 жителя. Станом на 1917 рік у місті діяли 6 православних церков і синагога, жіноча гімназія, реальне, міське та комерційне училища, учбові ремісничі майстерні, електростанція, аптека, земська лікарня, кінотеатр. Народний будинок (театр), Товариство сільських господарств, два товариства взаємного кредиту, три друкарні, цегельний і шкіряний заводи, тютюнова фабрика.

10 березня 1917 року обрано першу Лохвицьку Раду робітничих депутатів. Радянську владу проголошено 22 січня 1918 року. У 1919 році для боротьби з добровольчою армією Денікіна у місті створено 500-й Лохвицький робітниче-селянський полк. У період колективізації 1929-1932 рр. на околицях Лохвиці було створено 7 приміських колгоспів. Не обійшло Лохвицю лихо голодомору 1932-1933 років.

У роки німецько-фашистської окупації (12.09.1941-12.09. 1943 роки) гітлерівці стратили бизько 400 жителів міста, 536 чол. вивезли на примусові роботи до Німеччини. У Лохвиці діяли міська підпільна група і антифашистське підпілля у вірменському легіоні. У вересні 1943 року, після визволення, у місті знаходився штаб Воронезького фронту на чолі з генералом армії М.Ф. Ватутіним.

В Лохвиці в різний час видавалися наступні газети: "Бюлетень Лохвицкой уездной земской управи" (1903-1905), "Лохвицкий вестник" (1913-1914), "Лохвицкое слово" (1912-1918), "Провесінь" (1918), "Робітник" (1919), "Известия" (1919), "Вісті" (1920-1923), "В соціалістичний наступ" (1930-1937), "Більшовицька трибуна" (1937-1941,1943), "Лохвицьке слово" (1941-1942), "Вісті Лохвиччини" (1942-1943), "Зоря Лохвиччини" (1943-1944), "Зоря" (з 1944),"Лохвицький вісник" (1990-1991), "Добридень" (з 1997 р.).


 
ObersДата: Неділля, 31-Бер-2013, 01:00 | Сообщение # 181
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Цитата (Гость)
Цитата (aaaa)
"гори Лазірки"
Цікаві назви різних районів, деяких навіть незнаю.

У 1240 році поселення Лохвиці було захоплене монголо-татарами і північна його частина, розташована на підвищенні (гора Лазірки), зруйнована.©

...за річкою...т.з. Горошків ліс (по імені якогось пана) і гора Лазірки (починається від Благодарівки і тянеться аж до Гаївщини), про яку піде мова нижче (і вже не раз згадувалось стосовно древніх захоронень біля Лохвиці).

Территория, на которой расположена современная Лохвица, была заселена еще в первых веках н. э. Свидетельством этого является ранне-славянский могильник Черняховской культуры (II-V вв н.э.). В 1955 году здесь было раскопано 20 захоронений. На горе Лазирцы обнаружено славянское поселение Роменской культуры (VIII-X вв н.э.). В урочище Городище на могильнике этому же времени раскопано 2 захоронения. В центре города обнаружены остатки поселения-городища периода Киевской Руси. Это городище в X-XI вв. н. э. было одним из укреплений оборонительной линии Посулье и входило в Переяславское княжество...

Там досить цікавої й багато інформації зібрано.

і тут, і далі, і раніше...


 
ObersДата: Понеділок, 01-Кв-2013, 13:55 | Сообщение # 182
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline


Малий герб Полтавської області



Великий герб Полтавської області

На тринадцятій сесії обласної ради було розглянуто рішення журі по підбиттю підсумків конкурсу на розробку символіки області. Депутати затвердили малий та великий герби Полтавської області, їх автор - головний архітектор області Євген Ширай.

Опис Герба

У малиновому полі зображені лук зі стрілою та зірки, елементи, які входили до гербів Полтави, Пирятина, вказують на історичну роль краю в обороні рідних земель, а також на м.Полтаву як адміністративний центр області.

У малиновому полі зображені міські ворота ворота з трьома баштами та флагштоками - елемент найстарішого із гербів, основний елемент герба Лохвиці, вказує на міцність, могутність, недоторканність краю, козацькі традиції.


герб Лохвиці

У синьому полі зображений козацький хрест, символ на історичних прапорах Полтавського полку та елемент гербів міст Миргорода та Зінькова.

У жовтому полі зображена підкова, поширений елемент родових гербів Малоросії - символ щастя, добра, любові, злагоди.

У жовтому полі зображене серце, елемент гербів гетьмана П.Полуботка, В.Кочубея, поширений елемент гербів Малоросії. Символізує Полтавщину як серце України, її величність, духовність, землю, що надала життя видатним діячам світового значення.

У синьому полі зображений сніп, який уособлює природне багатство, родючість землі, працьовитість її мешканців, національні традиції краю.

Горизонтально розміщена хвиля, елемент гербів Комсомольська та Кременчука, символізує багатство водних просторів області. Корона - це могутність, стійкість, велич і слава.

Символіка кольорів:

Малиновий - найбільш поширений колір козацьких прапорів, символізує могутність, хоробрість, успіх, єдність.
Синій - це боротьба за свободу, надія.
Жовтий - сонце, світло, добробут, доброта, робота, гідність.

У великому Гербі запропонований вінок із гілок калини, обвитий стрічкою жовто-блакитного кольору, що підкреслює безпосередню причетність до держави України. Вінчають Герб стилізоване зображення стіни фортеці у вигляді корони та напис "Полтавщина".
Прикрепления: 6782567.gif(11Kb) · 1463174.gif(16Kb) · 2725633.gif(45Kb)


 
ObersДата: Понеділок, 01-Кв-2013, 15:46 | Сообщение # 183
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline


#1 Національна символіка
#2 Національна символіка

Цитата
Водночас наголосимо, що тризуб зникає на наших землях аж до 1918 року, але не повсюдно. Його мав на своїй печатці першої половини XIV століття удільний князь Данило Дмитрович (спадкоємець Данила Галицького), що був родоначальником династії князів Острозьких. На середньовічних печатках Львова та Станіслава (Івано-Франківськ) бачимо три башти на міських воротах, що безумовно навіяне використанням тризуба. Подібне зображення збереглося й на гербах багатьох міст Лівобережної України аж до XX століття. Зокрема, три вежі мав герб Мглина (нині — Брянська область), Остра, а на гербі Лохвиці — три флюгери.


 

http://ursr.org/nis/90/05/html/41.html
http://ursr.org/nis/90/05/html/42.html
Прикрепления: 5704403.gif(26Kb) · 7170810.gif(389Kb) · 3711444.gif(406Kb)


 
ГостьДата: Вівторок, 02-Кв-2013, 00:51 | Сообщение # 184
Группа: Гости





Лохвица 

- уездный город Полтавской губернии, на низменных берегах рек Лохвицы и Сулицы, в 165 вер. от губернского города и в 12 вер. от железной дороги. Как незначительное поселение Л. упоминается в 1320 г.; в XVII в. входила в состав Вишневеччины (см.). В шведскую войну в Л. находился отряд шведов; сюда Мазепа отправил для хранения свою казну. По изгнании поляков из Малороссии Л. была сотенным гор. Миргородского полка, а в 1764 г. перечислена в Лубенский полк. В 1781 г., при образовании Черниговского наместничества, Л. зачислена уездн. г., в 1797 г. обращена в заштатный, а в 1802 г., при образовании Полтавской губ., вошла в число уездн. ее городов. Жит. в 1783 г. было 5000, в 1862 г. 7821, в 1894 г. 11013 (5493 мжч. и 5520 жниц.); дворян 213, духовного сословия 38, почетных граждан и купцов 386, мещан 6890, военного сословия 915, крестьян 2486, прочих сословий 85. Православных 5816, католиков 210, протестантов 105, евреев 4816, проч. исповеданий 66. Домов каменных 14, деревянных 764, мазаных 467. Городское 2-классное учил., 5 прав. црк., синагога, торгов. помещ. жилых 21, нежилых 114, складов и амбаров и т. п. 12, мелких промышленных заведений 16, мыловаренный зав. 1, мельниц водяных 3, топчак. 6, кирпичных зав. 2, кузниц 13. Производство заводов на 8277 р., при 72 рабочих. В году 17 ярмарок, с незначительными оборотами. В торговом отношении Л. не имеет значения; значительная часть горожан занимается хлебопашеством. Доходы города в 1894 г. 15380 руб., расходы 15278 р., в том числе на управление 4360 р., на народное образование 1180 р., на врачебную часть 496 р.

Лохвицкий уезд принадлежит к числу внутренних уу. губ. По Стрельбицкому, площадь у. определяется в 2320,4 кв. в., а по данным генерального межевания - в 2342,98 кв. в. Течением р. Сулы у. разделяется на две части: вост. и зап. - более значительную, служащую водоразделом между р. Сулой и ее притоком Удаем. Направление течения Сулы с С.В. на Ю.З., определяется гребнями, пересекающими поверхность Южн. России параллельно линии, проведенной между Финляндией и Кавказом. Направление же Удая обусловлено гребнями возвышенностей, идущих с С.З. на Ю.В. параллельно Карпатским горам. Восточная часть уезда, по левому берегу р. Сулы, отличается более гладким рельефом местности. Зап. часть, или водораздел Сула - Удай, отличается сравнительно значительной возвышенностью 83-89,7 саж. над уровнем моря, но на этом высоком плато есть ложбины, наполняющиеся водой и образующие в течение целого лета стоячие болота и озера. В этой части у. ручьи текущей воды расходятся в разные стороны по извилистым долинам: одни из них направляются на В. к Суле, другие в разные стороны к р. Удаю. Остальное пространство Л. у., всю его юго-зап., часть занимает система р. Многи и глубоких со многими разветвлениями оврагов. Как Сула, так и Удай не отличаются ни обилием воды, ни быстротой течения. Ширина русла в летнее время не превышает 12-15 саж., но долины рек и в особенности Сулы достигают до 5 вер. в поперечнике. Остальные притоки Сулы, речки Сухая Лохвица, Сулица, Многа, Артополот, представляют большей частью ряд болот, имеющих непрерывную струю только весной, но эти речки часто пересыхают и наполнены торфяниками. По исследованию профессора Гурова, из числа полезных ископаемых в Л. у. залегают торфяники от с. Хитцов до м. Сенчи на 12 кв. вер. и от Лохвицы до Глинска на 66 кв. вер.; гончарная глина в м. Сенче. В почвенном отношении, по исследованию проф. Докучаева, горовой чернозем занимает большую часть уезда и больше всего в северо-западной части уезда, к границам с Пирятинским и Прилукским уехдами. Средняя мощность чернозема = 3'4", содержание гумуса от 2,07-5,2%; наиболее богаты черноземы третьей террасы Сулы, затем возвышенной центральной части у., а к границам Пирятинского у. чернозем более песчанист. Долинный чернозем занимает вторую террасу Сулы на всем ее протяжении, а затем в окрестностях г. Лохвицы и сс. Риги, Чернухи, Западинцы и др. Эти почвы гораздо более супесчаны, чем горовой чернозем, имеют мощность 1'9"-3'6" и содержат гумуса 2-2,6%. Лесные суглинки занимают приблизительно такую же площадь. Пойменные почвы разбросаны незначительными участками, имеют темную окраску, совершенно однородны, иловаты и достигают мощности 2'-2'7". Количество земли по окладным книгам (1888) 215806 дес., из которых принадлежат: дворянам 34,2%, духовным 1,6%, купцам 0,7%, мещанам 1,7%, евреям 2,7%, прочим 0,3%; обществам казаков 42,9%, крестьян 1 5,1%, товарищ. 0,8%. По угодьям: усадебной земли 5,9%, выгона 2,0%, пахотной 67,4%, сенокосов 9,6%, тростник. болот 1,4%, лесов 10,3%, проч. удобной 0,5%, неудобной земли 2,9%. Жителей к 1 января 1895 г. (кроме города) 158636 (78967 мжч. и 79669 жнщ.): дворян 1 480, духовного сосл. 1163, почетных гражд. и купцов 156, мещан 5122, военного сосл. 9341, крестьян 141170, проч. сосл. 204. Православных 154633, раскольников 41, катол. 35, евреев 3896, проч. исповеданий 31. По статистич. подворной переписи (1888 г.), из 2 3196 хозяев сельского сословия было: безземельных 1,3%, без пах. земли 16,1%, имели пах. земли менее 3 дес. 28,9%, от 3-9 дес. 40,9%, от 9-20 дес. 9,9%, более 20 дес. 2,9%. Без рабочего скота было 30,1%, имели 1 голову 19,3%, 2-3 головы 34,1%, 4-6 голов 14,5%, 7 и больше голов 2%. В 1893 г. числилось заводов: кожевенных 1, с производством на 900 руб.; винокуренных 2, с производством на 28685 р.; топчаков 3 на 1560 р., маслобоен 248 на 10115 р., гончарных 40 на 2830 р., кирпичных 7 на 4280 р., кузниц 123 на 9130 р., всего на 57500 р., при 1409 рабоч. [Водяные мельницы, по календарю Полтавской губ. на 1895 г. (откуда почерпнуты другие данные), не показаны, но в действительности существуют.]. По описанию Шафонского (1783-84), в Л. у. у всякого владельца были небольшие винокурни. Из современных кустарных промыслов сравнительно распространено гончарное дело, но изделия невысокого достоинства и имеют ограниченный район сбыта. Плетением рыболовных сетей в 1885 г. занимались 372 хоз.-кустаря, производивших на 30 тыс. р., для Одессы, Николаева, Никополя и Херсона. Выделываются также кузовки и сумочки из болотного растения "рогоз". С давних пор существует культура простого табака (махорки), пользующегося известностью; но с устройством махорочных фабрик табаководство значительно сократилось. До сих пор, однако, в Л. у. меньше всех других уу. засевается пшеницы, так как удобрение и масса рабочих рук и времени поглощается табаководством. В 1893 г. посевная площадь обнимала 108829 дес., в том числе: рожь 41,3%, пшеница 9,8%, ячмень 8,4%, овес 9,3%, гречиха 17,4%, масличные растения 3,7%, табак 1,6%, разного хлеба 8,3%. В среднем выводе за 1886-92 гг. урожайность с десятины для всех хлебов по Л. у. на землях частных владельцев 49 пд., крестьян - 42 п. Малоземелье заставляет часть рабочего населения ежегодно уходить для земледельческих работ в южные губ. В 1886 г. было в Л. у. выдано письменных видов для отлучек: годовых 1154, полугодовых 1679, краткосрочных 4173, итого 7006. Для большинства населения погодный наем земель у частных владельцев служит единственным источником пропитания. По подворной переписи (1888) регистрирован наем пахотной земли испольно 19127 дес. и за деньги 4758 дес. Затраты уездного земства для начального образования:

              Число     Учащихся       Денежн. расход 
 Год       училищ     об. пола          в руб.     % уезд.
                                                                   бюдж. 
1872        27            880               2080           5,3 
1887        32            2246             6675           9,5 
1893         ?               ?                 6940           8,8

6 земских врачей, 21 фельдшеров и фельдшериц, 2 акушерки, при волостных фельдшерских участках 17 амбулаторий. Земские расходы на медицинскую часть: в 1884 г. - 17980 р. (27% всего бюдж.); в 1893 г. - 15920 р. (20%); всех земских расходов (1894) - 78460 р. При Лохвицком обществе сельских хозяев склад для снабжения населения земледельческими машинами, орудиями и семенами трав.

В. Василенко.

Взято з http://www.wikiznanie.ru/ru-wz/index.php/Лохвица
 
ObersДата: Вівторок, 02-Кв-2013, 12:34 | Сообщение # 185
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Топонимический словарь Амурской области
Мельников А.В. ТОПОНИМИЧЕСКИЙ СЛОВАРЬ АМУРСКОЙ ОБЛАСТИ. – Благовещенск, 2009. - 232 с.
http://www.chitalnya.ru/work/121676/
http://amur_toponyms.academic.ru/1690
ЛОХВИЦЫ - село в Белогорском районе. Осн. в 1896 г. Названо переселенцами из-под города Лохвица Полтавской губернии Украины и названо в память о покинутой родине [1, 22].

Лохвицы - сельский населённый пункт

Постоянное население села 758 чел.(2010). Центр сельсовета Белогорского района. Основано в 1896 году переселенцами из села Лохвицы Полтавской губернии. В 20-х-30-х годах в селе Лохвицы проживало более одной тысячи человек. В 1996 году числен­ность населения центральной усадьбы была максимальной и составляла 1306 человек. До 90-х годов XX века на территории муниципального образования находился колхоз «Герой труда».
http://wikimapia.org/1117506....6%D1%8B
Координаты: 50°43'55"N 128°12'43"E
Близлежащие города: Благовещенск, Дацин, Харбин

http://www.belraion.ru/poseleniya



Свиридовка - село Белогорском р-не Амурской обл., в 29 км южнее райцентра. Основано в 1911 г. В 1941 г. в результате разукрупнения районов оказалось в Ромненском районе той же области. Сейчас село больше не существует. Как воспоминание о нем осталось много упоминаний о репрессированных, расстрелянных и высланных во времена советской власти из села Свиридовка Амурской области.

Одже там є й Ромни! Куди тільки не закинуло наших земляків!

Цитата
Уроки семейной истории

Фамилия Федорашко появилась в Приамурье в 19-м веке

Фамилию Федорашко впервые привезли на амурскую землю украинские переселенцы в конце 19-го века, а сегодня она звучит рядом с такими исторически значимыми местами, как Албазино и Черняево.

...Историю Приамурья можно изучать и по истории его собственной семьи. У супругов Андрея и Елены Федорашко есть замысел — составить генеалогическое древо и написать книгу об истории рода. Собрать сведения, насколько это возможно, обобщить и оставить своим троим детям. Чтобы они знали, например, что их фамилия впервые появилась в Приамурье в конце 19 века — в 1894 году. Ее привезли с Украины, из Полтавской губернии, крестьяне-переселенцы, основавшие село Лохвицы. Кстати, это название они привезли с собой — на Полтавщине и сегодня есть город Лохвица, и там тоже живут люди с фамилией Федорашко.

Петр Федорашко, прапрадед Андрея Федорашко, и был одним из тех переселенцев, что не побоялись повезти свои семьи «встречь солнцу», на далекие земли, где было много непаханой земли и крестьянам давали подъемные и льготы. Один из сыновей Петра, Иван Федорашко, был привезен в Приамурье годовалым ребенком. В 1914 году он женился, а в 1916 у него родился сын Афанасий. Семья была зажиточной настолько, что в 1920-е годы  их раскулачили дважды.  Вторая «зачистка» оказалась суровей — у крепких  крестьян  не только отобрали нажитое, но еще и  сослали на лесоповал на север области, в Сиваки...

Цитата
Степаныч в почете
Почетным жителем Белогорского района стал школьный физрук Владимир Бондарь

Владимир Бондарь в большой спорт никогда не стремился, но однажды соприкоснулся с ним вплотную. В 1980 году рядового школьного физрука из дальневосточной глубинки наградили путевкой на московскую Олимпиаду. Привез оттуда набор впечатлений, несколько блоков жевательной резинки для детей и тут же побежал в родной сельский спортзал — чемпионов воспитывать.

Матерщинников за парту

Пожалуй, не сосчитать всех, кто обязан высокими спортивными достижениями этому скромному, подтянутому человеку. А ему скучновато на пенсии. Вот уже 64 года, но бодрости и закалки хоть отбавляй. По возможности берет лыжи, надевает спортивную форму и «нарезает» круги в окрестностях родного села Лохвицы...

Цитата
Безработное село котельную содержать не может

На сходе села Лохвицы Белогорского района, на котором присутствовали представители райадминистрации, нас уведомили о нецелесообразности содержания местной котельной, мотивируя тем, что она убыточна. Действительно, система теплоснабжения в аварийном состоянии, так как в течение тринадцати лет ни капитального, ни текущего ремонта не проводилось.


Або ось, "інша" Лофиця :


Цитата
ЛОФИЦКОЕ- село Богучарского района, в восьми километрах к западу от города Богучар. Администрация Поповского сельского поселения. Возникло в середине XVIII века.[35]Название получило по фамилии сотника Лофицкого, жившего в Богучаре. У Загоровского В.П.: « ... В 1782 г. среди помещиков Богучарского уезда упоминается, в частности, отставной офицер Петр Лофицкий – владелец крепостных крестьян».[36]В восточнословянских языках существует топоним Лохвицы. Локва – лужа, стоящий водоем. Действительно во многих документахXIXвека село упоминается как Лохвицкое. Церковь Александра Невского построена в 1844 году. На 1859 год в слободе 263 двора, по семейным спискам 866 мужского и 906 женского населения, а так же два хлебных магазина, конная рушка, 19 ветряных мельниц и два питейных дома. В 1886 году сельскому обществу принадлежало 4514 десятин земли.  На 1880 год в слободе 263 двора, 1772 жителя и 19 ветряных мельниц.
http://www.bogrom13.narod.ru/ws15.htm
Краткий очерк истории сел Богучарского района, Дон.

 
Женский праздничный костюм украинских переселенцев.
С. Красногоровка Богучарского уезда.
Начало XX века
Прикрепления: 1907190.jpg(324Kb) · 4060071.jpg(124Kb) · 3090554.jpg(117Kb)


 
ObersДата: Вівторок, 02-Кв-2013, 13:36 | Сообщение # 186
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Полное географическое описание нашего отечества.
Настольная и дорожная книга для Русских людей
Авторы: П.П. Семенов, академик В.И. Ламанский
Том 7
Издательство: В.И. Давриена, год выпуска: 1903


http://dalizovut.narod.ru/semenov/maloros.htm



...ГЛАВА IV.
Исторические судьбы Малороссии и культурные ея успехи.
Я. Ф. Ставровскаго.


О статки каменнаго и бронзоваго веков. — Скифы, сарматы, готы, гунны, аланы, хазары. — Чернигово-Северская и Переяславская Русь. — Печенеги, половцы. — Бродники.—Нашествие татар.—Литовское владычество. — Польское владычество н малорусская колонизация.— Казачество.—Московская колонизация и постепенное подчинение Малороссии Москве.—Упадок  казачества и постепенный переход к  современному положению.—Народное образование (высшее, среднее и низшее).


ГЛАВА VI.
Промыслы и занятия населення.
В. В. Морачевского.


Земледелие, как  основное занятие сельского населения. — Земельная собственность иея распределение между отдельными категориями владельцев. — Крестьянское надельное землевладение. — Частное землевладение. — Распределение земель по угодиям у различных  групп  владельцев. — Распределение пашни по посевам. — Способыведения хозяйства. — Результаты земледельческого производства и продовольственный вопрос. — Местные сельскохозяйственные промыслы (огородничество, садоводство, табаководство, возделывание сахарной свекловицы, пчеловодство, скотоводство, овпеводство, свиневодство и коневодство). —Горнодобывающая промышленность.—Рыболовство и охота. — Местные заработки. — Кустарная промышленность. — Фабрично-заводская промышленность. — Отхожие промыслы.


ГЛАВА IX.
Пути, примыкающие к Киеву, и линии северной части области.
В. В. Морачевского, Б. Г, Карпова и И. М. Малышевой.


Киево-Воронежской ж. д. и ее ветви. – Линия Киев-Лозовая. – Днепр в пределах области. – Линия Ромны-Кременчуг. – Либаво-Роменская ж. д. и ее ветви. – Полесские ж. д., Новозыбковский и Стародубский подъездные пути.

Прикрепления: 1160051.png(628Kb)


 
aaaaДата: Вівторок, 02-Кв-2013, 14:15 | Сообщение # 187
Генерал-лейтенант
Группа: Пользователи
Сообщений: 569
Награды: 4
Репутация: 1
Статус: Offline
hands

"... в каждом из нас живут ангел и демон,и голоса их порй неразличимы".
"Ангел же заставляет нас размышлять о наших поступках, и ему иногда нужны чьи-нибудь уста,чтобы высказатся."
 
ObersДата: Вівторок, 02-Кв-2013, 14:54 | Сообщение # 188
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Цитата (aaaa)
...І про місто Ромен.  Щось вже згадувалось,як в Нестора Літописця,але хотілось би ще  повніше.   І що-до  Лубно та Ромно та інші містечка поміж них.

Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі /
Відп. ред. О.С.Стрижак. — К.: «Наукова думка», 1985. — 256 с.


Лубни-Лубно-Лоубно




Ромни-Ромен-Romno



Прикрепления: 5821170.gif(13Kb) · 7151385.gif(23Kb) · 7223973.gif(5Kb) · 5633898.gif(41Kb) · 0860997.gif(7Kb)


 
ObersДата: Середа, 03-Кв-2013, 12:21 | Сообщение # 189
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline




Новый и полный географическій словарь Россійскаго государства, или лексикон ...
Авторы: Өедор Аөанасьевич Полунин, Герард Фридрих Милле



Базарний день у Лохвиці

Прикрепления: 3872027.jpg(120Kb) · 1760308.jpg(133Kb)




У 1862 році на Полтавщині було проведено 526 ярмарків - 72 ярмарки в містах і 454 - у сільській місцевості, в повітах.

Найбільшою і дуже відомою була ярмарок в Кременчуці. Сюди по блакитному Дніпру привозили товар з Білорусії, Чернігівщини, Київщини. Різні товари різними шляхами привозили також з Польщі та Прибалтики, різних центральних губерній Росії, Бессарабії, Кавказу і навіть Середньої Азії. Привозилося до трьох мільйонів пудів кримської солі, 1,5 мільйонів пудів хліба.

У 1862 році проводилося у Гадячі, Зінькові, Кобеляках, Лохвиці по 5 ярмарків на рік, у Ромнах - 4. Ярмарки проводилися і біля великих монастирів. Найпопулярнішими були Троїцька і Успенська ярмарки біля знаменитого Густинського монастиря, заснованого ще в 1600 році.

У 1895 році в Полтавській губернії було проведено 1185 ярмарків в 374 населених пунктах.



ЛОХВИЦЬКІ БУВАЛЬЩИНИ або МІНІАТЮРИ З НАТУРИ

Ще тільки перші промінчики ранкової зірниці вигулькнули із-за Горошкового лісу , а за вікном уже було чути, як битим шляхом скрипіли підводи, то з ближніх і дальніх сіл з’їжджався люд у Лохвицю базарювати.

А базари у нас у ті роки були велелюдними, особливо у неділю. І чого тільки не везли на базар:

Коси, серпи, скіски.
Граблі, вила, габлі.
Колуни, сокири, сокирки.
Молоти, молотки, молоточки.
Лопати совкові, лопати штикові.
Діжки, діжечки, макітри та макітерки,
Миски, полумиски, глеки, глечики.
Скоби, цвяхи, цвяшки,
Збіжжя і мануфактуру.
Чоботи хромові, юхтові, кирзові.
Тухлі шкіряні з рипом дорогі, а парусинові дешеві.
Гнали, вели, везли:
Нетелів , корівок, бичків, биків, бугаїв.
Кіз, кізочок і козлів.
Курей, гусей, качок .
Словом, чого там тільки не було, і все оце із самісінького ранку
хрюкає, мукає, мекає ,
Гавкає,м’яцкає,бекає,
Пищить,дзищить, кричить,
Сопе, хропе, верещить,
Квокче, реве, ґелґотить,
Крякає, вижчить, плямкає,
Кукурікає, сокорить, гавкає.
І з проміж цього гармидеру, десь зовсім близько в загальну какофонію, вриваються
Кухлі, глеки, глечики,
макітри, макітерки,
Тарілки, миски, полумиски.
Для борщу, для затірки, для кулешу, для вареників, для сметани,
Для жінки, для дочки, для невістки, для тещі, для свекрухи,
для куми, для свахи, для коханки.
Таких тарілкок, мисок , полумисків,
глечиків, макітер, макітерок
для борщу, затірки, кулешу, вареників, сметани,
для жінки, дочки, невістки,
тещі, свекрухи, куми,
для свахи, та для коханки ви ніде і нізащо не знайдете,бо зроблені вони у нас на Гончарівці, з найкращої Яшницької глини.

А он проходить огрядний дядько , обвішаний усякою всячиною мов новорічна ялинка, посмикуючи хтона для чого раз – поз – раз свого вуса бубонить:

Кісся, держаки, топорища.
Для коси…Для заступа…Для сокири.
Качалки, макогони, праники .
Для дочки… Для жінки…Для тещі.
Підморгуючи лукаво оком, розхитуючи мітлою з дроту, мов диригент бунчуком, він продовжував:

-Для тих чоловіків, у кого руки виросли не з того місця, - механічна мітла! Можна загрібати, можна підмітати, тільки треба тримати і ритмічно так махати.
- Пиріжечки , - верещала дебела молодиця, - з картопелькою,з печіночкою, з квасолькою.

«Раскинулось море широко, и волны бушуют вдали», - співав інвалід, акомпануючи собі на гармошці. На землі лежав картуз з дрібними грошима, а груди інваліда прикрашали ордени та медалі.

-Одурив! Облапошив! -лементував круглий, мов паляниця, чоловік. Товаришу міліціонер, товаришу міліціонер,ось подивіться, що цей негідник мені підсунув. Товариш міліціонер глянув зі свого двометрового зросту на нещасного селюка, який мабуть далі свого хутора ніколи, ніде не бував,
І мовив:

–Нууу ?
- Та ось подивіться два лівих чобота.
- Та я то бачу, а тобі хіба повилазило, коли купував?
- так він же ж з мішка один чобіт вийняв, а другого показав тільки халяву. Каже: «Забирай з мішком, бо не дай Бог міліція , а у Лохвиці за торгівлю з- під поли дуже строго!»
- Ага, -мовив товариш міліціонер, - гугнявий продавав?
- Еге ж, гугнявий.
- Харашо. Зайдеш після базарю у одєлєніє, спитаєш Гаркавенка, це я.

Селюк ледь діждався до після обіду. А тимчасом Гаркавенко призвав гугнявого афериста до міліції.

Це був знаменитий на усю Лохвицю своїми витівками Максим. Штукар, жартівник ще той, до того ж любив гарненько випити. Максим з’явився на очі Гаркавенку з ціпочком у галіфе та при орденах, де він їх узяв бозна, казав що заслужив. Щока у нього була замотана хусткою, а вигляд такий, що начебто його три дні чорти десь тягали, а чортенята у голові копійку шукали.

- Максиме, ти знаєш цього чоловіка? Гаркавенко показав на селюка, який тримав оті кляті чоботи.
Максим глянув посоловілими очима на того та похитав головою.
- Тєбє шо, заціпило? Кажи, знаєш, чи ні?- гаркнув Гаркавенко.
Той знову хита головою і показує на зуби, мовляв, болять, не можу балакать
- А ти бачив цього чоловіка? Це він продав тобі чоботи?
- Та ні, той був у штанях та сорочі, а цей військовий та ще й при орденах…

Ну ні, то й ні. На тому і розійшлись. На другий день Гаркавенко прийшов до Максима додому, той якраз похмелявся. Орденів уже не було, щока відтухла, хустка зникла, дар мови повернувся.

- Максиме, ану розказуй тепер, як воно насправді було вчора з тими чобітьми,- вимовив Гаркавенко, наливаючи собі в гранчак.
- Та шо тут розказувать, - прогугнявив Максим, це я у того гармоніста узяв їх для реалізації, бо в нього права нога є, а лівої нема, ну так я того… на взаємовигідній основі. А те шо той дурінь купив, так хто ж йому винен, хай би дивився, йому ж не повилазило.
- А ордени, а зуби?
-Е-е-е-е, так тож для конспіраації.

Взагалі - то про дядька Максима можна розповідати довго. Пам’ятаю, це було наприкінці п’ятдесятих років, приходить Максим до нас у двір, а я як уздрів його, то мерщій у кукурудзу. Ну, думаю, будуть мені зараз непереливки. Це, думаю, прийшов дядько Максим жалітись батькові, що ми учора з хлопцями, коли він спав п’яний на возі, прив’язали його за ногу до колеса, а до другої прив’язали його ж таки кота. Зрозуміло, котові не сподобалось і він почав верещати. Дядько його ногою, а той ще дужче. Тоді Максим з воза, та як торохне додолу. Ми в регіт, а Максим п’ятиповерховим, на місцевому діалекті як загнув, то нас як вітром здуло. Отож сижу в кукурудзі і думаю. Ну капець тобі, Євгене. Буде тобі сьогодні виховна година. Коли це чую, Максим зове мене:

- Вилазь,- каже, - бо я не серджусь. Сам таким був та ще й не таке витворяв. Я висунув носа з кукурудзи, бачу, дядько начебто не п’яний, та й не сердитий, то я й виліз з кукурудзи. А Максим і каже: « Якщо хочете заробити по троячці, то бери своїх песиголовців та поїдемо привеземо мені торху, он біля двору і машина стоїть.» За якісь лічені хвилини ми усі троє були у кузові пошарпаного «студобекера», а ще за пів години на величезних площах торфопідприємства. Під’їхали до сухого кагата і Максим скерував:

– Грузіть, а я займу кругову оборону, бо торф спочатку потрібно ж виписати, потім вистояти величезну чергу, потім ще хтозна, куди тебе поставить комірник, а цей кагат сухий та й недалеко. Ми уже закінчували грузить, коли це, лементуючи, біжить комірник. Максим глянув на нас, підморгнув і сказав:

- Ну починається. Грузіть швидше, а я пішов у атаку. Він зняв картуз, бахнув себе у груди, що аж медалі забрязкотіли, і тикаючи собі пальцем у голову пішов у наступлєніє.
- Я інвалід, ось бачиш, у мене дірка у голові (може і справді?), у мене контузія, я на хронті жизь не жалів, а ти …
( тут п’ятиповерховий на місцевому діалекті) торху жалієш герою – орденоносцю?. Дядько оглянувся на нас, знову підморгнув і знов пішов у атаку з п’ятиповерховим на місцевому діалекті.

Коли Максим хильнув, не знаю, але коли ми під’їхали до його двору, то він, як то кажуть, і лика не в’язав. Він сказав шоферу, відкриваючи ворота: « Ти здавай, а я керуватиму. » От він і керує: « Лівіше, ще трохи, а тепер направо, та правіше ж кажу.» Коли це торох… трісь.. і.. воріт як не було. Тут уже Максим видав цілу тираду на місцевому діалекті, і все для зв’язки слів. і закінчив: « П…..! збили!»

Аж тут на це лихо вилітає з хати тітка, та без лишніх розмов Максима межи пліч ціпком раз та вдруге, і посипались прокляття на його голову. А тітка була у нього злюща, та воно, правда, як не злитись з а таким чоловіком...

Одного разу Максим з великого похмілля надибав десь якогось телепня та й каже: «Ти такий господар, а от собаки у дворі немає, а у мене дві сучки злю-у-у-щі. Давай на чвертку і забирай, яку хочеш.» Не встигли зайти до двору як собака десь там за хатою підняла такий ґвалт, що можна було б подумать , хтось із неї, живої, шкіру дере.

- О! Чуєш, яка злюща, давай швидше чвертку та забирай.
-Ти ж казав, що у тебе дві сучки, а гавкає лише одна?
Максим ухопив чвертку і крикнув: « Жінко! Ану позови Галю та ідіть обидві скоренько сюди» За мить обидві були на подвір’ї. « Ось,- прогугнявив Максим, - і стара, і молода гавкають і вдень, і вночі. Вибирай, яку завгодно.»

Та по-справжньому прославили Лохвицький край звичайно ж не такі жартівники, а всесвітньо відомі:

композитор Ісак Осипович Дунаєвський, драматург Коломієць, автор відомої п’єси «Фараони»,письменник Архип Тесленко, славетний вчений, талановитий інженер, автор низки наукових праць, що стосувалися створення ракетної техніки/ Михайло Семенович Кісенко, всесвітньо відомий філософ Григорій Савович Сковорода , пам’ятник йому стоїть майже у центрі міста. В граніті Григорій Савович увіковічений на увесь зріст з посохом в руці і торбою через плече. До речі, ще одну веселу історію, пов’язану з цим пам’ятником, хочу розповісти насамкінець.

А діло було в ті ж самі п’ятдесяті роки. Ларіон Кирилович був малесенького зросту і круглий, мов колобок, мав веселу вдачу , нездоланну тягу і любов до зеленого змія. Одного разу, п’янючий у стільку, він мирно сидів на руїнах старої аптеки навпроти церкви у самісінькому центрі міста і горлав щосили: « Смело мы в бой пойдем за власть советов». Воно хоча репертуар у Ларіона Кириловича був і патріотичного спрямування, але ж у центрі міста, та ще й «загашений» під самісіньку зав’язку. Непорядок! То ж дільничний Гаркавенко тут як тут.

- Ти де оце так наквасився? Тьху, пре самогонярою. Ану веди, де брав оковиту. Ларіон Кирилович покірно устав і покотився, співаючи про бронепоїзд , що на запасном путі. Через десять хвилин він і дільничний були уже біля пам’ятника Сковороді. Ларіон Кирилович усівся на приступку пам’ятника і сказав:

– Хух…
- Чого ти хухкаєш, розсівся. Ану веди до очага самогоноваренія.
- Так прийшли, - не моргнувши оком, промовив той, - он бачиш, на плечі у нього торба? Попроси. Якщо ти хороший чоловік, він і тобі дасть.



evgen


smile
Прикрепления: 1456629.gif(74Kb) · 3972306.gif(48Kb)


 
ObersДата: Середа, 03-Кв-2013, 12:54 | Сообщение # 190
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Походження прізвищь Лох, Лохина, Лохвиця, Лохвицька, Лохвицький



Згідно з „Великим тлумачним словником сучасної української мови” (Київ, Ірпінь, ВТФ „Перун”, 2004, с.496), одним із значень слова ”лох” є „кущ або дерево родини маслинкових із вузьким сріблястим листячком і запашними жовтими квітками; дика маслина”; інше значення слова „лох” – самець лосося у період нересту, ще інше – „лох” – це слово „лох” на жаргоні – „дурна людина, простак; наївна, довірлива людина”; отож – "кинути лоха" – це "обдурити простака". Лохиною називається кущова рослина родини брусницевих із темно-синіми їстівними ягодами, голубика. Отже, пращур даних прізвищь міг бути риболовом, на що вказує професійна привязка до самця лосося у період нересту, або ж простаком. Близько його житла могли рости кущі лоха. Ймовірно, що пращур даних прізвищь жив у місті Лохвиці, Полтавської області.

Доcліджуючи топонімічний ряд похідних слів від слова Лохвиця я наштовхувся на чимало прізвищ багатьох видатних людей колишньої імперської царської Москви, прізвища яких у більшості випадків зовсім випадково (а, можливо, що й ні) походять від назви нашого містечка.

Перша з цих людей є Мірра Лохвіцкая, справжнє ім’я якої Марія. Народилася вона 19 листопада (2 грудня) 1869 року в Петербурзі в дворянській родині. Її мати була обрусілою француженкою, а тато – Алєксандр Лохвіцкій був професором, адвокатом й редактором „Судебного вестника”. Мірра Алєксандровна (в заміжжі – Жібер) навчалась в Московському Алєксандровському інституті. Кілька її віршів були видані окремою брошурою у Москві в 1988 році, а далі вона почала друкуватися в різних російських журналах. 1896 року Мірра випустила перший збірник поезії, за яким згодом (1898-1905) з’явилися ще чотири. Перші два томи вийшли друком в 1900 році другим виданням. Двічі за її вірші була присуджена російською Академією половинна Пушкінська премія. Назва „російської Сафо” правильно визначає основний характер її поезії, весь пафос якої присвячений коханню. Її вірши вишукані, гармонійні, а створені нею постаті завжди яскраві й оригінальні.



Досягнувши 21 року Марія (Мірра) одружилася з архітектором Євгенієм Зібером, народивши йому п’ятьох дітей. Кажуть, що, помираючи прадід, Мірри Кіндрат Лохвицький вимовив, що „вітер розвіяює запах мірри..”. Можливо, дізнавшись про сімейну притчу Марія Лохвіцкая вирішила змінити своє ім’я. Її прадід був містиком, і коли Мірру, яка промерла на 36-ому році життя, хоронили 27 серпня 1905 року на Нікольському цвинтарі в Петербурзі, знову пригадались її передсмертні слова:

„Я хочу умереть молодой,
Не люби, не грусти ни о ком,
Золотой закатится звездой,
Облетететь неувядшим цветоком»
.

До речі, сестра Мірри Лохвіцкої – письменниця Надєжда Теффі (Лохвіцкая, в заміжжі - Бучінская) народилась в травні 1872 року (хоча на могилі вказано рік народження як 1875-ий), вона друкувалась в „Сатириконе”, „Руском Слове”, календарі-довіднику „Товарищ”. Теффі виявила гострий погляд гумористки та співчуття до своїх персонажів - дітей, старих, вдів, батьків сімейств. В її оповіданнях були також тварини, які були представлені...як люди.

Старший бат обох сестер Лохвіцкіх – Ніколай Александровіч Лохвіцкій, який народився 7 жовтня 1867 (за іншими даними – 1898) року, закінчив 4-ий Московський кадетський корпус (1887), 2-ге Костянтиновське військове училище (1889), а також Ніколаєвську академію Генерального штабу по другому розряду (1900), служив в 105-ому піхотному Оренбургському полку, командний ценз відбув в лейб-гвардії Ізмайловського полку, деякий час служив в Павловському військовому училищі із зарахуванням по гвардійській піхоті на посадах бібліотекаря, квартирмейстера та ад’ютанта училища. Учасник російсько-японської війни (1904-05), полковник (1906), переведений до 145-го піхотного Новочеркаського імператора Алєксандра ІІІ полку й призначений молодшим штаб-офіцером. Від 30 травня 1912 року – командир 95-го піхотного Красноярського полку. Уасник Першої світової війни, нагороджений Георгієвською зброєю та орденом св.Георгія 4-го ступеню (1915), генерал-майор (лютий, 1915), командир бригади 25-ої піхотної дивізії (квітень, 1915), командир бригади 24-ої піхотної дивізії (травень, 1915). Учасник війни на території Франції, спочатку як командир 1-ої Особливої піхотної бригади, генерал-лейтенант (1917), командир російської військової бази в Лавалі (1918). У 1919 році виїхав на Схід Росії, де приєднався до військ адмірала А.В.Колчака, командир 3-го Уральського корпусу (1919), а згодом, 1-ою та 2-гою армією, пізніше (квітень-серпень, 1919) командувач Далекосхідною армією, представник Каппелевської армії при штабі отамана Г.М.Семьонова, в жовтня 1920 року вийшов із підпорядкування отмана Семьонова й визнав єдиними головнокомандувачем генерала барона П.М.Врангеля. В грудні 1920 року повернувся до Європи, від 1923 року замешкав у Парижі, голова Товариства монархістів-леґітимістів (від 1927), голова Ради по військовим і морських справах при великому князі Кирилє Владіміровіче, входив до складу Корпусу імператорських амрії та флоту, служив у військово-історичній місії французького військового міністерства. Автор праць „Бой при Вафангоу 1 и 2 июня 1940” (СПб, 1905), „О посередниках на манёврах. Положение корпуса у нас и в иностранных арміях” (СПб, 1911). Одружений з Анною Ніколаєвною, з дому Головіних (1875-1958), дочкою генерал-лейтената і сестрою генерала Ніколая Ніколаєвіча Головіна, від шлюбу від доньки – Анна та Наталія. Помер 5 листопада 1933 року, похований на російському цвинтарі Сент-Женевйов-де-Буа.

Батьком Марії (Мірри) Надії (Тефі) та генерала Ніколая Лохвіцкіх був Алєксандр Владіміровіч Лохвіцкій, який народився 1830-го року, закінчив Московський університет, читав лекції з історії російського права в Рішельєвському ліцеї, а згодом енциклопедію права в Алєскандровському ліцеї. 1869 року залишив державну службу, ставши одним із редакторів „Судебного вестника” та почав виступати в якості захисника по кримінальних справах, був присяжним повіреним в Москві. Головні його праці – «О пленных по древнему русскому праву ХV-ХVІІ вв.”, (1855), „Губерния, её земские и правительственные учреждения” (1864), „Обзор современный коституций” (1862-63), „Курс русского уголовного права” (1868), а також численних менших праць, як от „Судебние следователи”, „Уголовные романы”, по поводу „Преступления и наказания” Достоевского. Якраз саме адвокатська діяльність Лохвіцкого викликала неоднозначні судження, московська рада при розглядів однієї з дисциплінарних справ навіть хотіла виключити його із числа присяжних повірених, однак ця постанова була скасована вищими судовими інстанціями. Помер Алєксандр Лохвіцкій у 1884 році.

Їхній прадід Конрад Андрєєвіч Лохвіцкій, містик та археолог, народився в 1774 році, помер в середині 1830-их років. Він був знайомим майже з усіма відомими містиками. Його містицизм вражає своєю дивністю і своєю більшою частиною виявився в сновидіннях, пророцтвах та відвертостях. Від нього самого залишились „Записки самою истиною совестию внушаемые, - для памяти” (1798), яка є цікавим матеріалом для історії містицизму в Російській імперії. Останнім часом Конрад Андрєєвіч Лохвіцкій займався арехелогією й зробив в Києві ряд відкриттів, серед яких „Материалы для истории мистицизма з России” (в „Трудах Киевской духовной академии”, 1863, №9 и Закревский, „Описание Киева”.

* В Україні проживае близько 1000 людей із прізвищами Лох, Лохіна, Лохін, Лохина, Лохвицький, Лохвицька, Лохвіцькая

Олександр Панченко, директор Інституту Українського
Вільного Козацтва ім.Антона Кущинського,
м.Лохвиця


Українські прізвища

http://gromada-lv.at.ua/index/0-39



Цитата
Лох узколистный, дикая маслина (Elaeagnus angustifolia L) — кустарник или деревцо сем. лоховых Выс. до 5 м с серебристо-белыми удлиненными побегами. Листья очередные, линейно-ланцетные или эллиптические. Цветки пазушные мелкие, внутри оранжевые, ароматные. Плод — сухая костянка. Растет в лесостепной и степной зонах Украины. Используют в защитных лесных полосах как декоративное р-ние и для живых изгородей. Цветет Л. у. во второй половине мая — начале июня до 10 дней. С цветков пчелы собирают нектар и пыльцу. Один цветок выделяет 0,364 мг сахара в нектаре, а 1 га насаждений — до 60 кг.
23. „Словарь-справочник по пчеловодству”, А.И. Черкасова, И.К. Давыденко и др, Киев, „Урожай”, 1991 г.




Цитата
Фамилия Лохвицкий образована от аналогичного прозвища, которое восходит к названию древнерусского города Лохвица, который впервые упоминается в исторических источниках в 1320 году, накануне нашествия орд Батыя. Город Лохвица находился на низком и узком перешейке, образовавшемся в заболоченной пойме реки Сухая Лохвица...
http://www.ufolog.ru//names/order/Лохвицкий
Прикрепления: 2355810.jpg(229Kb) · 5735504.gif(53Kb) · 9123445.gif(7Kb) · 8355133.jpg(49Kb)


 
ObersДата: Четвер, 04-Кв-2013, 13:04 | Сообщение # 191
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/G ... I1_doc.pdf

Яцько "Лохвицький" – полковник козацький (1626). ІІN – сотенний старшина лохвицький.

Отаман Лубенского полку Лохвицкой сотні Яцько Котляр :

У Сенчі відомі три сотники: Степан Шамрицький, Леонтій Степанович Шамрицький і Кирило Сулимовський, у Лохвиці — шість: Фесько Геращенко, Сава Геращенко, Іван Пилипенко, Яцько Котляренко, Іван Базилей, Степан Шамлицький.©

ВДОВА СІРКА ІВАНА
(ДУМА)

В городі Мерехві жила удова,
Старенька жона,
Сірчиха-Іваниха,
Вона сім літ пробувала,
Сірка Івана в очі не видала,
Тільки собі двох синів мала,—
Первого сина Сірченка Петра,
Другого сина Сірченка Романа.
Вона їх до зросту держала,
Іще од них слави-пам'яті по смерті сподівала.
Як став Сірченко Петро виростати,
Став своєї матері старенької питати:
«Мати моя, стара жено,
Скільки я у тебе пробуваю,
Отця свого, Сірка Івана, в очі не видаю;
Нехай би я міг знати.
Де свойого отця,
Сірка Івана, шукати».
Вдова стара промовляла:
«Пішов твій отець до стародавнього
Тору пробувати,
Там став він свою голову козацьку покладати».
То вже Сірченко Петро тоє зачуває,
Пилипа Мерехвіянського з собою підмовляє,
Голуба Волошина за джуру (товариша) у себе має.
Стали вони до стародавнього
Тору приїжжати, Отамана торського,
Яцька Лохвицького, познавати.
Отаман торський, Яцько Лохвицький, із куреня виходжає,
Словами промовляє, Сірченка Петра познаває:
«Сірченку Петро, чого ти сюди приїжжаєш,
Десь ти свойого батька, Івана, шукаєш».
Сірченко Петро словами промовляє:
«Отамане торський, Яцько Лохвицький,
Я сім год пробуваю,
Отця свойого Сірка Івана в очі не видаю.
То вже Сірченко Петро з козаками опрощеніє гїринімає,
До трьох зелених байраків прибуває.
Козаки до Сірченка Петра словами промовляли:
«Сірченку Петре, не безпечно себе май,
Коней своїх козацьких од себе не пускай».
А Сірченко Петро на теє не повіряє,
Під тернами, байраками лягає-спочиває,
Коні свої козацькі далеко од себе пускає,
Тільки Голуба Волошина до коней посилає.
Турки теє забачали, Із тернів, із байраків вибігали,
Голуба Волошина у полон до себе брали
І ще словами промовляли: «Голубе Волошине!
Не хочемо ми ні твоїх коней вороних,
Хочемо ми добре знати,
Щоб твого пана молодого добре ізрубати».
Голуб Волошин словами промовляє:
«Турки, Коли можете ви мене од себе пускати,
— Можу я сам йому с плеч голову зняти».
Турки того дізнали,
Голуба Волошина од себе пускали.
Голуб Волошин до Сірченка Петра прибуває,
Словами промовляє:
«Сірченку Петре, пане молодий,
На доброго коня сідай,
Меж турками поспішай».
Не вспів Сірчанко Петро меж турки-яничари вбігати,
Мог йому Голуб Волошин с плеч голову зняти.
Тогді турки Пилипа Мерехвіянського округ оступали,
С плеч голову козацьку знімали.
Козаки стародавнії теє забачали,
На добрії коні сідали,
Турок побіждали,
Козацьке тіло позбірали,
До стародавнього куреня привозили,
Суходол саблями копали,
Шапками-приполами землю носили.
Козацьке тіло схоронили.
Отаман торський, Яцько Лохвицький, теє зачуває,
До вдови старенької, Сірчихи-Іванихи, в город у Мерехву письмо посилає.
Сірчиха-Іваниха письмо читає,
Словами промовляє,
До сирої землі крижем упадає:
«Що вже тепер на моїй голові три печалі пробуває:
Перва печаль, що я сім год пробувала,
Сірка Івана в очі не видала,
Друга печаль, що Сірченка Петра на світі живого немає,
Третя печаль, що Сірченко Роман умірає».


 
ObersДата: Четвер, 04-Кв-2013, 13:04 | Сообщение # 192
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
ЛОХВИЦЬКА СОТНЯ
(1648-1782 pp.)

=====================

Сформувалася у складі Лубенського полку наприкінці 1648 року. У середині 1649 року мала три сотні як військові підрозділи. За Зборівською угодою 16 жовтня 1649 р. включена як єдина адміністративна одиниця у складі 300 козаків до Миргородського полку. За реформою Івана Виговського 1658 року Лохвицьку сотню повернули до Лубенського полку, в якому вона надалі постійно перебувала аж до ліквідації у 1782 році. Від 1665 р. Лохвиця приписана до Генеральної артилерії разом з Ромнами.

У 1764 році зі складу сотні виділено ще одну територіальну одиницю - Янишпільську сотню (1760-1782 pp.). Протягом 1760-1782 pp. сотня поділилася на 2-3 підрозділи. Після скасування полково-сотенного адмінподілу Лівобережжя територія сотні увійшла до Чернігівського намісництва.
Сотенний центр: містечко Лохвиця, нині - райцентр Полтавської області.

Сотники: Зуб Василь (1649). Іван Федорович (1650). Калита Максим (1653). Горбатенко Євстафій (1653-1654). Котляр Лесько (1653, н.). Виприск Андрій Михайлович 1658). Білецький Ілля (1659). Івненко Іван [Партолка, Іовенко] (1659). Виприск Андрій Михайлович (1659). Геращенко Сава (1660). Пилипенко Іван (1660). Котляренко Яцько 1661). Базилей Іван (1661). Геращенко Фесько 1661, н.). Шамлицький Степан (1662). Юсько Якович (1668-1669). Отрок Юсько (1669). Виприск Демко (1670). Котляренко Юсько 1670). Котляренко Василь (1671). Отрок Юсько (1672). Котляренко Юсько (1672). Пивоваренко Михайло (1672, н.). Котляренко Юсько (1673-1674). Журавель Григорій (1674, н.). Геращенко Сава (1677). Куцкевич Іван (1678). Гамалія Андрій Михайлович (1678-1680; 1685). Кратченко Федір (1680-1690). Ракус Григорій (1683, н.). Мартос Мартин Васильович (1687, н.). Гамалія Михайло Андрійович 1688-1694). Пештич Степан (1694). Мартос Мартин Васильович (1695-1698). Мартос Павло Васильович (1699-1708; 1709-1712). Яременко Яків (1708). Пештич Степан Трофимович (1714-1718). Гамалія Іван Михайлович (1721-1727). Гамалія Степан Михайлович (1727-1729). Стефанович Василь (1729-1739). Огранович Іван Іванович (1740-1745). Прокопович Іван (1744, н.). Стефанович Василь (1751). Коченевський Кирило Іванович 1746-1750). Нельговський Василь Корнилович (1-ї сотні, 1759-1769). Манько Дмитро Васильович (1-ї сотні, 1771-1782). Огранович Іван Корнійович (2-ї сотні, 1760-1782). Сич Іван Лукашович (3-ї сотні, 1771-1782).

Населені пункти: Андріївка, село; Безсали, село; Бербенці, село; Білогорілка, село; Брисі, село; Великий, хутір; Венслави, село; Веткалівка, хутір; Гамаліїв Оснач, хутір; Гамаліївка, слобідка; Голюнка, село; Жабки, село; Западинці, село; Івахники, село; Коновали, село; Лохвиця, місто; Луки, село; Манькові Жабки, хутір; Млини, село; Піски, село; Пісочки, село; Риги, село; Ручки, село; Свиридівка, село; Скориха, хутір; Скоробогатьки, село; Слобідка дружини Степана Гамадії; Степуки, село; Татарик, хутір; Токарі, село; Харківці, село; Хутори: Велецького Володи¬мира, бунчукового товариша; Гамаліїної, дружини Йосипа Гамалії; Гамфа, генерала; Дарагана, київського полковника; Коченовського, лохвицького сотника; Марковича Якова, бунчукового товариша; Мартоса Івана, бунчукового товариша; Новицьких Андрія і Григорія, бунчукових товаришів; Піроцького Івана, бунчукового товариша; Шмиглі, село; Юсківці, село; Ячники, село.
В ревізії 1765-1769 pp. значаться дві Лохвицькі сотні. За першою записане лише містечко Лохвиця, за другою - лише село Свиридівка.
=================================

Заруба В.М. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648-1782 рр. – Дніпропетровськ, 2007. – С. 164-165.

http://forum.vgd.ru/?IB2XPn....=843697



Стаття містить детальну інформацію про козацьку Лохвицьку сотню Лубенського полку Гетьманщини в 1648¬–1782 рр. Подано список сотників Лохвиці, кількість населення, його юридичні відносини в місті в ті роки, його соціальний стан. Особлива увага звертається на праці інших істориків, які досліджували полкові та сотенні міста Гетьманщини.

Статья дает детальную информацию о козацкой Лохвицкой сотне Лубенского полка Гетманщины в 1648–1782 гг. Дан список сотников Лохвицы, количество населения, его социальный состав, юридические отношения в городе в то время. Особое внимание уделяется трудам других историков, исследовавших полковые и сотенные города Гетманщины.

In the article author gave information about Lokhvytsia detachment of Lubny regiment in 1648 – 1782. The researcher presented list of sotnyks (centurions, heads of detachment), quantity of people, social strata and juridical relations in the city at that time. Author paid special attention to works of other historians devoted to regimental cities of Hetman State.


Структура гетьманщини: Лохвицька сотня лубенського полку 1648 – 1782 рр.

Вивчаючи інституції української Козацької Держави-Гетьманщини, бачимо, що залишається багато нерозв'язаних проблем. Одна з них – це структура та адміністративний поділ Гетьманщини на полки, сотні та курені.

Частково ця проблема висвітлена в монографіях А.Лазаревського, М.Слабченка та в студіях Ю.Гаєцького, присвячених адміністративній структурі Гетьманщини. Щоб зрозуміти, як жили люди в Гетьманщині, потрібно вивчити динаміку інфраструктури, у нашому випадку, козацьку сотню. Сотня – це військова частина, яка оперувала в складі полку під час війни. Вона є також адміністративною одиницею, щось як повіт чи район.
Сотники були майже володарями на своїй території. Вони мали малий штаб: писаря, осаула, хорунжого та отаманів, котрі керували козацькими куренями в селах, де жили козаки. Сотник, як і полковник, був головною військовою та цивільною особою мав судову, поліційну та економічну силу над усіма мешканцями сотні. Він належав до полкової ради, яка зустрічалася, щоб вирішити важливі проблеми. Лохвицька сотня мала сім-вісім куренів. Спочатку була одна сотня, потім стало дві (1740), а в кінці, в 1760 р. – три сотні.

Інформації взято з книги Ю.Гаєцького та О.Маштабея, В.Передрієнка, В.Модзалевського.

Лохвицька сотня

Містечко Лохвиця розташоване на річці Сулі, 45 км на північний схід від Лубен. У XV столітті Лохвиця належала до маетків-лятифундій князів Глинських.

Під час повстання Б.Хмельницького у 1648 р. козацька сотня була зорганізована в Лохвиці сотником В.Зубом. Входила вона до Миргородського полку полковника Матвія Гладкого. У 1649 р. Зборівський Реєстр показує, що Лохвицька сотня нараховувала 300 чоловік.

Лохвицька сотня складалася з міста Лохвиці та з восьми куренів.

У 1641 р. місто Лохвиця мало 3325 господарств. Зборівський Реєстр показує 300 козаків у сотні, а через 5 років (1654) було 523 чоловіки, з яких 270 – це реєстрові козаки.

За часів гетьмана І.Брюховецького (1663 – 1668 р.) Лохвицька сотня призначено обслуговувала Генеральну Артилерію. Отже, тут жили пушкарі й були порохівні, де виробляли стрільний порох. Податки з сотні йшли на артилерію. У 1680 р. м.Лохвиця згоріла, і її потрібно було відбудувати.
Лохвицька сотня 10 років належала до Миргородського полку (1648 – 1658). Після придушення повстання М.Пушкаря в 1658 р., гетьман Іван Виговський переорганізував полки. Лохвицька сотня опинилася в Лубенському полку з 1658 р. за сотника Василя Скрибача.

У XVIII ст. Лохвицький район потерпів за часів Руїни, бо в 1721 р. в Лохвиці було тільки 175 посполитих господарств.

Козацькі сотні складалися з сотенного міста та сіл, де жили сотенні козаки. Вони були зорганізовані в курені, У 1729 р. таких куренів було 7: Лохвицький, Івахницький, Лучанський, Голинський, Жабський, Брюховецький та Білогорільський.

У 1740 р. перепис населення показав, що в місті Лохвиці жило 1200 людей у 284 господарствах. Козацьких дворів було лише 68.
У 1740 р. Лубенський полк був підкріплений. За реформи князя Шаховського (у той час володаря Гетьманщини) Лохвицю поділено на дві сотні. Василь Стефанович став сотником Другої Лохвицької сотні. Він був славним юристом і співредактором Козацького Кодексу "Права по которым судится малоросийський народ".
У 1760 р. гетьман К.Розумовський ще раз розділив Лохвицю – тепер уже на три сотні. Останню сотню звали Янушпільською або Третьою Лохвицькою. її сотником від 1760 р. аж до кінця Гетьманщини 1782 р. був Іван Огронович-Корнієнко.

За часів К.Розумовського (1750 – 1764) ситуація поліпшилася. Перепис населення 1764 р. свідчить, що населення трьох Лохвицьких сотень нараховувало 15245 осіб у 98 містах, містечках і селах. Між ними було 4494 "вибраних" козаків та 3181 "підпомічників". Вибрані козаки – це кіннота, добре озброєна зі своїми припасами, а підпомічники – це бідніші козаки, що служили, як піхота, у гарнізонах та охороняли табір у походах.

За 134 роки існування Лохвицьких сотень багато років ними командували сотники з родин Котлярів, Гамалій, Лукашевичів та Ограновичів. Яків Котляр служив як наказний полковник Лубенський 1663р. Степан Шамлицький був полковником Лубенським (1661 – 1663 рр.). Андрій Гамалія став генеральним осаулом за гетьмана І.Мазепи (1689-1694), а його брат Михайло Гамалія був генеральним осаулом (1707-1709). Василь Стефанович керував створенням "Козацького Кодексу" разом з генеральним суддею Іваном Бороздною в 1740 – 1750-х роках.

Список сотників Лохвиці:

1649(10.Х) Василь Зуб
1650 Іван Федорів
1653 – 54 Остап Горбатенко
1654 – 57 Андрій Виприско
1658 – 59 Василь Скрибач
1660 Сава Гаращенко
1661 Яцько Кіндратович
1662 Степан Шамлицький(полковник Лубенський 1660-61, 1663)
1663 Яків Котляр
1665 – 77 Юсько Котляренко-Отрок (1669-70 визнавав гетьмана Петра Дорошенка)
1678 – 1680 Андрій Гамалія (генеральний осаул 1689-1694)
1680 – 1690 Федір Кретченко
1690 – 1694 Михайло Гамалія (генеральний осаул 1707-1709)
1693 – 1698 Мартин Мартосенко
1699 – 1712 Павло Мартосенко
1712 – 1719 Степан Пештич
1719 – 1727 Іван Гамалія
1729 – 1739 Василь Степанович (працював над Козацьким Кодексом)

Поділ на 2 сотні (1740):

1 сотня

1740 – 1476 Іван Огранович
1746 – 1755 Кирило Коченевський
175 – 1759 Василь Нельговський
1769 – 1771 Іван Манько
1771 – 1781 Дмитро Мінько

2 сотня

1471 – 1751 Василь Стефанович (вдруге)
1760 – 1772 Василь Лукашевич
1772 – 1782 Іван Лукашевич

Поділ на 3 сотні (1760):

З сотня

1760 – 1782 Іван Корнієнко

Лохвиця як сотенне місто мала "ратушне право", себто внутрішню автономію. Мала міську раду, своїх лавників та могли судити своїх міщан у цивільних справах. Сотник мав юрисдикцію над важливими справами, над козаками та сотенним судом, судив справи козаків та міщан. Понад 200 документів було видруковано в 1986 р. О.Маштабей, В.Самійленко, Б.Шарпило зредагували «Лохвицьку Ратушну книгу другої половини Х\/ІІ ст. « (222 с.) Тут можна познайомитися з різними козацькими документами, які були вписані в "Ратушні книги". Наприклад, у XVII ст. було вісім куренів у Лохвицькій сотні: Харківський, Западинський, Ячницький, Лучанський, Свиридовський, Пісковсь-кий, Голенський, Токаровський та городовий – Лохвицький (1652 – 1687).

За часів гетьмана Петра Дорошенка в 1669-70 р. Лохвицька сотня з сотником Юськом Котляренком-Отроком признали гетьманом Дорошенка, а не Дем'яна Многогрішного (1668 – 1672).

В.Модзалевський також присвятив Лохвицькій сотні частину своєї монографії про 5 сотень Лубенського полку.

Отже, Лохвицьку сотню легше дослідити, як багато інших сотень. Проте раніше появилися дослідження І.Пустовойта про Козелець, С.Шамрая про Бариш-поле, Кобищу, Київську сотню, Васильків, М.Ткаченка про Остер, Канівську сотню, Кременчук, В.Василенка про Гадяч, К.Харламповича про Ніжин, І.Ковби про Піщани, П.Китицина про Кобеляки, М.Максимовича про Бубнів, І.Мандзюка про Гоголів тощо. Це неповний список досліджень поодиноких сотень. Вони дають нагоду пізнати, як працювала козацька адміністрація на рівні району чи повіту.

Література:

1. Гаєцький Ю. (G.Gajecky, The Cossask Administration of the Hetmanate. 2 томи) Козацька адміністрація Гетьманщини. – УНІГУ, 1978.
2. Лазаревський А. Сотники,- Москва. Русский Архивь, XI, 1(1873), с. 341 – 88.
3. Лазаревський А. Описание Старой Малороссии. Т. 1 – 3. – К., 1888 – 1902.
4. Маштабей О. і інші (ред.). Лохвицька Ратушна Книга другої половини XVII ст. – К.: Наук, думка, 1986.
5. Модзалевский В. Очерки по истории Лохвицкой, Сенчанской, Чорнуской, Куренской и Варвинской сотен вошедший в состав Лохвицкого уезда. – К., 1906.
6. Передрієнко В. Ділова і народно-розмовна мова XVIII ст. на матеріалах сотенних канцелярій і ратуш Лівобережної України. – К., Наук, думка, 1976.
7. Слабченко М. Малорусский полк в административном отношении. Одесса, Техник, 1909.


http://www.ualogos.kiev.ua/text.html?id=998&number=47&category=7


Прикрепления: 2609851.gif(140Kb)


 
ObersДата: П'ятниця, 05-Кв-2013, 00:19 | Сообщение # 193
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Допрос пяти гайдамак, причастных колиивщине.

Августа 18 и 19 дня 1768 года присланные при предложениях от полковника Корфа бывшие в Польше на грабительстве нижеппсанные малороссияне в елисаветградской провинциальной канцелярии допрашиваны и показали:

3. Моисей  Xуртула.
От роду ему 25 лет родом малороссийского лубенского полку сотни Лохвицкой местечка Лохвицы а оттоль зашел назад тому более 10 лет в Польшу чигиринской губернии в село Боровицу где прошлого 767 года женясь на дочери тамошнего жителя Ивана Удовиченка Евдокии проживал посей 768 год а сего 768 года о бытии его в гайдамацкой партии и каким образом под караул взят и во всем показал против допроса Василия Хандусенко сходственно.

Архив крепости св. Елисаветы.


 
ObersДата: П'ятниця, 05-Кв-2013, 13:00 | Сообщение # 194
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Натан Ганновер. Пучина бездонная // Еврейские хроники XVII столетия (Эпоха «хмельничины»)

Книга «Пучина бездонная» , подробно рассказывающая о войнах и бедствиях, происходивших у наших братьев, сынов Израилевых, в странах Русь, Литва и Польша, в годы 5408 и 5409 от сотворения мира (1648 и 1649 — М. К.), и о причинах этих бедствий, о том, как православные восстали против королевской власти и соединились с татарами, потомками злодеев. Здесь описываются также обычаи польских общин, основанием которых служат шесть столпов мира. Автор этой книги почтенный еврей, мудрый и благородный учитель и раввин наш Натан Нате, сын святого учителя и раввина Моше Ганновера, благословенна память праведника и да отмстит Господь за кровь его, из святой общины Заслав, что в стране Русь...

...Вот какие бедствия причинил Павлюк (да будет стерто его имя).

И было в седьмой год царствования Владислава, в 5399 г. (1639 ), и поднялся казак по имени Павлюк (д. с. е. и.), [87] чтобы отомстить за своих соплеменников-православных, и восстал против королевства Польского. И собралась вокруг него голота и множество праздного люда, и, чтобы еще более умножиться в числе, они пошли в степи, лежащие на путях к Черному морю, называемые «Позади Порога», по-русски «Запороги» [«Запорожье»]. Там расстилается обширная пустыня, и всякий раз, когда православные бунтуют, они бегут туда, ибо туда спокон веков не проникал никто, кроме казаков. И тотчас же после того, как туда пришел упомянутый смутьян, казаки и прочие православные стали приходить к нему сотнями и тысячами. Они постановили там уничтожить даже имя Израиля (от чего да сохранит господь!), согласно тому, что было когда-то записано греческими [православными] государями на роге быка: «Не общайтесь с Господом Израиля или с Израилем, иначе как убивая их». Они также поделили между собой все королевство Польское, а бунтовщика Павлюка решили поставить над собой королем в столичном городе Варшаве. Но господь, который ведет мысли людей, расстроил их замысел, уничтожил их намерения и воздал им по заслугам. Однако, возвращаясь в Запорожье, бунтовщики разрушили за прегрешения наши великие много синагог и убили около 200 евреев. Они разрушили также много костелов и убили множество ксендзов в святых общинах Лохвица, Лубны и в их окрестностях, а уцелевшие от погрома бежали в Польшу...

...А теперь я перейду к описанию бедствий, причиной которых был Хмель (да будет стерто его имя) на Руси, Литве и Польше в 5408, 5409, 5410, 5411 и 5412 гг. (1648–1652)...

...а те, которые не бежали или не смогли бежать, они сами повинны в своей гибели. И много святых общин, расположенных невдалеке от мест сражения и не могших спастись бегством, как то св. община Переяслав, св. община Борисовка, св. община Пирятин, св. община Борисполь, св. община Лубны, св. община Лохвица с прилегающими, погибли смертью мучеников от различнейших жесточайших и тяжких способов убиения: у некоторых сдирали кожу заживо, а тело бросали собакам, а некоторых — после того, как у них отрубали руки и ноги, бросали на дорогу и проезжали по ним на телегах и топтали лошадьми, а некоторых, подвергнув многим пыткам, недостаточным для того, чтобы убить сразу, бросали, чтобы они долго мучились в смертных муках, до того как испустят дух; многих закапывали живьем...
http://www.vostlit.info/Texts/rus10/Ganover/frametext1.htm


Отряд казаков. 1648 год. Картина неизвестного художника

...Со школьной скамьи мы помним казака из гоголевского «Тараса Бульбы», который жаловался запорожцам, что «уже церкви святые теперь не наши, теперь у жидов они на аренде, если жиду вперед не заплатишь, то и  обедни нельзя править». К сожалению, это не поклеп: в погоне за прибылью польские помещики сдавали в аренду не только свои имения, но и расположенные в них православные церкви (это также соответствовало официальной польской политике, направленной на то, чтобы максимально стеснить православную церковь, и тем самым побудить «восточных схизматиков» перейти в католичество или, на худой конец, в унию). Из-за этого классовая ненависть многократно усиливалась религиозной.

Еврейские и нееврейские источники единодушно свидетельствуют, что восстание Хмельницкого не было направлено именно против евреев. Казаки с одинаковой жестокостью расправлялись со всеми своими врагами: поляками, католическим духовенством, ополячившимися украинцами. Как писал рабби Натан Ганновер, очевидец ужасов хмельнитчины, «не существует на свете способа мучительного убийства, которого они <казаки> бы не применили; использовали все четыре вида казни: побивание камнями; сжигание; убиение и удушение... Так они поступали <с евреями> во всех местах, куда приходили; и то же самое делали с поляками, в особенности с ксендзами». Однако паны обычно были далеко и хорошо вооружены. Евреи же были рядом, безоружные и беззащитные. Поэтому именно они стали первыми жертвами восставшего казачества.

Историки расходятся в оценках масштаба бедствия, обрушившегося на украинских евреев. Обычно пишут о сотнях тысяч погибших. Современный иерусалимский исследователь Шауль Штампфер полагает, что эта цифра завышена: по его мнению, число убитых исчислялось десятками тысяч. Однако даже если верны его расчеты, это был страшный удар, подобного которому евреи не знали со времен изгнания из Испании.

Восставшие казаки не только убивали евреев, но и всячески глумились над их святынями: оскверняли синагоги, уничтожали священные книги и предметы. Как вспоминал Натан Ганновер, «библейские свитки <казаки> рвали на клочья и делали из них мешки и обувь; а ремнями для тфилин подвязывали сапоги, покрышки же их выбрасывали на улицу; священными книгами мостили улицы или изготовляли из них пыжи для ружей»...
http://www.lechaim.ru/ARHIV/218/elkin.htm


ps\ Єврейських погромників було багато в історії, але саме Хмельницького євреї поставили в один, «вищий» ряд з Гітлером, а Хмельниччину порівняли з Голокостом - цьому їх навчають в школах...
Прикрепления: 9440653.png(1395Kb)


 
ObersДата: П'ятниця, 05-Кв-2013, 13:47 | Сообщение # 195
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline






 

 


...На початок 2008 року на території Полтавщині зареєстровано 68 родовищ вуглеводнів. Більшість родовищ розташовані в північній і східній частині Полтавщини. Причому на північному заході області розповсюджені переважно нафтові родовища, а на південному сході переважають газові і газоконденсатні.  Внесок Полтавщини в загальнодержавному видобутку природного газу становить до 35%,  нафти — 20–22%.



Природний горючий газ і нафта часто залягають у межах однієї площі. Різні глибини залягання вуглеводнів, а значить різний тиск, температура та інші геологічні умови сприяли утворенню газоконденсатних, газових, нафтових, нафтогазових, газонафтових, нафтогазоконденсатних родовищ. Серед родовищ вуглеводнів переважають газоконденсатні. Менше поширені нафтогазоконденсатні і нафтогазові. Нафта мало парафіниста, але іноді високо смолиста, найбільш придатна для отримання напівпродуктів сучасного органічного синтезу. У нафті родовищ Полтавщини мало сірки, а в природному газі – сірководню, як шкідливих домішок. Вік родовищ переважно нижньокарбоновий. Але невеликі запаси є і в інших горизонтах (всього їх 6 – з девону та тріасу). Відкриті родовища приурочені переважно до глибин 3200-4000м. Дальші перспективи пошуків нафти і газу пов’язані з відкладами нижнього карбону і девону (глибше 5500-6000м). Нині найглибшою є Східно-Полтавська свердловина глибиною 6750м (проектна глибина свердловини в Гадяцькому районі становить 8500м).

Найбільші з нафтогазоконденсатних родовищ: Яблунівське (Лохвицький район), Опішнянське (Зіньківський район), Тимофіївське родовище (Гадяцький район). Із газоконденсатних до найбільших належить Абазівське (Полтавський район), Ковердинське, Котелевське, Розпашнівське (Чутівський район), а також Гадяцьке, Матвіївське, Солохівське, Машівське газоконденсатні родовища; з газових – Руденківське родовище (Новосанжарський район).

Полтавщина займає перше місце серед областей України за запасами і видобутком природного газу й газового конденсату.

Запаси нафти в області менш значні. Найбільше по запасах і видобутку нафти – Глинсько-Розбишівське газонафтове родовище (Лохвицький та Гадяцький райони), яке експлуатується з 1959 року (нафта видобувається з 1959 р., газ – із 1970 р.). Промислові поклади знаходяться в пісковиках кам’яновугільної та пермської систем. Це родовище має 23 нафтогазоносних горизонти, що знаходяться у межах склепінь Глинсько-Розбишівського локального тектонічного валу. Нафта родовища містить до 55% світлих фракцій, з яких можна отримувати якісний бензин.

Крім нафти і газу, серед осадового чохла південного борту ДДЗ в межах Кобеляцького району розвідані невеликі поклади антрациту (на глибинах 0,6-1,9 км), які не розробляються. Ці поклади належать до найзахіднішої частини Донецького кам’яновугільного басейну (продовження Західного Донбасу). Малопотужні товщі кам’яного вугілля знайдені також на території Машівського, Новосанжарського, Решетилівського і Лохвицького районів...
http://geo.pnpu.edu.ua/geological_structure.php
Прикрепления: 9420949.jpg(77Kb) · 0896649.png(275Kb) · 2524219.png(200Kb) · 0011017.png(414Kb) · 2401445.png(275Kb)


 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Сторінка 13 з 54«1211121314155354»
Пошук:

Copyright Лохвиця © 2018