ЛохвицяП'ятниця, 24-Лис-2017, 08:52
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 10 з 54«12891011125354»
Модератор форуму: Stepan, Бабай, Obers, zakon 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Історія міста
rootДата: Середа, 05-Бер-2008, 11:02 | Сообщение # 1
Адмін
Группа: Администраторы
Сообщений: 464
Награды: 4
Репутация: 16
Статус: Offline

ЛОХВИЦЯ

Лохвиця — старовинне місто, центр Лохвицького району Полтавської області. Розташоване на річці Лохвиці (права притока р. Сули, басейн Дніпра) на автошляху Київ-Суми, за 12 км від залізничної станції Сула. Відстань до столиці м. Києва — 220 км, до обласного центру м. Полтави — 175 км. Міській раді підпорядковане селище Криниця. Населення Лохвиці складає близько 13 тис. жителів.
Історія

Точний час заснування міста невідомий. За часів Київської Русі входила до складу Переяславського князівства і була одним з укріплень Посудьської оборонної лінії. Вперше в історичних джерелах згадується у 1320 році. У "Книге большому чертежу" (1618 р.) зазначена як містечко, що мало укріплення-фортецю. У 1644 р. місто одержало магдебурзьке право і герб, що зображував міські ворота з баштами на них.

Герб російського періоду затверджений 4 липня 1782р. на основі старого герба: білокам’яна фортечна брама з трьома вежами і блакитними флюгерами на золотому тлі французького щита.

Герб Лохвиці російського періоду затверджений 4 липня 1782р

В 1648-1658 роках, Лохвиця — сотенне місто Миргородського, пізніше Лубенського (1658-1781 р.р.) полків. Під час Визвольної війни проти польської шляхти лохвицька козача сотня у складі війська Богдана Хмельницького брала участь у битвах під Пилявцями (1648), Зборовом (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), Жванцем (1653). Під час Північної війни між Росією і Швецією Лохвицький сотник П.Мартос підтримував гетьмана Івана Мазепу. В місті знаходилася гетьманська казна.

Після ліквідації автономії Лівобережної України Лохвиця — центр повіту Чернігівського намісництва (1781-1796), заштатне місто Малоросійської (1796-1802) і центр повіту Полтавської губернії (1802-1923).

У 1825 році у Лохвиці діяв осередок Південного таємного Товариства декабристів. У 1905 році в місті мали місце народні заворушення, спрямовані проти самодержавства.

Переписом 1910 року у Лохвиці зафіксовано 1689 господарств (козацьких — 691, селянських — 216, єврейських —406) і 9531 жителя. Станом на 1917 рік у місті діяли 6 православних церков і синагога, жіноча гімназія, реальне, міське та комерційне училища, учбові ремісничі майстерні, електростанція, аптека, земська лікарня, кінотеатр. Народний будинок (театр), Товариство сільських господарств, два товариства взаємного кредиту, три друкарні, цегельний і шкіряний заводи, тютюнова фабрика.

10 березня 1917 року обрано першу Лохвицьку Раду робітничих депутатів. Радянську владу проголошено 22 січня 1918 року. У 1919 році для боротьби з добровольчою армією Денікіна у місті створено 500-й Лохвицький робітниче-селянський полк. У період колективізації 1929-1932 рр. на околицях Лохвиці було створено 7 приміських колгоспів. Не обійшло Лохвицю лихо голодомору 1932-1933 років.

У роки німецько-фашистської окупації (12.09.1941-12.09. 1943 роки) гітлерівці стратили бизько 400 жителів міста, 536 чол. вивезли на примусові роботи до Німеччини. У Лохвиці діяли міська підпільна група і антифашистське підпілля у вірменському легіоні. У вересні 1943 року, після визволення, у місті знаходився штаб Воронезького фронту на чолі з генералом армії М.Ф. Ватутіним.

В Лохвиці в різний час видавалися наступні газети: "Бюлетень Лохвицкой уездной земской управи" (1903-1905), "Лохвицкий вестник" (1913-1914), "Лохвицкое слово" (1912-1918), "Провесінь" (1918), "Робітник" (1919), "Известия" (1919), "Вісті" (1920-1923), "В соціалістичний наступ" (1930-1937), "Більшовицька трибуна" (1937-1941,1943), "Лохвицьке слово" (1941-1942), "Вісті Лохвиччини" (1942-1943), "Зоря Лохвиччини" (1943-1944), "Зоря" (з 1944),"Лохвицький вісник" (1990-1991), "Добридень" (з 1997 р.).


 
aaaaДата: Субота, 23-Лют-2013, 21:22 | Сообщение # 136
Генерал-лейтенант
Группа: Пользователи
Сообщений: 569
Награды: 4
Репутация: 1
Статус: Offline
CТАРЫЙ КАЗАК… ДЕМЬЯН КУДЕНЕВИЧ
(Быль о витязе Демьяне)
В ту пору, когда убогий отрок Ильюша еще сидел на печи в деревеньке под Муромом, скованный, казалось, неизлечимой болезнью, другое гремело по Руси имя 1 .
Как дошло оно до нас? Само по себе это можно считать чудом. Ведь от стольких «героев былых времен не осталось порой имен». В темные века татарщины ленивые переписчики, к тому же нередко безразлично относившиеся к ратной славе Отечества как к суетной «славе мира сего», от списка к списку выбрасывали из летописей подробности сражений и биографий, оставляя лишь стандартное: «…и бысть сеча зла и люта». Так, что судить о целых областях военного дела, особенностях тактики или воинской этики, о деталях походного быта или воинского воспитания в домонгольской Руси мы зачастую вынуждены по редким намекам-обмолвкам в текстах источников. И надобно низко поклониться приснопамятному Василию Никитичу Татищеву – офицеру петровской школы, первому исследователю наших летописей, который нашел у уральских раскольников полный вариант древнего киевского летописного свода конца XII века, сохранившего память об удивительном герое-«храбре», первом из рядовых защитников русской границы, известном нам по имени...
 Свергнув нелюбимого «киянами» Игоря Ольговича, киевским князем стал Изяслав Мстиславич – старший среди внуков Владимира Мономаха — захватил Киев; но живы были еще и сыновья великого правителя, в том числе и Юрий («Гюрги») Суздальский, известный потомкам как Долгорукий, которому по праву должен был принадлежать киевский «златокованый» престол.
Готовясь к походу на Киев, Юрий вступил в союз с братом Игоря Святославом. Представители враждующих семей, они быстро договорились. К тому же у новых союзников было нечто общее – обоих отцы в один год женили на половчанках. Так надо было – перед походом в степи нейтрализовать брачным союзом новых родичей и внести раскол в «Половецкой земле». Весной князья встретились на границе своих владений, в маленьком городке Москове, известном еще как Кучков. Князья договорились о совместных действиях, но обстоятельства мешали Юрию сразу выступить самому с главными силами. Поэтому пока на подмогу Ольговичу был послан сын Глеб. Из-за того, что «суждальскому» князю приходилось держать крупные силы и против Новгорода, и против Смоленска, и против Рязани, большую часть уходящего на юг войска должны были составить наемники-половцы, однако их еще предстояло собрать.
В отличие от других Мономашичей, Юрий стремился дружить с кочевниками. Это сближало его с черниговскими Ольговичами, традиционно опиравшимися на степняков в противовес киевским князьям. Его половецкие шурья охотно откликнулись на зов. Чем рисковать в набегах, не лучше ли ездить по Руси открыто, возя свой бунчук возле стяга русского союзника? Добыча та же – курские, рязанские, киевские да посульские мужики и бабы...
...Поговаривали, намекая на странное отчество, что роду Демьян касожского. И это была правда. Было время, удальцы со всей Восточной Европы считали за честь служить при дворе великого воителя Мстислава Владимировича Чернигово-Тмутораканского. Тогда-то и прибыл в Чернигов из Пятигорья дед Демьяна. Вскоре приглядел себе крутоплечий рубака ясноглазую северянку, но какие родители отдадут русинку за нехристя? Пришлось креститься. Крестил и детей, но дома звал их по-своему, и сына Фому называл Куденетом. Прошло еще сколько-то лет, и израненного на Нежатиной Ниве5 Фому-Куденета подобрали и выход или победители из дружины Всеволода Ярославича. Так и оказался он в Переяславле, а затем, по воле князя, укреплявшего новую пограничную волость, отправился на Сулу. Служил в разных гарнизонах. Здесь его все называли Куденем, что казалось и проще и как-то привычнее. Здесь, в Лохвице, он женился. В маленькой уединенной тверди под Кснятином, где Фома – уже урядник, командир «копья», стерег брод на укромной тропе через пойменные топи, родился старший сын; в Прилуке, где и осел постаревший соцкий – младший. Жизнь летела в привычной смене больших тревог и маленьких радостей: «мир стоит до рати, а рать – до мира», но всему приходит конец….
Лютым огнем жгла Демьянову душу жажда мщенья. Вспоминалась мать, зарубленная прямо на крыльце; отец, оставшийся со стрелой в горле на пылающем забрале родного Прилука; младшие сестренки, уведенные соленым от слез шляхом на крымские рабьи торжища; брат, павший еще раньше от русского же меча. Заходилось сердце неизбывной мукой, чугунели от бешенства кулаки.
Случилось однажды: помутился рассудок от ярости,— бросился Демьян один на целую ватагу степных наездников, что не ожидая худого и нимало не смущаясь (со службы возвращались), ехали мимо торной дорогой, увешанные добычей и гоня колодников…. Опомнился окруженный трупами, забрызганный чужой кровью. Уцелевшие половцы уносились без оглядки в клубах пыли. Сойдя с коня, Демьян молча принялся перерезать веревки у остолбеневших полоняников.
Так началась его слава. Но много ли навоюешь в одиночку, даже если Господь одарил сказочной силой? Постепенно подобралась маленькая дружина: оруженосец Тарас – тоже,- под стать хозяину, «муж сильный» и несколько слуг – товарищей6. У каждого – свой путь в отряд, свой счет к «сыроядцам».
Так и несли они свою добровольную и бескорыстную службу, год за годом жизнь проводя в непрестанной разведке, помня жестокое правило: «Первым врага не увидел – считай, пропал». В скрытности была их сила и надежда на успех. Вечно настороже, оставаясь невидимыми для врага, они примечали все. Росистыми утрами искали в высоких травах «сакму» – след набега; читали следы на речных отмелях. Пробираясь дубравой, внимательно слушали птиц,— не трещат ли сороки, выдавая крадущихся по тропе чужих всадников с луками наизготовку? Днем, взобравшись на одинокий дуб или залегши на кургане, зорко вглядывались в дрожащее марево на южном горизонте – не курится ли пыль, поднятая идущей на рысях конницей? Вечером, испытующе прислушивались к волчьей перекличке – то не вражьи ли лазутчики подают друг другу весть? И ночью, под звездами или дождем, часовые, сторожа сон товарищей, вглядывались во тьму: не засветит ли в степной дали россыпью огненных точек чужое становище, не встанет ли за дальним лесом зарево пожарища? Высмотрев идущую в набег половецкую «чадь»7, сторожили ее на переправе или в глухой яруге. Не числом брали, а стремительным, яростным натиском. Если же была она слишком велика, мчались с вестью в ближайший городок...
...По всему степному порубежью пела победной трубой их слава. Любил Демьяна креще ный люд. Повсюду: в боярских хоромах и посадской избе, в убогой хижине углежога или бортника, в юрте побратима-торчина10 и в окруженном плетнем городке бродников11 были его людям честь и место. Зато половцы боялись Демьяна панически. Сила его казалась нечеловеческой, но еще пуще страшила колдовская неотвратимость нападений...
http://www.zimovaya.ru/rasskazy/ctaryy-kazak-demjyan-kudenevich.html


"... в каждом из нас живут ангел и демон,и голоса их порй неразличимы".
"Ангел же заставляет нас размышлять о наших поступках, и ему иногда нужны чьи-нибудь уста,чтобы высказатся."
 
ObersДата: Субота, 23-Лют-2013, 22:44 | Сообщение # 137
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Цитата (aaaa)
CТАРЫЙ КАЗАК… ДЕМЬЯН КУДЕНЕВИЧ

Так и оказался он в Переяславле, а затем, по воле князя, укреплявшего новую пограничную волость, отправился на Сулу. Служил в разных гарнизонах. Здесь его все называли Куденем, что казалось и проще и как-то привычнее. Здесь, в Лохвице, он женился. В маленькой уединенной тверди под Кснятином, где Фома – уже урядник, командир «копья», стерег брод на укромной тропе через пойменные топи, родился старший сын; в Прилуке, где и осел постаревший соцкий – младший.

Калнышевский, Петр Иванович

(Калныш) — последний кошевой атаман войска запорожского. По прямому показанию его надгробной плиты, он родился в 1690 г., но эту дату можно подвергнуть сомнению, о чем скажем далее; ум. 31 октября 1803 г. Место рождения Калныша — село Пустовойтовка, ныне Полтавской губ., Роменского уезда, а в XVII — ХVIII в. — роменского полка, константиновской сотни, лежащее верстах в 8 от г. Ромна вверх по р. Суде, Отца Калныша звали Иваном, мать — Агафьей, и кажется, она была родом из г. Лохвицы.//

Ал. Маркевич.

{Половцов}


 
ObersДата: Неділля, 24-Лют-2013, 19:20 | Сообщение # 138
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
№ 619-й. Отписка курского воеводы об отсылке в Москву выходца-полоняника Афанасия Глухарева, с приложением расспросных его речей.

Курский воевода Петр Ромодановский в отписке, полученной в Розряде 13 Февраля, доносил: «нынешняго 142 года, генваря в 29 день, пришел в Куреск из литовской земли из Лохвицы Вишневецкаго сакмою, которою шел Вишневецкий под Куреск, выходец полоняник, путивлец Афонька Денисов сын Глухарев, и что тот полоняник, Афонька, в роспросе в съезжей избе передо мною вестей сказал, и я те его роспросныя речи, подклея под сю отписку, и его, Афоньку, послал к тебе, государю, к Москве с курчанином, с сыном боярским, с Саввою Косиновым, генваря в 30 день».

142 года генваря в 29 день, пришел в Куреск выходец из литовской земли из Лохвицы, полоняник Афонька Денисов сын прозвище Глухарев, а в роспросе в съезжей избе перед стольником и воеводою, перед князем Петром Григорьевичем Ромодановским, сказал: родом де он, Афонька, путивлец, посадскаго человека сын; и в прошлом де, во 141-м, году, как приходили под Путивль и под Путивлем стояли литовские люди, и его-де, Афоньку, имали в полон литовские люди, и был в полону в литовской земле в городке в Лохвице у запорожскаго казака, у Семена; и при [575] нем-де, Афоньке, князь Константин Вишневецкий с литовскими людьми нынешняго 142-го года был под Курском и пришел из-под Курска генваря в 23-день, и литовские де люди все пошли по своим городкам. И король-де прислал к князю Коистантину Вишневецкому лист, до его, Вишневецкаго, из Курска прихода, а велел-де ему с литовскими людьми идти под Смоленеск, и литовские-де люди собираются в Переяславле, а собрався-де им идти под Смоленеск; а слышал-де он, Афонька, в розговоре в Лохвице у запорожскаго казака, у котораго он жил, у Семена: как-де приходил под Куреск Вишневецкий, и литовских-де людей побито на приступех под Курском тысячи с две и больше. И он-де, Афонька, из Лохвицы ушел генваря в 24 день и пришел в Куреск, а шел литовскою сакмою, которою шел князь Вишневецкий.

Московск. ст. столб. № 101, лл. 47—49).
http://www.vostlit.info/Texts....619.htm

АКТЫ МОСКОВСКОГО ГОСУДАРСТВА
ТОМ I
РАЗРЯДНЫЙ ПРИКАЗ.
МОСКОВСКИЙ СТОЛ.
1571-1634
1571 года.
http://www.vostlit.info/Texts....Popov_I
http://www.vostlit.info/Texts....red.htm




Сообщение отредактировал Obers - Неділля, 24-Лют-2013, 19:22
 
ObersДата: Неділля, 24-Лют-2013, 19:25 | Сообщение # 139
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 3: Драматичні твори. Повісті. — С. 57-120.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти             Коментарі

1852 — 1853

НАЙМИЧКА

Между городом Кременчугом и городом Ромнами лежит большая транспортная, или чумацкая, дорога, называемая Ромодановым шляхом. Откуда она взяла такое название, это покрыто туманом неизвестности. Чумаки же рассказывают вот какую былицу.

Жил в городе Крюкове (что за Днепром, против Кременчуга), так в этом городе Крюкове жил богатый, неисчислимо богатый чумак Роман. Каждое божие лето отправлял он две валки, по крайней мере возов в 20 каждая, одну на Дон за рыбой, а другую в Крым за солью. К Первой Пречистой чумаки, его наймиты, возвращалися в город Крюков. Часть добра сваливалась в его коморах, а с другою половиною добра он уже сам отправлялся в город Ромен, с своею валкою. А шел он вот какою дорогою: сначала на Хорол, так что ему Золотоноша оставалася вправо, а Веселый Подол влево, потом из Хорола на Миргород, из Миргорода на Лохвицу, а из Лохвицы уже в Ромен. Так посудите сами, какой он круг всегда давал. И для почтаря это чего-нибудь да стоит, а про чумака и говорить нечего. Вот он однажды, продавши нароздриб и частку гуртом свое добро в городе Ромнах, думал было возвращаться домой, да приостановился ненадолго около корчмы, около той самой корчмы, что и теперь стоит, уже за городом Ромнами, под вербами, на Лохвицкой и Зиньковской дороге и на Ромодановом шляху...

...Сидит чумак Роман в конце стола, закуривши свою чумацкую люльку, а около его сидит молодая шинкарочка да смотрит на его седые усы своими голубиными глазками. Пьет чумак Роман, кружает он серебреною чарою горилку горькую, а шинкарочка молодая золотым кубком мед сладкий. Долго они вдвоем себе сидели, пили, разные песни пели. На дворе уже стемнело, а они сидят себе, пьют и поют. Уже и темная ночь на дворе, уже бы чумаку и в дорогу пора, а он сидит себе да пьет. Уже и полночь на дворе, а он все-таки сидит и пьет, а шинкарочка знай наливает, а волы бедные в ярмах стоят. Вот уже и Чепига, и Волосожар за гору спрятался, и зорница взошла. Чумак Роман как бы опомнился, взял шапку, люльку и вышел из корчмы, лег в воз, накрылся свитою и едва проговорил: «Соб, мои половые!» — волы двинулися, взяли соб и пошли чистым полем, а не Лохвицкою дорогою. Неизвестно, долго ли они так шли и долго ли чумак Роман спал, только он проснулся уже в городе Кременчуге. По его следу поехали другие чумаки и пробили широкую дорогу, и назвали ее Романовым шляхом. А почему его зовут Ромоданом, этого чумаки не знают...

http://litopys.org.ua/shevchenko/shev304.htm




Сообщение отредактировал Obers - Неділля, 24-Лют-2013, 19:26
 
ObersДата: Неділля, 24-Лют-2013, 19:51 | Сообщение # 140
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline



http://books.google.com.ua/books?i....f=false

Славянская энциклопедия. XVII век. Том 2. Н-Я (djvu)
Редсовет составитель: Владимир Вольфович Богуславский
Славянская энциклопедия. XVII век. Том 2. Н-Я 76M   (скачать djvu)
издано в 2004 г.



Аннотация

Двухтомное энциклопедическое справочное издание — впервые публикуемый фундаментальный труд, охватывающий историю России, начиная с царствования Бориса Годунова и заканчивая наступлением эпохи преобразований Петра I. Энциклопедия богато иллюстрирована, снабжена таблицами, картами и схемами.

Издание рассчитано в первую очередь на преподавателей, студентов и школьников, а также на читателей интересующихся отечественной историей.


http://lib.rus.ec/b/383333
Прикрепления: 8463351.jpg(77Kb) · 3814523.jpg(60Kb) · 3816282.jpg(7Kb)




Сообщение отредактировал Obers - Понеділок, 25-Лют-2013, 00:08
 
ObersДата: Неділля, 24-Лют-2013, 20:12 | Сообщение # 141
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline


Исследователь Божьей милостью

О Николае Архиповиче Шудре





...Шесть лет подряд Н. Шудря нигде не работал и практически не мог печататься под собственной фамилией. Лишь впоследствии попал в документальное кино, где создал свыше ста захватывающих, самобытных лент.

«Наибольшие перипетии у него были с кинокартиной «Відкрий себе» — о Григории Сковороде.

Мы отсняли ее еще в 1972 году. Чтобы войти в мир выдающегося философа, узнать, каким запомнился этот образ в народе, мы чуть ли не всю Украину объездили. Рассказы людей и стали одной из ведущих линий кинокартины. Вторая плоскость — это рождение человека. Здесь мы воспользовались услугами нашего выдающегося современника, скульптора и кинорежиссера Ивана Петровича Кавалеридзе.

В этом фильме мы показываем, как изготовляли памятник Сковороде, тот, который сейчас стоит в Лохвице на Полтавщине. Когда скульптуру закончили, мы вывезли ее в степь за Борисполь и поставили на кургане. Боже, какое это было зрелище! Этот небольшой сюжет поистине оживил Сковороду, еще больше приблизил его к нам. На фоне создания этого монумента философские размышления Сковороды зазвучали настолько по-современному, смело и убойно, что те, кому надлежало одобрить фильм, испугались и... прикрыли его».


Впоследствии, через два десятилетия, критика назовет ленту «Відкрий себе» эталоном документально-философского кино.

Только в 1991 году лента о Сковороде нашла зрителя. Труд ее творцов был отмечен высокой Шевченковской премией...
http://www.day.kiev.ua/ru....ilostyu

http://www.youtube.com/playlist?list=PL9FBB57CDC68FB710

Країна: Україна
Назва: Відкрий себе
Рік: 1972
Жанр: документальный

Режисер: Ролан Сергієнко
Оператор: Олександр Коваль
Текст читає Іван Миколайчук
Мова: українська
Виробництво: Українська студія хронікально-документальних фільмів, 1972

Фільм викладається за згоди автора







Просити Комітет кінематографії при Раді Міністрів УРСР забез­печити
своєчасний вихід на екран художнього кінофільму «Григорій Сковорода»
(повторний екран), документального фільму «Народний філософ» та
публіцистично-документального фільму «Відкрий себе».

http://ceolte.com/view/84/
ПІДГОТОВКА ДО ЮВІЛЕЮ Г.С.СКОВОРОДИ
© Видавництво «Наукова думка», 1975 р.


Прикрепления: 7850617.jpg(201Kb) · 0858216.jpg(322Kb)




Сообщение отредактировал Obers - Середа, 27-Лют-2013, 11:36
 
ObersДата: Неділля, 24-Лют-2013, 23:35 | Сообщение # 142
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
цікаві спогади :

Мой миг между прошлым и будущим

Юрий Кауфман

Часть первая:  Детство и юность.

Родился  я  приблизительно…

Моя мама  Мария Григорьевна, 1899 года рождения, девичья фамилия Непомнящая. Отец, Кауфман Михаил Семёнович, родился в 1891 году.

Родители жили на Украине в небольшом районном городе Лохвицы Полтавской  губернии (области).  В 1919 году родился я.

В то время в Российской империи ещё продолжалась гражданская война. Город Лохвицы  переходил из рук сторонников революции в руки противников революции и обратно.  «Красных», (сторонников революции), вытеснили «махновцы»   (отряд, который возглавлял Махно). Затем  г. Лохвицы  захватили «деникинцы»  (армия царского генерала Деникина). Ушли деникинцы, пришли отряды  Петлюры…  И так почти каждые две-три недели.

Главное - каждый  отряд или армия начинали своё господство с грабежей и еврейских погромов. В один из таких приходов «белых» или «красных» в конце сентября 1919 г. еврейское население городка Лохвицы покинуло свои дома.  Люди убежали в пригородные поля и леса, спасаясь от погромов. Среди них была моя мама, беременная мною. Там, в поле, она родила меня. Женщины помогли ей.

После  родов прошло несколько лет.  Установилась советская власть, появилась необходимость зарегистрировать моё появление на Божий свет.  Мама и папа не могли вспомнить точно день моего рождения. Мама утверждала, что это произошло, когда пришли петлюровцы, папа считал, что это было, когда пришли деникинцы. Решено было указать дату моего рождения: 1 октября 1919 г, то есть родился я «приблизительно»…

Путаница с установлением дня  моего рождения мне понятна. Однако, что же заставило их тогда дать мне имя «Ура»? Мама говорила мне, что это – в честь моего дедушки, которого звали – Гура, а при регистрации моего рождения секретарша не расслышала и написала: «Ура». Почему они согласились? Ведь они никогда  меня дома не называли иначе, как Юра, да и сами представлялись только обычными именами: Мария и Михаил.  Тем более, я не могу понять, зачем они, уже в 1924 г., назвали моего младшего брата «Лейб», несмотря на то, что дома его сами  всегда называли Лёва?

Из  г.  Лохвицы  мы переехали  в Полтаву, где жили до голода.  Ужасный голод 1927-1930 годов начался на Украине. Через много лет я узнал, что голод этот возник по вине советской власти в процессе тотального «раскулачивания» - разорения зажиточных, трудолюбивых крестьян: у них советская власть забрала всё зерно, припасенное для будущего посева, а самих «кулаков» сослали в Сибирь.  Многие тысячи сосланных погибли.  Пришло время посева, а землю засевать было  некому и нечем…

В моём сознании г. Полтава сохранился как небольшой красивый украинский город. Мы жили  на Жовтневой улице  (Октябрьская). Тогда эту улицу образовывали два ряда домов, между которыми была мощёная дорога и не везде мощёные два тротуара. В центре города улица переходила в сквер, украшенный памятником, посвященным Полтавской битве.  Красивый памятник. В то время он представлялся мне грандиозным...


http://www.proza.ru/2009/04/11/962

Прикрепления: 6941392.jpg(73Kb)




Сообщение отредактировал Obers - Неділля, 24-Лют-2013, 23:43
 
ObersДата: Понеділок, 25-Лют-2013, 00:57 | Сообщение # 143
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Городския поселения в Российской империи, Том 4


Прикрепления: 5956766.jpg(26Kb) · 0190576.jpg(125Kb)


 
ObersДата: Понеділок, 25-Лют-2013, 01:01 | Сообщение # 144
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline





Руссиа. Министерство внутренних дѣл
Тип. К. Вульфа, 1864
Прикрепления: 4709355.jpg(37Kb) · 9740125.jpg(113Kb) · 7973438.jpg(65Kb) · 5136236.jpg(57Kb) · 0539131.jpg(62Kb)


 
ObersДата: Понеділок, 25-Лют-2013, 01:05 | Сообщение # 145
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
...Как и предвидел Ленин, успех частного сектора в сельском хозяйстве означал процветание самых трудолюбивых крестьян, и тогда «кулацкое пугало» вновь замаячило перед глазами бдительной партии.

Даже среди советских писателей, занимавшихся этой темой, нет полного единства по вопросу о том, кто они были, эти «новые кулаки». Одни считают, что просто это старые кулаки, притаившиеся до поры до времени и вновь появившиеся на сцене. Другие думают, что это новая прослойка из бывших середняков и бедняков, благосостояние которых повысилось после революции. Несомненно, в обеих точках зрения имеются элементы правды, и, кроме того, не везде и не все происходило одинаково. Как позднее выяснилось, многие из разбогатевших крестьян находились в период гражданской войны за пределами своей деревни, в Красной армии или в партизанах. Это оказались люди, довольно часто проявлявшие исключительную инициативу, которые столкнулись «на стороне» с иной жизнью и иными идеями. Oбpaтная сторона этой медали заключалась в том, что бывшие солдаты, доказавшие в бою свою преданность советской власти могли, конечно, оказывать давление на местное начальство и добиваться для себя наилучших условий при выплате ими налогов. Пока что против них не принималось никаких строгих мер. В те годы (конечно, по сравнению с предыдущими и последующими) террор был едва заметен, оставаясь, по советским меркам, на самом низком уровне. Крестьяне-мятежники даже были амнистированы. Типичной сценой явился выход из подполья в ответ на объявленную амнистию 126 крестьян-партизан в марте 1922 года в городе Лохвица на Украине. Лично присутствовал при этом председатель ВУЦИКа Петровский. (Все амнистированные погибли через семь лет во время новой волны террора.)[31]

http://rulibs.com/ru_zar/sci_history/konkvest/2/j5.html
Глава четвертая. В тупике
(1921–1927 гг.)

Надежда, и страх, и мир, и борьба
Вальтер Скотт


Цитата


«…На сегодняшний день эта книга является единственным историческим отчетом о важнейшем периоде советского прошлого. Она отражает страшное время кровавой сталинской эпохи, тяжелейшее по числу своих жертв. В книге показано, как под тиранией Сталина и его приспешников было уничтожено все старое крестьянство, а вместе с ним вырублены и исторические корни русского, украинского и других народов. При отсутствии правдивой истории этих событий мне представляется важным, чтобы моя книга дошла до русского читателя…
…Утверждалось, что в 1932–1933 гг. не было голода, и разговоры о нем истолковывались как антисоветские выступления. И лишь несколько лет назад признали, что голод существовал, объясняя его саботажем кулаков и засухой. Неприятие такого объяснения интерпретировалось как антисоветизм. Позднее, однако, признали: голод был спровоцирован политикой правительства. Но по-прежнему не признавалось, что таков был замысел Сталина и его окружения. И эта точка зрения квалифицировалась как антисоветская. Сегодня в СССР признают, что и это имело место, однако утверждения, что погибло больше четырех-пяти миллионов, считают антисоветскими… Все это важно отметить хотя бы для того, чтобы показать, как постепенно снимаются в Советском Союзе «антисоветские» оценки. «Нечеловеческая власть лжи», о которой говорил Б.Пастернак, начинает рушиться…»
Роберт Конквест, Стэнфорд, Калифорния, 1988 г.
http://www.litmir.net/bd/?b=14855




Сообщение отредактировал Obers - Понеділок, 25-Лют-2013, 11:38
 
ObersДата: Понеділок, 25-Лют-2013, 01:11 | Сообщение # 146
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline




Новый и полный географическій словарь Россійскаго государства, или лексикон ...
Авторы: Өедор Аөанасьевич Полунин ,Герард Фридрих Милле



Базарний день у Лохвиці
Прикрепления: 3872027.jpg(120Kb) · 1760308.jpg(133Kb)




Сообщение отредактировал Obers - Понеділок, 25-Лют-2013, 11:35
 
ObersДата: Середа, 27-Лют-2013, 16:36 | Сообщение # 147
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
ЧАСТИНА ДВАНАДЦЯТАІ РІК ДВАНАДЦЯТИЙ
ВІД ПОЧАТКУ ВІЙНИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО З ПОЛЯКАМИ

РОЗДІЛ І

Про ущемлення Лохвиці від зимових постояльців; про полтавця Іскру, якого відпустили з Москви з гетьманським нареченням і який поспішав до Лохвиці; про розгром його під Пісками виговцями; про те, що з Лохвиці йому не допомогли; про рушення Виговського до Зінькова на запорожців; про виправу від нього Немирича під Лохвицю і про битву, яку той там учинив; про марнотний прихід та відхід Виговського від Зінькова; про спалення ним Веприка, Рашавки, Лютенки й Миргорода і про прибуття його в Чигрин; про Скоробагатька, якого Виговський лишив супроти запорожців, і про розгром його; про прибуття запорожців із Зінькова до Лохвиці; про раду Виговського зі старшиною, що чинити далі в своєму становищі, і про розіслання після тієї ради облудних універсалів до народу з висловленням причин своєї зради.

Року від створення Адама 7167-го, року також, відколи луна долини світової видала передвічне слово, 1659-го, Лохвиця, місто Лубенського полку, прийняла під свій захист від Гуляницького та інших прихильників Виговського князя Ромодановського й нового гетьмана Безпалого — це сталося другого грудня. Місто мало, либонь, від них превелике ущемлення і прикрість, однак сподівалося, що йому вже не буде більших тягот від інших військ. Але та надія її, Лохвицю, швидко одурила, коли за указом царської пресвітлої величності Олексія Михайловича, самодержця всієї Росії, прибули до тої ж Лохвиці, на більше її знищення, 12 січня, в допомогу згаданому князю Ромодановському три князя — Симеон Пожарський, Семион Львов і Федір Федорович Куракін, стольник, з численним великоросійським військом. З іншого боку, від Гадячого, простував до Лохвиці Іван Іскра, який, бувши шляхетного уродження, а також значним товаришем Запорозького війська в Полтаві, поїхав був після спалення Виговським Полтави з Обідом та іншими кількома значними військовими товаришами з Полтави у царське велике місто Москв, ствердив там свою й свого товариства вірність пресвітлому своєму російському монархові, щиро та статечно зобов’язався лишатися на його, монаршому, боці і воювати проти його ворогів. За це Іскру похвалили й одержав він велику монаршу милість, бо був найменований сьогобічним українським гетьманом і без затримки відпущений із Москви у Лохвицю до князя Ромодановського з таким указом царської величності, щоб він, Ромодановський, знайшов поміж двома, згаданим Безпалим і цим Іскрою, кращого й гіднішого гетьманського гонору і потвердив того обранця, та й щоб другого не упослідив знаменитим старшинством, нагороджуючи за гетьманство. З такою ото надією Іскра виїхав із Москви зі своїм товариством і поспішив веселими ногами на Україну до Лохвиці.

Прибувши тоді в Малу Росію й оголосивши себе в Гадяцькому полку нареченим гетьманом, він залучив до себе веприцьких, гадяцьких та інших городових та сільських козаків і, належно прибравшись до воєнного походу, рушив 11 січня із ними та зі своїм табірцем з Гадячого до Ромодановського в Лохвицю, навіть незважаючи на те, що через орду й тогобічних козаків, яких прислав проти Ромодановського на цей бік Виговський, від Гадячого до Лохвиці небезпечно й страшно було йти з такою невеликою кількістю війська. Бо той сподіваний гетьманський гонор, що мав його, Іскру, заспіти в Лохвиці, вибив йому з голови страх і небезпеку, і він, на ніколи не поправний свій та тих, що були при ньому, упадок, рушив у передній для нього шлях на Лохвицю, і цей шлях як нещасливо був започаткований, так нещасливо мав і закінчитися.

Бо коли Іскра наблизився до села Пісок — це було за милю до Лохвиці, він був забачений і заскочений ордою й чигринськими козаками під командою старого заслуженого чигринського козака Івана Скоробагатька. Їх заслав на цей бік для воєнного чинуВиговський, і вони 12 січня ополудні, не маючи сили йти далі, отаборилися під Пісками. Іскра сильно опирався й мужньо боронився, вчинивши значну шкоду козакам і татарам, що добували його від полудня аж цілу ніч, однак не міг більше витримати немірної проти своєї козацької й татарської сили і був тринадцятого січня на світанку добутий зі своїм табірцем, розгромлений і вибитий до ноги, де поклав разом з іншими добрими молодцями й свою голову.

Згаснув там Іскра, який мав світити
Не захотів він прийдешнє уздріти
Шкоду лишила даремна відвага,
Бо вороженьків численну ватагу
Не переміг він, хоч дужо боровся —
Там не один і на смерть напоровся.
Ліг і Обід там, козак знаменитий,
Червам на їжу, в пісок, неприкритий.
Інші лежали так само побиті —
Матимуть їжу ворони неситі.
Ось що незгода лиха витворяє:
Братові брата вбивать дозволяє.
Де не зважають на божі закони,
Гине любов там і зла є притоки.
Незгода у державі — багато пропалих!
З землею вони й мури міцні порівняли!


І хоч з тієї облоги був виправлений від нього, Іскри, один молодець до згаданих князів, який пробився через орду й козаків і прибув до Лохвиці, де гаряче й слізно просив допомогти й порятувати Іскру з товариством, що було при ньому, однак ті князівимовилися нічною порою, що була настала, а коли на світанку названого вже 13 січня виправили від себе з Лохвиці на допомогу Іскрі війська, то застали тільки мертві трупи й розорений до решти таборець.

Після таких нещасливих подій на Україні, що були протягом усього літа й осені, починаючи від полтавської Пушкаревої експедиції, Марс, який прагне людської крові, ще не задовольнившись першим пролиттям, знову збудив до війни людські серця, які не люблять миру. Принципалом таких був заколотник гетьман Виговський, який, зібравши в Чигрині велику силу козацького й ординського війська , рушив із Чигрина до Зінькова на запорожців. По дорозі, в Неділю блудного сина, на Три святителя, він відправив під Лохвицю свого полковника Немирича зі значною партією козацького й ординського війська. Коли це військо прибуло туди, то за Лохвицю вийшли з кінним і пішим своїм великоросійським військом і згадані князі разом з гетьманом Безпалим. Була вчинена тут превелика битва, яка тяглася з ранку до полудня, і Немирич зламав через невправність вождів кінне військо, яке саме потрутило свою піхоту і подушило своїх стрільців.

Після цього першого бою під Лохвицею московські й козацькі з гетьманом Безпалим війська знову поправилися, прогнали Немирича геть, а самі вступили в Лохвицю. Немирич пішов зі своєю партією до свого принципала Виговського, з яким з’єднався в котромусь місці, на третій тиждень Великого посту вдарив на Зіньків, місто Гадяцького полку, прагнучи добути там запорожців, цілий полк яких із полковником Силкою був виправлений в допомогу князю Ромодановському до Лохвиці на Виговського. Але Виговський, хоч чимало тут попрацював з козацьким та ординським, а також і з лядським, присланим від короля військом, зазнав чимало ущербку й, нічого бажаного над запорожцями не досягши, відступив від Зінькова дуже роздратований, а побачивши, що Веприк, Рашавка, Лютенка й Миргород не погоджуються з його неслужністю і не хочуть триматися його зрадницького боку, вчинив безбожну сваволю й випалив їх. Після цього він повернув на Великодні свята до Чигрина й до Лохвиці вже не вертався.

А названого раніше чигринця Івана Скоробагатка, який розгромив Іскру, Виговський лишив був з козаками й невеликою частиною орди на заставі, щоб не допустив запорожцям пройти із Зінькова до Лохвиці. Однак запорожці, прибравшись, так само, як прогнали з ганьбою від Зінькова Виговського, так несподівано заскочили на його заставі й Скоробагатка, погромили його військо, поранивши й самого Скоробагатка, та й увійшли в Лохвицю до гетьмана Безпалого й князя Ромодановського. А той Скоробагатко повернувся поранений з усім своїм військом у Чигрин також на Великодні свята...


http://litopys.org.ua/velichko/vel13.htm

Самійло ВЕЛИЧКО

ЛІТОПИС...

Цитата
Іскра, Іван Якович — Искра Иван Яковлевич — (р. н. невід. — 12.01.1659) — політичний діяч.

Син знаменитого гетьмана Я. Острянина. Після загибелі батька [1641 р.) з дозволу польських властей оселився під Полтавою у слобідці, яку пізніше назвали Іскрівкою. Займався торгівлею. За протекцією М. Пушкаря дістав уряд полтавського сотника. З початком громадянської війни приєднався до "московської партії". Після загибелі М. Пушкаря став лідером антигетьманської опозиції. Проголосивши себе наказним гетьманом, рушив до Г. Ромодановського в Лохвицю, але по дорозі зіткнувся із загоном виговців і загинув у бою.

Білоусько О. А., Мокляк В. О. Нова історія Полтавщини.

Друга половина XVI — друга половина XVIII століття. Стор. 107


Цитата
Іскра, Іван Якович - (р.н. невід. – 1659) – козац. старшина.

За родинною легендою, син Я. Острянина (Іскри; див.Іскри). Батько І. І. Іскри, дід З. Іскри. Після поразки повстання під проводом Я. Острянина влітку 1641 переселився в м. Чугуїв. Утиски рос. воєвод змусили І. повернутися в межі Речі Посполитої і поселитися поблизу Полтави. В "Реєстрі всього Війська Запорозького" 1649 під іменем Іскренко він записаний серед старшин Полтавського полку. За дорученням М. Пушкаря влітку 1658 їздив до Москви із повідомленням про наміри І. Виговського перейти під зверхність Речі Посполитої. Восени взяв участь у повстанні проти гетьмана І. Виговського, під час якого загинув в одному з боїв.

Літ. Стецюк К.І. Народні рухи на Лівобережній Україні в 50–70-х роках XVII ст. К., 1960.




Сообщение отредактировал Obers - Середа, 27-Лют-2013, 17:09
 
ObersДата: Середа, 27-Лют-2013, 17:05 | Сообщение # 148
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
...Більш як 350 років тому з уст молодої української дівчини полетіла у світ тиха журлива пісня «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Цю пісню люблять і співають до сьогодні, вона існує в записах фольклористів, обробках композиторів, перекладах на німецьку, чеську, французьку, польську, англійську мови...

...Слід додати, що жодна з пісень не мала такого впливу на українську літературу, як ця. Сюжет «Гриця» став основою для творів Л. Боровиковського («Чарівниця»), С. Руданського («Розмай»), М. Старицького («Ой не ходи, Грицю»), О. Кобилянської («У неділю рано зілля копала»), І. Микитенка («Маруся Шурай»), І. Сенченка («Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці»), Л. Костенко («Маруся Чурай») та багатьох інших авторів.


ФАНТОМ ЧИ РЕАЛЬНІСТЬ?

А чи існувала реальна Маруся, чи існував Гриць? Чи не є вся ця історія фантомом, витвором народної уяви, доповненим фантазією і талантом видатних літераторів?..

...Маруся була надзвичайно музикальною і володіла рідкісної краси голосом. Вона імпровізувала як слова, так і мелодії до своїх пісень, які за короткий час заспівала вся Україна. Особисте життя Марусі не склалося. В неї був закоханий значковий товариш козак Іскра, але Маруся полюбила свого молочного брата, теж козака Полтавського полку Грицька Бобренка. Це кохання закінчилось трагічно. Мати Гриця мріяла оженити свого сина на дочці впливового і заможного осавула Федора Вешняка Галі. Незважаючи на палку любов Гриця і Марусі, Гриць підкорився волі матері й оженився на Галі Вешняк. Маруся намагалася покінчити життя самогубством, але її врятували. Після цього життя Марусі стало нестерпним. Зустрівши одного разу Гриця на вечорницях, Маруся запросила його до себе. Смертельний напій був вже готовий. Отруївши Гриця, Маруся не приховувала свого злочину, її було засуджено до страти. Під час виконання смертного вироку в Полтаві з’явився вершник з універсалом Богдана Хмельницького про помилування Марусі. Це був козак Іскра. Марусю звільнили з- під варти. Через рік вона померла в одному з жіночих монастирів. Це версія романтичної повісті О. Шаховського...

...Розглядаючи коло осіб, причетних до життя і долі Марусі Чурай, необхідно зупинитись на постаті, яка в політичній історії козацької України була далеко не другорядним персонажем. Йдеться, власне, про козака, який, згідно з легендою, був закоханий в Марусю і в день виконання їй смертного вироку з’явився в Полтаві з універсалом Богдана Хмельницького про помилування. Отже, козак Іскра.

В реєстрі Полтавського полку 1649 р. він записаний як Іван Іскренко, другим в списку після полковника Мартина Пушкаря. Його батько гетьман Яків Іскра-Остряниця (один з керівників антипольського повстання, 1637— 1638 рр.), який після поразки повстання перейшов на територію Московської держави і заснував козацьке місто Чугуїв, загинув у 1641 р. Після смерті батька Іван повертається до Полтави і оселяється в слобідці, яку пізніше назвали Іскрівкою.

Вже в липні 1649 р. Іскра залишається замість Пушкаря наказним полковником, виконує особисті дипломатичні доручення Богдана Хмельницького і стає однією з найвизначніших постатей козацької держави. Тому можливостей отримати у гетьмана універсал про помилування коханої дівчини у Івана Іскри було більше ніж достатньо.

Подальша доля І. Іскри склалася трагічно. Він підтримав Мартина Пушкаря в боротьбі з Іваном Виговським і загинув у 1658 р. в бою під Лохвицею. Жалібно співали про його смерть в тогочасній козацькій думі: «Згаснув тоді Іскра, імівший світити»...

Коло Марусі Чурай




Сообщение отредактировал Obers - Середа, 27-Лют-2013, 17:09
 
ObersДата: Четвер, 28-Лют-2013, 17:31 | Сообщение # 149
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Старовинні фотографії, машина часу в минуле. Неймовірні !











Може в кого ще є, так не жаднічайте - діліться! wink


 
ObersДата: Четвер, 28-Лют-2013, 17:37 | Сообщение # 150
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Цитата (veselgeo)
Доброго дня чи ночі.

Питання для краєзнавців Лохвиччини.

На відомій світлині з дзвіниці Благовіщенської церкви, на задньому плані, навпроти камяних рядів але через дорогу, видніється купол церкви (дзвіниці?). На карті "Центральна частина Лохвиці 1907-1910 рр." приблизно на цьому ж місці зображена церква.

Що це за храм?

Та й взагалі, в Вікіпедії вказано, що в Лохвиці було 6 церков - якщо рахувати, то

1- нехай Благовіщенська,

2 - теж досить відомий собор Різдва Богородиці,

3 - біля Камяних рядів,

4 - Іванівська біля школи №3.

Які і де ще були дві церкви?







«Никольская церковь в Лохвицах»











Потрібні коментарі : "Що? Де? Коли?"...

Фактично всі фото з "Однокласників", судячи з логотипів в куточку. Якщо в кого є реєстрація в лохвицькій групі там, то дуже прошу продивитись, що там цікавенького ще є. Бо мене не прийняли до Лохвицького гурту/товариства там - чимось не вийшов, скоріше за все мордою : не пройшов "фейс-контроль" (точніш відсутність "фейса"))), мабуть як "нємєстний-а-понаєхавшій". lol

Та я не переймаюсь, а навпаки, сподіваюсь, що є добрі й небайдужі до історії рідного міста люде... wink

smile




Сообщение отредактировал Obers - Четвер, 28-Лют-2013, 22:45
 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Сторінка 10 з 54«12891011125354»
Пошук:

Copyright Лохвиця © 2017