ЛохвицяПонеділок, 11-Гр-2017, 21:59
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 541235354»
Модератор форуму: Stepan, Бабай, Obers, zakon 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Історія міста
rootДата: Середа, 05-Бер-2008, 11:02 | Сообщение # 1
Адмін
Группа: Администраторы
Сообщений: 464
Награды: 4
Репутация: 16
Статус: Offline

ЛОХВИЦЯ

Лохвиця — старовинне місто, центр Лохвицького району Полтавської області. Розташоване на річці Лохвиці (права притока р. Сули, басейн Дніпра) на автошляху Київ-Суми, за 12 км від залізничної станції Сула. Відстань до столиці м. Києва — 220 км, до обласного центру м. Полтави — 175 км. Міській раді підпорядковане селище Криниця. Населення Лохвиці складає близько 13 тис. жителів.
Історія

Точний час заснування міста невідомий. За часів Київської Русі входила до складу Переяславського князівства і була одним з укріплень Посудьської оборонної лінії. Вперше в історичних джерелах згадується у 1320 році. У "Книге большому чертежу" (1618 р.) зазначена як містечко, що мало укріплення-фортецю. У 1644 р. місто одержало магдебурзьке право і герб, що зображував міські ворота з баштами на них.

Герб російського періоду затверджений 4 липня 1782р. на основі старого герба: білокам’яна фортечна брама з трьома вежами і блакитними флюгерами на золотому тлі французького щита.

Герб Лохвиці російського періоду затверджений 4 липня 1782р

В 1648-1658 роках, Лохвиця — сотенне місто Миргородського, пізніше Лубенського (1658-1781 р.р.) полків. Під час Визвольної війни проти польської шляхти лохвицька козача сотня у складі війська Богдана Хмельницького брала участь у битвах під Пилявцями (1648), Зборовом (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), Жванцем (1653). Під час Північної війни між Росією і Швецією Лохвицький сотник П.Мартос підтримував гетьмана Івана Мазепу. В місті знаходилася гетьманська казна.

Після ліквідації автономії Лівобережної України Лохвиця — центр повіту Чернігівського намісництва (1781-1796), заштатне місто Малоросійської (1796-1802) і центр повіту Полтавської губернії (1802-1923).

У 1825 році у Лохвиці діяв осередок Південного таємного Товариства декабристів. У 1905 році в місті мали місце народні заворушення, спрямовані проти самодержавства.

Переписом 1910 року у Лохвиці зафіксовано 1689 господарств (козацьких — 691, селянських — 216, єврейських —406) і 9531 жителя. Станом на 1917 рік у місті діяли 6 православних церков і синагога, жіноча гімназія, реальне, міське та комерційне училища, учбові ремісничі майстерні, електростанція, аптека, земська лікарня, кінотеатр. Народний будинок (театр), Товариство сільських господарств, два товариства взаємного кредиту, три друкарні, цегельний і шкіряний заводи, тютюнова фабрика.

10 березня 1917 року обрано першу Лохвицьку Раду робітничих депутатів. Радянську владу проголошено 22 січня 1918 року. У 1919 році для боротьби з добровольчою армією Денікіна у місті створено 500-й Лохвицький робітниче-селянський полк. У період колективізації 1929-1932 рр. на околицях Лохвиці було створено 7 приміських колгоспів. Не обійшло Лохвицю лихо голодомору 1932-1933 років.

У роки німецько-фашистської окупації (12.09.1941-12.09. 1943 роки) гітлерівці стратили бизько 400 жителів міста, 536 чол. вивезли на примусові роботи до Німеччини. У Лохвиці діяли міська підпільна група і антифашистське підпілля у вірменському легіоні. У вересні 1943 року, після визволення, у місті знаходився штаб Воронезького фронту на чолі з генералом армії М.Ф. Ватутіним.

В Лохвиці в різний час видавалися наступні газети: "Бюлетень Лохвицкой уездной земской управи" (1903-1905), "Лохвицкий вестник" (1913-1914), "Лохвицкое слово" (1912-1918), "Провесінь" (1918), "Робітник" (1919), "Известия" (1919), "Вісті" (1920-1923), "В соціалістичний наступ" (1930-1937), "Більшовицька трибуна" (1937-1941,1943), "Лохвицьке слово" (1941-1942), "Вісті Лохвиччини" (1942-1943), "Зоря Лохвиччини" (1943-1944), "Зоря" (з 1944),"Лохвицький вісник" (1990-1991), "Добридень" (з 1997 р.).


 
rootДата: Середа, 05-Бер-2008, 11:02 | Сообщение # 2
Адмін
Группа: Администраторы
Сообщений: 464
Награды: 4
Репутация: 16
Статус: Offline
Сучасність

Зараз у місті діють ВАТ "Лотекс", Цегельний завод, райспоживспілка, будівельно-монтажні організації і два шляхових будівельно-експлуатаційних, АТП-15342, фотополіграфічний центр "Кодак", управління житлово-комунального господарства, управління експлуатації газово го господарства, друкарня, районна і дитяча лікарні, поліклініка, аптеки, будинок культури, кінотеатр, краєзнавчий музей, бібліотека, гімназія та дві середні загальноосвітні школи, спортивна і музична школи, медичне училище, СПТУ-27, центр дитячої та юнацької творчості, банки "Полтавабанк", ощадний банк, Приватбанк, Промінвестбанк,Мегабанк, Банк Фінанси та кредит,Індексбанк, Райффайзен Банк Аваль, пошта, підприємство електрозв’язку "Укртелеком", багато малих підприємств та приватних підприємців. У Лохвиці видаються газети "Зоря" (з 1944). На території району транслюється сигнал для прийому передач Червонозаводської телекомпанії "Астра".

Споруджено наступні пам'ятники: українському філософу і просвітителю Г.С. Сковороді (1922, реконструйовано в 1972 р., скульптор І.П. Кавалерідзе); В.Л.ЛенІну (1932, реконструйовано в 1989 р., скульптор В.Рябчук, архітектор М.М.Пивоваров); загиблим у роки Вітчизняної війни воїнам-визволителям (1957, скульптори Я.Й. Рик і Н. Клейн); і пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам (1967, реконструйовано в 1975 році); комсомольцям двадцятих років (1968, скульптор Ю. П. Варв’янський); пам’ятний знак воїнам-визволителям стрілецької дивізії Воронезького фронту (1975, реконструйовано в 1989 р., скульптор Шапран, архітектор Гвоздя).

Постановою Ради Міністрів УРСР № 532 від 24 листопада 1976 р. Лохвиця занесена до переліку малих і середніх міст України, що мають пам’ятники історії, архітектури і містобудування.

Відомі люди

На Лохвиччині народилися відомий радянський композитор Ісаак Дунаєвський, художник Михайло Дмитренко. Також у Лохвиці народився Олександр Маркович Радченко, український композитор і диригент. Архип Тесленко - письменник.

Доповнюємо тему новими фактами, та інформацією




Сообщение отредактировал root - Середа, 05-Бер-2008, 21:26
 
rootДата: Четвер, 06-Бер-2008, 14:52 | Сообщение # 3
Адмін
Группа: Администраторы
Сообщений: 464
Награды: 4
Репутация: 16
Статус: Offline
Стаття з газети день

ЗДАНИЕ НАРОДНОГО ДОМА В ЛОХВИЦЕ. ФОТО

Когда приезжаю в славный казацкий город Лохвица, на Полтавщине, всегда ловлю придирчивым взглядом незабываемые еще с детства силуэты ее старых зданий, живописных уголков. Но с каждым годом все меньше встречаю среди прохожих знакомые лица. Отходит в вечность старшее поколение, а с ним — целая эпоха. Остаются только щемящие воспоминания о «родном пепелище» и о тех, кого хранит благодарная человеческая память.

Шел 1901 год. На многолюдной улице Лубенской (нынче Т. Шевченко) из-под лесов выросло стройное сооружение Народного дома. По ходатайству уездного земства и местной интеллигенции он был построен по проекту выдающегося украинского архитектора и художника В. Кричевского (1872—1952). Это был настоящий театр с большим зрительным залом, балконами, с верхним ярусом (галеркой), оркестровой ямой, гримерками, вестибюлем.

Дом возвели в деревянных конструкциях с четко выделенным фасадом, что придавало ему определенную импозантность. Его оживляли венецианские окна, «одетые» в резные наличники. Боковые одноэтажные пристройки выделялись тремя соединенными фронтонами над дверями и двумя окнами.

Народный дом в Лохвице открывали торжественно. Об этом оставила свои ценные заметки в «Киевской старине» (1902) О. Пчелка (1848—1930). Приведу их здесь частично: «В начале июля прошлого лета в соседнем уголке Полтавщины, в г. Гадяче, где я проводила лето, прошли слухи, что в Лохвице должен открыться Народный дом. Мы, гадячане, как ближайшие соседи лохвичан, считали, что это, в какой-то степени, наш общий полтавский праздник, а поэтому кое-кто из нас, в том числе, и я с братом, врачом А. Драгомановым, отправилась на время торжеств в Лохвицу. Мы, как настоящие туристы, никому неизвестные, отправились разыскивать в Лохвице новое выдающееся место — Народный дом. Мы нашли его, конечно, без труда. На ступеньках помещения была толпа. Его двери были широко открыты. Молебен уже закончился. На эстраде дочитывался доклад об истории строительства Народного дома. После делового отчета был зачитан господином В. Русиновым (предводитель уездного дворянства. — Г.Ш. ) реферат о значении театра вообще и национального в частности...»

Далее автор пишет, что на сцену под бурные аплодисменты поднялся московский гость, земляк, историк, вице-президент нового Шекспировского общества в Англии М. Стороженко (1836—1906), который, кстати, много сделал для подъема культуры в уезде. Он, в частности, передал в лохвицкую общественную библиотеку много книг. В тот торжественный день в Народном доме М. Стороженко с «редкостной задушевностью» прочитал лекцию о Т. Шевченко. После с большим успехом здесь прошло первое представление «Наталки Полтавки» И. Котляревского. Роль Наталки исполнила жена В. Русинова Ольга, выборного — М. Кропивницкий, которого специально пригласили в Лохвицу из Харькова.

С тех пор Лохвица стала известным театральным городом. Сюда приезжали на гастроли русские и украинские путешествующие театральные трупы, в частности, полтавского мецената и антрепренера Ф. Волыка. В ее составе были прославленные корифеи украинской сцены М. Заньковецкая, М. Кропивницкий, И. Марьяненко, М. Садовский и другие. Артисты трупы Общества русских драматических театров, которую тогда возглавлял выдающийся режиссер и балетмейстер М. Петипа (1849— 1930), впервые в провинции, в Лохвице, показали пьесу М. Горького «На дне», которая пользовалась, как писали современники, большим успехом.

В конце ХIХ века в Лохвице был создан полупрофессиональный театр, который с открытием Народного дома, получил постоянную сцену. Костяк его трупы состоял из местной интеллигенции: учителей реального училища и женской гимназии, певцов соборного хора, одаренной рабочей и сельской молодежи. При трупе работал и небольшой театральный оркестр. Много лет ею руководил талантливый режиссер и музыкант М. Дьяков. В его постановке на сцене Народного дома шли пьесы И. Карпенко- Карого, М. Кропивницкого, М. Старицкого, А. Чехова, В. Шекспира.


 
rootДата: Четвер, 06-Бер-2008, 14:55 | Сообщение # 4
Адмін
Группа: Администраторы
Сообщений: 464
Награды: 4
Репутация: 16
Статус: Offline
Лохвицкие актеры отличались высоким мастерством, которому учились у артистов и музыкантов, приезжавших в Лохвицу на гастроли по несколько раз в год. В 1902 году на сцене Народного дома с большим успехом выступал и хор, с которым гастролировал по Украине М. Лысенко. Всегда в его переполненном зале проходили и концерты хора народной песни под руководством Н. Городовенко, который учительствовал в родном городе в 1907—1909 годах. В начале 20 х годов в Народном домеплодотворно работал известный композитор и дирижер, бывший хормейстер Мариинского театра П. Толстяков (1880—1930). В Лохвице он руководил местным хором «Рух», выступал с ним в городах и селах Полтавщины. С 1925 года П. Толстяков связал свое творчество с Харьковом.

С городом была тесно связана и творческая деятельность «отца украинского театра» — драматурга, режиссера и актера М. Кропивницкого (1840—1910). Он не раз здесь бывал со своей прославленной труппой. Так, после окончания гастролей в Одессе писал: «Теперь едем в Лохвицу, потому что там есть настоящий театр...». У него завязалась дружба с местной театральной трупой, с писателем А. Тесленко (1882—1911). В родном селе Харкивцы по совету М. Кропивницкого Тесленко создал самодеятельный театр.

М. Кропивницкий очень помог лохвицкому любительскому театру в его творческом росте. Он участвовал в представлениях, осуществил постановки пьес при участии смешанных трупп городских и сельских актеров. Об этом мы узнаем из публикации газеты «Полтавский вестник» за 1903 год, в частности, в корреспонденции «По поводу гастролей М. Кропивницкого в театре Народного дома г. Лохвица», читаем:

«Года два тому известный артист М.Л. Кропивницкий выступил в с. Пизники на сцене домашнего театра как руководитель спектакля. Поразительно было видеть знаменитого народного артиста в окружении сельской молодежи, которая жадно прислушивалась к его сценическим указаниям. Поневоле рождалась мысль, что именно Кропивницкому следовало бы взять на себя руководство народными труппами, которые появились в различных населенных пунктах уезда».

Пожелание автора корреспонденции осуществилось. 27 и 28 сентября 1903 года М. Кропивницкий руководил постановкой в Лохвице двух своих пьес: «Доки солнце зійде, роса очі виїсть» и «Вуса». Комиссия Народного дома по организации народных развлечений обратилась с просьбой к М. Кропивницкому, чтобы он дал согласие несколько раз приехать в Лохвицу и помог в постановке спектаклей местными театральными труппами. На это прославленный актер и режиссер согласился.

Выступления лохвицких любителей превращались в настоящий театральный праздник для жителей города и окружающих сел. Они всегда проходили в переполненном зале Народного дома (он вмещал до 500 зрителей). Это была большая школа приобщения народа к национальной культуре, к сценическому искусству. Талантливая молодежь уезда бралась за постановки пьес во многих селах с большим энтузиазмом. Местные газеты того времени писали об одаренной игре сельских актеров, которые прошли хорошую школу у М. Кропивницкого — М. Дьякова, В. Русинова: А. Тесленко (Харкивцы), Т. Титаренко, П. Буця, С. Титаренко, Е. Апостола, М. Усенко, М. Апостола (Пизники), Л. Петренко (Яхники), О. Науменко, Г. Дробота (Лохвица) и других.

Как известно, обучение в школах и гимназиях в те годы велось на русском языке. Украинский язык был под запретом. Молодежь тянулась к сцене еще и потому, что в спектаклях украинских классиков игра шла на родном языке. Часто здесь звучала в исполнении актеров и украинская песня.

Памятным был для лохвичан и приезд к ним летом 1903 года М. Заньковецкой (1854—1934). Кстати, это было ее первое выступление в провинции после гастролей в больших городах Украины и России. В. Русинов походатайствовал о том, чтобы как можно больше молодежи из окружающих сел могли увидеть игру великой актрисы. Для этого уездное земство выделило несколько подвод. М. Заньковецкая тогда была очень растрогана чрезвычайно теплым приемом лохвицких зрителей. Вот как об этом писал в одном из своих воспоминаний И. Марьяненко, который выступал вместе с нею: «Наши спектакли были настоящим праздником не только для крестьян, но и для нас, актеров, потому что мы играли именно перед теми зрителями, для которых было написана большинство пьес нашего репертуара, и служить которым мы считали за свой самый первый, святейший долг».


 
rootДата: Четвер, 06-Бер-2008, 14:56 | Сообщение # 5
Адмін
Группа: Администраторы
Сообщений: 464
Награды: 4
Репутация: 16
Статус: Offline
На базе Народного дома в 1923 году был создан театр-студия, а в 1925 году он объединился с полупрофессиональными труппами. Так возник Лохвицкий государственный рабоче-крестьянский театр имени И. Тобилевича. Его основателями и руководителями стали И. Онищенко и И. Синяк. Театр просуществовал до 1941 года. В его репертуаре были пьесы Т. Шевченко, И. Карпенко-Карого, М. Кропивницкого, М. Старицкого, Б. Гринченко, М. Кулиша, В. Шекспира, Лопе де Вега, А. Бергера и других драматургов.

В 50—60-х годах незаурядной п опулярностью пользо вался в Лохвице местный драма тический коллектив, в котором были заняты талантливые любители сцены И. Заславец, Г. Емец, П. Солонуха, П. Зинченко, И. Лысенко, М. Коваленко, Г. Мирошниченко, П. Пономаренко, О. Кузьменко. Обретя высокое мастерство на самодеятельной сцене, профессиональными актерами впоследствии стали Т. Мирошниченко, Б. Триус, Г. Литвиненко.

Летом 1978 года, в Тернопольской картинной галерее у меня состоялась памятная встреча с Н. Ужвий (тогда она выступала с труппой франковцев в местном театре). Вспомнили и о Лохвице. Наталья Михайловна со светлыми искорками в васильковых глазах рассказывала, как она еще до войны, в 30 х годах выступала на сцене лохвицкого театра, фотографировалась около памятника Г. Сковороды, стоявшего рядом. Как всегда, прием местных зрителей был чрезвычайно теплым и незабываемым. Очень печалилась, когда узнала от меня, что здания Народного дома больше не существует...

С постройкой в 1974 году нового помещения районного Дома культуры старое освободилось и осиротело. Чтобы не иметь с ним забот, тогдашняя партийная власть распорядилась его разобрать, не позаботившись о сохранении этого уникального культурно-творческого памятника. Очевидцы разрушения бывшего Народного дома вспоминают, что много лохвичан, особенно старшего поколения, не скрывали слез, глядя, как погибает дорогая сердцу многих творческая святыня. В городе не было такого жителя, который бы не пережил прекрасные волнующие минуты встречи с прекрасным в стенах этого незабываемого исторического здания.

Георгий ШИБАНОВ, заслуженный деятель искусств Украины


 
СвітланаДата: Четвер, 20-Бер-2008, 15:17 | Сообщение # 6
Майор
Группа: Пользователи
Сообщений: 80
Награды: 0
Репутация: 4
Статус: Offline
Зараз теж нічого
 
КОРИЦАДата: Четвер, 20-Бер-2008, 20:11 | Сообщение # 7
Полковник
Группа: Пользователи
Сообщений: 150
Награды: 0
Репутация: 4
Статус: Offline
Незнаю, а мне Лохвица очень нравиться!Там так спокойно....!))))))))))И к природе близко! smile

Мужчины всегда правы, а женщины никогда не ошибаються!
А.Екзюпери
 
татаДата: Вівторок, 25-Бер-2008, 16:45 | Сообщение # 8
Рядовий
Группа: Пользователи
Сообщений: 10
Награды: 0
Репутация: 1
Статус: Offline
Он был великим мастером
Из творческого наследия Михаила Дмитренко
________________________________________
Георгий ШИБАНОВ, заслуженный деятель искусств Украины, специально для «Дня»
________________________________________


М. ДМИТРЕНКО В СВОЕЙ МАСТЕРСКОЙ. ДЕТРОЙТ. 1989 ГОД

Украинский художник-монументалист, график, историк искусства Михаил Дмитренко (1908—1997) принадлежит к тому поколению отечественных художников, которые в силу сложных жизненных обстоятельств и невосприятия тогдашней идеологии, вынуждены были навсегда покинуть родной край, обретя вторую родину за океаном. Но это дало возможность М. Дмитренко сполна реализовать в свободном обществе свой мощный талант, который опирался на крепкий национальный фундамент и тем самым сделать заметный вклад в украинское искусство ХХ века. К сожалению, в Украине о М. Дмитренко знают очень немногие, за исключением небольшого круга специалистов.
Он родился 9 ноября 1908 года, в славном казацком городе Лохвица, что на Полтавщине, являющегося родиной еще двух выдающихся украинских художников — скульптора Г. Пивоварова (1908—1942), хормейстера Н. Городовенко (1885—1964).
Талант к рисованию у Михаила проявился очень рано. Его заметили и преподаватели реального училища, в котором он учился, профессиональные лохвицкие маляры В. Журавлев и Ф. Артамонов. Они помогли юноше овладеть основами рисунка, живописи и композиции, а также в выборе дальнейшего творческого пути.
Еще до учебы в училище, маленький Михаил рассматривал дома эскизы одного художника, занимавшегося реставрацией настенной живописи в соборе Рождества Богородицы и питался в доме Дмитренко. Михаил не раз бывал в соборе и пристально всматривался в его иконопись, в величественный иконостас, изготовленный по заказу П. Калнышевского (1690—1803) известным сницарем С. Шалматовым (1720—1789), делал здесь зарисовки. Деревянный собор, основателем которого был также последний кошевой атаман Запорожской Сечи, от удара молнии сгорел летом 1797 года, но уникальный барокковый иконостас чудом удалось тогда спасти и он украшал новое, мурованное здание храма до начала 30-х годов ХХ столетия, пока его, как и остаток лохвицких церквей — Николаевскую, Покровскую, Преображенскую, Иоанно-Предтеченскую, не уничтожили местные воинственные атеисты.
Богатая творческая среда Лохвицы начала ХХ столетия, образовавшаяся здесь из уникальных памятников сакральной культуры, произвела благотворное влияние на будущего мастера монументальной живописи, на формирование его национального сознания и эстетических вкусов. А после этого у него появилась одна цель — связать свою жизнь с кистью и красками. Трудолюбие, выносливость и настойчивость помогли ему осуществить задуманное.
Юноша отправился в Киев. Его приютил бывший его учитель В. Журавлев, который на то время жил здесь. Два года Михаил учился в художественно-индустриальной школе, где ему пришлось больше работать с лопатой и пилой, чем сидеть за мольбертом. В 1926 году, выдержав большой конкурс (из более, чем 500 абитуриентов, необходимо было принять только 60), Михаил Дмитренко поступил в Киевский художественный институт. Наконец, осуществилась мечта, к которой он настойчиво стремился.
В те годы в институте преподавала плеяда выдающихся украинских художников — братья Василий и Федор Кричевские, М. Бойчук, М. Бурачек, К. Елева и другие. Талант Дмитренко развивался и укреплялся под руководством и влиянием Федора Кричевского (1879—1947), направившего своих учеников на освоение ими национальных традиций в искусстве, на творческое их обогащение. Студенческая молодежь тех лет увлекалась новаторскими поисками в искусстве, еще не будучи скованной регламентированными указаниями партийной власти. Все это произойдет позже.

Додано (25.03.2008, 15:45)
---------------------------------------------
А в те годы жадно изучали творческое наследие княжьей эпохи в Украине, на которую имела большое влияние христианская культура Византии, впитывали гуманистические идеалы Ренессанса и его воплощение в памятниках казацкого барокко. Поражал богатый красавец Киев, которого еще не коснулась разрушительная демоническая сила воинственных атеистов. Только на таком крепком фундаменте национальной духовности можно было, по словам М. Дмитренко, тогда взращивать сильную, здоровую национальную культуру.
После окончания института (1930) М. Дмитренко работал некоторое время на Донбассе, в Киевском театре рабочей молодежи, а впоследствии Ф. Кричевский пригласил его стать доцентом кафедры рисунка на архитектурном факультете. Работая в институте, М. Дмитренко участвовал в выставках художников Украины, которые устраивались в Киеве, Харькове, Одессе и в других городах. Он выставлялся с графическими и малярными произведениями, и заявил о себе как зрелый мастер, овладевший различными жанрами изобразительного искусства.
Это уже были годы, когда художников вынуждали творить в соответствии с установками партии, руководствуясь методами так называемого социалистического реализма, направлявшего все творческие силы, в основном, в агитационно-пропагандистское русло. В 1939 году М. Дмитренко назначают во Львов для создания местной организации Союза советских художников Украины. Мастера Галичины отнеслись к нему с уважением, зная о таланте и трудолюбии Дмитренко, а впоследствии, почувствовав его искренний патриотизм и переживания за судьбу национальной культуры.
Вторая мировая война застала М. Дмитренко во Львове. В первый год немецкой оккупации города национальная творческая жизнь в нем не затухала. Стремясь объединить национальные творческие силы, М. Дмитренко становится одним из организаторов Союза украинских изобразительных художников. В это время было устроено несколько ее художественных выставок. Самой представительной стала выставка художников всех регионов Галичины 1942 года, посвященная 25-летию основания Украинской Академии искусств в Киеве. М. Дмитренко представил на ней свои женские портреты, над которыми всегда любил трудиться, жанровые полотна. В этих работах он показал себя талантливым мастером, который, развивая лучшие традиции национальной живописи, обогатил ее новыми высокохудожественными произведениями. По поручению митрополита Андрея Шептицкого, М. Дмитренко осуществил роспись церкви в Городке Ягайлонском, который находится неподалеку от Львова.
Перед отступлением гитлеровцев из Львова М. Дмитренко вместе с несколькими галицкими художниками с большими трудностями добрался до Германии, где пришлось переезжать из города в город, жить в лагерях для перемещенных лиц. После окончания войны вместе с С. Гординским и другими украинскими мастерами кисти он активно налаживал здесь украинскую художественную жизнь, организовывал художественные выставки в Мюнхене, в Регенсбурге, в других городах Германии, участвовал в выпусках журнала «Украинское искусство», который, хотя и вышел всего в нескольких экземплярах, стал тогда одним из самых лучших национальных изданий на Западе.
С открытием иммиграции за океаном, М. Дмитренко переезжает в Канаду, а впоследствии навсегда поселяется в Детройте (США). Здесь он занимался, в основном, украшением по собственным проектам и эскизам в различных техниках (фреска, мозаика, витраж, живопись) католических и православных храмов в Канаде (Торонто), в США (Детройт, Бетферд, Миннеаполис, Нью-Йорк и др.) В культовых сооружениях им были созданы величественные и неповторимые монументальные композиции, которые и нынче вызывают изумление и восторг от непревзойденного искусства большого мастера, которым был М. Дмитренко. Его титанический труд, требовавший немалых духовных и физических усилий, можно было сравнить с работами мастеров эпохи Возрождения.

Додано (25.03.2008, 15:45)
---------------------------------------------
В главной часовне знаменитого города Люрд (Франция), в алтаре Украины десятки тысяч паломников любуются прекрасной запрестольной иконой «Богородица с ребенком» (1976), написанной М. Дмитренко. Кстати, эту и другие иконы для люрдской часовни М. Дмитренко выполнил золотыми красками, чтобы, как он сказал, не посрамить земли украинской и славного имени Украины. Эта икона настраивает души людей на молитвенное настроение и напоминает миру о тысячелетней христианской Украине.
Величественная икона кисти М. Дмитренко «Св. Ольга, княгиня Руси-Украины» (1969) находится в музее Института св. Климентия в Риме.
В основу своей живописно- декоративной манеры М. Дмитренко ставил высокие образцы византийского искусства времен императора Юстиниана (V— VI ст.) и традиции древнего украинского искусства, высоко мастерски интерпретируя их в новом историческом пространстве, исходя из современных эстетических требований. Его произведения занимают важное место и в американском искусстве последних десятилетий прошлого века.
В 1954 году по инициативе М. Дмитренко в Торонто была организована первая большая выставка украинских художников Америки и Канады, привлекшая внимание широкой общественности и ставшая своеобразным смотром творческих сил диаспоры. С тех пор такие выставки в Детройте, в Нью-Йорке, в Торонто и в других городах стали проводиться регулярно. Они помогали талантливой украинской молодежи реализовать свои творческие возможности, принимать активное участие в творческом процессе на американском континенте.
Только далеко от Украины М. Дмитренко мог состояться как художник-монументалист сакрального искусства. В коммунистический период на его Родине на многие десятилетия противоестественно было приостановлено его развитие, а впоследствии, утрачен огромный пласт культуры. Это не могло не отразиться на духовном состоянии общества, ведь искусственно, а, как знаем, и репрессивными методами, тормозился сакральный архитектурно-изобразительный процесс, развивавшийся в Украине непрерывно от эпохи Киевской Руси до начала ХХ века.
Своим многогранным и неутомимым творчеством Михаил Дмитренко обогатил национальное искусство произведениями и памятниками высокой стоимости, которыми всегда будут любоваться современники на различных континентах, увлекаясь его неповторимым талантом.
№91, пятница, 8 июня 2007

 
ValentДата: Середа, 26-Бер-2008, 22:43 | Сообщение # 9
Рядовий
Группа: Пользователи
Сообщений: 1
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
wink частина старовинної карти лохвицького району.(так як не зміг продовжити тему ІСТОРІЯ Лохв.прошу адміна перенести повідомлення)

зроблено, хоча не розумію чому не зиіг продовжити. Все додається, щойно перевірено.

Сообщение отредактировал Valent - Середа, 26-Бер-2008, 22:55
 
AlexДата: П'ятниця, 11-Кв-2008, 11:17 | Сообщение # 10
Майор
Группа: Пользователи
Сообщений: 76
Награды: 0
Репутация: 3
Статус: Offline
Ця стаття була опублікована в газеті "Зоря", але автора я на жаль не знаю.... Приношу йому свої вибачення...

В сучасній Конституції України говориться: «Держава сприяє розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин». Так і мусить бути, але було так не завжди. Показовою є історія єврейської общини, яка в силу історичних причин до недавнього часу не мала своєї державності і була розселена по різних континентах і країнах. Факти свідчать, що на Русі євреї з'явилися у X столітті, про це є згадки в літописах. На території Російської імперії їх великі утворення зафіксовані наприкінці XVIII століття, тобто коли до Росії відійшли Литва, Білорусія і Правобережна Україна, де кількість єврейського населення була досить значною. При цьому слід зауважити, що постійні утиски з боку царської і місцевої влади та пов'язані з цим міграції протягом багатьох століть не дозволяли євреям вести осідлий спосіб життя і займатися землеробством. Через це характерними видами занять у них були дрібна торгівля і ремесла в містах та містечках, пізніше найбільш заможні з них стали займатися лихварством. Розвиток міського життя і торгівлі породили конкуренцію місцевого населення і єврейської буржуазії. Звідси беруть початок реакційні переслідування і гоніння євреїв, що мали місце в різних країнах Європи протягом багатьох століть.
Не кращі відносини були з євреями і на Україні, де вони набули особливого поширення у XV столітті, хоча євреї, з присутньою їм віковою чутливістю, як правило, займали лише вільні підвалини в економіці, регіонів. Реакційна політика уряду царської Росії, до складу якої тривалий час входила і Україна, була спрямована на примусове поселення євреїв в невеликій кількості західних губерній ( “риска осілості “ ) , коли вони були обмежені в правах, не допускались на державну службу. Але це тільки стимулювало євреїв у їхньому прагненні зберегти свої звичаї, вірування, самобутність, створити свій общинний економічний і духовний мікроклімат. Показовою в цьому плані була Лохвиця. В «Энциклопедическом словаре» Брокгауза і Єфрона приводяться дані складу населення міста за 1894 рік: з 11013 жителів у Лохвиці було 4816 чоловік «іудейського віросповідання», тобто 43,7%. А якщо від загальної кількості відкинути тимчасових 915 військових (у Лохвиці того часу стояв, напевне полк), то відсоток єврейського населення зросте до 47,7%, тобто євреї становили мало не половину міського населення. У 1905 році на 100 жителів Лохвиці припадало 27,6 євреїв (в повіті — 3%), в 1910 році з 1689 дворів у Лохвиці 406 було єврейських.

Додано (11-Кві-2008, 10:16)
---------------------------------------------
Незважаючи на суворі реалії, єврейська община впливала на суспільне та економічне життя міста. З нерухомості, що належала общині, можна виділити синагогу і приміщення кількох шкіл. Вони збереглися до наших часів. В будинку синагоги, розташованому по вулиці Гоголя (а раніше це була Шкільна), свого часу розміщався інкубатор та СПМК-1.
В будинках шкіл — на розі вулиць Перемоги і Р. Люксембург (раніше — Лубенської і Перекопської) розташований нині районний відділ статистики, в іншому — по вулиці Гоголя — позавідомча охорона, а ще раніше — ощадна каса.
Далеко за межами Лохвиці були відомі купці Урінсон та Беніонович. Братам Туревським належали цегельня та шкіряний завод. Підприємці Д. Л. Іткіна та А. Л. Радилевський мали в місті універсальний магазин, в якому продавалося все, починаючи з дамської пудри і аптекарських товарів і закінчуючи музичними інструментами та мисливськими рушницями, їм також належав невеликий завод безалкогольних напоїв. Коли влітку 1913 року міською управою було прийняте рішення виготувати фотоальбом «Уходящая Лохвица», то цей задум реалізували саме Іткина та Радилевський. Вони надрукували і розповсюдили через власний магазин до 50 типів поштових листівок з фотографічним зображенням цікавих будівель міста, площ, вулиць, установ, закладів тощо. Завдяки цьому ми сьогодні маємо уявлення, якою була Лохвиця на початку століття.
Євреї-підприємці були зачинателями багатьох нових справ у місті. Так, у 1888 році на перехресті вулиць Лубенської і Шелянської (тепер Шевченка і Тесленка) почала діяти перша у Лохвиці друкарня, яка належала братам Дельбергам. Тут друкувалися матеріали і звіти повітного земства і товариства сільських господарів, перші місцеві газети — «Бюлетень Лохвиці», «Лохвицьке слово» і навіть «Вестник Хорольского общества сельского хозяйства». В 1912 році в центрі почала діяти ще одна друкарня купця А.Л. Радилевського і міщанки Б.Я. Пунянської. Свого часу тут друкувалася газета «Лохвицький вестник». На вулиці Лубенській, неподалік від Народного будинку, містилася ще й третя друкарня Хазановича, продана в 1914 році 3. Браславському. В 1920 році всі три друкарні були націоналізовані і злиті в одну, яка стала гордо називатися «радянською».
Стосовно ж сучасної друкарні, то на її місці до революції стояв кінотеатр-ілюзіон «Ідеал», який належав братам Грінбергам і називався ще електротеатром. Кіномеханіком свого часу тут працював С.Б. Журавський.

Додано (11-Кві-2008, 10:16)
---------------------------------------------
Досить відомою була в Лохвиці численна родина Дунаєвських, з якої вийшли і стали знаменитими композитори: народний артист РРФСР, лауреат Сталінських премій Ісак Осипович Дунаєвський та заслужений діяч мистецтв УРСР Зиновій Осипович Дунаєвський. Став музикантом, заслуженим діячем мистецтва РРФСР і третій брат Семен Осипович. До революції їхній дядько Ц. С. Дунаєвський був власником невеликого заводу по виготовленню слабо газованих напоїв у Лохвиці. Ще одному родичу, правда далекому — С. X. Дунаєвському, належала знаменита тютюнова фабрика.
Але не слід думати, що всі євреї Лохвиці були заможними. Переважна більшість з них займалася дрібними ремеслами (кравці, чоботарі) і нерідко вони ледве зводили кінці з кінцями, а то й перебували за межею бідності. Та це не завадило «власть имущим» свою реакційність і бездіяльність затушовувати, неодноразово спрямовуючи невдоволення мас існуючими порядками, саме на євреїв, чиї права і людська гідність зазнавали утисків більш ніж будь-якої іншої національності. Так, в 1905 році по всій країні прокотилася хвиля єврейських погромів, організованих чорносотенцями. Це була спроба відволікти народ від справжніх коренів соціальних проблем і дати йому можливість «спустити пар», зігнавши злість на євреях. Тривожна ситуація була тоді і в Лохвиці. Підігрітий провокаційними закликами натовп, при повній бездіяльності поліції, вже готовий був громити на базарі єврейські рундуки... Але керівник «Селянської спілки» І. Бедро зумів зупинити погром. На зборах у Народному домі він закликав людей бути розважливими і не піддаватися на провокації, висунути до Державної Думи політичні й економічні вимоги, прийняття яких могло б покращити життя народу. Аж тільки тут заворушилася лохвицька поліція. «Порушник спокою» І.П. Бедро був заарештований і спішно відправлений в Полтаву. Та вже наступного дня піднявся від обурення на ноги весь повіт, вимагаючи звільнення свого лідера. Не дивно, що в багатотисячному натовпі, який заполонив 14 грудня 1905 року вулиці Лохвиці, було багато й євреїв. Серед тих, які пізніше були піддані суду за участь в акції непокори були Иосель Пунянський, Бела Горелік, Янкель Хазанов, Зельман Конвіссер, Арон Погорільський та інші.
Яскравим прикладом нерівності І в становищі корінних народностей і євреїв може бути той ганебний І факт, що в 1910 році майбутньому видатному композитору Ісаку Дунаєвському і його старшому брату було відмовлено в прийомі у Лохвицьке реальне училище. Вступні іспити вони здали успішно, але існував ценз, за яким кількість (єврейських дітей в середніх навчальних закладах суворо обмежувалася.

Додано (11-Кві-2008, 10:17)
---------------------------------------------
Розсіяні по світу, євреї, як правило, офіційно приймали мову і елементи культури того народу, серед якого доводилось жити, завжди були законопослушними громадянами. Газета «Лохвицкое слово» (повідомляла, що 12 січня 1917 року, в день «тезоіменитства» Великої княжни Тетяни Миколаївни в соборній церкві Лохвиці була здійснена божественна літургія. Аналогічна служба відбулася і в синагозі, де равін Є. А. Єфроїмсон побажав «здравія і благополуччя (царствуючому дому». Але вже через півтора місяці євреї Лохвиці палко вітали повалення самодержавства. У місті було створено (єврейський комітет у складі 15 чоловік: Ю.Г. Голосовкер, С.І. Теумін, Д . М. Злобинський, М. Туревський, ІІ.М. Дунаєвська, Ц.С. Дунаєвський, Ш.Б. Дунаєвський, А.Л. Радилевський, А.Ш. Новаковський, І.Л. Пунянський , М . І . Хитрик , М . Лівшиць Є . А . Єфроїмсон , Г . Цейтилін Л . Р . Козаков. На адресу Тимчасового Уряду і Петроградської Ради були направлені вітальні телеграми, в яких говорилось, що комітет «вірить і сподівається, що у вільній Росії єврейський народ в тісному єднанні з іншими національностями отримає повну гарантію культурно-національного самовизначення». Відчуття свободи було таким великим, що у Лохвиці відбувся справжній феєрверк з проявів національного єврейського мистецтва. Тільки протягом однієї декади квітня 1917 року в приміщенні жіночої гімназії (приміщення нинішнього ПТУ-27) відбулося кілька цікавих вечорів, в більшості своїй доброчинних. В них приймали участь і діти, і дорослі, в тім числі і юні музиканти — брати Дунаєвські. В кінотеатрі з успіхом пройшов спектакль з доброчинною метою. У виконанні членів єврейського драмгуртка була поставлена п'єса «Дер вилдер менш» єврейською мовою. Ролі виконували місцеві аматори Коган, Зусман, Яновицький, Хитрик, Лівшиць, Юхновський, Дельберг, Свєт.
Це були часи надій і великих змін. На підприємствах і в установах Лохвиці створювалися перші профспілкові організації. Велику роль в цьому відігравала ініціатива О.Ц. Розіна. В круговерті революції і громадянської війни частина євреїв міста пішла за більшовиками, повіривши в пропаговані гасла «рівності, братерства і світлого майбутнього». В їх числі Б.Ш. Горєлік, О.Ц. Розін, сестри Г.Ю. та Б.Ю. Епельбаум, С.Б. Журавський, Б.Л. Козаков. Останні двоє загинули в горнилі громадянської війни. Решта активно проводили в життя перші соціальні перетворення нової влади. Націоналізація підприємств відчутно торкнулася євреїв-власників. Мали місце і повчальні епізоди. Так, у червні 1919 року робітники щойно націоналізованих шкіряних заводів, які до цього належали Дусавицькому і Туревському, зажадали повернення підприємств власникам. Причина була проста: через нестачу сировини різко скоротилося виробництво, а відповідно — і заробітки працівників. Виявилося, що коли заводи були приватними, працювалося краще. Власники, дбаючи про прибутки, підтримували виробництво на належному рівні і, тим самим, забезпечували заробітками і робітників.

Додано (11-Кві-2008, 10:17)
---------------------------------------------
Влітку 1919 року в Лохвиці відбулася ще одна подія з розряду визначних. Ініціативною групою молоді, до складу якої входили А. Шкловський, М. Дунаєвський, Юхновський, С. Роднянська, Ф. Борд, Д. Гашинський, була проведена підготовча робота по створенню комуністичної спілки молоді. Крім них першими комсомольцями Лохвиці стали також 3. Шик, Ф. Лівшиць, Л. Дун. Серед комсомольців двадцятих років був і поет Давид Каневський. У 1925-26 р.р. лохвицьку "комсу" очолював Н.Б. Агранович, котрий пізніше працював редактором районної газети "В соціалістичний наступ". Комсомольці були шефами і створеної в 1923 році піонерської організації міста. В числі перших «юних спартаків» були Р. Свєт, В. Рацевич, Ю. Мейєр. Вожатою працювала з ними Фіра Лівшиць. На жаль, немає даних про непманів Лохвиці, але з впевненістю можна сказати, що в перших рядах радянських підприємців були саме євреї. Законослухняність єврейської частини населення Лохвиці була такою великою, що під час колективізації євреї самі добровільно створили приміський колгосп "Ноєвег". Що з цього вийшло, красномовно описав у книзі "Крихкий лід" наш земляк-письменник Кость Тесленко. Члени єврейського колгоспу, які ніколи не займалися землеробством, на роботи в поле виїжджали не раніше 10 години , ховаючись під парасольками від палючого сонця. "Ноєвег" розпався, не проіснувавши року, а колишні "колгоспники" осіли в звичайних для них парках на міському базарі.
Трагічною і чи не останньою сторінкою в історії єврейської общини в Лохвиці стала німецько-фашистська окупація. Гітлерівці загнали всіх євреїв у гетто, яке охоплювало район вулиці Тельмана. Умови в гетто були жахливими: голод, велике скупчення людей в одному місці породжувало антисанітарію і епідемії хвороб, від яких вимирали десятками. Тих же, хто вижив, чекало ще найстрашніше: 12 травня 1942 року німці повантажили їх на машини і повезли на розстріл у Благодарівку. Там, на схилі яру, було страчено 287 чоловік, включаючи стариків і немовлят. Кати їх навіть не ховали — просто підірвали схил, і зсув ґрунту закрив скривавлені тіла нещасних. Сьогодні про ті трагічні події нагадує скромний обеліск на височині Лазірки.
Після війни повернулися у рідне місто родичі й близькі загиблих. Дехто з них в повоєнні роки займав керівні посади. Так, 3. Пейсахович тривалий час очолював артілі "Взутошор" і "Об'єднану працю", Гольдштейн — промартіль ім. Ворошилова, де працювало й чимало їхніх одноплемінників. Але говорити про наявність у Лохвиці єврейської общини уже не доводилось. Віднині це були просто представники національної меншини.


Все предопределено, но свобода выбора дана..."
раби Акива
 
grigori37Дата: Субота, 12-Кв-2008, 10:05 | Сообщение # 11
Генерал-лейтенант
Группа: Пользователи
Сообщений: 593
Награды: 2
Репутация: 6
Статус: Offline
Жаль, що не приводяться старі і нові плани (крарти) міста.

Radcenko
 
lubaДата: Понеділок, 21-Кв-2008, 12:43 | Сообщение # 12
Майор
Группа: Пользователи
Сообщений: 68
Награды: 0
Репутация: 4
Статус: Offline
Приміщення синагоги знаходиться по вул Гоголя в запущеному стані,а де знаходиться тютюнова фабрика?Чи вона не збереглася?
 
AlexДата: Середа, 23-Кв-2008, 15:22 | Сообщение # 13
Майор
Группа: Пользователи
Сообщений: 76
Награды: 0
Репутация: 3
Статус: Offline
Quote (luba)
а де знаходиться тютюнова фабрика?

Якщо я не помиляюсь, то навпроти Поліклініки. Там зараз "Насіннева станція"....


Все предопределено, но свобода выбора дана..."
раби Акива
 
ЛохвицькийДата: Понеділок, 09-Чер-2008, 12:28 | Сообщение # 14
Генерал-майор
Группа: Пользователи
Сообщений: 378
Награды: 3
Репутация: 9
Статус: Offline
Лохвиця
(вірш Дмитра Білоуса із збірки "Чари барвінкові")

Коли ми їдем Київ — Суми,
побіля Лохвиці — місток.
Обабіч — зарості. Внизу ми
аж відчуваєм холодок.
Вже й Лохвиця. Чи не рослина
дала їй назву отаку?
Адже росли тут лох, лохина,
що є в Грінченка в словнику.
Та головне, що річка в'ється
повз давні насипи, вали.
Сухою Лохвицею зветься
і є притокою Сули.
Снігами живиться й дощами,
й, буває, так пересиха,
що, мов калюжка між кущами,
стає воістину суха.
Та назва не дає спокою:
що ж Лохвиця в собі таїть,
що може бути і сухою —
як тайну слова зрозуміть?
Щоб дивну назву розтлумачить,
нас може виручить слівце —
слов'янське локва. Що це значить?
А означає слово це —
калюжа, рудочка, болітце
(а зменшувальне — локвица).
І докажіть ви, що не звідси
походить назва Лохвиця!

Вiкiпедiя

Додано (09-Чер-2008, 11:16)
---------------------------------------------
„Герой Крут – полковник Аверкій Гончаренко” (просвітницька стаття про уродженця Полтавщини, що брав участь у бою під Крутами, підготовлена управлінням за допомогою Інтернет-джерел)

Управління запросило ЗМІ висвітлити виховний захід з вшанування пам’яті Героїв Крут, зокрема, уродженця Лохвиччини Аверкія Гончаренка, що відбувся 28.01.08 в ЗОШ №1 м. Червонозаводське Лохвицького району. Сюжет про цю подію транслювався в програмі „Полтавські телевізійні новини” ОДТРК „Лтава” 29 січня.
Читати тут

Додано (09-Чер-2008, 11:26)
---------------------------------------------
ЄВСЕВСЬКИЙ Сергій Ащфійович (6.10.1914, м. Лохвиця — 15.05.1988, Філадельфія, похов. на укр. правосл. цвинтарі в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі) — укр. громад.-політ, діяч, чл. УРДП. Нар. в родині вчителів. Його мати — рідна сестра відомого науковця і політ, діяча, сподвижника М. Грушевського Йосипа Гермайзе, жертви сталінського режиму. В Київ. політехн. н-ті здобув фах інженера-хіміка.
Під час Другої світової війни опинився в еміграції. З Німеччини переїхав до Америки, де працював за фахом, а та­кож займався громад.-політ, справами української громади. Був постійним представником газети «Укр. вісті» та журн. «Новідні». Шановний як люди­на високих моральних чеснот,

Літ.: Укр. Рев.-Демокр. Партія (УРДП— УДРП). Збірник матеріалів і дикуметів. — Чи­каго—Київ, 1997. — С. 531. — Фото.

Додано (09-Чер-2008, 11:28)
---------------------------------------------
ЄМЕЦЬ Паша Семенівна, (псевдо: Барвінок 25.10.1913, с. Безсали, тепер Лохвицькогор-ну) — педагог, по­етеса. Закінчила Лохвицький педтехні­кум, учителювала. Під час окупації Ук­раїни друкувала вірші в газ. «Вісті Лохвиччини». В 1944 заарештована і ув'яз­нена. З табору повернулася після смерті Сталіна і була реабілітована. В 1988 виї­хала до СІЛА, де живе її брат. Мешкає у м. Лос-Анджелесі. Друкується в укр. га­зетах і журналах діяспори
Північна печора
(«Укр. вісті», «Нові дні», «Молода Україна»). В 1998 опубл. зб. спогадів і віршів «Дорогою терпіння». (Див. настор. 154).Джерело


Возлюби ближнього свого,як себе самого.

Сообщение отредактировал Лохвицький - Понеділок, 09-Чер-2008, 12:34
 
TarasДата: Середа, 09-Лип-2008, 21:13 | Сообщение # 15
Підполковник
Группа: Пользователи
Сообщений: 125
Награды: 0
Репутация: 2
Статус: Offline
Вирощювалася махорка. Поля були розташовані зліва від аеродрому і аж майже до Васильківського лісу.
А саме тютюнове хазяйство базувалося проти бувшого СУ-18, де зараз "фінське" містечко.
 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Лохвиця » Історія міста (історія рідного міста)
Сторінка 1 з 541235354»
Пошук:

Copyright Лохвиця © 2017