Диск - это для ограниченной аудитории. Надо выложить хотя бы по частям в Интернет, в Сеть.

Додано (26-Лис-2008, 13:34)
---------------------------------------------
"...украинцы (были) нацией, несовместимой с советской властью..." - здесь.

підійду...

«Про роки голодомору мені розповідала моя бабуся – Лукія Василівна Пожар 1895 року народження та моя мама – Хиль Ганна Василівна 1922 р.н. Ось що я запам’ятала: жили на хуторі в Сумській області біля р. Хорол, недалечко був ліс. Місце було дуже красиве. Сім’я налічувала 5 дітей: Василь, Ганна (моя мама), Надія, Володимир і Федір, чоловік і я. Мали небагато землі, реманент для обробітку, тримали худобу і птицю. Землю обробляли самі. Діти були ще малі, найстарший із 1918 року. Були, як говорили, не багаті, але і не бідні – середняки. Десь у 1932 році пізнім вечором викликали чоловіка і сусіда на збори. До ранку вони не прийшли. Ми з сусідкою пішли в село, щоб дізнатися, де поділися наші чоловіки. Прийшли, а там ще таких жінок було багато і дізналися, що їх кудись повезли. Куди? Ніхто нічого не знає. Сум, плач. Ми вже чули, що кого ввечері забирали, то навіки вічні. Пізніше дізналися, що «приписали» належність їх до якоїсь спілки. І їх в «товарняку» повезли до Казахстану. Чоловік (мій дідусь) був здоров'ям слабий і по дорозі на Казахстан помер. І не тільки він один. Викинули їхні тіла в степу. Ніхто не знає і де.(Про це все ми дізналися від сусіда, який пізніше повернувся). Залишилася з малими дітьми. Потім почалося найстрашніше.
Позабирали з двору все, що могли, з хати теж. Як почали ходити по хатам, люди ховали все, що могли, а де сховаєш? Як одна жінка і малі діти. Заховала я вузлик солі на печі, а на вузлик посадила Галю. Так дитину кинули з печі на долівку за ніжки, бо діти кричали з переляку, а на дворі йшлось до зими. Ми з сусідкою перейшли в одну хату, дітей на піч. В сусідки теж п'ятеро. Вікна і двері чим могли тим і закривали, а вітер по хаті, іній по стінах. За їжу і говорити немає чого. До весни ледь дожили, тоді почали пухнути. В мене були золоті сережки( в дитинстві була золотуха і почала сліпнути, то батьки виміняли золоті сережки), за них я виміняла трохи борошна і підмішувала до качанів з кукурудзи, давала дітям, але Надя спочатку померла, а потім Федя. Надворі весна, цвітуть проліски, ліс оживає, листя зеленіє, а я напівопухла сама копаю яму для своїх діток і плачу – плачу, зозулькою кую над ними. Весною добрі люди забрали Васю на цукроварню на відгодівельний пункт, бо він був високого зросту і його взяли на роботу. Це врятувало його від голоду. Їли калачики, лободу, з липи об’їдали і кору. А потім почали ходити по колоски, я вже зовсім була пухла, але до поля долізла. Влізла в поле, а встати не можу. Лежу і зробилося мені все байдуже. Спасибі, що смерть прийшла по мене, а потім думка «А ще ж двійко діток у хаті самі, що ж буде з ними».Де взялися сили, нам’яла колосків за пазуху і ввечері доповзла до хати. Діти вже говорити не могли від голоду. Чудом вижили. Дочку забрали в Грабщину служити (їй було 10 -11 років)- глядіть дітей, а Володю підкинула в приют. Спасибі, діти вижили. Люди мерли, як мухи. Підводою по селу їхали, забирали мертвих і скидали в одну яму. Тим, хто хоронив мертвих, давали якусь їжу
Не дай Бог такого виживання нікому.

Додано (02-Гру-2008, 10:46)
---------------------------------------------
Лузік Ксенія Миколаївна народилася 25 листопада 1923 року в с.Їсківці Сенчанські Чорнухинського району (тепер Лохвицький район) Полтавської області. На момент голодомору 1932 – 1933 рр. проживала у рідному селі.

«... Голодомор пам'ятаю дуже добре, мені тоді було 9 років, я тільки почала ходити до школи. У нас була велика сім'я: батько – Микола Максимович Рак, мачуха і 11 дітей. Наша родина була із «середняків», не дуже багата і не бідна. Ми мали землю, ліс, коней, млин, олійницю, жатку, молотарку, худобу, хорошу хату, клуню, хлів, конюшню. Але всього цього не стало, бо селом почали ходити комсомольці і забирати все з господарства і хати. Ніякого оголошення про такі заходи не було. Їздила бригада з підводою і все забирала, а куди не знаю, при цьому документів ніяких не показували. Комсомолки забирали навіть сорочки, карсетки, а потім їх у цьому одязі бачили на сільських танцях. Звичайним явищем на селі було шпигунство.
Пам'ятаю, як я з братом бігала і дивилася, що, як шукають. Це була група людей із 3-6 чоловік, ми називали їх комсомольцями, а батько «старці лубенські». Серед них були «свої» і «чужі». До нас додому теж приходили і заглядали у всі кутки, тицяючи довгими гострими палями. Мій найменший брат сидів на коминку і дивився, а один взяв «хватки», придавив його за горло і підняв аж до стелі, а тоді кинув. Тоді у нас винесли все, що могли, навіть квасолю. Забирали речі, щоб люди не могли обмінювати їх на продукти.
Одного разу, коли я була в школі, бачила, як людей везли на підводах, візках купами. Один молодий чоловік гукав:« Хлопці, заберіть і мою, бо вона вже доходить, а хто ж мені яму копатиме?», - а жінка сиділа ледве жива на порозі і просила:« Серьожа, я ж іще жива..., я жива...».
Хто міг вловити якусь пташку, з'їдали одразу. Хто міг, ходив у Сталінку (тепер м. Червонозаводське) на цукроварню, збирати сухий жом. Ми жили біля лісу, там, у проваллі, батько наховав хліба (зерна), м'яса, муки, проса, гречки. Ми ділилися як могли, поки були жорна, зерно мололи, збирали навіть шелуху від зерна, їли калачики, акацію, липу, молочай, пасльон, всю зелень, навіть варили собак. Вимирали цілі хутори і села. Хоронили, де могли, возили колгоспними волами, їхали по вулиці і кричали «В домі хто є?», потім забирали померлих, везли на сільське кладовище, скидали у яму і її не закопували, а трохи прикидали.
Взагалі вижити змогли ті, хто щось зумів заховати або пішов до колгоспу. А нам вдалося вижити завдяки батькові.

Заходил в 2004 г. Удивил чрезмерно большой отдел, посвященный достижениям социализма, советской власти и колхозного строя (удои молока, показатели урожая и т.п.). Опять же, все сотрудницы - тётки (царство "инь") - из того времени. Увидел станок для бритья Бронзового века, скифского периода, начала 1 тысячелетия н.э. Выглядит прямо как "Жилетт". Мне сказали, что это "древние славяне" им брились. На что я возразил, что славян тут и близко не стояло, проживали здесь везде иранские племена. От слова "иранский" музейной тётке чуть дурно не стало. Она вытаращила глаза и замолкла.