ЛохвицяПонеділок, 11-Гр-2017, 04:51
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 2 з 3«123»
Модератор форуму: Stepan, Бабай, Obers, zakon 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Загальне » Гапоненко Павлік (Вечная память героям шагнувшим в вечность!!!)
Гапоненко Павлік
StepanДата: Середа, 28-Тр-2008, 15:14 | Сообщение # 1
Сержант
Группа: Модераторы
Сообщений: 28
Награды: 0
Репутация: 3
Статус: Offline

Гапоненко П.Н. - Герой России
Взято с http://www.xty.ru/gord/
Гапоненко Павел Николаевич родился 18 сентября 1961 года в г. Лохвица Полтавской области. В 1977 году окончил восемь классов Лохвицкой средней школы № 2. С 1977 по 1979 год учился в Минском СВУ. После СВУ мы уехали учиться в Харьков, я в Харьковское высшее военное авиационное училище связи, а Паша в Харьковское гвардейское высшее военное командное танковое училище. В 1983 году мы получили лейтенантские погоны и разъехались служить в войска. Паша служил в Группе советских войск в Германии и на Дальнем Востоке.
В 1995 году начальник разведки гвардии майор Гапоненко Павел Николаевич в составе сводного полка морской пехоты Тихоокеанского флота принимал участие в установлении конституционного порядка в Чеченской Республике.
26 мая 1995 года во время разведывательной операции гвардии майор Гапоненко закрыл своим телом от противотанковой гранаты БТР-80 и ценой своей жизни спас разведотделение в составе десяти человек и боевую машину с экипажем. В той операции все, кроме него остались живы. За свой подвиг гвардии майор Павел Гапоненко посмертно удостоен высокого звания - Герой России.
Он ушел из жизни в тридцать три года, в возрасте Иисуса Христа, оставив мать, отца, жену, десятилетнего сына и девятилетнюю дочь, в семье был единственным ребенком. Похоронен на городском кладбище на родине в г. Лохвице, Полтавской области.
На Дальнем Востоке, откуда он ушел воевать в Чечню, берегут и чтят память о нем. Его именем во Владивостоке названа улица и школа. На территории дивизии морской пехоты во Владивостоке открыт мемориал памяти морским пехотинцам, погибшим при исполнении воинского долга, заложена аллея славы в честь Героя России Павла Гапоненко.
Его дети сейчас живут в Белгороде. Россия помогла им поступить в высшие учебные заведения, предоставила квартиру.
К сожалению, в Лохвице, на родине, где Павел родился, вырос, учился в школе, куда он ежегодно приезжал в отпуск к родителям и во время учебы в Минском СВУ, и во время учебы в Харьковском ГвВВТКУ, и во время офицерской службы - память о нем забыта.
Его отец - Гапоненко Николай Павлович всю жизнь проработал водителем в Лохвице и умер в 2003 году.
Мать – Гапоненко Нина Андреевна всю жизнь проработала швеей в Лохвицком комбинате бытового обслуживания. Умерла в 2007 году.
Кроме памятника на могиле, установленного родственниками, ничего не напоминает в Лохвице о славном земляке. На памятнике он изображен в суворовской форме, таким, каким впервые одел погоны.
26 мая исполняется 13 лет со дня его героической смерти. За тринадцать лет, которые прошли после его гибели - нет уголка славы в школе, которая находится в ста метрах от дома, о нем не рассказывают на уроках мужества, нет мемориальной доски на честь героя, ни одна официальная военная делегация не побывала на его могиле.
Сегодня в Лохвице стоит дом, где он родился и вырос, живы учителя, которые его учили, одноклассники, соседи, родственники, которые многое смогли бы рассказать молодому поколению о герое. В Лохвице проживает его родной дядя - Кривчун Василий Афанасьевич.
На его примере необходимо воспитывать молодежь, курсантов.
Объяснение такого неуважения мы услышали только одно - ведь он герой России, а не Украины. На наш взгляд героев нельзя различать по национальности.
Мать Гапоненко Нина Андреевна постоянно сталкивалась с черствостью и неуважением. Ее лишили льгот по коммунальным услугам. Не выдержав тяжкой утраты - гибели единственного сына, не выдержав черствого отношения к себе, в апреле 2007 года, Нина Андреевна покончила жизнь самоубийством - бросилась в колодец. Вот так сложилась судьба в семье героя.
В этом году Минскому суворовскому военному училищу исполняется 55 лет. В музее училища обновляются материалы, посвященные выпускникам, готовится специальный стенд, посвященный выпускникам-героям. За историю училища пять выпускников СВУ удостоены высокого звания Героя. Почетное место там займут материалы о Герое России гвардии майоре Гапоненко Павле Николаевиче.
Просим Вас оказать помощь и возродить на родине память о славном сыне украинского народа и Герое России, нашем товарище гвардии майоре Гапоненко Павле Николаевиче.
Просим Вас помочь в следующем: - прислать официальную делегацию представителей училища в г. Лохвица в день его смерти, - рассмотреть вопрос о навечном зачислении его в списки курсантской роты, - официально обратиться к депутатам Полтавского областного и Лохвицкого городского совета об установлении герою мемориальной доски, преименовании улицы, где он родился и присвоении школе № 2 г. Лохвице его имени.
 
КОРИЦАДата: Понеділок, 11-Серп-2008, 00:46 | Сообщение # 16
Полковник
Группа: Пользователи
Сообщений: 150
Награды: 0
Репутация: 4
Статус: Offline
Quote (Бабай)
Якщо помирає надія, людина теж не може жити. Адже людина живе надією ... Надією на кращу долю, на краще життя, на краще майбутнє дітей .

Это точно! smile


Мужчины всегда правы, а женщины никогда не ошибаються!
А.Екзюпери
 
ЛохвицькийДата: Понеділок, 08-Вер-2008, 07:45 | Сообщение # 17
Генерал-майор
Группа: Пользователи
Сообщений: 378
Награды: 3
Репутация: 9
Статус: Offline
Наш мер,Надія Іваніна,казала що табличка на будинку Павлуші вже здається змонтована.
На черзі питання школи чи вулиці.Точно не памятаю.Днями можливо буде інфа від самої мерії )


Возлюби ближнього свого,як себе самого.
 
БабайДата: Понеділок, 08-Вер-2008, 12:17 | Сообщение # 18
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 3895
Награды: 5
Репутация: 1
Статус: Offline
Це вже добре, хоч щось намагаємося зробити для пам"яті наших Земляків. (з великої букви не випадково)

Умное выражение лица, еще не признак ума !
цитата из фильма.
 
АЛЕКСДата: Неділля, 14-Вер-2008, 17:30 | Сообщение # 19
Полковник
Группа: Пользователи
Сообщений: 234
Награды: 1
Репутация: 6
Статус: Offline
Моя бабушка знала родителей Паши Гапоненко и говорит что они тоже прожили не долго sad

Я УКРАЇНЕЦЬ!
Я знаю багато таємниць, але я не знаю усіх відповідей...

 
НаталіяДата: Понеділок, 15-Вер-2008, 16:19 | Сообщение # 20
Сержант
Группа: Пользователи
Сообщений: 20
Награды: 1
Репутация: 3
Статус: Offline
Пропоную Вашій увазі свій нарис "Герой чужої війни", написаний і опублікований у "Зорі" у 1997 році. В його основі - розмови з Анатолієм Куцем (уродженцем Дереківщини) та невтішними у горі, тоді ще живими батьками Павла, а також його дружиною Марією.
Якби все, що сьогодні нарешті зроблено для вшануваня памяті Гапоненка, та відбулося раніше, його мати була б жива. Саме байдужість і невизнання довели її до того, щоб з власної волі піти з життя...

Нарис

ГЕРОЙ ЧУЖОЇ ВІЙНИ

«МИ РОДОМ З ДИТИНСТВА»
- Це був один з найулюбленіших наших кінофільмів, - розповідає Анатолій Куць, ровесник і давній друг Павла Гапоненка.- Пам'ятаєш, Висоцький у ньому
танкіста гpaв? І пісня його там звучить:
«Мне этот бой не забыть нипочем.
Смертью пропитан воздух.
А с небосклона бесшумным дождем
Падали звезды...»
Паші він дуже подобався. Скільки разів хлоп'яками бігали дивитися його в наш кінотеатр. Фільми про війну, на яких нас виховували, формували наш світогляд, ідеали, поняття про честь, Батьківщину, високий обов'язок …Ми тоді ледь не всі мріяли бути військовими.
Павло Гапоненко (народився 18 вересня 1961 року) мало чим вирізнявся серед ровесників. Як і багато хлопчиків його віку, любив грати у війну. –
- Виструже з ломаки пістолет і ганяє з ним кругом хати, - пригадує крізь сльози мама Ніна Андріївна геть далеке.
Ровесникам, які росли поруч, на одному кутку, вчилися в одній школі, в пам'яті Павлова смілива відвертість і, якась не по дитячих роках, обов'язковість. Він ніколи не викручувався перед хлопцями – «та не хочу гуляти», «та не хочеться в кіно». Він усі речі називав своїми іменами: пора йти вчити уроки, треба щось зробити вдома. Він не боявся, що хтось не поділяючи його поглядів, підніме його на сміх. І всі його поважали за це.
Батьки не змогли пригадати майже нічого з Павликових прикрощів, - ріс він легко, безпроблемно, радував їх старанністю, хорошими оцінками, добрими відгуками вчителів.
З Лохвицької середньої школи № 2, де вчився П. Гапоненко, його відпускали без особливого бажання, радили здобути середню освіту, а вже потім робити життєвий вибір.
Але його, виявляється, вже було зроблено.
Так одного вечора Павлик попередив батьків: «Завтра їду в Полтаву. Буду вступати у суворовське училище».
Як? Куди? З Ким? Для Гапоненків така заява сина виявилася несподіванкою. Heвжe дитячі ігри у військового справді визначили його майбутнє? Як їх досить сором'язливий хлопчик сам знайшов дорогу до військкомату? ( Від автора: далі було скорочено в ході випуску газети – «сам зібрав усі папери їм тільки залишилося дивуватися? Мати, запротестувала і в сльози – куди в 15 років! Та і був у роду у них уже один військовий, дядько її – Олексій Дмитрович Перелет, льотчик- випробувач, який трагічно загинув, рятуючи дослідну машину у 1953 році; посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу)
І хоч мамі бачився син у майбутньому інженером-будівельником, далекою здавалася професія військового батькові Миколі Павловичу, ставати поперек намірів сина вони не наважилися. Спробували було розрадити - і більше не наполягали.
Павло з гордістю розповідав вдома, як витримав випробування, як склав вступні іспити. Незабаром його було зараховано до Мінського суворовського училища. Відтоді став син вдома гостем тільки на короткі канікули. А
далі було навчанкя в Xapківському вищому танковому командному училищі.
Він мало посвячував своїх цивільних батьків у премудpocri й специфіку військової справи, яку опановував. Ніколи не жалкував про свій вибір, не нарікав на труднощі. Якось батько, провідуючи свого курсанта, хотів
було йому нові чоботи купити - ті геть стоптані - відмовився. Юнак був витриманим і невибагливим. Обов’язковість і дисципліна, притаманні йому ще з дитинства так пасували до професії військового.
Роки, проведені у військових училищах, навчили цінувати чоловічу дружбу і відданість справі, зміцнити повагу до приcяги, поглибили ідеали честі, віри в справедливість всього, чому вчила тоді офіційна пропаганда великої держави. За КПП училища, що готувало майбутніх командирів, не проникали якісь сумнівні думки і дані, здатні похитнути віру в офіційну ідеологію.

Додано (15-Вер-2008, 15:16)
---------------------------------------------
«ВІН ЖИВ РОБОТОЮ»
Починав свою службу лейтенант Павло Миколайович Гапоненко в Групі радянських військ у Німеччині.
Розповідає дружина Марія:
- Він досить швидко піднімався службовими сходами. Першим з ровесників став ротним. Певно, що його цінувало керівництво – за добросовісність, знання справи, вміння знаходити з людьми спільну мову. Паша більше бував на роботі, ніж вдома. Навіть, коли у сім'ї вже народилися діти - спочатку Коля, а незабаром і Маша, це нe стало для нього приводом, щоб десь уникнути служби, приділити cправi менше часу, або викроїти щось для особистих цілей. Він жив роботою.
Паша, було, заспокоював і пояснював: у когось звання чи посада вищі - от вони й відпочивають більше. А з часом, сам змінивши погони чи переступивши черговий слvжбовий щабель, переконував: вище звання - вища й
відповідальність. Він не вмів і не міг інакше. Навіть з дітьми, яких дуже любив, бував мало.
На першому місці в нього був обов'язок, у великій пошані дружба, заради якої здатен був на самопожертву. І, навіть, нетовариським чиїмсь вчинкам він старався знайти виправдання. А з себе питав завжди - тільки за найвищими мірками.
Вихований на книжкових високих ідеалах, Паша сам був немов з книжки. Серед наших ровесників, чия юність і молодість припала на неоднозначні 70-80-і роки, таких рідко зустрінеш. Він жив так, як диктувалася висока патетика: "Якщо не я, то хто ж?»
Тому і командирський наказ, і прохання товариша, і усвідомлення чиєїсь потреби в допомозі чи підтримці , зводилися у Паші до спільного знаменника - «треба».
Навіть, якщо знав, що хтось poзраховує чи користується його безвідмовністю - він прощав їм цю слабкість ... Таких справді мало.
На сімейних наших взаєминах така його відданість роботі позначалася не найкращим чином. Вдома він бував мало. Але у кожного свої погляди, свій характер. І це треба розуміти і поважати.

Додано (15-Вер-2008, 15:17)
---------------------------------------------
«ВСІ ХОЧУТЬ, ДЕ КРАЩЕ ...»
Після Німеччини Павлу Гапоненку «усміхався» Далекий Схід. Служити випало в танковому полку дивізії морськоі піхоти берегових військ Тихоокеанського флоту. Знову був призначений командиром батальйону. На
роботу треба добиратися літаком - там відстані не рівня нашим ... Дружина Марія з дітьми на той час залишилася жити у матері в Чернівецькій області.
Добиватися кращого призначення чи переведення кудись в краї престижніші - хіба це могло бути прийнятним для такої людини, як Павло Гапоненко?..
І Маші, і батькам, які також воліли бачити сина десь ближче, він терпляче і незворушно пояснював: «Всі хочуть на Україну. Всі хочуть, де краще і легше. А хто ж буде там службу нести?!»
Там, у Владивостоці, застав Павла, як і сотні інших українців, розпад Радянського Союзу. І доки у муках народжувалося рішення залишатися в російській армії чи їхати приймати присягу України, почали надходити і перші вісті про долі колег-офіцерів, які відразу подалися на свою історичну батьківщину - вони першими потрапляли під скорочення, залишалися без житла, без засобів на існування. То була гірка об'єктивна реальність.
Така доля випала нашому поколінню -, життя всім посилає якісь випробування. І лохвичанин Павло Миколайович Гапоненко залишився офіцером російської армії.
«До вислvги зовсім небагато, - заспокоював він рідних. - А там і про повернення додому можна буде говорити».
Хто візьметься осудити його за це? Він думав про старіючих батьків, про підростаючих дітей. Їм всім потрібна його допомога, його підтримка. Значить, треба дослужити ці кілька років, щоб мати право на пенсію військовослужбовця.
Служба йшла своїм плином, в чомусь мало зрозумілим нам, людям цивільним, а в чомусь - тими ж манівцями, що й наше мирське суєтне буття. У вересні 1994 танковий полк, де служив майор Гапоненко, скоротили до окремого батальйону. Йому запропонували посаду начальника служби берегового ракетно-артилерійського озброєння. Він добре вмів працювати з
людьми - і з тими, з ким з'ідено, як кажуть, не один казанок солдатської каші, і з щe вчора не знайомими. І працював.
- Напередодні Нового року, - пригадує Ніна Андріївна, - Павлик приїхав у відпустку ... Мені він кожного разу з міста привозив гвоздики. Уважний, як завжди, охочий допомогти щось по дому чи по господарству. Дуже стежив за новинами, прикіпав до телевізора , як передавали щось про чеченсько-російські проблеми. З нами не говорив на цю тему - щадив, певно. Та і які ми з дідом йому в тому співрозмовники? Тільки принагідно якось, вже перед своїм від'їздом, заспокоював: не переживайте, мовляв, наші вже відстрілялися, я вже
туди не попаду.
17 лютого він поїхав. Знала б мати, що це остання зустріч з сином - не відпустила б, хоч би, там що. Та навіть, коли її Павлик уже був у чеченському пеклі, вона не відала про це.

Додано (15-Вер-2008, 15:17)
---------------------------------------------
« …ВІЙСЬКОВИЙ ОБОВ'ЯЗОК. РЕШТА
НА СОВІСТІ ПОЛІТИКІВ»
Навіть ті з нас, хто уважно слідкує за всіма повідомленнями про чеченську війну, часто суперечливими, навряд чи знають про неї правду. Занадто багато впливових сил замішано і в тому кровопролитті, і в його висвітленні. І хоч у кожної з конфліктуючих сторін доволі високих мотивів і переконливих аргументів, навряд чи гідну ціну їм обрано. Війна - цe війна. І болісна суть її не міняється від того, якими осучаснено-завуальованими термінами її не називай ...
Військовослужбовців російської армії, які волею чи неволею (а для них таки наказ є наказ), виявилися учасниками цього збройного конфлікту, іменують теж по-різному: окупантами і вбивцями мирних жителів, визволителями і миротворцями... Ким почувають себе вони - тільки їм• відомо.
Вкотре, подумки повертаюся до розмов з Анатолієм Куцем, старшим прапорщиком російської армії, другом дитинства Павла Гапоненка, який також служить на Далекому Сході. Знову й знову перечитую «круглий
стіл» «Бойової вахти» - газети Тихоокеанського флоту Росії - в полку морських піхотинців, учасників бойових дій в Чечні. Сприйняття і оцінки подій неоднозначні, не завжди відверті, вистраждані. Але переважна більшість їх, я б сказала, зводиться до слів невідомого нам сержанта Романа Акбашева: «Я виконував свій військовий обов'язок. А решта - на совісті наших політиків».
Знаходилися сміливці, які відмовлялися підкоритися наказам. І навіть суто професійні, не політичні аргументи, наприклад, щодо непідготовленості особового складу, трактувалися як «зрада», «втрата офіцерської честі», «ганьба
флоту». Їх в лічені години звільняли з «вовчими білетами» і заміняли іншими - «підrотовленішими».
На такий бунт наважувалися також не всі. І не тільки
через страх краху військової кар'єри. Адже їх відрядження в Чечню - це була зaміна тим своїм товаришам по службі, які вже випили наіменовану їм пекельну дозу випробування. Просто тепер була черга наступних…
Народжений у високих кабінетах ненаситний демон чеченської війни жадав нових жертв. І що міг змінити тут солдат чи офіцер? Та ще й не вкривши ганьбою честі військового, не зрадивши товаришів, не осквернивши вічних загальнолюдських цінностей, не порушивши заповідей Божих ... Не приведи, доле, нікому перед такими дилемами стояти.
Кажуть, хитріші, пpoвopніші з офіцерів знаходили свій шанс у відкупі у високого керівництва, владного посилати (тебе конкретно) чи не посилати в Чечню. Та той, хто ніколи в житті не ходив манівцями і не давав хабарів, навряд чи здатен поступитися своїми принципами…
А за комбатом Гапоненком ще були і долі його підлеглих. Він знав, що без його життєвого і професійного досвіду у його хлопців значно поменшає шансів залишитися живими у тій м'ясорубці, через яку намічалося всім їм
пройти...

Додано (15-Вер-2008, 15:18)
---------------------------------------------
«ЦЯ ДИВНА, НЕЗРОЗУМІЛА, СТРАШНА ВІЙНА»

Полк прилетів у Чечню в останні дні квітня. В зимових шапках – а там трава зелена. Гори, чимось схожі на приморські сопки, густий ліс, гірські річечки - курорт. Ні, війна! "Дивна, незрозуміла, страшна", - як скажуть про неї ті, хто походив її дорогами. Вона комусь, найвірогідніше, потрібна. Інакше чому досягнуте перемир'я виявляється небажаним чи невчасним, палаци місцевих князів і нафтопроводи залишаються вцілілими, а хати простих смертних - чеченців чи росіян - зрівняними з землею. І, навіть, з боями взяті висоти чи населені пункти за наказами повертають противнику... Ну, а те, що по різні сторони барикад чи фронтів виявляються не тільки вчорашні колеги, соратники,
а й рідні брати, ми вже, здається, проходипи в своєму історичному розвитку ...
Майор Павло Миколайович Гапоненко був начальником розвідки 106 зведеного полку морськоі піхоти Тихоокеанського флоту. І звання, і посада дозволяли йому перебувати в порівняно безпечній обстановці, виконувати свої безпосередні керівні обов'язки, тримаючись на відстані від куль. Але його професіональні і людські якості вимагали від нього іншого. Адже доки розвіддані доходили до штабу, доки одержували відповідний наказ - оперативна обстановка встигала змінитися. Іноді складалося враження, що гра на цьому полі бою ведеться за правилами абсурду. А ціна йому – нові людські життя.
Гапоненку, професійному військову, нестерпно було безглуздо втрачати своїх хлопців. Тому замість штабного столу, так часто потрапляв він на передову.
Як і в той роковий день - 26 травня 1995 року - форсування річки Бас, що в Агещинській ущелині. В ході бою, рятуючи від полону двох поранених сержантів, він залишив БТР і кинувся на допомогу своїм підлеглим.
Його зупинила граната ... (Від автора: Можливо, мною через нерозуміння військової специфіки тут неточно передано деталі загибелі, взяті з розповіді А.Куця. Адже зараз скрізь звучить деталізація, що Гапоненко накрив гранату своїм тілом. Але тоді таке не проговорювалося.)
Хлопців витягнули з тієї западні. Винесли й свого комбата, якого не вберегли.
До пенсії йому залишалося три місяці ...

Додано (15-Вер-2008, 15:18)
---------------------------------------------
«І ЯК ТЕ СЕРЦЕ ВИТРИМАЛО?»
Лиха чорна звістка впала на батьків, як грім з ясного неба. Адже вони навіть не знали, що їх єдиний син в Чечні. Ой, недарма ж ті погані сни снилися нещасній матері!
- Скільки років серцем хворію. Чому не зупинилося воно тоді, як витримало таке горе, - кусаючи губи, не перестає плакати Ніна Андріївна. - Та воно в мене воляче... Майже два тижні, довгі як вічність, ждали, доки привезли нашого Павлика додому. Диву даюся, як я жива і досі і для чого ...
Вона щоранку ходить на синову могилу. А виплакані очі все гірше бачать горем второвану дорогу до кладовища.
Обережно, немов і їм може бути боляче від різкого руху, вона перекладає Павликові особисті речі (вони дочекалися їх лише через півроку, цінніші з ящика викрадено). Якби не ходіння по штабах та інстанціях земляка Анатолія Куця, змушеного представлятися двоюрідним братом загиблого друга, може б і це не прийшло.
А відеокасету, де на одному з кадрів любительської зйомки чеченської війни їхній Павлик посміхається, потягуючи сигарету, вони й досі не наважуються переглянути, їм страшно знову побачити його живим, щоб тієї ж миті ще раз усвідомити, що його немає... Здається, що знову такого не пережити.
І хоч невимовно тяжко, а жити треба. Щоб доглядати могилку, з якої постійно крадуть красиві квіти. Щоб чекати канікул, коли приїдуть на кілька днів онучата. Якби жили вони поруч, або хоч ближче!
Надія знову побачити дітей (їм уже 12 і 13 років), бажання хоч чимось допомогти сім'ї покійного сина, втримали жінку на цім світі і тоді, коли їй якось у вічі кинули: «Туди йому й дорога. Поїхав за гроші людей вбивати».
Нікому, навіть найбільшому ворогові, не бажає вона пережити те, що випало на її долю. А пояснювати, що її, Павлик, майор Гапоненко, не завжди вчасно і зарплату одержував, не те, що додаткові винагороди мав - кожному не будеш. Все, що привезли на похорон однополчани, не розриваючи конверта віддали невістці Марії. На страхові виплати після смерті Павла вона в
селі Волока Чернівецької області розпочала будувати дім - адже живуть в такому старому ...

Додано (15-Вер-2008, 15:19)
---------------------------------------------
«БАЖАЮТЬ ВАМ СТІЙКОСТІ І СИЛИ ДУХУ»
Повернута безкозирка і привезена відеокасета, ксерокопія Указу Президента Росії про присвоєння майору Гапоненку Павлу Миколайовичу (посмертно) звання Героя Росії (за мужність і героїзм, проявлені при виконанні
спеціального завдання), газета «Бойова вахта» з розповідями учасників тих подій, фотографії освячення обелісків у Владивостоці, де на одній із стел серед 54 імен загиблих тихоокеанців викарбувано й ім'я їх сина - то все
прояви співчуття і пам'яті приватного порядку. Тобто конкретних осіб, непосадових, яким властива людяність.
Ті ж, кому за рангом служби належало і вчасно висловити співчуття, і потурбуватися про всі роз'яснення, про облаштування справ і земних, і паперових, не надривалися в цьому. Велика держава вволю має відданих синів - рідних і прийомних, щоб занадто пектися втратами своїх героїв ...
В річницю смерті П. М. Гапоненка з Далекого Сходу все ж прийшов лист.
"Ми сумуємо від непоправноі втрати нашого бойовогo товариша, який до кінця залишився вірним військовому обов'язку, офіцерській честі й мужності. Ми вдячні Вам за те, що виховали сина гідною людиною, справжнім товаришем, який ціною власного життя не залишив їх у бою. Ніякі втішання не залікують Вашого болю, але знайте, що ім'я Пашине навіки залишиться в нашій пам'яті. Командування і особовий склад полку бажають Вам здоров'я, стійкості і сили духу..."
Незабаром знову весна. Друга весна без сина. Героя Росії. Героя чужої війни, на якій не залишив він напризволяще своїх підлеглих, і з якої не повернувся сам …
Наталія ПАВЛЕНКО.

«Зоря», №17 від 22 лютого 1997 року.

 
РК-86Дата: Середа, 29-Жов-2008, 02:43 | Сообщение # 21
Генераліссімус
Группа: Пользователи
Сообщений: 1591
Награды: 3
Репутация: 5
Статус: Offline
Наталія,
А як ви бачите цей "курорт" на берегах Сули? Га?
 
elipolДата: Середа, 03-Гр-2008, 19:02 | Сообщение # 22
Підполковник
Группа: Пользователи
Сообщений: 115
Награды: 0
Репутация: 1
Статус: Offline
Спасибі за інформацію по землякові.

Олександр
 
РК-86Дата: Неділля, 14-Гр-2008, 22:45 | Сообщение # 23
Генераліссімус
Группа: Пользователи
Сообщений: 1591
Награды: 3
Репутация: 5
Статус: Offline
Quote (elipol)
Спасибі за інформацію по землякові.

На інших наших земляків, які загинули під час служби в Радянській Армії, потім в Збройних Силах України спробуйте дістати відомості у Райвійськоматі...
Не зрозумів до сих пір, чому тема присвячена тільки одному землякові, та і той проходив службу не в Українських збройних силах?

Тільки не тут...

Інформація в цій темі надається про громадянина іншої держави. Так, земляк. Так, воін.
Беззаперечно. Але чому акценти на особу? Мало наші люди поховали своїх синів?


Я не боюсь умереть. Просто противно присутсвовать при этом...
 
НаталіяДата: Вівторок, 16-Гр-2008, 12:27 | Сообщение # 24
Сержант
Группа: Пользователи
Сообщений: 20
Награды: 1
Репутация: 3
Статус: Offline
Пожвавлення інтересу до теми Павла Гапоненка було запізнілою даниною за багаторічне замовчування його трагічної історії, а зовсім не для того, щоб образити память інших полеглих земляків. Адже воїнів-афганців завжди вшановували не тільки в радянську епоху, а таки і в незалежній Україні.
Але і Афган, і Чечня - то одного поля ягоди, на людських стражданнях замішані. Усі полеглі в тих конфліктах - заручники і жертви великодержавної політики...
 
РК-86Дата: Четвер, 18-Гр-2008, 01:34 | Сообщение # 25
Генераліссімус
Группа: Пользователи
Сообщений: 1591
Награды: 3
Репутация: 5
Статус: Offline
Наталія, ЗБЕРІТЬ матеріали, всі, які Вам будуть доступні і ВШАНУЙТЕ ПАМЬЯТЬ НАШИХ ЗЕМЛЯКІВ НА ОКРЕМІЙ ТЕМІ.

Я не боюсь умереть. Просто противно присутсвовать при этом...
 
KadetДата: Середа, 11-Бер-2009, 16:28 | Сообщение # 26
Рядовий
Группа: Пользователи
Сообщений: 1
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline

Стенд с фотографией Героя РФ гвардии майора Павла Гапоненко в музее Минского суворовского военного учила, 5 роту которого закончил Павел в 1979 году.


Кадет с MnSVU.org
 
РК-86Дата: Середа, 18-Бер-2009, 22:56 | Сообщение # 27
Генераліссімус
Группа: Пользователи
Сообщений: 1591
Награды: 3
Репутация: 5
Статус: Offline
Kadet, Давайте назвемо, як профісіонали, ВСЕ своїми іменами. Закриємо військові заслуги БУВШИХ. Про диких гусей, чи про інщих найманців будемо говорити.
Офіцер елітних військ і елітних (підкреслюю) підрозділів загинув при виконанні завданя, яке він одержав від керівництва і командування тієї держави. Якого хрена, ми, земляки, повинні виспівувати дифірамби йому.
Вже ж писав. Сотні і тисячі загинули після Чорнобиля. Афганці. Совість десь присутня?


Я не боюсь умереть. Просто противно присутсвовать при этом...
 
БабайДата: Четвер, 19-Бер-2009, 12:44 | Сообщение # 28
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 3895
Награды: 5
Репутация: 1
Статус: Offline
Пане РК-86, а що вони від того перестали бути людьми ?
Чи їх хтось викреслив зі списку земляків ?
Шановний РК-86, задумайтесь ...


Умное выражение лица, еще не признак ума !
цитата из фильма.
 
123Дата: Четвер, 19-Бер-2009, 13:26 | Сообщение # 29
Рядовий
Группа: Пользователи
Сообщений: 7
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: Offline
Допустим. В иракской армии служит ваш земляк, а в американской тоже парень емигрант с Лохвицы, сражаясь друг с другом оба геройски погибают. Вопрос: какому герою должна Украинская власть ставить памятник, герою Ирака или герою Америки или обеим сразу?

rrr
 
ЛохвицькийДата: Четвер, 19-Бер-2009, 17:12 | Сообщение # 30
Генерал-майор
Группа: Пользователи
Сообщений: 378
Награды: 3
Репутация: 9
Статус: Offline
26 мая 1995 года в Чечне во время разведывательной операции гвардии майор Гапоненко закрыл своим телом от противотанковой гранаты БТР-80 и ценой своей жизни спас разведотделение в составе десяти человек и боевую машину с экипажем.
Павло народився,вчився 1 служив в Радянському Союз1.До чого тут 1рак та Америка з ем1грантами?
А взагал1 мова йде про Людський вчинок,до якого сьогодн1 мало хто дор1с...
Вiчна Память тобi Павлуша!


Возлюби ближнього свого,як себе самого.
 
Форум міста Лохвиця » Населені пункти » Загальне » Гапоненко Павлік (Вечная память героям шагнувшим в вечность!!!)
Сторінка 2 з 3«123»
Пошук:

Copyright Лохвиця © 2017