ЛохвицяСереда, 22-Лис-2017, 19:30
ЛОХВИЦЯ
Вітаю Вас Гость | RSS
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 23 з 37«1221222324253637»
Модератор форуму: Stepan, Бабай, Obers 
Форум міста Лохвиця » Дозвілля » Спілкування » мова і язык (Свои версии)
мова і язык
ObersДата: П'ятниця, 22-Лют-2013, 13:05 | Сообщение # 331
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Даль Владимир Иванович

письма Максимовичу Михаилу Александровичу

С.П.б. 12 Nоября 1848

Съ первыхъ страницъ меня поразило знаніе дѣла; предмета близкаго мнѣ по чувству, по любви къ нему; часто рождались догадки, ложились на бумагу намеки, то вопросами, то отвѣтами — но другіе рядители вводили въ сомнѣніе, а у самого не доставало познаній, чтобы выпутаться.

Трудъ Вашъ, который во всѣхъ отношеніяхъ чрезвычайно мнѣ по сердцу, воспламенилъ меня, придалъ опять духа и охоту заниматься.

Для словаря у меня весь планъ такъ обширенъ, что никогда не будетъ исполненъ; напередъ всего, вѣроятно, приступлю къ обработкѣ второй части словаря нарѣчій, потому что этотъ запасъ легче и скорѣе обработать. Думаю отдѣлать малорусскій, бѣлорусскій, затѣмъ разбить великорусскій на Новгородскій, Суздальскій, Казанскій, Сибирскій и пр., подчинить каждому еще нѣсколько мѣстныхъ поднарѣчій; слѣдовало бы тутъ же прибавить церковно–славянскій и старинный русскій — но это для меня трудъ не совсѣмъ сподручный, къ которому мало подготовлено; я занимался живымъ. Затѣмъ надо бы издать обратный переводъ: словарь обиходнаго русскаго языка, съ переводомъ на церковный, старинные всѣ нарѣчія…

Мысль о древности въ русскомъ (не славянскомъ) языкѣ полногласности, не подлежитъ сомнѣнію: это вѣрно.

Вы, кажется, первые замѣтили сходство сѣвернаго велрусс нарѣчія или говора съ южнымъ,новгородскаго съ кіевскимъ. Это потому, что на югѣ сидѣли славянѣа во—всей Великоруссіи чухны разныхъ помолѣній; затѣмъ Кіевъ сдѣлалъ выселокъ въ Новгородъ — промежутокъ постепенно обрусѣлъ, бѣлоруссы вдвинулись пѣшкомъ до Москвы — обрусѣвшіе стали говорить нѣсколько иначе, а сѣверъ сохранилъ говоръ ближайшій къ южному, колыбели своей.

Въ Шенкурскѣ и Колѣ Вы услышите еще болѣе сохранившихся кіевскихъ словъ, чѣмъ въ Новгородѣ, словъ которыхъ нѣтъ нигдѣ, на всей промежуточной, двутысячеверстной полосѣ. Мало– и великорусскій говоръ на О, бѣлорусскій на А, по его вліянію Москва стала говорить слегка на А и этотъ говоръ сдѣлался условно–чистымъ. Надо бы изслѣдовать Литовскій (глудскій) языкъ, не онъ ли придалъ бѣлорусскому говоръ на А?

Впрочемъ, я доселѣ не нашелъ ни одного малорусскаго слòва — отъ котораго не было бы въ великорусскомъ производныхъ, если и нѣтъ самого слòва.


Какъ и чѣмъ самый говоръ могъ такъ переломиться — непостижимо.

http://www.ya2004.com.ua/2008/03/18/988/




Сообщение отредактировал Obers - П'ятниця, 22-Лют-2013, 13:07
 
ObersДата: П'ятниця, 22-Лют-2013, 19:25 | Сообщение # 332
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Цитата


...В августе 1980 года я поехала в гости к внучке Елизаветы Васильевны Гоголь — 93-летней полтавчанке Софье Николаевне Данилевской, урожденной Быковой, чтобы уточнить некоторые места в биографии гения...

— Софья Николаевна, сегодня продолжают спорить: Гоголь является украинским или русским писателем?

— Я считаю, что и Польша по праву может гордиться этим гением! Учёные умолчали о польских корнях Николая Васильевича. В родительском доме в гостиной висел польский герб рода Яновских. Ольга Васильевна, младшая сестра писателя, говорила, что Танские тоже выходцы из Польши. Все они были офицерами и служили в кавалерии. У моего отца до революции хранились некоторые их документы. Я помню, что фамилию Гоголь носила мать деда гения. Чтобы её сохранить, дед стал именоваться Гоголь-Яновским. В 1919 году мы с моей мамой, Марией Пушкиной, внучкой поэта, по рекомендации писателя Короленко, передали весь архив семьи Николая Васильевича в полтавский народный музей. Но почти все эти бесценные реликвии были разграблены фашистами в 1943 году. Недавно Виктор Батурин, главный художник заповедника-музея Гоголя, заверил меня, что вскоре в нашей Васильевке будет восстановлен флигель и родительский дом гения. А в их гостиной рядом с украинским гербом бабушки писателя Лизогуб будет висеть польский герб деда Яновского. Это справедливо! Но гений, чьи предки со стороны отца приехали в Украину из Польши более чем за сто лет до его рождения, всегда осознавал себя украинским писателем. Работая за рубежом многие годы, он неизменно во всех анкетах в графе национальность писал — «украинец». У моего отца, племянника Гоголя, было девять детей. И у нас в паспорте записано, что мы — украинцы! Необходимо подчеркнуть, что в семье Гоголя все говорили на родном украинском языке!
http://zrada.org/inshe....ni.html


Цитата
...в 1836 році Гоголь виїжджає за кордон і з цього часу фактично є імігрантом. Ще в травні 1834 року в листі до Максимовича Гоголь передбачив цю еміграцію у разі непереведення його в Україну.

Красномовним свідченням національної самосвідомості М.Гоголя є факт власнорусного запису в книзі пацієнтів у Карлсбаді французькою: "Микола Гоголь - українець".  Євген Маланюк докладніше зупиняється на факті цього запису, вказує, що зроблений він у 1846 році в санаторії Карлсбаду, в реєстрі визначних пацієнтів на ст.17, і передає його дослівно. Українською це звучить так: "Мр. Микола Гоголь, українець, замешканий у Москві, автор декількох комедій російських"
http://www.chortkiv.te.ua/index.p....mid=361

Цитата
В 1846-м в Карлсбадском Альманахе о Гоголе написали как о
Mr. Nicolas de Gogol, Ukrainien, etabli a Moscou
т.е. "г-н Николай Гоголь, украинец, из Москвы", поскольку именно так он подписался в регистрационной книге гостиницы.


http://tinyurl.com/3a8ech4
http://books.google.com/books?i....ru&cd=1

Gogolś "eloquentia corporis", Slavistische Beiträge (Том 374), Natascha Drubek-Meyer, Sagner, 1998, Мичиганский университет


Цитата
Название: Almanach de Carlsbad, ou mélanges médicaux, scientifiques et littéraires...: 16:e anné
Автор: Jean de Carro
Опубликована: 1846



http://books.google.com/books....QAACAAJ

Product details

Unknown Binding: 239 pages
Publisher: Imprimerie des frères Franieck; 16e année edition (1846)
Language: French
ASIN: B0000EAC75
http://www.amazon.co.uk/Almanach-Carlsbad-Jean-Carro/dp/B0000EAC75


Цитата
Наступним фактом гоголівської національної самосвідомості є той факт, що, познайомившись у 1837 році в Парижі з Адамом Міцкевичем та Богданом Залєським, спілкується з ними українською мовою [74; т.1, С.431, прим.3]. З 1837 року зберігся єдиний зацілілий лист М.Гоголя, написаний рідною мовою [74, т.1, С.431]. Це досить відомий паризький лист до Богдана Залеського, "до земляка, дуже-дуже близького, ще ближчого серцем, ніж спільністю Землі". В нім згадується про "славу цілої Землі Козацької". Але й майже десять літ пізніше, вже року 1846-го маємо в Almanach de Carlsband, в реєстрі визначних пацієнтів, нотатку (стор.17) дослівно: "Mr. Nicolas de Gogol, Ukrainien, etabli a Moscou, auteur de quelques comedies russes". Є.Маланюк вказує, що запис відкрито перед другою світовою війною А.Бемом [174, С.203].

74. Гоголь Н.В. Письма: В 4 т. / Ред.Шенрока И.В. - СПб, б.г.
174. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. - К. : АТ "Обереги" 1992. - 80 с.


"Mr. Nicolas de Gogol, Ukrainien, etabli a Moscou, auteur de quelques comédies russes." - "Мр. Николя Гоголь, украинец, проживающий в Москве, автор ряда русских комедий."

http://ababahalamaha.com.ua/uk....Бульби»
http://www.highbeam.com/doc/1P3-1422141291.html
http://uainfo.org/heading....ec.html

Was Mykola Gogol a Russian writer?
http://www.wumag.kiev.ua/index2.php?param=pgs20033/52

Nationalism of Nikolai Gogol': Betwixt and Between?
http://findarticles.com/p/articles/mi_qa3763/is_200709/ai_n21280110/

Якою була душа Гоголя?
http://www.radiosvoboda.org/content/article/1516048.html

Несколько слов о патриотизме Гоголя…
http://uargument.com.ua/istoriya/neskolko-slov-o-patriotizme-gogolya/
Цитата:
Цитата
У світовій літературній критиці існує думка про те, що лише за "Тараса Бульбу" Миколу Гоголя можна вважати полум'яним українським патріотом. А якщо додати знамениті "Вечори на хуторі біля Диканьки", які мають заворожуючу українську основу, то тоді й бачимо, що і душа, і серце Гоголя завжди залишалися з Україною. І про його таємні наміри помститися Росії за всі кривди й нищення, завдані Україні, можна судити на прикладі багатьох фактів з біографії Миколи Яновського.


38. БОГДАНУ ЗАЛЕССКОМУ.
<Вторая половина февраля 1837. Париж.>
Дуже — дуже було жалко, що не застав пана земляка дома. Чував, що на пана щось напало — не то сояшныца, не то завійныця (хай ій прыснытся лысый дидько), та тепер, спасибо богови, кажут начей-то пан зовсим здоров. Дай же боже, щоб на довго, на славу усій козацкій земли давав бы чернецького хлиба усякій болизни и злыдням. Та й нас бы не забував, пысульки в Рым слав. Добре б було, колы б и сам туды колы-небудь прымандрував. Дуже, дуже блызькый земляк, а по серцю ще блыжчый, чим по земли.

Мыкола Гоголь.

http://feb-web.ru/feb/gogol/texts/ps0/psb/psb-0881.htm

38. БОГДАНУ ЗАЛЕССКОМУ.
Печатается по тексту «Киевской Старины» (см. ниже).
Впервые опубликовано в «Gazeta Lwowska» 1899, № 218, и перепечатано в «Киевской Старине» 1899, кн. X, стр. 284.
383
Как видно из содержания, письмо написано непосредственно перед отъездом Гоголя из Парижа в Рим, т. е. во второй половине февраля 1837 г.
Богдан Залесский (Józef Bohdan Zaleski, 1802—1886) — известный польский поэт так называемой «украинской школы». Родился на Украине, где провел молодость. Окончил курс в Варшавском университете. В начале 30-х годов эмигрировал во Францию, а к концу их переселился в Галицию. В 1841 г. им был издан в Париже сборник стихов «Duch od stepu» (Дух степей), в который вошли стихи об Украине. В дальнейшем он пришел к мистицизму и религиозным настроениям.
С Б. Залесским Гоголь познакомился в 1836 г. в Париже. В. Шенрок со слов А. Данилевского, на которого ссылается в примечаниях к первому тому «Писем» (см. стр. 431) и в заметке о сношениях Гоголя с «змартвыхвстанцами» (в приложениях к третьему тому «Материалов» Шенрока), передает: «Последнее время Гоголя только и удерживала разве возможность видеться часто с Мицкевичем, который жил тогда в Париже... и с другим польским поэтом, Залесским. (Так как Гоголь не знал польского языка, то разговор обыкновенно происходил на русском или чаще — на малороссийском языке)». (Шенрок. «Материалы» III, стр. 166).

http://feb-web.ru/feb....E%CC%D3

Письмо польского поэта Богдана Залеского, адресованное его приятелю Франциску Дубинскому :

Цитата
Письмо появилось в печати в дополнении к «Gazety Lwowskiej» (1901 г.), а отправлено оно из Франции 19 февраля 1859 года. Залеский рассказывает, что «лет 25 назад» (т.е. во второй половине 1836 г. — в начале 1837 г. — В. П. ) Адам Мицкевич и он, Залеский, часто встречались в Париже с Гоголем «для литературно-политических бесед».

«Конечно, мы говорили больше всего о москалях, которые вызывали отвращение и у нас, и у него. Вопрос об их финском происхождении постоянно был предметом обсуждения. Гоголь подтверждал его со всем своим украинским пылом.

Он имел под рукой у себя прекрасные сборники народных песен на разных славянских языках. Что касается вопроса о финском происхождении москалей, он написал и читал нам прекрасную статью. В ней он указывал, на основании сопоставления и детального сравнения песен чешских, сербских, украинских и т. д. с великорусскими, на отличия, которые бросались в глаза, что касается духа, обычаев и моральных взглядов у великороссов и других славянских народов.

Для характеристики каждого человеческого чувства он подобрал отдельную песню: с одной стороны, нашу славянскую сладкую и кроткую, и рядом великорусскую — угрюмую, дикую, нередко людоедскую, одно слово — чисто финскую.

Дорогой земляк, ты легко можешь себе представить, как эта статья искренне порадовала Мицкевича и меня»


( Богдан Залесский известен как польский поэт. В то же время Мицкевич считал Залесского поэтом украинской школы. В одном из писем, обращаясь к Залесскому, Мицкевич пишет: "Горе нам, литвинам, и вам, русинам..." (беларусам и украинцам)

Себя называл полуукраинцем, которого «сповила піснею мати Україна». ) biggrin


Цитата
"— И слушать не хочу, милостивый государь! — возвысил голос помещик, — и слушать не хочу! С места не сойду, покамест не выкушаете...
Иван Федорович, увидевши, что нельзя отказаться, не без удовольствия выпил,
— Это курица, милостивый государь, — продолжал толстый Григорий Григорьевич, разрезывая ее ножом в деревянном ящике. — Надобно вам сказать, что повариха моя Явдоха иногда любит куликнуть и оттого часто пересушивает. Эй, хлопче! — тут оборотился он к мальчику в козацкой свитке, принесшему перину и подушки, — постели постель мне на полу посереди хаты! Смотри же, сена повыше наклади под подушку! да выдерни у бабы из мычки клочок пеньки, заткнуть мне уши на ночь! Надобно вам знать, милостивый государь, что я имею обыкновение затыкать на ночь уши с того проклятого случая, когда в одной русской корчме залез мне в левое ухо таракан. Проклятые кацапы, как я после узнал, едят даже щи с тараканами. Невозможно описать, что происходило со мною: в ухе так и щекочет, так и щекочет... ну, хоть на стену! Мне помогла уже в наших местах простая старуха. И чем бы вы думали? просто зашептыванием. Что вы скажете, милостивый государь, о лекарях? Я думаю, что они просто морочат и дурачат нас. Иная старуха в двадцать раз лучше знает всех этих лекарей.
"
http://ilibrary.ru/text/1088/p.43/index.html
Н. В. Гоголь. Вечера на хуторе близ Диканьки. Часть вторая. Иван Федорович Шпонька и его тетушка.

Это была земля страха, и потому в ней мог образоваться только народ воинственный, сильный своим соединением, народ отчаянный, которого вся жизнь была бы повита и взлелеяна войною. И вот выходцы вольные и невольные, бездомные, те, которым нечего было терять, которым жизнь — копейка, которых буйная воля не могла терпеть законов и власти, которым везде грозила виселица, расположились и выбрали самое опасное место в виду азиатских завоевателей — татар и турков. Эта толпа, разросшись и увеличившись, составила целый народ, набросивший свой характер и, можно сказать, колорит на всю Украину, сделавший чудо — превративший мирные славянские поколения в воинственные, известный под именем Козаков, народ, составляющий одно из замечательных явлений европейской истории, которое, может быть, одно сдержало это опустошительное разлитие двух магометанских народов, грозивших поглотить Европу.

Николай Васильевич Гоголь
Статьи из сборника «Арабески». 1835
Взгляд на составление Малороссии
http://www.runivers.ru/gal/today.php?ID=450126&PAGEN_2=10

http://www.aej.org.ua/History/772.html
Юрий БАРАБАШ: «Своего языка не знает...», или Почему Гоголь писал по-русски?

http://feb-web.ru/feb/gogol/critics/vja/vja-271-.htm
ЯЗЫК ГОГОЛЯ

Цитата
После того как Гоголь в “Выбранных местах из переписки с друзьями” со смиренной иронией согласился с советом Булгарина, Сенковского и Полевого — “поучиться прежде русской грамоте, а потом уж писать”, Булгарин счел своей
60
обязанностью подчеркнуть: “[...] Гоголь весьма плохо знает русский язык, пишет провинциализмами, в чем сам сознался в последней своей книжке [...] он вовсе не знает России и, наконец [...] в его сочинениях одне грязные картины [...]”23.
Игорь Золотусский
Гоголь, 2005г.

http://www.odinvopros.ru/lib/zolotusski_01.php?mode=1&id=0

До сих пор семь греческих городов оспаривают почетное право именоваться родиной Гомера. Трем странам: Украине, России и Польше — по крови и по языку принадлежит гениальный писатель Николай Васильевич Гоголь©




Сообщение отредактировал Obers - Субота, 23-Лют-2013, 16:36
 
ObersДата: П'ятниця, 22-Лют-2013, 19:32 | Сообщение # 333
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline


Шевченко Т.Г.

ГОГОЛЮ


За думою дума роєм вилітає,
Одна давить серце, друга роздирає,
А третяя тихо, тихесенько плаче
У самому серці, може, й Бог не бачить.
Кому ж її покажу я,
І хто тую мову
Привітає, угадає
Великеє слово?
Всі оглухли — похилились
В кайданах... байдуже...
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.
А що вродить з того плачу?
Богилова, брате...
Не заревуть в Україні
Вольнії гармати.
Не заріже батько сина,
Своєї дитини,
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни.
Не заріже — викохає
Та й продасть в різницю
Москалеві. Це б то, бачиш,
Лепта удовиці
Престолові- отечеству
Та німоті плата.
Нехай, брате. А ми будем
Сміяться та плакать.


http://litopys.org.ua/shevchenko/shev132.htm

Цитата
ЛИСТ ДО М. Г. ШЕВЧЕНКА. 2 березня 1840. С.-Петербург

Санкт-Петербург. Марта 2 — 1840.

Брате Микито, треба б тебе полаять, та я не сердитий. Нехай буде так, як робиться. Бач за що я тебе хочу лаять, чом ти, як тілько получив моє письмо, до мене не написав, бо я тут турбувався. Трапляється, що письма з грішми пропадають, — а вдруге за те, що я твого письма не второпаю, чортзна по-якому ти його скомпонував, ні по-нашому, ні по-московському — ні се ні те, а я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським. Ну, та й за те спасибі, а тепер ще ось що. Просиш грошей більш-менш — чи багато тобі їх треба? Ну, та гроші така річ, що хоч і сто рублів, то не пошкодить, а поки їх у мене не трапилось — то возьми поки що 50 руб[лів] асигнацій, а коли треба буде ще, то напиши. Та знай, що мені гріх позичать братам гроші — коли трапляться, то так дам, а коли ні [?], то вибачайте.
Що-то як маляр, то вже скрізь понамальовує всякої всячини. Ти вибачай, забув, що письмо до тебе, та й ну малювать — задумую[сь] іноді, не тобі кажучи.
Поцілуй старого діда Івана за мене і поклонись всій рідні нашій, яка єсть, доглядай сестру Марусю та, коли можна, помагай і бідній Ярині — а малярові поганому скажи, коли він не схаменеться, то опиниться там, де йому і не снилось. Кланяйся сестрі Катерині і Антонові, братові Йосипові і всім, хто мене не забув. Може, я літом приїду побачиться, коли матиму час, та навряд, треба перш добре вивчиться малювать.
Скажи Іванові Федьорці, нехай він до мене напише письмо окроме — та тілько не по-московському, а [то] і читать не буду. — Кланяйся йому.
Оставайся здоров.

Твій брат Тарас Шевченко

Як тілько получиш моє письмо, зараз пиши до мене — та поклонися Івану Станіславичу Димовському.
http://ua-kobzar.livejournal.com/28392.html

Сокращенный рай
Украина между Гоголем и Шевченко
http://magazines.russ.ru/novyi_mi/2009/7/na13.html

Микито, рідний брате!
Минуло вже більш як півтора року, а я до тебе не написав ні півсловечка. Вибачай, голубе сизий, так трапилось. Скажу щиру правду, не те, щоб ніколи було або що, а так собі ні се, ні те, ще раз вибачай... Воно, бач, і так і не так, а все–таки лучше, коли получиш, прочитаєш хоч одно слово рідне. Серце ніби засміється, коли знаєш, що там діється... А сам, як тільки получиш моє оце письмо, зараз до мене напиши, щоб я знав. Та, будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по–нашому. Бо москалі чужі люди, Тяжко з ними жити: Немає з ким поплакати, Ні поговорити. Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами... Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по–своєму, будь ласкав, — а не по–московському...
Не забудь же, зараз напиши письмо — та по–своєму. 1839, ноября 15 дня, С. Петербург

Т. Шевченко, «Повне зібрання творів в 10 томах», т. 6, Київ, 1957, ст. 15— 16

... Спасибі вам і панові Артемовському за ласкаве слово. І спасибі всім тим, хто пише по-нашому або про наше. 8 декабря 1841.
Т. Шевченко, там само, ст. 21

Переписав оце свою «Слепую», та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом. Лихо, брате отамане, єй-богу лихо. Це правда, що окрім бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому, мене тут і земляки зовуть дурним, воно правда, але що я маю робить, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом. Що нам робить, отамане брате? Прать против рожна чи закопаться заживо в землю — не хочеться, дуже не хочеться мені друкувать «Слепую», але вже не маю над нею волі, та цур їй, а обридла вже вона мені.
С. П. 1842 — 15 сентября.

Т. Шевченко, там само, ст. 24

Спасибі вам і за ласкаве слово про дітей моїх «Гайдамаків». Пустив я їх у люди, а до цієї пори ще ніхто й спасибі не сказав. Може й там над ними сміються так, як тут москалі зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем. Бог їм звидить, нехай я буду і мужицький поет, аби тілько поет, то мені більше нічого й не треба. Нехай собака лає, вітер рознесе...
Обіцянку пришлю вашим дівчатам к Великодню, а може й раньше, коли впораюсь. Тільки не ту, що вам писав, а іншу, по–московському скомпоновану. Щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю.
С. Петербург, 25 января 1843

Т. Шевченко, там само, ст. 27

Ще ось що, чи я вам розказував, що я хочу рисувать нашу Україну, коли не розказував, то слухайте... На види і на людський бит текст буду сам писать або Куліша проситиму, а на історію потурбуйтесь, будьте ласкаві, ви писать три листочки в год. Тілько по–нашому — щоби тямили безглузді кацапи.
6—7 травня 1844. С. Петербург.

Т. Шевченко, там само, ст. 32

Давно ворушиться в мене в голові думка, щоб перевести на наш прекрасний український язик «Слово о Полку Ігоря»...
Вонми гласу моленія моего, друже мій єдиний, пришли мені текст «Слова о полку Ігоря», а то на твоїй душі буде гріх, як не буде воно, те «Слово», переведено на наш задушевний, прекрасний язик.
14 апреля 1854. Новопетровське укріплення

Т. Шевченко, там само, ст. 86

Привітай, друже мій єдиний, оцього уральского козачину, з ним я познайомився не дуже давно, він мені тоді здавався добрим чоловіком і щирим уральским козаком, може тепер зіпсувався у вашій білокаменній. Ось що! Він у тебе попросить для мене «Слово о полку Ігоря» Максимовича або Шишкова, дай йому ради святої нашої поезії один екземпляр, коли маєш. Бачиш, у мене давно вже думка заворушилась перевести його, те «Слово», на наш милий, на наш любий український язик.
1854, 1 мая. Новопетровське укріплення.

Т. Шевченко, там само, ст. 87

Мой милый, мой добрый Зигмунт! Благодарю тебя за твоё ласковое, сердечное, украинское слово, тысячу раз благодарю тебя. Рад бы я отвечать тем же сердцу милым словом, но я так запуган, что боюся родного милого звука.
6 квітня 1855. Новопетровське укріплення

Т. Шевченко, там само, ст. 98

Добре, дуже добре ти зробив, що надрукував «Чорну раду» по-нашому. Я її прочитав і в «Руській беседі», і там вона добра, але по-нашому лучче.
5 декабря 1857. Нижній Новгород

Т. Шевченко, там само, ст. 155

Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими ґудзиками:
«Де ты здесь узялся?»
«З України».— «Так як же ты
Й говорить не вмиєш
По-здешнему?» — «Ба ні, кажу,
Говорить умію,
Та не хочу».

Т. Шевченко, там само, ст. 246

А тепер я захожусь сердиться на тебе, отамани, наш батьку кошовий! Мабуть ти давно в землях християнських не бував і доброї мови християнської не чував, що зовеш мене закадишним другом. Чи ж чути було коли-небудь меж християнами таке бридке, паскудне слово? Мабуть ти, батьку, забув нашу християнську мову і дощенту побусурманився1859. 17 січня. С. Петербург.
Т. Шевченко, там само, ст. 189

http://abetka.ukrlife.org/mova_taras.html

Цитата
А наш закадишний Костомара у Пітері панує. — М. І. Костомаров навесні 1859 р. . був запрошений читати лекції в Петербурзькому університеті й виїхав із Саратова, куди був засланий після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства. Вжитий тут русизм «закадишний» був висміяний Шевченком у листі до Я. Г. Кухаренка від 17 січня 1859 р.: «Мабуть, ти давно в землях християнських не бував і доброї мови християнської не чував, що зовеш мене закадишним другом».
http://litopys.org.ua/shevchenko/lystydo10.htm
Коментарі до листів 1860-1861 рр.
http://litopys.org.ua/shevchenko/lystydo.htm
[Листи до Тараса Шевченка. — К., 1993. — С. 313-354.]


biggrin




Сообщение отредактировал Obers - Субота, 23-Лют-2013, 00:16
 
ObersДата: Субота, 23-Лют-2013, 14:03 | Сообщение # 334
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Цитата
CТАРЫЙ КАЗАК… ДЕМЬЯН КУДЕНЕВИЧ

(Быль о витязе Демьяне)

В ту пору, когда убогий отрок Ильюша еще сидел на печи в деревеньке под Муромом, скованный, казалось, неизлечимой болезнью, другое гремело по Руси имя 1 .

Как дошло оно до нас? Само по себе это можно считать чудом. Ведь от стольких «героев былых времен не осталось порой имен». В темные века татарщины ленивые переписчики, к тому же нередко безразлично относившиеся к ратной славе Отечества как к суетной «славе мира сего», от списка к списку выбрасывали из летописей подробности сражений и биографий, оставляя лишь стандартное: «…и бысть сеча зла и люта». Так, что судить о целых областях военного дела, особенностях тактики или воинской этики, о деталях походного быта или воинского воспитания в домонгольской Руси мы зачастую вынуждены по редким намекам-обмолвкам в текстах источников. И надобно низко поклониться приснопамятному Василию Никитичу Татищеву – офицеру петровской школы, первому исследователю наших летописей, который нашел у уральских раскольников полный вариант древнего киевского летописного свода конца XII века, сохранившего память об удивительном герое-«храбре», первом из рядовых защитников русской границы, известном нам по имени...

 Свергнув нелюбимого «киянами» Игоря Ольговича, киевским князем стал Изяслав Мстиславич – старший среди внуков Владимира Мономаха — захватил Киев; но живы были еще и сыновья великого правителя, в том числе и Юрий («Гюрги») Суздальский, известный потомкам как Долгорукий, которому по праву должен был принадлежать киевский «златокованый» престол.

Готовясь к походу на Киев, Юрий вступил в союз с братом Игоря Святославом. Представители враждующих семей, они быстро договорились. К тому же у новых союзников было нечто общее – обоих отцы в один год женили на половчанках. Так надо было – перед походом в степи нейтрализовать брачным союзом новых родичей и внести раскол в «Половецкой земле». Весной князья встретились на границе своих владений, в маленьком городке Москове, известном еще как Кучков
. Князья договорились о совместных действиях, но обстоятельства мешали Юрию сразу выступить самому с главными силами. Поэтому пока на подмогу Ольговичу был послан сын Глеб. Из-за того, что «суждальскому» князю приходилось держать крупные силы и против Новгорода, и против Смоленска, и против Рязани, большую часть уходящего на юг войска должны были составить наемники-половцы, однако их еще предстояло собрать.

В отличие от других Мономашичей, Юрий стремился дружить с кочевниками. Это сближало его с черниговскими Ольговичами, традиционно опиравшимися на степняков в противовес киевским князьям. Его половецкие шурья охотно откликнулись на зов. Чем рисковать в набегах, не лучше ли ездить по Руси открыто, возя свой бунчук возле стяга русского союзника? Добыча та же – курские, рязанские, киевские да посульские мужики и бабы...

...Поговаривали, намекая на странное отчество, что роду Демьян касожского. И это была правда. Было время, удальцы со всей Восточной Европы считали за честь служить при дворе великого воителя Мстислава Владимировича Чернигово-Тмутораканского. Тогда-то и прибыл в Чернигов из Пятигорья дед Демьяна. Вскоре приглядел себе крутоплечий рубака ясноглазую северянку, но какие родители отдадут русинку за нехристя? Пришлось креститься. Крестил и детей, но дома звал их по-своему, и сына Фому называл Куденетом. Прошло еще сколько-то лет, и израненного на Нежатиной Ниве5 Фому-Куденета подобрали и выход или победители из дружины Всеволода Ярославича. Так и оказался он в Переяславле, а затем, по воле князя, укреплявшего новую пограничную волость, отправился на Сулу. Служил в разных гарнизонах. Здесь его все называли Куденем, что казалось и проще и как-то привычнее. Здесь, в Лохвице, он женился. В маленькой уединенной тверди под Кснятином, где Фома – уже урядник, командир «копья», стерег брод на укромной тропе через пойменные топи, родился старший сын; в Прилуке, где и осел постаревший соцкий – младший. Жизнь летела в привычной смене больших тревог и маленьких радостей: «мир стоит до рати, а рать – до мира», но всему приходит конец….

Лютым огнем жгла Демьянову душу жажда мщенья. Вспоминалась мать, зарубленная прямо на крыльце; отец, оставшийся со стрелой в горле на пылающем забрале родного Прилука; младшие сестренки, уведенные соленым от слез шляхом на крымские рабьи торжища; брат, павший еще раньше от русского же меча. Заходилось сердце неизбывной мукой, чугунели от бешенства кулаки.

Случилось однажды: помутился рассудок от ярости,— бросился Демьян один на целую ватагу степных наездников, что не ожидая худого и нимало не смущаясь (со службы возвращались), ехали мимо торной дорогой, увешанные добычей и гоня колодников…. Опомнился окруженный трупами, забрызганный чужой кровью. Уцелевшие половцы уносились без оглядки в клубах пыли. Сойдя с коня, Демьян молча принялся перерезать веревки у остолбеневших полоняников.

Так началась его слава. Но много ли навоюешь в одиночку, даже если Господь одарил сказочной силой? Постепенно подобралась маленькая дружина: оруженосец Тарас – тоже,- под стать хозяину, «муж сильный» и несколько слуг – товарищей6. У каждого – свой путь в отряд, свой счет к «сыроядцам».

Так и несли они свою добровольную и бескорыстную службу, год за годом жизнь проводя в непрестанной разведке, помня жестокое правило: «Первым врага не увидел – считай, пропал». В скрытности была их сила и надежда на успех. Вечно настороже, оставаясь невидимыми для врага, они примечали все. Росистыми утрами искали в высоких травах «сакму» – след набега; читали следы на речных отмелях. Пробираясь дубравой, внимательно слушали птиц,— не трещат ли сороки, выдавая крадущихся по тропе чужих всадников с луками наизготовку? Днем, взобравшись на одинокий дуб или залегши на кургане, зорко вглядывались в дрожащее марево на южном горизонте – не курится ли пыль, поднятая идущей на рысях конницей? Вечером, испытующе прислушивались к волчьей перекличке – то не вражьи ли лазутчики подают друг другу весть? И ночью, под звездами или дождем, часовые, сторожа сон товарищей, вглядывались во тьму: не засветит ли в степной дали россыпью огненных точек чужое становище, не встанет ли за дальним лесом зарево пожарища? Высмотрев идущую в набег половецкую «чадь»7, сторожили ее на переправе или в глухой яруге. Не числом брали, а стремительным, яростным натиском. Если же была она слишком велика, мчались с вестью в ближайший городок...

...По всему степному порубежью пела победной трубой их слава. Любил Демьяна креще ный люд. Повсюду: в боярских хоромах и посадской избе, в убогой хижине углежога или бортника, в юрте побратима-торчина10 и в окруженном плетнем городке бродников11 были его людям честь и место. Зато половцы боялись Демьяна панически. Сила его казалась нечеловеческой, но еще пуще страшила колдовская неотвратимость нападений...

http://www.zimovaya.ru/rasskazy/ctaryy-kazak-demjyan-kudenevich.html

Хотів було сказати, що це ледь не перші козаки, лицарі-богатирі, захисники землі Руської, але...



Чи відчували українці часів козаччини себе нащадками Київської Русі? Процитую цікавий документ. Отже, Іов Борецький, митрополит Київський, 1621 p.:

„Що ж до козаків, то про сих лицарських людей знаємо, що вони з роду нашого, браття наші і християни правовірні. Про них думають, нібито вони є простаками, котрі, знань і розуму не маючи, піддались намовам духівництва. Але ж бо ми ані од послуху належного їх не одводимо, ані їх бунтуємо, та й розуму в ділах і чинах їхніх не учимо. Самі вони природний розум і од Бога даровану кмітливість мають. Тож і ревність та любов до віри, побожності та церкви з давніх-давен між ними живуть і проквітають. До того ж бо те плем’я чесного народу руського, з насіння Яфетового, котре Чорним морем і посуху Грецьке царство воювало. З того-бо те військо покоління, котре за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах а по морю і по землі (приправивши колеса до човнів) плавало [та пересувалося] і Константинополь штурмувало. Се ж бо вони за Володимира Великого, святого монарха руського, Грецію, Македонію та Іллірик воювали.

Се ж їхні предки разом із Володимиром хрестилися і віру християнську од церкви константинопольської приймали, і по день нинішній у тій вірі вони родяться, хрестяться і живуть. І живуть не як погани, а як християни, пресвитерів маючи, письма навчаючись, Бога і закон свій знаючи."


http://litopys.org.ua/suspil/sus46.htm
ЙОВ БОРЕЦЬКИЙ 
ПРОТЕСТАЦІЯ
1621 РОКУ

http://izbornyk.org.ua/hrushrus/iur70701.htm
М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VI. Стор. 1


 
ObersДата: Субота, 23-Лют-2013, 14:04 | Сообщение # 335
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
У Йордана мимохідь в «Romania» сказано, що Одоакр був ругом (genere Rogus). Також його називають готом. Я вважаю готів прямими нащадками скитів, і нашими безпосередніми предками. А Ругів же зі Русами ідентифікують багато серьозних і не дуже, дослідників\вчених.

Про те, що Одоакр був русином (ругом, рутеном) свідчить так само кам'яна плита, що збереглася до нашого часу в Зальцбурзі (Австрія), на якій сучасники Одоакра на латині увічнили пам'ять св. Максима з учнями, убитих вояками Одоакра: "Літа господня 477. Одоакр, вождь русинів (рутенів), гепідів, готів, унгарів та герулів, лютуючи проти Церкви Божої, блаженного Максима з його 50 товаришами, які рятувалися в цій печері, через сповідання віри, скинуті зі скелі, а провінцію Нориків спустошили мечем і вогнем "(Цит. по Лєсной, стор. 78 ).

Запорізькі козаки ще в 17 столітті добре пам'ятали походження своїх вождів від Одоакра. "Цікаво, однак, відзначити, що в 1648 році гетьман Богдан Хмельницький звернувся з нагоди війни з Польщею до козаків з відозвою, в якому він закликав наслідувати приклад їхніх славних і войовничих предків, що володіли під керівництвом Одонацера (Одоакра) 14 років Римом. Таким чином , ще в 1648 році українські козаки офіційно вважали Одоакра і його русинів своїми предками. І це, звичайно, стало їм відомо не завдяки кам'яній плиті в Зальцбурзі. Ця традиція була настільки сильна, що, коли Богдан Хмельницький помер у 1657 році, Самійло Зорка, генеральний писар Запорозького війська, стоячи біля труни казав: "Милий вождю! Древній руський Одонацер! "" (Лєсной, Стр78-79) © 8)


Продолжатель Регинона, рассказывая о миссии епископа Адальберта в 961-962 гг. в Киев, называет княгиню Ольгу королевой ругов (reginae Rugorum) и неоднократно именует русских ругами.©

Цитата
Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького
III
Оскільки народ, колись званий хозарським, а потім — козацьким, починає і веде свій родовід від войовничих і непереможних гетів...
http://www.nbuv.gov.ua/articles/history/1710cnst.htm



http://www.hist.msu.ru/Byzanti....037.pdf

http://www.hist.msu.ru/Byzanti....038.pdf








Сообщение отредактировал Obers - Середа, 27-Лют-2013, 00:24
 
ObersДата: Субота, 23-Лют-2013, 20:02 | Сообщение # 336
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
У 1778 році в Москві була видана брошура письменника і лінгвіста Федора Григоровича Каріна «Письмо о преобразителях российского языка». Він писав: «Жахлива різниця між нашою мовою (усюди в роботі він називає її «московським нарєчієм») і слов'янською часто присікає у нас способи висловлюватися нею з тією вольностією, яка одна оживляє красномовство і яка отримується не іншим чим, як щоденною розмовою. ...Як майстерний садівник молодим прививком оновлює старе дерево, очищаючи засохлі на нім лози і тернії, при корені його, так великі письменники, поступили в перетворенні нашої мови, яка сама по собі була бідна, а підроблена до слов'янської зробилася ще потворнішою»

1778 году в Москве была издана брошюра писателя и лингвиста Федора Григорьевича Карина «Письмо о преобразителях российского языка». Он писал: «Ужасная разность между нашим языком [всюду в работе он называет его «московским наречием»] и славянским часто пресекает у нас способы изъясняться на нем с тою вольностию, которая одна оживляет красноречие и которая приобретается не иным чем, как ежедневным разговором. …Как искусный садовник молодым прививком обновляет старое дерево, очищая засохлые на нем лозы и тернии, при корени его растущие, так великие писатели поступили в преображении нашего языка, который сам по себе был беден, а подделанный к славянскому сделался уже безобразен».©

У відділі стародруків Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського знаходиться надзвичайно цікава брошура 18 століття, яка проливає світло на реальну історію спроб перетворити "бєднава і бєзабразнава" в російську мову. Автором цього документа є Федір Григорович Карін.


Подаємо фототипічне зображення та текст цього твору у перекладі Олександра Пономаріва.


Лист
до Миколи Петровича
Ніколєва
про
перетворювачів
російської мови
на випадок смерти
Олександра Петровича Сумарокова
Друковано в Москві 1778 року січня  8 дня





Сообщение отредактировал Obers - Середа, 27-Лют-2013, 00:06
 
русДата: Понеділок, 25-Лют-2013, 11:27 | Сообщение # 337
Генерал-лейтенант
Группа: Модераторы
Сообщений: 716
Награды: 1
Репутация: 5
Статус: Offline
Цитата (Obers)
У Йордана мимохідь в «Romania» сказано, що Одоакр був ругом (genere Rogus). Також його називають готом. Я вважаю готів прямими нащадками скитів, і нашими безпосередніми предками. А Ругів же зі Русами ідентифікують багато серьозних і не дуже, дослідників\вчених. Про те, що Одоакр був русином (ругом, рутеном) свідчить так само кам'яна плита, що збереглася до нашого часу в Зальцбурзі (Австрія), на якій сучасники Одоакра на латині увічнили пам'ять св. Максима з учнями, убитих вояками Одоакра: "Літа господня 477. Одоакр, вождь русинів (рутенів), гепідів, готів, унгарів та герулів, лютуючи проти Церкви Божої, блаженного Максима з його 50 товаришами, які рятувалися в цій печері, через сповідання віри, скинуті зі скелі, а провінцію Нориків спустошили мечем і вогнем "(Цит. по Лєсной, стор. 78 ). Запорізькі козаки ще в 17 столітті добре пам'ятали походження своїх вождів від Одоакра. "Цікаво, однак, відзначити, що в 1648 році гетьман Богдан Хмельницький звернувся з нагоди війни з Польщею до козаків з відозвою, в якому він закликав наслідувати приклад їхніх славних і войовничих предків, що володіли під керівництвом Одонацера (Одоакра) 14 років Римом. Таким чином , ще в 1648 році українські козаки офіційно вважали Одоакра і його русинів своїми предками. І це, звичайно, стало їм відомо не завдяки кам'яній плиті в Зальцбурзі. Ця традиція була настільки сильна, що, коли Богдан Хмельницький помер у 1657 році, Самійло Зорка, генеральний писар Запорозького війська, стоячи біля труни казав: "Милий вождю! Древній руський Одонацер! ""
Про своїх героїв потрібно, на мою думку, багато розповідати в шкільних підручниках. Про князя Одоакра в шкільних книгах нічого немає, але наприклад про О.Македонського так цілі сторінки. Хто нас заставляє "поклонятися" чи більш детальніше вивчати уявні розрекламовані "тіпа брендові" ніби подвиги О.Македонського, який хотів також завоювати і територію нинішньої України. Однак чомусь в тих же підручниках із історії, які ніби патріотичні, не пишеться про розгром трьох армій О.Македонського. Одна із Армій була розгромлена на території нашої землі. Але про це ніхто нічого офіційно не говорить. Так як українцям не потрібно мабуть, на думку Табачників чи інших "Ізбранних" мати істинних своїх героїв.
 
ObersДата: Вівторок, 26-Лют-2013, 12:38 | Сообщение # 338
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Цитата (рус)
Про своїх героїв потрібно, на мою думку, багато розповідати в шкільних підручниках. Про князя Одоакра в шкільних книгах нічого немає, але наприклад про О.Македонського так цілі сторінки. Хто нас заставляє "поклонятися" чи більш детальніше вивчати уявні розрекламовані "тіпа брендові" ніби подвиги О.Македонського, який хотів також завоювати і територію нинішньої України. Однак чомусь в тих же підручниках із історії, які ніби патріотичні, не пишеться про розгром трьох армій О.Македонського. Одна із Армій була розгромлена на території нашої землі. Але про це ніхто нічого офіційно не говорить. Так як українцям не потрібно мабуть, на думку Табачників чи інших "Ізбранних" мати істинних своїх героїв.

Добуквено згоден! Олександр Македонський звісно Великий і завойовник, але з скитами македонським військам справді непереливки прийшлось... А хоч би так, коротко, але ми, дякуючи Вам, шановний пане Рус, згадаємо і про ці славні події :



У V ст. до н. е.. перський цар Дарій I рушив на Скитію з семисоттисячним військом,
проте так і не зміг підкорити сколотів, відступивши з ганьбою.


Через сто років спробу завоювати Скитію зробив Філіп II - батько знаменитого Олександра Македонського. В історичній літературі чомуcь існує думка, що він розгромив Скитське військо, але...римський автор Помпоній Мела повідомляє: "Колись два царі, які наважилися не підкорити Скитію, а тільки ввійти в неї, саме - Дарій і Філіп - насилу знайшли шлях звідти"...

Вже в правління Олександра Македонського скити завдали поразки його полководцю Зопіріону. Римлянин Помпей Трог розповідає: "... Зопіріон, залишений Олександром Великим як намісник Понта, вважаючи, що його визнають ледачим, якщо він не вчинить жодного підприємства, зібрав 30 тисяч війська і пішов війною на скіфів, але був знищений з усією армією ..."

Скити контролювали торговельні шляхи, що зв'язували античний світ із землеробськими районами лісостепу. На це претендували не тільки вони, а, зокрема, македонці. Поставивши на коліна пів світу, зі скитами їм впоратися так і не вдалося. У 339 р. до н.е. в причорноморські степи вторгся батько Олександра Македонського Філіп II. Під час одного з боїв загинув скитський цар Атей, але земель своїх скити не віддали. У 335 р. до н.е. на Скитію пішла армія самого Олександра - вона дійшла до Дунаю, але далі полководець її вести не зважився. У 331 році до н.е. македонська армія, під проводом намісника Олександра Македонського у Фракії Зопіріона, обложила Ольвію, однак була скитами розгромлена і вигнана геть. У 292 р. до н.е. скіфські війська завдали поразки Лисимаху, який володів Фракією після смерті Олександра Македонського...

Врешті навіть такий видатний полководець стародавнього світу, як Олександр Македонський, не обійшовся без допомоги скитів в своїх завойовницьких походах :

336 р. до н.е. його союзником став скіфський цар Картас, який зобов'язався посилати війська Олександру. За деякими відомостями, скитський загін чисельністю в кілька десятків тисяч воїнів постійно знаходився на службі в Македонії.


І цінувати ми маємо не Великого Олександра,

а Хороброго Святослава- він наш найвизначніший воївник!




Хазарія в X ст. (по даним листа царя Йосипа)

Йосип (івр. יוסף) Йосеф, Йосип бен Аарон. (час правління 930-е - 960-і рр..)
Останній правитель Хозарського каганату
.

...Правление царя Иосифа, участника переписки с испанским сановником Хасдаи ибн Шафрут, ознаменовано продолжением борьбы Хазарии с Византией и катастрофическими для хазар столкновениями с новой силой в Восточной Европе — Русью.

Еще в конце VIII — начале IX в. поляне освободились от хазарского ига. Вокруг Киева стало складываться самостоятельное Русское государство, которое немедленно заявило о себе опустошительными набегами на Крым, южное побережье Черного моря и на острова Эгейского моря, сведения о которых сохранились в житиях Стефана Сурожского, Георгия Амастридского, а также в «Прологе» к житию преподобной Афанасии .

Правда, предводителем Руси в одном из этих источников выступает князь Бравлин из Новгорода, а Вертинские анналы называют послов кагана Руси, оказавшихся в 839 г. в г. Ингельгейме при дворе Людовика Благочестивого, шведами, что, как будто бы свидетельствует о северном — новгородско-варяжском, а не киевском происхождении Руси, предпринимавшей морские набеги на византийские и хазарские владения в первой половине IX в. Однако имя «русь» связано не с северным, а с южным, среднеднепровским политическим образованием, и уже одно это говорит о том, что главной действующей силой в указанных выше событиях были не варяги и даже не новгородские славяне, а население Среднего Днепра.

О том же свидетельствует и титул главы этой Руси — каган, который невероятен для северных славян, но вполне понятен для славян среднеднепровских, находившихся под властью хазар. Принятием этого титула киевские князья заявляли о своей независимости от хазар и равноправии Руси с Хазарским государством. Известно, что и позже, в X—XII вв., великие князья киевские именовались каганами...
http://gumilevica.kulichki.net/AMI/ami120.htm

История хазар
20. Хазары и Русь
М. И. Артамонов
Под редакцией и с примечаниями Л. Н. Гумилёва




У 965 році Великий князь Київський Святослав Хоробрий розгромив Хозарський каганат
- Паразитичне Державу, що займала велику територію в низов'ях Волги.




Меч Ареса, Святослав Хоробрий Русин - син Руса-Ареса.

Мы смеялись в глаза врагу…
Хоть нас было всего двадцать восемь,
Мы стояли в январском снегу
Среди скифских реликтовых сосен…

Чуть прикрыв голубые глаза
От лучей Золотого Ярилы,
Мы смотрели, как стая хазар
Понукает коней что есть силы!

Мы смотрели в морозную даль,
В их скуластые темные лица,
Мы смеялись… И русская сталь
Полыхала, подобно зарницам!

У чумных иудейских шатров
Мы топтали ногами их трупы,
Ощущая, как сталь топоров
Рубит надвое конские крупы!

Мы смеялись вдогонку врагу,
Снег багровый утоптан и плотен,
Мы оставили в этом снегу
Шесть порубленных вражеских сотен!

На кровавом январском снегу,
Среди скифских реликтовых сосен.
Мы смеялись в лицо врагу,
Хоть нас было всего двадцать восемь!
Прикрепления: 6453765.png(73Kb) · 1459082.jpg(183Kb) · 0406186.jpg(34Kb)




Сообщение отредактировал Obers - Вівторок, 26-Лют-2013, 23:29
 
ObersДата: Вівторок, 26-Лют-2013, 13:08 | Сообщение # 339
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline

Чертков А.Д.
Описание войны великого князя Святослава Игоревича против болгар и греков в 967-974 годах.

Описана история борьбы князя Святослава с болгарами и греками по первоисточникам. В конце повествования А.Д. Чертков пишет: «Так кончилось великое предприятие Святослава, имевшее целью перенести владычество Руссов с хладного севера на берега Черного моря и на плодоносные равнины Болгарии, Фракии и Македонии. Последствия этого важнейшего происшествия X века могли быть столь неисчислимы для Руси, и в особенности для всех южных словен, что теперь трудно представить себе даже приблизительный очерк всего, что могло произойти от счастливого исполнения великого подвига киевских руссов.» И далее кратко описывается, как могла бы выглядеть история, если бы Святослав овладел Болгарией.

Москва, Типография Августа Семена, при Императорской Медико-Хирургической Академии, 1843г.

Скачать djvu 44mb



Диорама из Музея истории Запорожского казачества
"Последний бой Святослава".
Прикрепления: 3151869.jpg(141Kb)




Сообщение отредактировал Obers - Вівторок, 26-Лют-2013, 23:35
 
ObersДата: Вівторок, 26-Лют-2013, 13:19 | Сообщение # 340
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Іранці на свято Ноуруза кладуть на стіл крашанки,
вареники з сиром, проросле зерно...
Що таке Лубни, Коломия, Біла Церква...
Орда врятувала Русь від мусульман...
Звідки походить назва “Русь”...


У Київському національному університеті український професор-лінгвіст Костянтин Тищенко на конференції з проблем стародавнього світу зробив незвичайну доповідь. Багаторічні дослідження в галузі мовознавства й топонімії привели вченого до висновку: Європа, зокрема й Україна, у ранні середньовічні часи стала ареною боротьби між носіями трьох великих релігій – християнства, мусульманства і... зороастризму, європейські сліди якого зайняли центральне місце в останніх дослідженнях ученого.

"СВОЇ" ТА "ЧУЖІ" ІРАНЦІ

Наука давно знає про величезний вплив, який справили іранські племена на формування українського етносу, як і слов’янства загалом. Але на наших землях у різні періоди історії жили різні іранці. Деякі з них взаємодіяли з нашими предками – культурно, мовно, “етнічно” – ще в праслов’янську епоху (перше тисячоліття до н.е. – перші століття н.е.). Це скіфи й сармати, трохи пізніше були алани... Тих прадавніх іранців академік Пріцак називав “своїми”.

Але були й “чужі” іраномовні народи, які прийшли з Азії на Наддніпрянщину пізніше – в епоху раннього середньовіччя.

Давні, “свої”, іранці залишили в нашій та інших слов’янських мовах такі слова, як бог, хвала, рай, муж, синій, гадати, каятися, заради, темрява, хата, сто, ящір, волос тощо. А також величезний масив власних назв, зокрема назви річок Дніпро, Дон, Дністер, навіть Об ...

Пізніші іранці дали нам такі слова, як почвара (потвора), збіжжя, кат, дбати, тривати, бачити, ошатний, жвавий, бо . Цих слів уже не знайдете, скажімо, в російській мові...


Це не українська хата, а сучасне житло мешканців іранської провінції Мазендаран
(поруч з історичними землями Парфії)



Святковий стіл під час Ноурузу – іранського Нового року,
яке відзначають навесні, коли день зрівнюється з ніччю, стає “великим”.
Неодмінні атрибути столу – крашанки, вареники з сиром, солодкі тістечка, свічки, а посередині
– миска з пророслим збіжжям, прямий аналог української “зеленої гірки” на великодньому столі


Більше читайте тут: http://www.unian.ua/news....ru.html




Сообщение отредактировал Obers - Вівторок, 26-Лют-2013, 16:47
 
ObersДата: Вівторок, 26-Лют-2013, 13:27 | Сообщение # 341
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
У будь-якому випадку іранський (скитський) вплив досить великий, щоб не залишитися непоміченим, особливо в топономіці і назвах річок, тобто гідрономіці (крім вищеназваних - Дунай, Донець, Сула, Ворскла, Артополот, це Полтавщина. До речі Лтава - Полтава теж скито-сарматська назва).

http://www.v-stetsyuk.name/ru/Topo/Iran.html


http://upload.wikimedia.org/wikiped....4cc.png

http://upload.wikimedia.org/wikiped....6cc.png

http://upload.wikimedia.org/wikiped....avs.jpg

http://upload.wikimedia.org/wikiped....map.jpg

http://izbornyk.org.ua/pics/maps/map_slov_to_VII.gif

Анти лісостепової України (пеньківська археологічна культура V-VII ст.) включали сарматський компонент. Сармати і скити вплинули на формування українських мови, культури, антропологічного типу. Особливо відчутно іранські впливи простежуються в Східній Україні. Крім численних іранських назв річок Лівобережжя тут відомі групи населення, які є носіями іранського (східносарматського) антропологічного компоненту. Він характеризується високим зростом, стрункою статурою, темною пігментацією волосся, довгим обличчям і вузьким, прямим носом. Мабуть, більшість цих людей Східної України далекі нащадки аланів. Нащадки сарматів були важливою складовою середньовічних сіверян, які відомі археологам як за літописними даними, так і по пам'ятниках роменської культури IX-X ст. в Північно-Східній Україні.©

Григорій Петрович ПІВТОРАК
ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ, РОСІЯН, БІЛОРУСІВ ТА ЇХНІХ МОВ

Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски»

Про «спільну колиску», «старшого» та «менших» братів

...Як було вже сказано, слов'яни у Східній Європі спочатку заселяли лише територію в межах сучасного українського Полісся та Лісостепу. Це — східна частина давньої прабатьківщини слов'ян, у межах якої із середини І тис. н. е. почав формуватися український етнос. Оскільки цю територію після розпаду праслов'янської етномовної спільності і далі заселяли близькі, але все ж таки різні групи слов'янських племен — більш численні склавини й менша група антів - протоукраїнська територія була не однорідна і так само, як наприкінці першої половини І тис. н. е., виразно ділилася на два етнографічно і, вірогідно, діалектно відмінні масиви: північний і південний.

Північний масив, що охоплював Полісся, Волинь, Наддністрянщину і Прикарпаття, у загальних рисах співвідносився з територією розселення давніх склавинів. Про них розповідав у VI ст. готський історик Йордан. Нащадками склавинів були численні племена, що згодом об'єдналися в племінні союзи дулібів, волинян, деревлян, дреговичів, північних полян і частково — сіверян. Північний діалектний масив став у майбутньому основою північного наріччя української мови.

Південний протоукраїнський етномовний масив сформувався на початку VI ст. н. е. в лісостепах Середньої Наддніпрянщини, включаючи й середні течії Сули, Псла та Ворскли, а також у Надпоріжжі, по Дніпру між Тясмином і Россю та в Прутсько-Дністровському межиріччі. Його еквівалентом в археології вважається пеньківська культура. Вона проіснувала від VI до другої половини VII ст. н. е. Ареал пеньківської культури чітко збігається з територією розселення антів, про яких повідомляють Йордан та Прокопій Кессарійський.

У південному діалектному ареалі, на основі якого згодом сформувалося південно-західне наріччя, виникла переважна більшість фонетичних рис, характерних лише для української мови.

http://litopys.org.ua/pivtorak/pivt08.htm
Прикрепления: 1265559.png(414Kb) · 4769567.png(362Kb) · 8649326.jpg(162Kb) · 9843768.jpg(108Kb) · 0747257.gif(67Kb)




Сообщение отредактировал Obers - Вівторок, 26-Лют-2013, 23:41
 
ObersДата: Вівторок, 26-Лют-2013, 13:52 | Сообщение # 342
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Коли ж виникла українська мова?

Нині багато хто покликається на працю польського мовознавця, викладача Одеської гімназії в кінці минулого століття Михайла Красуського “Древность малороссийского языка”, опубліковану в Одесі у 1880 р., а в наш час передруковану в часописі “Індо-Європа” і в перекладі українською мовою — в “Дніпрі” (1991 р., № 10), у якій автор заявляє про те, що “малоросійська мова не тільки старша від так званої старослов`янської, але й від санскриту, грецької, латинської та інших мов”. Подібні твердження часто трапляються і в статтях та монографіях сучасних авторів.

Проте спроби відсунути період появи українців і української мови в далеке минуле — аж до нашої ери — породжує безліч питань: де саме жили стародавні українці і чому вони не залишили жодних археологічних комплексів своєї культури, наявних в усіх інших стародавніх народів?

Отже, історію українців та української мови поза часом і простором і поза історією слов`янства взагалі — це значить відриватися від наукового грунту й літати в хмарах мрій і фантазій
...

...Цей процес у південно-західних протоукраїнських говорах завершився в першій половині ХІ ст. У протоукраїнських північних говорах — протягом першої половини ХІІ ст., а в проторосійських говорах — лише в кінці ХІІІ ст.

Формування української мови, як і інших східнослов`янських, почалося від праслов`янського періоду і розтягнулося на декілька століть. проте процес становлення східнослов`янських мов не був синхронним. Найраніше він розпочася з української мови через те, що майже вся територія нинішньої України була частиною прабатьківщини слов`ян, а інші східнослов`янські регіони в той час ще були заселені неслов`янськими племенами — балтами та фінно-уграми.

Отже, рубіж ХІ—ХІІ ст. можна умовно визнати початком самостійної історії української мови як мови українського народу.
http://www.philolog.univ.kiev.ua/Lingur/art_35.htm
Григорій Півторак. Коли ж виникла українська мова / Історія української мови (Хрестоматія). — К.: Либідь, 1996. — С. 270-279.




Сообщение отредактировал Obers - Вівторок, 26-Лют-2013, 13:55
 
ObersДата: Вівторок, 26-Лют-2013, 14:42 | Сообщение # 343
Генераліссімус
Группа: Модераторы
Сообщений: 2907
Награды: 10
Репутация: 5
Статус: Offline
Підняти повіки Вію: професор Костянтин Тищенко спростує теорію «колиски трьох братніх народів»



Дилетанта передусім вражає, коли хтось знає багато мов. У Костянтина Тищенка, професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка, їх в активі кількадесят, зокрема й такі для нас «екзоти», як баскська, валлійська, фінська, фарсі тощо. Сам він тему своєї «поліглосії» не вважає гідною уваги, для нього це лише інструмент наукового дослідження. Серед фахівців Костянтин Миколайович відомий кількома досягненнями. Він автор метатеорії мовознавства, яку один із колег влучно назвав «періодичною системою» для лінгвістики (за аналогією із системою Мєндєлєєва). А ще засновник першого у світі Лінгвістичного навчального музею, де під дахом університетського червоного корпусу охоче демонструє студентам, а також стороннім цікавим сучасні досягнення своєї науки. І, нарешті, автор низки праць, які дають змогу відстежити сліди, що їх залишили інші народи в різні часи в мові, історії та… генотипі українців. Детальніше про ці сюжети Костянтин Тищенко має намір розповісти в циклі лекцій, перша з яких відбудеться 2 березня в київській Книгарні «Є», а поки що деяке уточнення позицій.


У. Т.: Чи можна вважати лінгвістику точною наукою? Адже вона оперує фактами, які реально інтерпретувати в десятки різних способів… А коли дослідник із проміжком у кілька років спершу трактує топонім як кельтський, а потім змінює думку й визначає його як іранський, виникає сумнів: а наскільки взагалі ці знання надійні?
– Ви буквально пройшли текстом запису одного з шанованих відвідувачів нашого музею: «Хочу подякувати ентузіастам, які показали, що лінгвістика є також точною наукою». З огляду ж на те, що залишив його фізик-теоретик, дочекатись такої оцінки, звичайно, сподівань не було...

...Свого часу вийшла праця Михайла Брайчевського «Походження Русі», де дуже чітко окреслено три предкові слов’янські племені, з яких виростає українське майбутнє явище: це поляни, деревляни, сіверяни. Ніхто не опротестував цього дослідження. Тобто географічно розміщені тут племена проросли в сучасних українців, це видно й на рівні діалектному, й на рівні інших лінгвістичних зрізів, наприклад фонетичному тощо. Це автоматично означає, що дреговичі й радимичі – предки білорусів, кривичі – предки росіян, так само й словени новгородські – росіян. Хоча в давньому Новгороді величезний корпус написів на бересті показує, що тільки найвища верства – посадник (ставленик Києва) – говорила мовою, нам зрозумілою, а місцеві… Коли знайдено було перші берестяні грамоти, традиційна публіка оторопіла. Намагалися оголосити це записами безграмотних новгородців, поки їх було десяток. Коли грамот стало сотні в такому самому дусі, ті вчені дуже неохоче погодилися, що це місцева говірка, а тепер щодо неї написані дисертації, академік Андрєй Залізняк цим блискуче займається. А наш професор Григорій Півторак показав, що вся новгородська група нинішніх говірок відмінна від решти, вона має низку спільних рис із польськими. Ось так росте діалектна база.

У. Т.:  Не виходить «колиски»?

– Якщо ви зі шкільних років не відкинули ідею паралельного існування племен, тобто що були кривичі, в’ятичі (це теж російське плем’я), радимичі, дреговичі, а разом із тим – сіверяни, поляни, деревляни, південніше – тиверці та уличі… З тиверцями, до речі, розчарування найповніше: данською мовою tyven означає «злодій»… Але якщо ви визнаєте, що всі ці племена існували й у цьому вірите літописам, там немає місця «теорії колиски».

До речі, в російського мовознавця Олєґа Трубачова є приголомшлива стаття, і не вчорашня. Називається «Про етимологічні словники слов’янських мов», така невинна назва, де проаналізовано… Ні, краще почнімо з іншого: у вступі до «Словотвірного словника сучасної російської мови» Алєксандра Тіхонова ви прочитаєте, що російська мова унікальна, вона має переважно свою лексику, в ній тільки до 10% запозичень. Насправді це біда була б для мови. Типовий приклад – фінська, яка має п’ять відсотків чужої лексики. Фіни із сумом кажуть, що вона «найприватніша мова Європи», вони герметично при собі.

А от що каже Трубачов: у «Етимологічному словнику російської мови» Макса Фасмера близько 11 тис. слів, із них пізніх запозичень – 6300, себто 57%. Крім того, 1119 слів невідомого походження, отже, не російські точно, – це ще 10%, а разом уже дві третини. Ще 3191 слово – спільнослов’янські та спільноіндоєвропейські. Німецькі bruder і schwester – це все одно ті самі «брат» і «сестра». А тепер до вашого запитання про «гніздечко». Є спільні східнослов’янські слова: на 11 тис. – аж 72! Тобто там, де «квасний» патріот каже: «Ось вона, дружба народів у Київській Русі», насправді… 0,6%. І нарешті сакраментальне запитання: скільки ж таких, які ніде, крім російської, не зустрічаються? 93 на 11 тис. І це не «святая святих», це, навпаки, екстрене залатування словника у XVIII столітті, щоби перекласти кляту Європу. Як «кислород», «водород», які запропонував Міхаіл Ломоносов.

До речі, українські патріоти переконані, що в нас інакше. Трубачов навмисне дослідив чеський і польський словники, щоби показати, що там та сама структура. Запозичень – від половини до двох третин, а власних слів завжди жменька. Ну хіба що в чеській є всі ці hudba («музика»), divadlo («театр»), як спротив німецькій лексиці,  щоб урятуватися від асиміляції. Це штучний процес.

І в нас таке. Однак у цьому, за всіма цими потоками впливів і взаємодій, ховається наше справжнє багатство

http://tyzhden.ua/History/43123




Сообщение отредактировал Obers - Вівторок, 26-Лют-2013, 15:11
 
русДата: Вівторок, 26-Лют-2013, 19:44 | Сообщение # 344
Генерал-лейтенант
Группа: Модераторы
Сообщений: 716
Награды: 1
Репутация: 5
Статус: Offline
Obers,  Респект і уважуха, дякую за деталі у відповідь на мою цитату про О.Македонського. Також повторююсь що О.Македонський завоював пів світу а зуби обламав саме на нас. Про це Голлівуд точно фільм не створить бо невигідно нас "рекламувати". А іншим час задуматися про те чи дійсно ми були дикунами. Як змогли дикуни перемогти найсильніше військо того часу (про яке офіційно нам втюхують). А Наші взяли і розгромили і одного і другого і третього. І щити прибивали на воротах вражих частіше ніж про це розповідає офіційна історія.
 
русДата: Вівторок, 26-Лют-2013, 19:46 | Сообщение # 345
Генерал-лейтенант
Группа: Модераторы
Сообщений: 716
Награды: 1
Репутация: 5
Статус: Offline
Про Святослава Хоробре, говорять що саме він був останній "світлий" у повномі глибинному ведичному розумінні цього слова Князем Київської Русі. Про нього у нас не густо написано у шкільних підручниках.
 
Форум міста Лохвиця » Дозвілля » Спілкування » мова і язык (Свои версии)
Сторінка 23 з 37«1221222324253637»
Пошук:

Copyright Лохвиця © 2017